Без категорії

Житіє святого отця нашого Левкія ісповідника, який спочатку в Олександрії, тоді у Врунтисіополі був єпископом

Місяця червня на 20-й день

У часи ідолопоклонництва, коли нечестиві царі римські як же Заходом, так і Сходом володіли, був в Олександрії чоловік один чесний, на ім’я Євдикій, простий розумом у світській науці, але духовною наукою премудрий: добрими ділами прикрашений, у цноті провадив життя своє, сповнений страху Божого, і любови, і до бідних милосердя, і чинив милостиней багато, і віддавався постам і молитвам. У нього був син єдиний — той, про кого в нас повість.

Левкієві святому від народження батьки дали ім’я не Левкій, а Євтропій, потім же Левкієм від Бога був перейменований, як же почате явить слово. Коли ж був отрокові десятий від народження рік, мати його Євфродисія із життя цього переставилася. Батько Євдикій, взявши сина свого Євтропія, пішов з ним у монастир блаженного Єрмія, що в олександрійських межах, яким керував ігумен Микита блаженний. І там почав інокувати, хлопця віддав у навчання книжне. Гострий розумом був отрок, усе швидко й легко розумів, і настільки благодаттю Божою в книжному ученні мав успіх, що перевершив багатьох, які зовнішньої премудрости навчалися. Був же лагідний, і смиренний, і покірний, всім у монастирі сердечно служив, і любили його всі за добрі звичаї його і послух, за книжний розум і премудрість, дані йому від Духа Святого. Був же Євтропій вісімнадцятилітній, коли ігумен монастиря того Микита блаженний до Господа переставився. Порадилися брати і просили Євтропія — юнака, який ще не був в чернецтво пострижений, аби був їм ігуменом. Він же всіляко відмовлявся. Ще ж і батько його Євдикій боронив йому, переконував, аби не смів брати на себе тягаря, якого не звик носити, бо юний ще, хай визнає себе не достойним начальства, адже сам ще потребує під чиїмось керуванням. бути. І був той Єрміїв монастир без ігумена сім літ: нікого ж иншого брати не хотіли, окрім блаженного Євтропія. І хоч не хотів, і ще не пострижений був, за ігумена його поміж собою мали, багато користаючи з добродійного життя його. Тим часом сповнилося йому літ від народження двадцять п’ять. Зібралися брати і сказали йому: “Чому зневажаєш нужду нашу і прохання наше і не хочеш нам бути начальником? Ось сім років закінчилося, відколи не маємо ігумена після кончини блаженного отця нашого Микити. І кожен живе за своєю волею, дивися, аби не був ти винний у зруйнуванні нашому, коли-бо якийсь вовк увійде й розполошить стадо Боже. Ми ж не иншого когось, лише тебе за отця мати хочемо, бо всі бачимо святе твоє життя, розуміємо твої добрі звичаї і знаємо, що є тобі від Бога дана премудрість”. Відповів їм Євтропій: “Що мені до вас, о чесні отці і брати? Чому надокучаєте мені через те, чого неможливо мені зробити, бо ані в чернецтво не є я пострижений, ані не маю церковного чину. Як буду вам отцем, не маючи влади в церкві промовляти до вас повчальне слово ані не можучи переконувати старих, — сам бо молодий”. Вони ж до постригу і до прийняття священиства його примушували, але той ніяк не корився їхній волі. Хоч і бажав у серці своєму чернечого чину, проте не приймав його, боячись, аби насилу не переконали його до ігуменства, коли чин чернечий прийме. Не пострижений був, але жив, наче досвідчений чернець.

У той час царював у Римі нечестивий цар Коммод, в Олександрію ж присланий був від царя єпарх Филип, йому ж донькою була Євгенія, яка згодом, прийнявши Христову віру, прожила дивне життя в чоловічому образі, тоді мучеництвом увінчалася. Той Филип-єпарх еллін був вірою, хоч і лагідним до християн видавався, проте, за велінням царевим, вигнав із града християн, і святителів, і єреїв, і ченців — звелів їм на передмісті свої житла, і церкви, і монастирі вільно мати. Був же тоді в християн єпископом святий Єллій, він жив у Єліополі-граді, не дуже далеко від Олександрії. На передмісті ж олександрійському був монастир, який збудував той єпископ, одному святому ігуменові Теодору вручений. Ще на тому ж передмісті була церква знаменита в ім’я Пречистої Богородиці Приснодіви Марії, до неї ж на празник не лише всі вірні Олександрії, але і з навколишніх градів і країв християни сходилися. Надходив-бо празник Успення Пречистої Діви Богородиці, і багато людей звідусіль до Богородичної церкви йшло. Блаженний Євдикій, вставши, пішов з Євтропієм, сином своїм, з монастиря свого, що Єрміїв називався, у передмістя олександрійське, до церкви Богородичної на празник. Трапилося ж у той самий день і святому єпископові Єллію з Єліополя-града йти з клиром своїм і з багатьма людьми на той же празник. І приєдналися Євдекій і Євтропій до люду, що йшов за єпископом, ішли вкупі. Захотів же єпископ святий увійти спершу в монастир, який збудував, — ним керував Теодор-ігумен, — і спочити там до свята, що надходило. Коли зближався до монастиря того, трапилося в ту ж годину доньці єпарховій, блаженній Євгенії, в образі чоловічому, з двома євнухами своїми там-таки йти. Побачила єпископа і людей, що йшли перед нею і за нею, і приєдналася до них. Хотіла одного з них спитати про єпископа, натрапила на Євтропія блаженного — той же розповів їй все про архиєрея Божого Єллія детально, про що в житії її написано просторо. І привів її до нього: знайомий був єпископові святий Євтропій блаженний за чистоту життя свого і за великий книжний розум. Хто хоче знати про святу Євгенію, хай читає її житіє у 24-ий день місяця грудня, перед нами ж про цього святого слово.

Відпочивав блаженний Євдекій у монастирі тому. Було йому вночі в сонному видінні божественне одкровення і сповіщення про наближення його кончини. Також і про сина його відкрилося йому, що єпископом має бути і має знищити ідолів у Врутисеополі, що в Італії. І просвітити має край той святим хрещенням. Чув же голос, що говорив до нього: “Євдекію, Євдекію, вірний рабе Господній, відтепер ім’я твоє не Євдекій, але Євдеклій хай назветься, тобто “лагідний утішитель”. Син же твій більше не Євтропій, але Левкій ім’я матиме, що означає “зійшов на нього Дух Господній”. Збудився Євдеклій зі сну, зразу прикликав сина свого й розповів йому, що було в одкровенні йому відкрите. І сказав: “Бачиш, сину, що час відходу мого зблизився. Ти ж не зваблюйся суєтою світу цього, відкрив-бо мені Господь про тебе, що єпископським саном будеш вшанований і через тебе Господь хоче Врутисеопіль очистити від жертовників ідольських. Більше не буде ім’я твоє Євтропій, але Левкій, як переіменував тебе Господь, як же й мене з Євдекія переназвав Євдеклієм”. Те чуючи, святий Левкій, він же Євтропій, поклонився Богові і простягнувся хрестоподібно на землі до вдячної молитви. І казав: “Благословений Ти, Господи, Боже отців наших Авраама, Ісаака і Якова, що не зневажаєш тих, що уповають на Тебе. Не забираєш милосердя свого від убогих рабів Твоїх, але милосердишся наді мною, недостойним. За це, Господи Боже Неба і землі, славлю Тебе і величаю, бо Ти Владика, що любить людські душі, Тобі хай буде слава на безконечні віки”. Коли так святий молився, пролунав голос з неба над церквою, що мовив: “Левкію, Левкію, найсвітліший душею і вибілений серцем, ось ім’я твоє записане на небесах, і пам’ять твоя не згладиться з книги життя”. Той голос чутно було і святому Єллію-єпископові, і декому з братів, які тої ночі без сну на молитві перебували, але ніхто не міг зрозуміти, до кого се мовиться.

Настав же ранок, прийшли брати з Єрмієвого монастиря до єпископа, кажучи: “Знай, Владико отче, що вже понад сім років без ігумена перебуваємо і кожен з нас живе, як хоче. Просимо ж довго чесного Євтропія бути нам начальником, бо з юности в нашому монастирі виріс, і життя його святе перевершує життя всіх нас, і ніхто не може дорівнятися йому в трудах послушництва, завжди перебуває в пості і молитвах, у читанні і писанні книг, і у всіх добрих ділах вправляється, як ми бачимо. Хотіли б ми мати його собі за отця і йти услід за ним — але він не погоджується і нехтує проханням нашим. Тому просимо тебе, Владико, постав нам його ігуменом, хоч і не хоче він”. Єпископ же святий сказав їм: “І я те саме думаю, що ви мені нині говорите, але зачекайте трохи, поки переконаю його підкоритися вашій волі”. Це мовивши, єпископ встав і пішов до церкви, бо був час Святої літургії. Звелів же архидияконові, на амвоні ставши, проголошувати до людей, кажучи: “Хто з тих, що тут є, називається Левкій?” І коли проголошував архидиякон, ніхто з людей не відповідав, ані один з них тим ім’ям не називавася. Проголосив же архидиякон двічі і тричі — бачив Левкій святий, що нема серед людей иншого Левкія, окрім нього, і відгукнувся, кажучи: “Я — грішний Левкій”. Поглянувши на нього, всі здивувалися і сказали: “Ти — Євтропій, син Євдикія”. Він же відповів їм: “Спитайте батька мого, він вам краще про ім’я моє скаже”. І привели на середину блаженного Євдиклія, старця чесного, що дев’яносто сім літ мав, і питали його, яке справжнє ім’я сина його. Він же, бачачи таку волю Господню, що відкривається таємниця про нього і про його сина, детально розповів усім видіння, і як голос Господній у сні й наяву сина його нарік Левкієм. І всі, що те чули, з радістю дякували Богові і святого Левкія спішили вітати, вельми його шануючи. Після того почав єпископ переконувати його, аби прийняв сан священства й ігуменства. Левкій же відмовлявся, а люди казали голосно: “Не лише пресвітером і аввою має бути, а й єпископського сану достойний”. Хіротонізований був, хоч і не хотів, Левкій святий на священство, і аввою поставлений, і святкував світло свято Успення Пречистої Богородиці в церкві її.

Прийнявши ж місце свого сану, святий Левкій почав більше подвизатися в богоугодженні і творив чуда благодаттю Божою, що в ньому жила. За якийсь час привели до нього біснуватого чоловіка, родом етіопа, що оглашенний вже був до святого хрещення. Його в біснуванні бачачи, святий сказав до біса: “Перестань мучити чоловіка, духу диявольський”. Біс же затремтів, почав, ридаючи, кричати: “Якщо з нього вийду, то куди увійду? Не маю кращого дому від цього”. Сказав до нього святий Левкій: “Нечистий духу, вийди з творіння Божого і не смій більше входити в нього, але, принижений та осоромлений, вийшовши, вільним залиши того, якого дотепер, людиноненависнику, веригами сили своєї темної зв’язав і мучив. Увійди ж, як у посуд, в тих, що не вірять в Господа нашого Ісуса Христа, не поклоняються животворному хрестові Його”. Тоді диявол вельми закричав і покинув чоловіка — вийшов з уст його в подобі чорної птахи, виходячи ж, кричав: “Що тобі до мене, рабе Божий Левкію, чому виганяєш мене з мого житла, яке я собі вибрав? Не хотів-бо я увійти в чоловіка, лицем білого і гарного, але увійшов в етіопа чорного, людському зору страшного, сподіваючись, що ніхто мене не виганятиме з такого”. Святий же, знаменням хресним диявола прогнавши, підняв чоловіка із землі здоровим і хрещення святого сподобив його. Диявол же, пішовши до Єгипту, перетворився на змія страшного великого, і явно в град увійшов, і вулицями повзав, і з великою люттю вбивав усіх, що траплялися йому, еллінських та юдейських людей — чоловіків і жінок, а також тварин. Левкій же святий ту диявольську людиновбивчу злість духом передбачив, пішов поспіхом до Єгипту. А диявол змієподібний, відчувши, що святий зближається до града, пішов і кинувся в море — багато трупів залишив на вулицях міста лежати. Увійшов же святий у град і побачив безліч тих, що плакали й ридали за мерцями своїми. Питав їх, з якої причини вони плачуть. Ті ж розповіли йому про змієвий раптовий прихід до міста і про велику кількість людей, від нього загиблих. Сказали й те, що “перед твоїм приходом кинувся в море й потонув”. Святий же звелів принести воду, освятив її і покропив нею мертвих. Тоді сказав до мертвих: “В ім’я Господа Саваота, встаньте: не смерти путами сковані, а отрутою диявольською пошкоджені. І не можете самі від сили його зміїної звільнитися, яка мала владу над вами через нечестя ваше і сліпоту сердечну, що у вас панує. Але встаньте силою Бога мого і віддайте славу Тому, хто створив вас”. Те кажучи, святий палицею, яку в руці тримав, торкався трупів їхніх — і зразу всі, наче зі сну, вставали й хапалися за ноги святого, кажучи: “Хто Бог, якому годиться поклонятися, окрім Отця, і Сина і Святого Духа, якого ти проповідуєш, святий отче Левкію, рабе Божий!” І повірили в Христа всі воскреслі, також і з живих до трьох тисяч мужів прийняли в той день віру Христову, і хрестилися з жінками і дітьми своїми, славлячи Господа нашого Ісуса Христа за чуда, які вчинив святий Його Левкій.

Минуло декілька років, єпарх олександрійський Пилип повірив у Христа з усім домом своїм — через Євгенію, доньку святу свою. За якийсь час, залишивши єпаршество, став єпископом християнам. Після його страдницької кончини вибрали всі одноголосно на архиєрейство Левкія святого. Після Пилипа був в Олександрії єпархом Терентій. Тоді Сатурнин. Він ворогом був християнам, радився зі своїми ідолопоклонниками, щоб гоніння підняти в Олександрії на християн, а спочатку убити єпископа християнського Левкія святого: бачив, як він багатьох еллінів до Христа навертає. І шукав єпарх зручного часу, аби задумане зло своє почати і здійснити. Вірні олександрійці, довідавшись про той злий умисел єпарха, радилися між собою, щоб єпарха убити. Тоді Левкій святий покликав до себе всіх християн і почав переконувати їх, аби не сміли чинити такого бунту, — повідомив їм про видіння, яке було йому від Бога: “Знайте, о любі, що Господь мій у видінні явитися мені благоволив і звелів иншого єпископа вам поставити, мені ж іти до заходу, у Врунтисіопіль: потребує град той просвітлення”. Чуючи те, християни почали плакати і припадати до ніг святого, кажучи: “Отче святий, не залишай нас сиротами, не відлучайся від людей, яких ти здобув для Бога, але залишайся з нами до кончини своєї”. Святий же відповів їм, кажучи: “Усі ви знаєте, що, коли я ще був юний, благоволив Господь відкрити батькові моєму Євдиклію про мене, що маю прийняти цей святительський сан, якого ж недостойний, і йти до ідолопоклонницького града, до людей, що не знають Бога. Воля Владики нашого, аби через мене, недостойного раба Його, людей тих здобути для святої Церкви. Для того звелів мені нині Господь, щоб я иншого отця вам поставив. Я ж піду на заздалегідь наказане мені діло. Про Сатурнина ж єпарха знайте, що рада його нечестива, скоротилося життя його і зблизилася загибель його. Після мого відходу звідси впаде дім його і зітре його зі всіма домашніми його”. Те мовивши й утішивши заплаканих християн, вибрав мужа, достойного святительства, і поставлено його було єпископом замість Левкія святого. Сам же, взявши із собою двох своїх дияконів, Євсевія і Діонисія, і п’ятьох з учнів, пішов з града до гавані — відпроваджував його весь люд християнський, десь до п’яти тисяч, не рахуючи жінок і дітей, з плачем і риданням великим. І казали: “Нащо покидаєш нас, отче, і не милосердишся над дітьми твоїми?” Обернувся святий і, плакальників бачачи, розхвилювався духом і заплакав. Підніс же руки до Бога, кажучи: “Господи, Боже мій, Ісусе Христе, якщо воля Твоя, не дай мені відлучитися від людей цих Твоїх, серед яких Ти поставив мене на службу свою”. Коли він це промовив, був голос з неба, чутний всім: “Левкію, не нехтуй велінням Господнім, але увійди в корабель і рушай з миром, як же тобі наказано”. Тоді Левкій святий мовив до всього народу: “Ось почуйте, браття, волю Господню, знайте-бо, що не своєю волею відлучаюся від вас”. Попрощавшись з усіма, увійшов на корабель і вирушив у плавання. В Олександрії, за пророцтвом святого, раптом запалися палати єпархові і побили з ним усіх, що всередині перебували.

Плив же Левкій святий днів п’ятнадцять, прибув до Адріянополя (не того, що в Тракії, але в старому Єпирі). Там трохи затримався, прийняв до себе двох пресвітерів — Леона і Савина, знайшов инший корабель, із града, що Ригіон називався, дав плату і сів на нього. І прибув до Гидруїту, там пересів на корабель далматійський і досягнув врунтиніопольських меж. Вийшов з корабля й пішов до града із клиром своїм. Трапилося, що йшов дорогою тривун, на ім’я Армалсон, із воїнами своїми. Спитав Левкій святий одного з них, кажучи: “Хто пан цього міста?” Відповів він: “Хіба ви не чули про великого пана Антіоха, князя, що володіє краєм цим?” Знову спитав святий, кажучи: “Якої віри пан той Антіох?” Почувши те питання, тривун і ті, що з ним були, засміялися й мовили: “Хіба є инша віра й инший Бог, окрім сонця і місяця, що просвітлюють світ? Чи не всіх вуха чують, коли голоси їхні на хмарах гримлять, швидші від блискавки, що з сонця виходить? І що ясніше від місяця, що можливі зміни повітря провіщає своїми знаменнями?” Святий же Левкій зітхнув і сказав: “О бідні невігласи, які ви чужі божественному просвітленню ані не знаєте, що сонце і місяць є творіння Боже, і служать велінню Його, вдень і вночі дорогу свою сповнюючи. І не годиться називати їх богами, у них же ані душі, ані божества нема, ані на одному місці не можуть стояти, але завжди рухаються, сходять і заходять, і то хмара, то ніч їх затінює, часом вони видимі, часом же невидимі. І настільки відрізняється їхнє світло від завжди присутнього світла Бога, якого ми шануємо, наскільки відрізняється творіння від Творця. Бог наш створив сонце і місяць, небо і землю і все, що на них є. Він — світло істинне, що просвітлює всіх, хто вірить у Нього, те Світло створило сяйво сонця та місяця і звеліло, щоб вони служили людям, які на світі живуть. Сонце щоб просвітлювало день, місяць же щоб просвітлював ніч. І якщо б ви невидиме світло Бога нашого пізнали, перед видимими тими небесними світилами ніколи б не схиляли ший ваших”. Тривун же Армаліон запитав: “І яке те світло, про яке кажеш, що невидиме для очей наших?” Відповів Левкій святий: “Христос — Син Божий, народжений від Духа Святого і Діви Марії”. І почав розповідати їм святий все про Христа Бога: як народився, як на землі з людьми прожив, як волею постраждав, помер і воскрес на третій день, і на небо вознісся, і сів праворуч Бога Отця, і прийде судити цілий світ і віддати кожному за ділами його. Те всі чули — розчулилися і повірили, що правдиві його слова, і впали перед ним на землю, кажучи: “Просимо тебе, отче, зроби нас учасниками життя вічного”. Він же огласив їх та охрестив, було ж їх шістдесят сім мужів. І увійшли в град — і так почав Врунтисіополь хреститися.

Довідався ж Антіох-князь, що тривун Армалеон повірив у Христа з воїнами своїми. Прикликав його до себе і сказав: “Чи правда, що чую про тебе, Армалеоне, що ти став християнином і воїни, які з тобою?” Тривун же мовчав. Розгнівався ж Антіох, мовив: “Чому мені не відповідаєш?” Сказав тривун: “Чи маєш потребу злоститися на мене за те, що я християнин?” Сказав Антіох: “Не злісно, але просто питаю тебе, аби сказав нам, хто навчив тебе християнської віри. Ми всі знаємо тебе премудрого в наших книгах, і досі ти відкидав християнське учення, нині ж дивуємося, як ти дійшов до того, аби християнином себе назвати”. Відповів Армалеон: “Досі сліпим був, у пітьмі й тіні смертній заблукав, нині ж, благодаттю Божою просвітлений, бачу і в світлі надії на життя вічне перебуваю”. Сказав Антіох: “Яке то життя вічне, що про нього кажеш?” Відповів тривун: “Якщо хочеш — можеш його пізнати”. Сказав Антіох: “Якщо справді нам його покажеш, хочу бачити і розуміти, але не думаю, що є инше життя понад це, теперішнє, ані не вірю, що є инше світло і Бог, ніж сонце і місяць”. Сказав Армалеон-тривун: “Сонце і місяць не є богами, але творіннями Бога, на небі зробленими. На те, власне, аби розумному творінню — людині, яка на землі живе, служити, освітлюючи світ, а не для того, щоб на службу собі когось заманювати”. Дивувася Антіох, таке від тривуна чуючи, запитав: “Хто тебе такого мудрування навчив?” Відповів Армалеон: “Олександрієць один на ім’я Левкій, який недавно сюди прийшов. Він мене розуму навчив”. Був же у той час Левкій святий за градом напроти воріт західних, при місці зборів, навчав людей вірити у Христа. І хрестив тих, що приступили до Ісуса. Послав за ним Антіох, з честю прикликав до себе архиєрея Божого Левкія святого і, бачивши його, сказав: “Коли хочеш, аби ми повірили в Бога, якого ти проповідуєш, зроби молитвою своєю, щоб подав нам дощ, якого ми вже від двох років не бачили, і висохла земля наша, ані не може проростати плід, і весь люд у потребі і в нужді великій через бездощів’я”. Святий же скликав клир свій і всіх новоохрещених християн, відслужив литію, молячись до Христа Бога, — і зразу захмарилося небо, і пролився дощ великий вельми, і доти дощило, поки всю землю краю того не напоїло і вологою не зробило. Тоді повірив у Христа Антіох і цілий град його, й охрестилося людей двадцять сім тисяч. І славили Христа, Бога нашого. Збудували ж церкву в ім’я і на честь Пречистої Богородиці Приснодіви Марії посеред града, другу ж церкву в ім’я святого Йоана Хрестителя створили на тому місці, де люди були охрещені, — і так просвітився цілий Врунтисіопіль світлом святої віри. Перебував же там Левкій святий якийсь рік, навчаючи й утверджуючи у вірі новоохрещених людей, і розхворівся до смерти, і пізнав кончину свою, що одкровенням йому від Бога сповіщено було. Прикликав до себе князя Антіоха й заповів йому, аби після його переставлення поховав тіло його на тому місці, куди пристав кораблем до землі їхньої. Тоді підніс руки свої, сотворив молитву за ціле стадо своє — всім же благословення й останнє цілування і мир давши, переставився до Господа. Плач великий залишив цілому градові. Взяв Антіох чесне його тіло й поніс славно на місце корабельної пристані, куди святий прибув з Олександрії і з корабля на землю зійшов. І збудував там церкву в ім’я його, поклав у ній святі мощі великого угодника Божого Левкія, і відбувалося багато чуд біля гробу його на славу Бога, у Тройці славленого Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж від усього творіння хвала, і дяка, і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.