Без категорії

Житіє преподобного отця нашого Василія Нового, яке написав Григорій, учень його

Місяця березня на 26-й день

У дні благочестивих царів грецьких Лева Премудрого та Олександра, брата його, синів царя Василія Македона, у десятий рік самодержавства їхнього, магістряни деякі з Азійського краю велінням царським послані були. Коли звідти в Константин-град поверталися і повз одну непрохідну пустельну гору йшли, побачили чоловіка (цього, про якого в нас слово, блаженного Василія), який пустелею ходив, в погане лахміття одягнений, на вигляд дивний і страшний, наче в пустелі виріс. І зразу, швидкими ногами побігши, схопили його і дивувалися з дивного вигляду його, шпигуном його вважаючи. Тому, зв’язавши, вели його разом зі собою у царствуючий град, де, явившись перед царями, розповіли їм про взятого на шляху чоловіка. Цар же Лев, бачивши його, віддав на допит патрицієві на ім’я Самона, родом агарянинові, щоб допитав його, хто він, і звідки, і як називається. Самона ж патрицій, взявши чоловіка Божого, повів у свій дім і, сівши зі всіма своїми радниками з погордою, звелів поставити перед лицем своїм блаженного. Коли того привели, то не віддав патрицієві достойної чести і не вклонився. Сказав до нього Самона: “Хто ти, і звідки, і яке ім’я твоє?” Той же не відповів йому, але стояв мовчки і покірними дивився на нього очима. Сказав тому знову до нього: “Сповісти нам: звідки ти?” І сказав до нього святий: “А ти хто і звідки?” І сказав йому Самона: “Ми тебе питаємо, хто ти і звідки? Хто я такий — не треба питати. Якщо хочеш довідатися про мене, скажу тобі: я — Самона, патрицій і паракимомен царюючих у нас нині самодержців. Скажи: хто ти, і звідки, і яке твоє життя?” Відповів йому блаженний: “Я — подорожній, один з тих, хто живе на землі”. Сказав йому Самона: “Добре про тебе говорять, що ти шпигун, який прийшов оглядати грецькі землі”. Преподобний же на те нічого не відповів. І багато з тих, що там стояли, примушували його, питаючи: “Хто ти?” І не відповідав їм. Звелів через те Самона, аби принесли перед лице його палицю сиру, і волові жили сухі, й инше деяке найстрашніше знаряддя, щоб настрашити його, аби, може, злякавшись, розповів, звідки він. Він же, те все бачивши, нічого не говорив. І звелів Самона розтягнути його чотирьом і воловими жилами бити, питаючи: “Хто ти?” Коли ж битий був сильно святий, не відповідав їм, але терпів мовчки. Доти ж били його, допоки здалося їм, що зараз помре. І, взявши його, як поліно (він не міг ходити) несли і кинули у в’язницю. Зранку ж невгамовний той звір Самона, сівши на судищі, звелів привести мученика. І пішли посланці, побачили, що двері в’язниці твердо замкнені, він же зовні стояв, здоровий тілом, і чекав на них, і вельми через те здивувалися. Питали ж його, кажучи: “Скажи нам, як із в’язниці вийшов, коли замкнені двері були твердо?” Блаженний же нічого їм не відповідав, але йшов з ними, щоб стати перед патрицієм. Хтось із них, побігши наперед, розповів Самоні те, що було, — як побачили його поза в’язницею. Дивувався ж Самона і всі, що з ним, чуючи таке, і не вірив повіданому. Инші ж казали, що то волхв і чарами таке зробив чудо. І знову Самона-патрицій допитував святого довго, наполегливо і грізно, аби сказав, хто він. Преподобний же відповіді не дав йому, тому розгнівався вельми Самона, звелів знову розтягнути його на землі і бити палицями нещадно доти, допоки не розповість про себе, хто він і звідки. І битий був довго, і шість палиць зламалося, він же доблесно терпів у великому мовчанні, нічого не відповідаючи. Дивувалися всі невимовному терпінню і мовчанню преподобного. Сказав Самона: “Знаю, що хоче шпигун цей хвалитися і говорити: “Мовчанням переміг їх”. Але, клянуся здоров’ям самодержців, що не попущу йому похвалитися і насміхатися з нас”. І звелів його цілий тиждень бити, щодня накладаючи триста ударів бичем, триста ж палицею. Той же терпів муки ті, затаївши свої чесноти, бо з юности ченцем був і пішов у пустелю, у ній же поневірявся досить років, усі ж дні перебування свого в пустелі суворе провадив життя, зелом тільки підживлювався, ходив босий і одягався в найгірше лахміття. І не хотів про настільки добродійне життя своє нікому ж розповісти, через те мовчав, як казав Владика: “Хай не знає ліва рука твоя, що робить права”. Кожен-бо, хто виявляє добрі діла свої, прийме винагороду свою — похвалу від людей, вічну ж славу втратить, а той, хто бажає вічної — той таїть перед людьми свої чесноти і, якщо й битий буде, мовчить — і воістину такий чоловік мучеником є.

Коли ж минув тиждень, протягом якого щодня битий був святий і багато перетерпів болю, довідався Самона-патрицій, що в непокорі перебуває мученик, знову сів на судищі і, поставивши його перед собою, поглянув з гнівом і мовив: “Найнечестивіший із людей, доки будеш таїти підступ у серці своєму? Розкажи нам, хто ти і звідки”. Відповів йому блаженний: “Таких, що содомські діла творять у таємниці, як же ти, насправді найнечестивішими називати годиться”. Самона ж у такому викритті великого сорому сповнився, соромлячись тих, що перед ним стояли. Розпалився люттю і гнівом великим, звелів принести ремені, зв’язати назад руки преподобному і, обв’язавши міцно ребра його і праву ногу його назад до ребер прив’язавши, повісити його стрімголов на перекладині однієї хати — перснем своїм запечатав двері хати тої і так залишив його висіти, допоки скаже, хто він і звідки. Усі ж, що там були, нарікали потай на Самона, гнівливим і окаянним його називаючи через таке катування, яке невинному чоловікові чинив. І висів так святий три дні і три ночі. Через три дні кат, прийшовши, відчинив двері і побачив мученика, що висів. Бачив же лице його світле, наче зовсім не страждаюче, дивувався і, ближче підійшовши до нього, сказав: “Хто ти і звідки, чи не покарала тебе мука ця?” Блаженний нічого не відповідав. Тоді кат наказав зняти його з перекладини і розв’язати. Коли розв’язали святого, став тілом здоровий — зцілювала його благодать Христова, і жодних ушкоджень не зазнав. Усі ж вельми дивувалися і чудувалися. Самона сказав: “Чи не добре я казав, що волхвом є цей чоловік, ось-бо анітрохи тіло його не болить. Але я швидко знищу чарівну його силу, прикличте мені годувальника звірів”. Коли той прийшов, сказав: “Приготуй на завтра лева найлютішого, не давай йому сьогодні належної їжі, щоб голодний був. І побачимо волхва цього, чи лева здолає”. Коли ж настав ранок, зібралося багато люду на видовище, і лева страшного випустили, ревів вельми з голоду. Привели туди святого, кинули левові на поїдання. Лев же, бачивши преподобного, почав тремтіти і, прийшовши, ліг і валявся перед ногами його, наче вівця незлоблива, що всі дивувалися і “Господи, помилуй” взивали. Підійшов же преподобний до лева, погладив його правою рукою своєю, взяв його за вухо і вивів геть, проголошуючи до тих, що там стояли: “Ось ягня ваше, ось ягня”. Але й після такого чуда ніяк не хотів Самона-иншородний зрозуміти, що той чоловік, якого він мучить, є Божим. І звелів святого вночі в морі утопити. Тому слуги, взявши мученика у третю сторожу ночі, везли човном на море і, в безодню зв’язаного вкинувши, повернулися. Велінням же Бога, який охороняє святих своїх, зразу два дельфіни морські, взявши преподобного на хребти свої, винесли на берег, який називався Євдоми, було ж то сьоме передмістя константинопольське, і там його на сухому посадили. Раптом розв’язалися йому руки і ноги і, вставши, він пішов до града. Не відчинені ще були Золоті ворота, і сів при них, хотівши трохи перепочити. Тим часом прийшов туди один чоловік, хворобою трясовиці одержимий, і стогнав від хвороби. Змилосердився над ним преподобний, поклав на нього руку і, помолившись, зцілив його. Бачив же чоловік себе зціленим, впав у ноги преподобному і просив його, щоб ішов з ним у дім його, був же чоловік той один із менших, неславних громадян на ім’я Иоан. І йшов з ним преподобний, радіючи. Иоан же з дружиною своєю прийняв його люб’язно, і коли надійшла година обіду, поставив перед ним трапезу, і їли, веселячись. Розповів же Иоан жінці своїй, що зцілив його преподобний прикликанням імени Христового, і зраділа жінка вельми через такого гостя, що сподобилася угодника Божого прийняти в домі своєму, була-бо вона вельми христолюбива, і гостинна, і в страху Божому жила, ім’я ж їй Олена. Тоді Йоан і Олена, жінка його, почали просити святого, щоб сказав ім’я, хто він і звідки. Відповів святий: “Звідки я є, не треба нині говорити, про те пізніше довідаєтеся, нині ж хочу піти задля молитви в монастир нерукотворної ікони Пресвятої Богородиці, яка сама від себе написалася”. І вставши, пішов з ним разом Иоан. Закінчивши там свої молитви, знову у дім Йоанів, на прохання його, повернувся. Надокучали ж святому постійними проханнями Иоан і дружина його, щоб розповів їм про себе. Він же сказав: “Я є той, кого Самона-патрицій вчора в безодню морську вкинув, але Господь мій, Ісус Христос, Йому ж з юности своєї служу, лише Він знає, яким чином зберіг мене неушкодженим”. І сказав їм своє ім’я, що Василій називається, і розповів усе за порядком, що йому зробив царевий патрицій. І дивувалися, слухаючи. Чули ж про нього і раніше, як мучив його Самона і як не пошкодив його звір, мовилося-бо про те в цілому граді. Тоді просили його, щоб перебував з ними в домі їхньому протягом усього часу життя свого, і погодився на те святий. Влаштували йому храм молитовний, і світильник, де звичайно хвали Богові возсилав. Хто ж може передати слізні його потоки, які проливав у молитвах до Бога? Хто коліноприклоніння його порахує? Хто всенічні чування переповість? Без сну-бо провадив усі ночі. Ще ж і про добрі його звичаї хто розповість детально? На гнів ніколи ж не зрушився, як стовп непохитний. Лагідний був, як Мойсей і Давид другий, тихий — як Яків, милостивий більше, ніж Авраам: той-бо з великого багатства свого милостиню робив, цей же з убогости своєї, яку Бога ради терпів, добродіяв жебракам доволі: що подавали йому христолюбці, те він зразу роздавав нужденним. Коли перебував же Василій святий у того христолюбця Йоана, почали приходити до нього люди: одні задля користи, инші ж приносили недужих своїх задля зцілення. На них же руки свої кладучи і молитву творячи, преподобний їх зцілював, благодаттю Христовою. І славним стало його життя у граді тому, і багато не лише з народу, але й зі знатних громадян і вельмож до нього приходило. Мав же і прозріння дар, і кожного, хто до нього приходив, провидів таємні діла, добрі ж і погані, і, наодинці викриваючи грішників, багатьох навернув до покаяння. Провіщав і майбутнє, і передрік пророчо те, про що зараз наступне явить слово.

Коли помер цар Лев, тоді і брат його Олександр через один рік помер. Залишився на царюванні син Лева Константан, якого називали Багрянородним, з матір’ю Зоєю. А тому що Константан ще малий був вельми, приставлені були до нього хранителі та урядники царства: Миколай, патріярх Царгородський, і кирополат Иоан, якого кликали Ґарида. їм доручено було керувати всіма ділами царськими, допоки молодий цар віку не дійде. Тим часом напали варвари на Грецький край і, полонячи, спустошували землю навколо Царгорода. І не було нікого, хто б зібрав військову силу і вийшов на війну проти варварів, що напали. І було Грецьке царство у збентеженні і біді немалій. Народ же царгородський нарікав на патріярха Миколая, що недобре радив і керував царством. Тому Миколай, порадившись з иншими вельможами, написав до східного воєводи на ім’я Константан, якого кликали Дука, щоб у царствуючий град прийшов, прийняв скіпетр і разом із Константаном, молодим царем, який малим був і в палатах царських виховувався, він, яко муж міцний і хоробрий у битвах, виступив проти иншородних. Був-бо насправді муж той Константан Дука вельми хоробрий і непереможний воїн, страшний противникам, які й самі багато про те розповідали, що бачили, як зі зброї Константинової, як і з ніздрів кінських вогонь виходив і на них кидався, опалюючи і проганяючи їх, що не можна їм проти лиця його стати. Не таїв же і Константан тої благодаті, даної йому від Бога, говорив-бо: “Коли я спав колись у юності своїй, стала переді мною жінка одна пресвітла, у царську багряницю одягнена, і кінь вогненний при ній, і зброя на коні вогненна, і переконувала мене, бо не хотів і боявся, озброїтися тією зброєю вогненною і на коня вогненного сісти. І коли я те зробив, сказала до мене: “Хай жахаються тебе вороги Божі і кривдники Сина мого, як віск хай тануть від лиця твого”. Те мовивши, пішла”. Це про себе розповідав муж той. Коли до нього послання патріярхове про прийняття царства прийшло, відмовлявся, кажучи, що недостойний ані не здатний до такої високої влади. Але й знову від патріярха і цілого синкліту прийшло послання до нього, прикликаючи його на царське достоїнство. Він же відписав до них: “Не годиться мені перед Христом, Господнім царем, рівнятися із земним, якщо він і малий літами, і грішити перед Богом моїм. Ще ж боюся, чи нема у вас якої зваби і підступу і чи не хочете мене згубити”. Таку відповідь від нього прийнявши, патріярх і вельможі царгородські утретє послали до нього, кожен осібно написавши своє потвердження, присягаючи чесним деревом животворного хреста Господнього, що не звабливими душами, але простими серцями прикликають його на співцарювання юному цареві. Він же, повіривши присязі їхній, пішов до Царгорода з домашніми своїми, і зустріли його вельможі і громадяни з почестями і славою великою. Був же його прихід до града зранку, коли засяяло сонце. І було знамення недобре, яке сповіщало йому смерть через убивство. Сонце-бо ясно світило, і дощик малий пішов — краплі ж були криваві, падаючи на землю. Миколай же патріярх і співрадники його, бачивши прихід і почесну від людей зустріч Константина Дуки, змінили на иншу раду свою і замкнули царські входи, не даючи йому прийти до царя і до матері царевої. Він же на площі біля іподрому поставив шатро своє, і приходили до нього вельможі і громадяни щодня, кланяючись йому і царем його називаючи. Деякі ж із & намет. вельмож, познайомившись зі святим Василієм і любов до нього маючи, прийшли до святого, питаючи його осібно, який має бути кінець початому ділу. Святий же з плачем повідомив їм, що не мине й трьох місяців і кривавий кінець буде прикликаному на царство Константинові Дуці і всім, хто його тримається. Кажучи їм те, блаженний ридав невтішно і безперестанно аж до знемоги. Тому вони, замкнувшись у домах своїх, у мовчанні пребували безвихідно, чекаючи зі страхом кінця провіщеного. Знову два брати рідні, сини одного вельможі, обидва саном протоспатарії, до святого прийшли і спитали його, кажучи: “Чи добре нам ходити на іподром до новонареченого царя і признаватися до нього?” Святий же відповів їм зі сльозами: “Діти, не ходіть туди, якщо-бо признаватиметеся до нього, то один через убивство меча помре, другий через відрізання вух і носа постраждає і на посміх буде тим, що бачитимуть його, ціле своє життя”. Вони ж не зважили на слова святого, пішли на іподром і до новонареченого цар призналися. І сталося через два місяці. Константан Дука, патріяршою присягою і цілого синкліту запевненнями і просьбами на царство прикликаний, бачивши себе звабленим і осміяним, хоч і міг помститися за себе, бо хоробрий у битвах був і мав за собою багато воїнів і людей, міг-бо силою воїнською і народною замкнені розбити входи й увійти в царське чи обсісти град на довгий час і не пустити необхідного для їжі, тоді й самі шукали б милости в нього і вхід безборонний відкрили б йому, — не хотів, як муж благочестивий і богобоязливий, щоби хтось через нього погано постраждав, ані не шукав, щоб кривавим шляхом зійти на ступінь царський. На Бога покладаючись і на присягу патріяршу і боярську уповаючи, радився зі своїми, аби піти без боротьби і зброї в царське мирно, через мідні ворота, їх єдиних зламавши, бо замкнені були міцно. І казав: “Якщо нас приймуть лагідно, добре буде, якщо уб’ють нас — дадуть за нас відповідь перед Богом, перед Ним же судитися мають, що проханнями і присягами нас, хоч ми й не хотіли, звабили”. Те мовивши, поклав присягу на всіх, що з ним були, аби жоден з них не смів висунути меча свого або стрілу на лук покласти проти тих, що чинитимуть їм спротив. “Щоб жодної, — казав, — людини християнської ні єдина крапля крови не пролилася через мене”. Таку раду вчинивши і присягу утвердивши, прийшли до мідних воріт. Коли їх насилу відчинили і йшли мирно до царських палат, зразу проти них, велінням патріярха і його співрадників, приготовані для того стрільці почали стріляти і поранили багатьох. І поранений був Дука стрілою в ребра під правою рукою сильно, і клякнув на землю, від болю стогнучи. Тоді палатні зброєносці, їх же багато на те було зібрано, кинулися з оголеними мечами на тих, що входили мирно і не боронилися, і почали стинати їх, наче стебло, й убили Константина Дуку, і сина його, й инших багатьох, а тих, які кинулися втікати, схопили живими і в ту ж годину всіляко їх карали: одних розтинали пополовині, инших же на деревах перед воротами градськими вішали, а иншим носи і вуха відрізали і жили перетинали. І впало тоді з Константаном Дукою невинних мужів до трьох тисяч. Тоді й тих двоє братів протоспатаріїв, які приходили до святого Василія, постраждали, за пророцтвом преподобного. Одному-бо голову відтяли, а другому відрізали вуха й носа. Тоді убитому Дуксові воїни відтяли голову, також і синові його, і принесли до Миколая-патріярха і до його співрадників. І дав патріярх дари тим, що убили Константина, голову ж його звелів на списі носити по цілому граді на наругу, а тіла убитих мечем в море вкинути. Таке кровопролитття неправедне відбулося в той час у Царгороді, і осквернився град кров’ю мужів невинних, які, наче Авелі, взивали до Бога із землі на убивць своїх. Так не від меча иншородних супостатів, але від меча єдиновірних і однодумних, колишніх друзів і братів, впав сильний воєвода Константин Дука, царем названий, славний хоробрістю воїн, Богові угодний і народові любий. Загинув через підступ порушників присяги і безсовісних поганих чоловіків, проте душа його праведна оселилася на лоні Авраама праведного, також і душі инших, які з ним постраждали, сподобилися милости Божої, що сповістилося таким чудом. Над повішеними тілами, допоки висіли, видно було кожної ночі зорі, які сходили і над головами їхніми пресвітло світили аж до сходу сонця, що було виразним знаменням того, що невинно постраждали і що душі їхні оселені у світлостях святих. Це ж тут розказане, аби показати пророчий у преподобному отці нашому Василію дух, що передречене від нього збулося. Ще ж й инші, подібні до першого, пророкування його підуть за цим.

Возведений був у співцарювання юному цареві Константанові Багрянородному, задля управління царством, Роман патрицій. Той, коли досягнув віку цар Константин, дав йому в подружжя доньку свою Олену. Був же й сам Роман вінцем царським увінчаний. Мав же й иншого зятя, названого Сароніта, саном патриція, який пишався славою і багатством своїм, але думав лукаве в серці своєму: як би царя Константина згубити, собі ж захопити скіпетр царський. Поблизу ж двору Саронітового був дім того христолюбця Иоана, в якого ж перебував преподобний отець наш Василій. Прозорливими очима преподобний передбачив лукаві наміри Саронітові, казав собі: “Бачиш окаянного, який у серці своєму складає богопротивні ради. Але йду й викрию його, може, зупиниться в безумних своїх починаннях”. Одного-бо дня Сароніта з дому свого на коні з великою погордою виходив і до царських ішов палат. Перейшов його святий на дорозі і голосно почав до нього говорити: “Чому серце твоє думає лукаве на Христове насліддя? Нема в тебе частки в жеребі царському, зупинися і не трудися марно, щоб не прогнівався на тебе Господь, бо втратиш і ту, яку, здається тобі, маєш, честь патриціянську”. Це чувши, Сароніта люті великої сповнився і кинувся на нього, бив його батогом, який тримав у руці, по голові і, багато ран наклавши і словами докоривши дошкульними, пішов своїм шляхом. Блаженний же Василій терпеливо те витримав, а наступного дня знову перестрів його, коли той з дому виходив, і такими ж, як і вчора, словами викривав його. Той же звелів слугам своїм схопити святого і вести його в дім свій, допоки він з палат царських повернеться. Коли ж повернувся, звелів приготувати тернові палиці, і, поставивши перед собою святого, сказав до нього: “Скажи мені, поганий старче, який біс тебе напоумив з таким зухвальством зустрічати мене і таке перед усіма на мене говорити? Чи не знаєш, що зятем я є царевим і першим у палатах царських, і багатства в мене незліченно, як піску на березі моря? У мене рабів, і маєтків, поля, стад кількість несказанна, срібла ж і золота незліченно, ще ж і слава велика, і честь від Бога, і від царів, і від усіх вельмож мені дається. Ти ж, найгірший старець і найжебрущіший жебрак, як посмів з такими докірливими і викривальними словами мені перед усім народом докоряти? Кажи мені швидше, ніж передам тебе смерті”. Відповів йому блаженний: “Що ж? Вважаєш таємною ту облуду свою і лукавство, яке ховаєш у серці своєму? Сам Господь відкрив мені, що маєш намір посягнути на царство. Але покинь те своє бажання і не навчайся злого на Христа Господа, свідчу-бо тобі, що коди не полишиш недоброї своєї ради, прогнівається на тебе Господь вельми і знищить із землі пам’ять про тебе незабаром”. Тоді розпалився люттю безумний Сароніта і лицем закам’янів, звелів святого, простягненого на землі, бити палицями нещадно, говорячи до слуг: “Бийте його добре, допоки не зникне з нього дух лжепророцтва”. І битий був святий, наче дерево німе й бездушне, нічого не відповідав, ані тілом не порухався, ані не застогнав, й иншого нічого не було чути, лише биття палиць. Тоді, ледь перестати звелівши, замкнув страждальця в тісній в’язниці. Зранку ж вивів знову, щоб бити його воловими жилами без милости, і знову замкнув у путах. На третій же день обідав і упився — знову святого вивівши, звелів палицями бити жорстоко. Коли битий був преподобний, відчинені були ворота дому Саронітового. Благочестива ж жінка Олена, дружина Иоанова, йшла там недалеко і бачила, як били преподобного Василія, побігла швидко у дім той і впала на битого святого, закричала з гіркими сльозами і мовила: “Мене, грішницю, бийте, а цього світила мого, батька мого духовного і пастиря залиште! Мене замість нього убийте, а його відпустіть!” Звіроподібний же той чоловік Сароніта казав з люттю до слуг: “Бийте і цю, якщо вона того бажає. Думаю, що то коханка його”. І били її доти, допоки, думали, стала вона бездушна. І звелів окаянний, взявши її за ноги, виволочити за двір, наче пса мертвого. Преподобного ж отця ременями за таємні його уди причепили і повісили — до п’ятисот ран від ударів худоб’ячими жилами завдали. Усе ж те терпів святий доблесно, укріплював його Бог. Тоді, відв’язавши, знову в ув’язненні замкнули. І тої ночі бачив Сароніта сон, який прознаменував згубу його. Був же сон той такий. Дуба бачив високого вельми і розлогого. На його ж вершечку ворон гніздо своє мав і накривав крилами своїх пташенят. Тоді бачив двох якихось чоловіків із сокирами, які до дуба прийшли і зрубати його хотіли. Сказав же один до другого: “Ворон той, багато каркаючи, не дає цареві заснути спокійно”. Відповів другий: “Але й улюбленцеві Божому Василію погано дошкуляв”. І почали підрубувати дерево. Коли воно впало на землю, прибігли якісь люди, у старе лахміття одягнені, взяли гілки впалого дерева й кидали у вогонь. Бачив же там і Василія преподобного, який при порубаному дереві стояв і казав: “Кожне дерево, яке не родить доброго плоду, буде зрубане і в вогонь вкинене”. І звернувся преподобний до нього з мовою своєю, кажучи: “Чи не казав я тобі: покинь погане починання своє, щоби ту, яку маєш, висоту не згубити”. Збудився ж зі сну Сароніта окаянний, відчув, що погано захворів. Про побачене ж розмірковував собі і був у страху і печалі. І зразу послав розв’язати святого з пут і відпустив його. І прийшов преподобний у витальницю свою. Його ж побачивши, Йоан зрадів вельми і, бачивши його люті рани, плакав, також і всі, що любили його, чувши, що відпустили святого, зійшлися в дім Иоановий, радіючи і плачучи. А дружина Йоанова — Олена блаженна — після биття того немилостивого була хвора, швидко померла. Але й окаянний Сароніта не встав із хвороби своєї і через мало днів помер, і збулися його сон і пророцтво Василія святого.

Невдовзі благочестивий той муж Йоан, служачи преподобному, до Господа відійшов, і залишився святий Василій сам у домі його. Приходило до нього багато, приводили і приносили недужих своїх, і зцілював їх святий молитвою своєю, також і жебраків багато сходилося до блаженного, бо він роздавав їм усе, що приносили йому христолюбці, і не залишав собі нічого до завтра. Після цього громадянин один благочестивий і боголюбивий на ім’я Константин, на прізвисько Варвар, проханнями багатьма і сльозами впросив преподобного Василія прийти до нього і перебувати в домі його, і влаштував йому келію окрему і безмовну. І як колись шунамитянин святому Єлесею-пророкові, так муж цей угодникові Божому Василію поставив ложе, і трапезу, і престол, і свічник. І доручив одній із домашньої своєї челяді старенькій служниці, чесній і добродійній, яка багато років у вдівстві цнотливо і богоугодно жила, на ім’я Теодора, щоб служила чоловікові Божому. Вона-бо мала хатину свою поблизу хатини преподобного, служила йому ревно, як ангелові Божому. Якщо ж приходив хтось, бажаючи бачити святого і розмовляти з ним, вона про того, хто прийшов, сповіщала блаженному. Він же зі своєї келії приходив у хатину Теодори, того, хто прийшов, приймав і відпускав. Кожного-бо дня був у хатині Теодориній, приймаючи і повчаючи тих, що приходили, і зцілював хворих, й утішав жебраків, які збиралися до нього, поданням потрібного, яке йому ті, що любили його, приносили. А увечері у свою відходив келію сповнювати звичні до Бога молитви. Стало ж ім’я преподобного Василія славним у цілому Царгороді, і шанували його не лише миряни, але й духовні. Бо й ченців багато, і єреїв, і святителів відвідувало його, користь і допомогу від нього приймало. Бояри ж і князі просьбами кликали святого в доми свої і щоб відвідав недужих їхніх, і щоб помолився за них. І там, де приходив святий до хворих, зразу клав на них руки з молитвою, зцілював їх і бісів проганяв словом. Погані ж звичаї виправляв і наставляв на чесноти, не лише медоточивих слів навчаючи, але часом і викриваючи грішників, — усе-бо для нього було явним від Всевидця Бога.

Колись у царські палати прикликаний був, царя Романа на осібному місці викрив у сріблолюбстві великому і в непогамовності до жінок, бо з багатьма осквернився. Цар же не лише не розгнівався на нього, але й покірно викриття те прийняв і виправити життя своє обіцяв. Також і Анастасію, патрицію найголовнішу, викриваючи у таємних прогрішеннях, що часом траплялися, на покаяння наставив і, кончину її передбачивши, возвістив. Цариці Олені, дружині царя Константина Багрянородного, прорік, що має народити доньку, потім сина, який виросте і воцариться, що й було. Дала ж йому цариця золота багато, але він навіть торкнутися до нього не хотів. Цариця ж просила його ім’ям Пресвятої Тройці, щоб узяв, скільки хоче. Святий же, золоті пальцями своїми узявши, дав старенькій Теодорі, служниці своїй, яка стояла там. Хтось, біля цариці стоячи, казав святому: “Дай, отче, більше старенькій тій”. Відповів їм святий: “Діти, не потребуємо багато терня, коле-бо справді руки наші”. Цариця ж сказала йому: “Справді, чесний ти отче, Христа одного полюбив і чужим суєтному світові цьому зробився, але згадуй нас у прихильних своїх молитвах”. І відпустила його з миром. Тим часом познайомився з преподобним Василієм Григорій-мирянин і став йому наче учнем і очевидцем багатьох його чуд, а після того і написав його житіє вельми розлого. Тут із нього скорочення зроблене. Той Григорій, коли вперше до святого прийшов, то почув, що його на ім’я покликали, хоч ніколи не бачив його і не знайомий йому був, — щедрий дар ясновидства мав блаженний старець, і не лише несвідомі діла, але й помисли серця людського одкровенням Божим бачив. Розповів Григорію все, що той собі колись думав. Черницю одну брехливу, яка в нечистоті і волхвуванні жила, викрив і розповів про таємні її беззаконня, і згубу її передрік. Пресвітер один прийшов відвідати святого, приніс йому в дар яблука, і, коли обідали, думав собі пресвітер, скільки він мідяків на яблука витратив, і сказав йому святий: “Що думаєш, брате невідаючий, скільки витратив на фрукти? Від мене довідайся і не труди помислу свого: десять мідяків дав ти за яблука”. Пресвітер, те чувши, затремтів, дивувався прозорливості старця і благословив Бога, що такого має угодника у дні свої. Винопродавець один, знайомий святого, бачивши, що в зубожіння приходить, прийшов до преподобного, просячи його, щоб відвідав його дім і своїм приходом і молитвами поблагословив винницю його. Коли прийшов святий, прийняв його виноторговець, як же належало, і убогих багато на обід покликав. Тоді увів його до винниці, щоб благословив посудини з вином. Преподобний же старець, благословляючи амфори, прийшов до одної посудини, яка вміщала в собі близько п’ятнадцяти мір вина, і сказав до виноторговця: “Справді, брате, всі посудини твої я благословив Ім’ям Ісуса Христа, цю ж амфору розбити маю”. Виноторговець просив святого, кажучи: “Ні, отче, не розбивай, але благослови і її, бо бачу, що торг мій маліє і винен я багато позикодавцям. І боюся в останню бідність впасти”. Сказав святий: “І я все те знаю, проте посудину цю розбити хочу, щоб від великої тебе біди врятувати. Через те-бо і прийшов сюди”.

Знову сказав виноторговець: “Голову мою краще розбий, отче, аніж посудину цю”. Святий же, побачивши колоду велику, що поблизу лежала, взяв її і почав розбивати посудину ту. Коли була розбита амфора, пролилося багато вина. Ті, що стояли там із сумним виноторговцем, сусіди його і друзі, бачили те, що відбувалося, почали обурюватися, образливе на блаженного отця думаючи. Преподобний, зрозумівши духом незадоволення їхнє і помисли, взяв тростину, що там трапилася, запхав на дно посудини, де було ще трохи вина, і витягнув звідти змія, який був на три лікті довжиною, набряк і смердів, і сказав до всіх: “Нащо ображаєте мене, о діти, в серцях своїх, наче я щось недобре зробив? Бачите змію цю? Якщо б, не знаючи того, пили з вина цього і померли б? І в яку біду впав би чоловік цей? Чи добре вам було б, якби так сталося? І чи не зробив я добре, розбивши цю посудину?” Це сказавши, святий кинув змію на землю. Виноторговець же і ті, що з ним, припали до ніг його чесних і просили прощення. І з тої години благословився дім виноторговця того всілякими щедротами багато, молитвами Василія преподобного.

Жінка одна на ім’я Теодотія, несучи на руках дитинча чотирилітнє, годоване молоком, прийшла до преподобного, кланяючись і просячи молитви до Бога, бо народжені від неї діти після трьох чи чотирьох років помирали, і те, що на руках у неї, хворе. Коли жінка це розповідала, почала дитина плакати і просити хліба. Старець же преподобний, взявши скибку хліба, дав дитині і, усміхаючись, спитав, кажучи: “Яке ім’я його? Думаю, що Леон називається”. Тоді до матері сказав: “За велику твою любов і сердечність, які маєш до Пречистої Діви Богородиці, ходячи завжди до Одигитрії її, дарує тобі Бог дитину цю цілу і здорову. І побачиш його вихованого і добре в науці книжній наставленого, монаха і клирика, і вельми утішишся через нього, бо добрий звичаєм, премудрий, шанований і славний має бути. Господь буде берегти його. Инші ж діти, яких народиш, подібно до перших, постраждають”. Жінка ж, поклонившись святому, пішла, і все те пізніше збулося, за пророкуванням святого. Чоловік один, знайомий святого, прийшов, просячи в нього благословення на дорогу, бо мав іти у східні краї, на якесь діло посилав його володар. Преподобний же, в лице йому пильно вглядаючись і передбачивши те, що має з ним у дорозі статися, сказав: “Халкедон-ріка страшна, проте вгамуватися має заради Василія-грішника”. Коли те сказав святий, ніхто не зрозумів сісазаного, і пішов чоловік той у путь свою. Коли ж був він у східних краях, трапилася йому в дорозі одна ріка, якої не знав, ніколи ж бо не ходив дорогою тою. Була ж та ріка в ширину десь двадцять сажнів, настільки ж швидка, що ледве птаха рівно з нею могла летіти. Стояв же на березі чоловік той, шукав брід, тоді насмілився увійти, сидячи на коні, хотів переплисти на той бік. І зразу підхопила його бистрина ріки і несла серединою до моря, і був чоловік той у страху великому і біді смертній, заледве не втопився. Закричав же зі страху, кажучи: “Господи, молитвами преподобного отця нашого Василія, поможи мені, грішному”. І ледве те слово вимовив, побачив Василія святого, який по ріці ходив і бистрину водну зупиняв. Тоді, взявши коня за вудила, перевів його на другий бік і невидимим став. Чоловік же, врятувавшись від утоплення, дякував вельми Богові і угодникові його Василію. Прийшовши в одне село, спочив і спитав про ріку — як називається. Сказали йому люди ті, що Халкедон називається, тобто ластівка, бо до швидкості польоту ластівки подібна, і багатьох, хто не знає, як її перейти, несе в море, щоб потопити. Тоді згадав чоловік той слово преподобного, сказане йому, коли в путь його відпускав: “Халкедон, ріка страшна, вгамується іменем Василія”. І взивав: “Слава тобі, Господи, слава тобі. Єдине прошу в Тебе, Владико: аби сподобився я знову бачити угодника Твого і чесну його сивину цілувати” . Коли повернувся з дороги, прийшов до преподобного і, припавши до ніг його, дякував і розповідав те, що трапилося з ним, як Бог уділив на ньому милість свою молитвами його святими.

Вищезгаданий Григорій-білець любий був святому, бо добродійний був юнак, дівством, і цнотою, і постництвом подібний ченцям, між мирянами життя своє провадив у домі своєму, який після батьків з маєтком йому залишився. Він, часто до преподобного Василія приходячи і з медоточивих його уст навчаючись, сподобився учнем його називатися. Мав же особливу любов і віру до святого первомученика Стефана, і в храм його приходив, і прикрашав його красою. Було ж у нього село у Фракійському краю, поблизу града Раїдіста, куди в час жнив для збирання плодів іти хотів. Прийшов спершу до преподобного учителя свого і прийняв благословення від нього на дорогу. Тоді увійшов у церкву первомученика і з коліносхилянням помолився доволі, поглядаючи на святу його ікону, нарешті сказав: “Ось путь далека землею і морем лежить переді мною. Ти бо, о святий первомучениче Стефане, в дорозі тій від всілякого зла бережи мене. Як же бо я послужив в міру сили своєї святому твоєму храму, так і ти, даною від Бога тобі благодаттю, будь мені у всілякій потребі покровителем, помічником і опікуном”. Коли так помолився, пішов. Трапилося ж йому, коли на шляху в одній гостинниці відпочивав, знайти пояс, ціною двох золотих, його ж донька гостинникова загубила. Коли домашні гостинникові шукали пояса і гостей про нього питали, Григорій, намовою бісівською, утаїв пояс, кажучи собі: “Ті, що пояс загубили, — багаті, я ж продам його і за їхнє спасення роздам гроші бідним”. Коли ж ішов шляхом наміреним, свій власний пояс, який також коштував два золоті, загубив разом з мішечком, в якому було чотири золотих і немало грошей, яких могло на дорогу йому вистачити. І сумував через те вельми. Явився ж йому в сонному видінні Василій преподобний, показував горнець розбитий і говорив: “Чи бачиш цю посудину розбиту і ні до чого не придатну?” Відповів Григорій: “Бачу, пане мій”. Сказав святий: “Якщо хтось її украде, четверицею стратить, і забереться в нього від украденого як у нинішньому, так і в майбутньому віці. Якщо буде багатим той, хто украв, то з багатства його четверицею забереться, якщо ж убогий, то четверицею мучитися буде”. Сказав Григорій: “Отче, я ніколи нічого не крав”. Відповів святий: “Знайдений пояс перед гостинником утаїв — а говориш собі, наче нічого не вкрав”. Сказав Григорій: “Не украв, отче, а знайшов”. Сказав знову святий: “Знай, дитино, що той, хто знайшов чуже втрачене, якщо тому, хто шукає і питається, не сповістить і не поверне, як злодій буде засуджений. Годилося-бо й тобі повернути знайдене. А тому, що затаїв чуже, через те своє стратив, і відніметься в тебе більше, ніж четвериця супроти утаєного. Але й пильнуйся до того, щоб ще гірше не постраждати” . Коли збудився зі сну Григорій, у печалі був великій: і тому, що згрішив, і тому, що гірше щось йому святий передрік, — і пішов понурий. Коли був він на полі своєму і плоди збирав, трапилася йому спокуса, гірша від попередньої. Із наймитів один там, на ім’я Олександр, поєднався законним шлюбом з дівчиною, яка Мелитинія називалася, молодою, але з відьомськи поганою вдачею і перелюбодійницею, яка на нечисту похіть настільки була нестримною, що за короткий час усіх навколишніх мужів заманила до свого беззаконного єднання. І ніхто не міг уст своїх відкрити на неї, бо якщо почула, що хтось про неї погано говорить, зразу на такого волхвуванням влаштовувала люту хворобу. І мужа свого, який її за беззаконня заслужено бив, відьмацькими недугами настільки стомила, що навіть мухи не міг від себе відігнати, і багато разів, розгнівана, палицею або нагайкою його била і виганяла з дому — не міг боронитися від неї, хворобами до решти втомлений. Розповідали і про матір її, що волхвуванням лет птахів стримувала, течію ріки завертала і худобі не давала ходити. И иншого багато робила злого, що неможливо переповісти людині, настільки була великою чарівницею. Такого поганого ворона найгірше пташеня, дівчина та, подібна до матері своєї, ще гірше чинила, безмірному перелюбству віддавшись. І якщо б хтось одне слово на неї погане вимовив, той на два чи три місяці впав би розслаблений. Якщо ж хтось рукою вдарити її посмів, той, третього дня не дочекавшись, помирав. Та чарівниця і перелюбодійниця, бачивши Григорія, юного і з лиця вродливого, зранилася красою його і хотіла його звабити до свого нечистого змішання. Безсоромно вслід за ним ходила і щодня якісь дії перед очима його робила, силою бісівською вкладаючи йому до себе нечисті думки. Вночі ж сни на нього насилала, являючи йому лице своє і збуджуючи в ньому похіть. І був Григорій у великому збентеженні помислу свого, у хвилюванні і бурі бажання плотського — біс невидимо вогонь похоті в ньому запалював, видимо ж юна блудниця очима, і словами, і всіма способами любодійними на гріх його зваблювала. І якщо б Господь, молитвами святого первомученика Стефана і преподобного Василія, не поміг йому, гріховним падінням оселилася б у пеклі душа його. Борючись із помислом блудним удень і вночі, часом знемагаючи думкою, часом же міцно протистоячи помислові, не хотів осквернити дівствене тіло своє, яке з утроби матері жінки не пізнало. Хотів же багато разів безчесно відігнати від себе ту безсоромницю, але боявся чарами зробленої хвороби від неї, як же з багатьма траплялося, і згадував пророчі слова Василія преподобного, які у сонному видінні йому сказав: “Пильнуйся, щоб гірше не постраждати, що-бо для цнотливого мужа гіршим може бути від такої біди, де дівства корабель близький до потоплення і цноти стовп близький до падіння”. Тоді, воліючи тисячу разів померти, аніж дівство своє, задля любови Христової бережене, згубити, відважно і з великим гнівом кинувся, палицею і словами дошкульними відігнав від себе безсоромницю, кричачи на неї: “О душе велзевулова, якщо надалі посмієш до мене приходити, то тіло твоє скверне на частини роздроблю ранами”. І відтоді блудниця і блудні помисли покинули його.

Після того скверна та чарівниця, чинячи помсту, навела на нього люту хворобу, у якій мав померти, якщо б святий первомученик і преподобний Василій явленням своїм не зцілив його, про що сам той Григорій пише так: “Через декілька днів, — каже, — спека була велика. Я йшов до молитовного храму святого великомученика Георгія, який стоїть поміж вертоградів. Була ж неділя. Після закінчення молитви спочив я трохи при храмі тому. І ось бачу уві сні хмару чорну і смердючу, яка зверху прийшла і впала на мене, і голос зверху чув, який говорив: “Прийми, що тобі Мелетинія влаштувала”. І була та хмара для мене важка дуже, і студена понад міру, і увійшла в нутро моє. І коли я збудився, виявилося, що лютою одержимий хворобою, і пізнав, що то мені від перелюбодійниці, бо не погодився на нечисту її похіть. Вставши з трудом, пішов зі стогоном, і ліг на ложі своєму, день за днем важча в мене була хвороба, і до воріт смерти я зближався. Тоді розпалив мене вогонь безмірний, і всі частини тіла мого, як суху тростину, поїв, і такий в мене був біль, який розум людський осягнути не може. Не мігши його терпіти, я встав і, втікаючи, кинув себе під тінь дерев заради прохолоди, і звідти до вод ріки кинувся, хотівши охолодити полум’я, яке було в мені. І багато разів думав утопитися, не мігши терпіти лютого болю. Взивав же від болю: “О біда! О нужда! О, якщо таким є вогонь геєнський, то краще людині не родитися” . Я не пізнавав лиця людського ані не міг ні з ким розмовляти, і одна ніч видавалася мені довшою сорока літ. Стомлений хворобою, до решти знеможений, здавалося, перебував над глибоким яром, береги якого високі вельми з заходу і сходу. Я ж, стоячи з боку західного, почав, наче послизнувшись, помалу сходити в бездонне провалля, і вельми страхом охоплений був, згадав святого первомученика Стефана і, тяжко зітхнувши, заплакав і мовив: “Святий первомучениче, чи так почув мої молитви, якими у храмі твоєму я молився до тебе, виходячи з царствуючого града? Ось іду в провалля, і більше не побачиш мене ані не послужу тобі ніколи відтепер, бачу-бо, що до воріт смерти я наблизився”. Поглянув на східний бік байраку і бачив там наче инший світ, якого земним язиком не описати, і побачив, як звідти до мене йде святий первомученик Стефан у стихарі багряному і говорить люб’язно: “Що тобі, любий? Чого страждаєш? Не гнівайся на мене, не було мене тут, бо відвідував свої храми, які є по вселенній, як же й инших святих. Нині ж ось прийшов. Але, о нечестиві волхви! Бачиш, як можуть, окаянні, шкодити, з Божого допусту”. Спитав же його: “Чим є ці високі боки яру і чим провалля, яке тут видно?” Відповів святий: “Це сторони смерти, провалля ж це є тим, яке всі помираючі з великим переходять трудом, допоки на східний дістануться бік. І там є стежка, яка в инший світ веде”. Сказав же до нього: “То і я, пане мій, як же бачу, вже помираю?” Відповів мені він: “А чого ще сподіваєшся, приведений сюди?” Я ж із глибини серця зітхнув і, застогнавши, сказав: “Не буде те мені нині, пане мій, не готовий я до смерти”. І, взявши мене за руку, святий вивів з провалля того і поставив на східному боці яру, на місці високому, і сказав: “Ось виведений ти з пекла смертного”. І зразу опинився я в одному дворі дивному. Але тому, що, здавалося мені, від важкої хвороби не можу ходити, святий первомученик, дихаючи якоюсь божественною насолодою, своє плече мені, грішному, підставив, сказавши: “Обійми мене обома руками ззаду, і я тебе піднесу, і підемо”. Коли ми так переходили двір той, бачив я посудини кам’яні великі, наче сніг, білі, які поміщали в собі десь по сто мір, і по двісті, і по триста, повні, запечатані. Спитав же святого: “Чий цей двір і ці посудини? І що в них?” Відповів святий: “Усе це преподобного Василія, який тебе за сина собі прийняв. У посудинах же — духовний єлей, даний йому від Бога, ним же грішників, які приходять до нього, помазує, очищує їх від нечистот їхніх і дітьми Божими робить. Він-бо наче один з апостолів і душі багатьох з уст сатани визволив”. Спитав знову святого: “Куди нині ідемо, пане мій?” Відповів він мені: “До преподобного Василія ідемо”. Ми ще розмовляли, як отець Василій з дивного якогось покою вийшов назустріч нам. І сказав до нього первомученик: “Так то ти, отче Василію, любу дитину свою, Григорія, у найскрутніший час залишив? І якщо б я не поспішив на допомогу йому, помер би”. Відповів преподобний: “Бачив, о блаженний, тебе, що з ним був, і через те не йшов до нього. Проте нині, якщо на те Божа воля, повну зробімо над ним милість”. І йшли обидва святі разом, мене зі собою вели. Дійшли ж до якогось місця вельми темного, там побачили змія страшного і великого, і сказав Василій преподобний: “Цей змій мало не заморив дитини моєї Григорія”. І, взявши камінь великий, вдарив змія того і убив його. Й опинилися ми в царському граді, до церкви святого первомученика ідучи. І чули всередині голос юнаків, які солодко співали Господові. І сказав до мене святий первомученик: “Ось, благодаттю Христовою, здоровий ти, увійди-бо в церкву і заспівай вдячну пісню Владиці всіх Богові, який велике милосердя тобі явив”. Я ж, зразу поклонившись захисникам своїм — святому Стефанові і преподобному Василію, увійшов у церкву, співаючи: “Господь моє світло й спасення моє, кого буду боятись?”, — і далі той псалом. Юнаки ж ті найгарніші, побачивши мене, зраділи за мене і говорили: “Прийди, любіш наш, і веселися з нами”. І на тих словах закінчилося видіння, я ж до тями вернувся, дивувався — відчув себе здоровим. Прийнявши трохи їжі, підкріпився і заснув солодко. Збудившись, почав ходити, і за короткий час, зовсім одужавши, сів у човен і відплив до Царгороду, розповідаючи всім, що трапилося зі мною, як молитвами святих Стефана і Василія від смерти врятований” (Доти Григорій про себе розповідав).

Тим часом вищезгадана блаженна Теодора, чернечий на себе чин прийнявши, переставилася до Господа, вона багато у дні свої послужила преподобному Василію. І всі, хто духовну любов до преподобного мав, печальні були через Теодору, бо мали її представницею до святого старця: всіх люб’язно приймала, добрими словам утішала, лагідна ж була і милостива, христилюбива і цнотлива, сповнена розуму духовного. Прийшло ж Григорію бажання довідатися, де є після переставлення Теодора, якої чести досягла — серед правих чи серед лівих? Чи сподобилася якоїсь від Бога милости і відради за ревне своє старцеві служіння? Так думаючи, просив часто преподобного Василія, аби розповів йому про неї, вірив-бо без сумніву, що не є таємницею для угодника Божого Василія знати про душу її. І коли багатьма частими і наполегливими проханнями надокучав старцеві, той, не хотівши врешті засмучувати духовного свого сина, помолився за нього до Господа, щоб у видінні відкрилося йому про Теодору. Тої ж ночі, відпочиваючи, бачив Григорій у сонному видінні блаженну Теодору в обителі світлій, приготованій від Бога для Василія преподобного, яка небесною була осяяна славою і невимовних благ сповнена. У тій обителі преподобна Теодора, молитвами угодника Божого, оселилася. Йому ж ревно і трудолюбно у світі цьому літ досить послужила, його обителі у житті благословенному мешканкою бути сподобилася, молитвами його святими. Бачив її Григорій, зрадів, і достатньою її бесідою, наче такою, що насправді була, утішився: спитав її, як відлучилася від тіла, як прийшла у скруту смертну, що при кончині своїй бачила і як минула повітряних духів. Вона ж почала розповідати йому так: “Дитино Григорію, про страшну річ спитав, про яку й згадувати лячно. Бачила-бо лиця їхні, яких ніколи не бачила. І чула слова, яких же ніколи не чула. І що скажу? Люте і важке, якого не сподівалася, зустріло мене тоді через діла мої. Але молитвами і допомогою спільного отця нашого преподобного Василія все легким мені було. Як же тобі, дитино, розповім про біль тілесний, лютість і біду, які бувають у вмираючих? Як же бо хтось нагим впаде у вогонь великий, палаючи і тліючи в попіл перетворюється, так і хвороба смертна і гірка година розлуки руйнує людину. Справді лютою є смерть для подібних мені грішників, бо й я гріхи чинила. Про праведників же не відаю. Коли-бо до кінця життя свого наблизилася і настала година розлуки з тілом, бачила я багато етіопів, які навколо одра мого стали, їхні ж лиця, наче сажа і смола, були чорними, очі ж — наче вугля вогненне, їх же вигляд був настільки страшний, як і сама геєна вогненна. Вони почали чинити галас і бунт, одні — ревучи, як худоба і звірі, инші, наче пси, завиваючи, инші голосили, наче вовки, инші, як свині, кричали — усі ж, поглядаючи на мене, лютували, погрожували і кидалися, зубами скреготали і пожерти мене зразу хотіли. Готували ж хартії, наче сподівалися на якогось суддю, що мав туди прийти, і згортки розвивали, у них же були написані всі мої погані діла. Тоді убога душа моя була у страху і трепеті великому, і не досить було мені гіркоти смертної, але й тих етіопів страшних грізний вигляд і лютість були мені наче другою смертю найлютішою. Відвертала ж очі свої і туди і сюди, щоб не бачити мені страшних лиць їхніх ані не чути голосу їхнього, але не могла уникнути їх — всюди-бо їх без ліку бачила, як вешталися. І не було кому допомогти в такій біді мені, знеможеній до решти, аж побачила двох світлоносних ангелів Божих, які до мене підходили в образі гарних юнаків, їх же краси переповісти неможливо. Лиця їхні були пресвітлі, очі люб’язно дивилися, волосся голів їхніх — наче сніг білий, золотоподібно виблискувало, одяг — наче блискавка був, підперезані поясами золотими через груди хрестоподібно. Вони наблизилися до одра мого, стали праворуч мене, про щось тихо між собою перемовляючись. Я ж, бачивши їх, радісною стала серцем і веселими на них поглядала очима. Чорні ж ті етіопи, бачивши їх, здригнулися і відступили далі. Сказав же один світлоносний юнак до темних із гнівом: “О безсоромні, прокляті і похмурі, злісні роду людського вороги, чому завжди поспішаєте до помираючих приходити? І, влаштовуючи галас, страшите і бентежите кожну душу, що з тілом розлучається. Але не вельми радійте, тут-бо не здобудете нічого, бо Боже є з нею милосердя, і нема вашої частки ані жеребу в душі цій”. Коли він те промовив, зразу захиталися етіопи, великий крик і галас вчинивши, і почали показувати діла мої погані, з юности сподіяні, і говорили: “Нічого у ній не маємо? А ці гріхи чиїми є? Чи не вона зробила це і те?” Коли так говорили, стояла я, чекаючи смерти. І ось прийшла смерть, наче лев ревучи, на вигляд вельми страшна, подоби наче людської, але тіла зовсім не мала, із самих лише костей людських нагих складена. Несла ж різне знаряддя до мук: мечі, стріли, списи, бартки, коси, серпи, рожна, пили, сокири, теслі, топірці, гаки та иншого багато невідомого. Те побачивши, смиренна моя душа затремтіла зо страху. І сказали святі ангели до смерти: “Чого зволікаєш, звільни душу цю від пут тіла, швидко й тихо звільни, не має-бо багато тягарів гріховних”. І зразу вона підійшла до мене, взяла малий топірець і почала відтинати спершу ноги мої, після того руки, тоді, иншим реманентом решту частин моїх розслаблюючи, члени від суглобів відділяла. І не мала я ані рук, ані ніг, і ціле тіло моє стало мертвим, не могла я більше рухатися. Тоді взяла теслю і відтяла мені голову. І після того не могла я порухати головою — чужа вона мені була. Після того всього зробила в чаші якийсь розчин і, до уст моїх приклавши, насилу напоїла мене. Настільки ж гірким був напій той, що не могла стерпіти душа моя — здригнулася і вискочила з тіла, наче відкинена насилу. І зразу взяли її світлоносні ангели на руки свої. Поглянула ж назад і бачила тіло своє, що лежало бездушне, без чуття і руху, як тоді, коли хто зніме з себе одяг і, кинувши, стоїть і дивиться на нього, так і я дивилася на тіло своє, його ж, наче одяг, скинула. І дивувалася дуже. Коли тримали мене святі ангели, обступили біси в подобі етіопів, кричучи: “Багато гріхів має душа ця, хай відповідає нам”. І показували гріхи мої. Святі ж ангели почали шукати добрі мої діла, і знаходили, благодаттю Господньою, які Його допомогою робилися, збирали-бо все, що я колись зробила добре: якщо коли милостиню дала убогим, чи нагодувала голодного, чи спраглого напоїла, чи одягнула нагого, чи подорожнього ввела в дім і дала спочинок йому, чи святим послужила, чи відвідала хворого і ув’язненого і помогла йому. Якщо із сердечністю коли приходила до церкви і помолилася з розчуленням і сльозами. Чи співу і читання церковного слухала уважно, чи приносила тим’ян і свічки, чи инше яке приношення, чи вливала дерев’яну олію в кадила для просвітлення святих ікон і цілувала їх із благоговінням, якщо постила і стримувалася в середу і п’ятницю і у всі святі пости, чи які поклони зробила, і чування вночі, чи зітхала коли з серця до Бога і проплакала над гріхами своїми, чи сповідалася Богові перед духовним отцем про гріхи свої із сердечним за ними жалем і покутувала за них. Якщо ближньому щось добре зробила і на ворога не гнівалася, чи терпіла якісь кпини і докори, і не пам’ятала злого, і віддавала добрим за погане, чи смирилася, чи через чужу біду стогнала і переживала, і співчувала страждаючим, чи того, хто плакав, утішила, і подала комусь руку допомоги, чи спричинилася комусь до доброго діла, чи від поганого діла когось відвернула, чи відвела очі свої від суєти, і стримала язик свій від присяги, брехні, наклепу, марнослів’я. І всі инші мої, хоч і найменші добрі діяння, одне за другим збирали, і готували їх покласти на мірилі супроти злих діл моїх. Етіопи те бачили, скреготали на мене зубами своїми, хотіли-бо зразу вихопити мене з рук ангельських і звести на дно пекла. Тим часом явився там несподівано преподобний отець наш Василій і сказав до ангелів святих: “Пани мої, ця душа багато послужила мені, догоджуючи старості моїй. Я молився за неї до Бога, і Він подарував її мені”. Те мовивши, вийняв з надр своїх мішечок червоний повний (думаю, що в мішечку тому було золото чисте) і дав святим ангелам, кажучи: “Коли повітряні митниці минати будете і почнуть лукаві духи випробовувати душу цю, викупите її цим від боргів. Я-бо, благодаттю Божою, багатий, зібрав багато скарбів з потів і трудів своїх і дарую мішечок цей душі, що послужила мені”. Це мовивши, пішов. Лукаві ж біси, це бачивши, були розгублені, тоді, піднявши плачевні голоси, невидимими стали. І знову угодник Божий Василій прийшов, несучи зі собою посудин багато єлею чистого і мира дорогоцінного, які, по одній відкриваючи, вилив на мене — і сповнилася я пахощів духовних, і пізнала, що змінилася, і стала світлою дуже. Сказав же знову преподобний до святих ангелів: “Пани мої, коли все належне зробите для душі цієї, тоді в приготований для мене Господом дім введіть її, хай перебуває там”. Це мовивши, невидимим став. Ангели ж святі взяли мене і по повітрі на схід ішли.

Коли ми йшли з землі у вись небесну, спочатку зустріли нас повітряні духи першого митарства, на якому випробовуються гріхи слів і висловів людських марних, дурних, нечистих, безчинних. І зразу тут ми стали. І винесли до нас багато згортків, в яких же написані були всі мої слова, з юности моєї сказані, якщо коли сказала щось негідне і нерозсудне, а найбільше якщо срамословила і кпила в молодості своїй, і насміхалася, як же звичай є молодим. Бачила там написане все своє дурнослів’я, сквернослів’я, світські сороміцькі пісні, безчинні вигуки, висміювання і реготи, і викривали мене вони, показуючи час, і місце, і осіб, коли, де і з ким суєтними бесідами займалася і прогнівала словами своїми Бога, ані не мала те собі за гріх, не сповідалася отцеві духовному, не каялася. Це бачивши, мовчала, наче безголоса, не мала що відповісти лукавим духам, справедливо-бо мене викривали. Дивувалася ж собі, як вони того не забули, хоч стільки минуло літ. Те, що я давно забула і ані в помислі про те ніколи не думала, вони ж, як нині сказане, переді мною поклали, все детально і тонко випробовуючи, і згадувала все те, як воно було. Коли ж я мовчала і соромилася, разом же і тремтіла зо страху, святі ангели, які вели мене, проти тих гріхів моїх поклали щось із добрих діл моїх, що пізніше було, — чого ж забракло, доповнили з подарованого від преподобного Василія, отця мого. І викупили мене, і пішла я звідтіля вище. І тоді наблизилася до другого митарства — “брехні”. У ньому ж випробовується кожне слово брехливе, а найбільше порушення присяги, прикликання Імени Господнього намарно, брехливе свідчення, невиконання обітниць Богові, ісповідання гріхів неправдиве й инші тому подібні брехні. Духи ж того митарства люті й дикі, які твердо наполягали і випробовували, коли затримали нас, зразу детально допитувати почали. І викрита я була у двох: у тому, що трапилося мені колись у малих речах збрехати і не мала того собі за гріх, і в тому, що багато разів, через сором, не по правді сповідалася перед отцем своїм духовним. Переступлення ж присяги, і брехливого свідчення, й инших тому подібних гріхів не знайшлося в мені, благодаттю Христовою. Проте через ті віднайдені в мені брехні торжествували і хотіли мене вихопити з рук, що вели мене. Але святі ангели дещо з моїх добрих діл, инше з дарованого від отця мого проти тих гріхів поклали — викупили мене, і пішли ми вище без перепон. Тоді досягли иншого митарства — “осудження і наклепу”. Там, коли затримані були, бачили, наскільки важкий гріх є осуджувати ближнього і наскільки великим є зло когось обмовити, опоганити, знеславити, образити, насміхатися з чужого гріха, на свої гріхи не дивлячись. Таких-бо люто люті випробовувачі випробовують як антихристів, які сан Христовий перевищили і стали суддями та губителями ближнім своїм, самі будучи тисячу разів осудження варті. Але в мені, благодаттю Христовою, небагато такого там знайшли, берегла-бо я себе пильно у всі дні життя мого, щоб не осудити нікого ж, ані не обмовити, ані не посміятися з когось, ані нікого не образити. Проте часом, випадково, траплялося, що инших осуджувала, або обмовляла, чи з когось підсміхалася, мало розумом розуміючи їх, чи до того ж мале якесь необережно докладала слово — і зразу знічувалася, маючи це за зле собі, але й те мені в саме осудження і наклеп випробовувачі поставили. І там-бо дарами преподобного Василія викупивши мене, ангели святі ішли зі мною вище. І досягли иншого митарства, яке “чревоугодництво” називається. І зразу вибігли проти нас ті нечисті духи, радіючи, наче знайшли щось собі корисне. І бачила я образи духів тих дуже шкарезних, які зображали собою насолодолюбних черева об’їдників і мерзотних пияків, з них же деякі виглядали, наче носили тарелі і казани з наїдками, инші ж чаші і келихи з питтям. Дивлячись же на наїдки ті і питво те — гній смердючий і мерзоту блювотинну — виглядали наче пересичені і п’яні, і скакали з дудками, і все за подобою корчмарів і бенкетуючих робили, насміхаючись із душ грішників, яких до митарства їхнього приводили. Вони, обійшовши нас, наче псів, і затримавши, зразу принесли перед мене всі мої об’їдання, коли я потай їла, чи через силу і потребу їла, чи зранку, як свиня, їла без молитви і хресного знамення. І скільки разів у святі пости перед звичним правилом церковним їла, чи перед обідом від неповстримности перекусила щось, чи на обіді понад міру пересичувалася. Також і п’янства мої були мені показані, ставлячи переді мною чаші і посудини, з яких я упивалася, і число випитих чаш, говорячи: “Чи стільки чаш випила у той час і на тому місці такими чашами упивалася до безпам’ятства і блювання? І знову деінде в инший час стільки склянок наповнила вином, чи иншим питтям, і так багато бенкетувала, із сопілками і музикою танцюючи, плескаючи, співаючи і скачучи. І ледве приводили тебе в дім твій, настільки знемагала від безмірної пиятики”. Ще ж показували мені й ті чаші, які колись у пісні дні зранку, через гостей чи через неміч, спорожнила, пила до упиття, за гріх те не маючи, ані не каялася й инших до того приводила. Чи у святкові і недільні дні перед Святою літургією випадково де чашу випила, — усе те мені й инше моє черевоугодництво представили й допитували, і раділи, що вже мають мене у руїсах своїх, і на дно пекла хотіли звести. Я ж тремтіла, бачивши, що вони мене викрили, і не мала нічого супроти відповісти. Святі ж ангели, взявши достатньо з дарованого від преподобного Василія, проти них викуп за мене поклали. Ті ж, побачивши викуп мій, закричали, галас і бунт великий вчинили: “Горе нам, — кричали, — згубили ми труд свій, загинула наша надія”. І пускали по повітрі хартії, які мали на мене написані. Я ж, на те дивлячись, веселилася, і пішла звідти безборонно. Ідучи ж, розмовляли святі ангели між собою, кажучи: “Справді велику допомогу має душа ця від угодника Божого Василія. І якщо би його труди і молитви не помагали їй, велику б скруту перетерпіти мала б, переходячи повітряні випробування”. Я ж, набравши відваги, сказала до святих ангелів: “Пани мої, здається мені, що ніхто з тих, що живуть на землі, не знає, що тут буває і що чекає душу грішну після смерти”. Відповідали мені святі нагели: “Хіба не свідчить про це Божественне Писання, яке завжди у церквах читають, і хіба священні служителі Божі цього не проповідують? Але, пристрастившись до земних суєт, люди нехтують тим, вважаючи насолодою щоденне насичення і пиятику, їдять щодня ненаситно й упиваються без страху Божого, маючи собі черево замість Бога, ані не думають про майбутнє життя, ані не пам’ятають Писання, яке говорить: “Горе вам, що наситилися нині, бо зголоднієте, і ви, пиятикуючі, будете спраглі”. Байками-бо вважають Письмо Святе і живуть у зневажанні і нестримності, з тимпанами і ликами бенкетуючи, і щодня, як же євангельський багач, веселячись світло. Проте деякі з них є милостивими і милосерними і благодіють убогим та бідним, і допомагають потребуючим. Такі легко за гріхи свої отримують від Бога прощення і переходять митарства без пакостей, заради милостині своєї, говорить-бо Писання: “Милостиня очищує гріхи, і від смерти рятує, і дає здобути життя вічне”. А тим, що не стараються милостинями очистити гріхи свої, неможливо уникнути цих випробувань, вихоплюють-бо їх ті, яких же бачила, темновиді князі митарств, і мучать люто, низводять в підвали пекла і тримають у путах до Страшного Суду Христового. Але й тобі неможливо було б оминути цього, якщо б не отримала викуп з подарунку Василія преподобного”. Коли так розмовляли, дійшли до митарства “лінощі”, де допитують тих, які кожен день і годину в неробстві проводили. І тримають тут нероб, які з чужих трудів їли, самі ж працювати не хотіли, і позикодавців, які, приймаючи відплату, продовжити позики не хочуть, також випробовують там і тих, що не дбають про хвалу Божу і лінуються у святкові і недільні дні іти на утреню і на Божественну літургію, і на инші славословлення Божі. Про занепад і непильнування допитують там, і кожного — чи мирянина, чи духовного — лінощі та недбалість душі випробовують детально і багатьох звідти зводять у провалля. Там і я багато випробовувана була, і не могла б звільнитися від боргів гріха того, якщо б не доповнили нестачі моєї дари Василія преподобного. Ними ж викупившись, взята була звідти. І йшла попри митарство злодійства, на якому й мало затримана була, небагато там давши, переминула: не знайшлося-бо ніякого в мені злодійства, окрім того, що було в дитинстві моєму, дуже мало, із браку розуму. Звідти прийшли ми до митарства сріблолюбства і скупости, але й те зразу я перейшла, покривав-бо мене Господь у житті моєму, не дбала про великі маєтки ані не була сріблолюбива, а тим, що Господь посилав, задовільнялася. Не була скупою, але з того, що мала, подавала сердечно потребуючим.

Пішли вище, натрапили на митарство “лихви”, де випробовують тих, що дають срібло своє в лихву і нечисті прибутки роблять, користолюбці ж і присвоювачі чужого. Там випробовувачі, ретельно обшукавши все щодо мене і нічого не знайшовши, скреготали на мене зубами своїми. Ми ж вище пішли, дякуючи Богові.

І досягли митарства неправди, на ньому ж випробовують усіх суддів несправедливих, які за гроші судять й оправдовують винних, невинних же засуджують. Там же випробовують затримання грошей найму і мірки неправдиві тих, що продають, і все, що несправедливо чиниться, там випробовують. Але ми, благодаттю Христовою, пройшли те безболісно, мало що давши. Також і те, що було після нього — митарство “заздрости” минули, нічого не давши: ніколи-бо нікому не позаздрила. Хоч і випробовували там же нелюбов, братоненависть, недружелюбність, ненависть, проте, Христовим милосердям, у всіх тих питаннях невинною я виявилася, лише лють скрегочучих на мене бісів бачила — не злякалася їх, пішла вище, радіючи. Подібним чином пройшли й погорди митарство, де гордісно зарозумілі духи допитують щодо марнославства, самовпевнености, зневажливости, величання. Там шукають ретельно те, якщо хтось не віддавав належної шани батькам — батькові і матері. Також і старійшинам, яких Бог на владу поставив, якщо не слухав їх, і скільки разів, і в яких ділах, й инші діла погорди і слова марнославні. Те митарство проходячи, дуже мало супроти поклали і стали вільними. Тоді досягнули иншого митарства — “гніву і злости”. Але й там, хоч дикі були повітряні допитувачі, проте небагато від нас отримали, і пішли ми далі, радіючи в Господі, який покривав грішну мою душу молитвами отця мого преподобного Василія святого. Після цього митарство злопам’ятства стало перед нами, на ньому ж немилостиві випробування для тих, що в серцях своїх зло на ближнього тримають і віддають злом за зло, і звідти, з великою люттю, низводять їх злісні духи в тартар. Милосердя ж Господнє і там мене покрило: не тримала-бо я зла ні на кого ж ані не була злопам’ятна через сподіяні мені пакості, але більше ж і до ворожих мені не мала зла і любов до них проявляла, добром зло перемагаючи. І ні через що не могла на митарстві тому опинитися, і ридали тому біси, бо вільна відходила з лютих рук їхніх. Ми ж далі йшли, веселячись у Господі. Спитала ж ангелів, які вели мене, кажучи: “Прошу вас, пани мої, скажіть мені, звідки ці страшні повітряні власті знають всі погані діла всіх людей, що в цілому світі живуть, як же й мої, не лише відкрито зроблені, але навіть і потай, і відкрито те викривають”. І відповіли мені святі ангели, кажучи: “Кожен християнин від святого хрещення приймає Богом даного собі ангела-охоронця, який невидимо береже людину, наставляє її вдень і вночі на всіляке добре діло у всі дні життя але до смертної години. І записує всі ті добрі діла, які в житті цьому творяться, — за них же людина отримує від Господа милість і вічну в Небесному Царстві винагороду. Також і князь пітьми, бажаючи весь рід людський до своєї притягнути погибелі, одного з лукавих духів приставляє, який услід людині ходить, назирає все, що вона з юности робить погане, заохочує її підступами своїми і збирає все недобре, що людина чинить. Відходячи до митарств, відносить туди гріхи людські, кожен гріх у відповідне митарство вписує, і через те відомими є князям повітряним усі гріхи всіх людей у цілому світі. Коли ж душа розлучається з тілом і до Творця свого в Небесне зійти намагається, тоді лукаві ті не дають їй, показуючи записані гріхи. І якщо має душа більше добрих діл, ніж гріхів, не можуть стримати її. Якщо ж гріхів більше у ній знайдуть, затримують її на якийсь час і замикають у в’язниці невидіння Бога, і мучать, скільки сила Божа мучити їм попустить, допоки та душа церковними молитвами і ближніх своїх милостинями викуп не прийме. Якщо ж якась душа виявиться настільки грішною і мерзотною Богові, що не буде їй надії на спасення, але вічна погибель чекає на неї, — ту зразу кидають у безодню, де й собі мають до вічних мук приготоване місце, і там тримають її до другого пришестя Господнього, після чого з тілом має разом з ними в геєні вогненній мучитися вічно. Ще ж і те знай, що цим шляхом сходять і випробування витримують лише ті, які вірою і святим хрещенням просвітлені. Невірні ж елліни, ідолослужителі, і сарацини, і всі чужі Богові сюди не приходять, ще-бо живі є тілом, поховані в пеклі душами своїми, і коли умирають, зразу, без усілякого випробування, душі їхні беруть біси як свою частку власну і кидають у геєнське провалля”. Коли це святі ангели до мене говорили, увійшли ми в митарство убивства, у ньому ж не лише розбійництво випробовують, а й кожну рану, всілякий удар чим-небудь і де-небудь: по плечах, чи по голові, чи по лиці ляпас, чи по шиї, чи штовхани з гнівом — усе те ретельно допитують і на мірило кладуть. Але ми й там, мало що поклавши, пройшли добре. І минули митарство чарів, зваби, отруєння, нашіптування і прикликання бісів. Були ж духи ті подібні на чотириногих гадів і скорпіонів, змій же, єхидн і жаб. Страшний і мерзенний був їхній вигляд, але там нічого на мене не знайшлося, благодаттю Господа мого, і пройшли ми, нічого не давши. Викрикали ж на мене, лютуючи, ті духи і говорили: “Прийдеш на блудні місця, побачимо, чи їх уникнеш”. Коли ми сходили нагору, спитала я ангелів святих, що вели мене: “Пани мої, чи всі християнські люди митарства ці проходять? І чи не є можливим людині якійсь пройти тут без випробування і страху, який на митарствах буває?” Відповідали мені святі ангели: “Нема иншого шляху душам вірних, які на небо сходять, усі йдуть сюди, але не всіх так випробовують, як же тебе, лише подібних до тебе грішників, які неповне гріхів своїх визнання здійснили, соромилися і таїли перед отцем духовним встидні свої діла. Якщо-бо хтось справді всі свої погані діла визнає, і пожаліє, і покається у вчиненому злому, — ті гріхи невидимо загладжуються Божим милосердям. І коли душа така сюди іде, повітряні випробувачі, розгорнувши свої книги, нічого не знаходять написаного на неї і не можуть їй ніякої пакости зробити ані настрашити її. І сходить душа, радіючи, до престолу благодаті. І ти, якщо б досконалу всіх гріхів своїх по правді зробила сповідь і після розрішення відбула покуту, не зазнала б таких грізних випробувань і страхів на митарствах. Однак поможе тобі те, що давно вже перестала грішити смертно і добродійно инших досить років життя свого провела. А найбільше помогли тобі молитви преподобного отця Василія, йому ж багато послужила сердечно”. Так розмовляючи, дійшли до митарства блудного, на якому ж випробовують усілякі любодіяння і гріха блудного в помислі уявляння, думки ж на ньому затримування, погодження, насолода, нечисті ж відчуття і пристрасні доторкання. Князь же митарства того сидів на престолі своєму, одягнений в одяг поганий і смердючий, піною кривавою скроплений, нею ж він, наче царською багряницею, прикрашався. І бісів багато стояло перед ним. Вони, бачивши мене, що туди дійшла, дуже дивувалися, що досягла їх. І винесли записані блудні мої діла, викривали мене, показуючи осіб, з ними ж грішила в юності своїй, і час, коли грішила, чи вдень, чи вночі, і місце, на якому гріх з кимось сподіяла. І не мала я що відповісти, лише тремтіла зі страху. І сповнилася сорому. Говорили за мене святі ангели до бісів: “Але покинула вона діла блудні багато років тому і далі в чистоті і повстримності жила постницьки”. Відповідали біси: “І ми знаємо, що давно відійшла від гріха, але не по правді сповідалася перед отцем духовним ані не прийняла від нього належних настанов до покути гріхів. Через те наша. Тому або, залишивши її, ідіть, або викуповуйте її добрими ділами. І поклали ангели святі багато з діл моїх, більше ж дарів Василія преподобного, і заледве спекалася біди лютої, і пішли ми. Тоді досягли митарства перелюбодійного, де ж випробовують гріхи тих, що в подружжі живуть — віри ж подружньої одне одному не бережуть ані не пильнують ложа свого неоскверненим, також і зваблення на блуд і насилля блудне. Тут же і осіб, Богові посвячених, які чистоту свою Христові обіцяли, але не вбереглися від падіння блудного грізно випробовують. На тому митарстві і я виявилася вельми винною, і викрита була як перелюбодійниця, і вже хотіли мене нечисті духи й немилостиві випробувачі вихопити з рук ангельських і скинути на дно пекла, але святі ангели, багато з ними сперечаючись і всі мої труди і подвиги, які після того були, на середину приносячи, заледве викупили мене — не так моїми добрими ділами, які всі там до останнього поклали, як же, з дару отця мого Василія дуже багато взявши, на мірило поклали супроти моїх беззаконь. І, взявши мене, далі пішли. І от наблизилися до митарства содомського, на якому випробовують гріхи неприродні чоловічі та жіночі, і єднання з бісами, і з безсловесними тваринами, і кровозмішання, й инші найнечистіші, що потай бувають, речі, їх же й сором згадувати. Князь того митарства найскареднішим виглядав понад усіх скаредних і мерзотних бісів, весь гноєм смердючим обмащений, і слуги його такі ж. Сморід їхній нестерпний, гидотність вигляду невимовна і несказанні гнів і лють. Вони поспіхом проти нас вийшли, обступили нас, але, милістю Господньою, нічого такого в мені не знайшовши, втекли зі встидом — ми ж, радіючи, пройшли. І сказали до мене святі ангели: “Бачила, Теодоро, страшні скаредні митарства блудні, знай-бо, що мало яка душа минає їх без напасти, бо весь світ у злі спокус і нечистот лежить, і всі люди насолодолюбні і блудолюбні. І схильні помисли людини до злого з юности її, і ледве хто пильнує себе від нечистот блудних, мало тих, що умертвлюють свої плотські похоті, мало-бо тих, що митарства ці вільно проходять, але більшість тих, що сюди дійшли, зразу гинуть. Люті-бо блудних діл випробувачі вихоплюють блудні душі і скидають до пекла, гірко мучачи. І хваляться блудних митарств князі, кажучи: “Ми єдині, більше від усіх з нашого митарства виконуємо вогненну спорідненість до пекла”. Ти ж, Теодоро, дякуй Богові, бо ось вже минула ті блудні випробування, молитвами отця свого преподобного Василія, і вже більше не побачиш зла чи страху.

Після цього прийшли ми до митарства єресей, де випробовують неправдиві про віру мудрування, відступництво від православного ісповідання віри, недовірство, сумніви у вірі, образи святині й инше, тому подібне. Те митарство без випробувань ми пройшли і вже недалеко від воріт небесних були, але ще перестріли нас злісні духи останнього митарства, що є “немилосердя і жорстокосердя”. Жорстокі ж були випробувачі ті, і князь їхній лютий. Виглядав же сухим і понурим з лютости, дихав вогнем немилосердя, там без милости випробовують душі немилосердних. І якщо знайшовся б такий, що багато здійснив подвигів, постів і молитов, якщо й чистоту беріг неоскверненою і виснажив повстримністю своє тіло, але немилосердний був і немилостивий, замикав своє серце перед ближнім, — його з того митарства стягують додолу і в безодні пекла замикають, не отримує милости навіки. Але ми, благодаттю Христовою, і те митарство пройшли щасливо, помагали мені всюди молитви преподобного Василія, який дарував зі своїх добрих діл багато для мого викуплення. Тоді до самих воріт небесних з радістю зближалися, гірких митарств уникнувши. Були ж ворота небесні як кришталь пресвітлий і сяйво невимовне, і юнаки в них стояли сонцеподібні, які, бачивши мене, руками ангельськими ведену, веселости сповнилися, радіючи за мене, бо, Божим милосердям покрита, уникнула митарств повітряних. Люб’язно нас зустрівши, ввели всередину. Що ж я там бачила і чула, о дитино Григорію (говорить преподобна Теодора), неможливо переповісти, бачила-бо, що око людське не бачить, і чула ж, що вухо людське ніколи не чує, ані на серце нікому з тих, що на землі живуть, не приходить те благе. Привели ж мене перед престол Божий неприступної слави, який обступили херувими, серафими і багато воїнів небесних, які невимовними піснями завжди прославляють Бога. І, впавши, поклонилася невидимому й недовідомому Божеству. І заспівали небесні сили пісню пресолодку, прославляючи Боже милосердя, гріхами людськими неподоланне. І прийшов голос із найпрекраснішої слави, який велів тим же, що вели мене, святим ангелам, щоб провадили мене подивитися на всі обителі святих, також і всі муки грішних, і після того щоб упокоїли мене в обителі блаженного Василія. Водили мене всюди, і бачила я прекрасні поселення і обителей багато, які для тих, що Бога люблять, приготовані, переповнені слави і благодаті. Показували мені ті, що водили мене, осібно обителі апостольські, осібно пророчі, осібно мученицькі, осібно святительські і кожного чину святих осібні обителі. Кожна ж обитель краси була невимовної, у ширину і довжину, сказала б, на Царгород подібна, але незрівнянно гарніша, багато пресвітлих палат нерукотворних мала. Всюди ж в обителях чути голос радости і веселости духовної, і видно було лиця святкуючих. Усі ж, що бачили мене, раділи через моє спасення, зустрічали ж і цілували, хвалячи Господа, який визволив мене із сітей ворожих. Після обходу цих обителей низвели мене в преісподне землі, і бачила я страшні, нестерпні, люті муки в пеклі, для грішників приготовані, які показували мені ангели святі, говорячи: “Бачиш, о Теодоро, від яких тебе мук визволив Господь молитвами угодника свого Василія”. Чула ж там крик, плач і гірке ридання тих, що були в муках: одні “Горе!” кричать, инші “Біда!” і “Лихо!” викрикають, інші день народження свого проклинають, але ніхто не змилосердиться над ними. Тоді, вивівши мене звідти, привели в цю, яку бачиш, преподобного отця нашого Василія обитель й упокоїли мене тут. Сказали мені: “Нині преподобний Василій поминання тобі робить”. І розуміла я, що на сороковий день після мого розлучення з тілом прийшла я на це місце спокійно”. Преподобна Теодора те все Григорію у сонному видінні розповіла і показала йому всю красу тої обителі і багатства духовні, багатотрудними потами отця блаженного зібрані, насолоду ж, і славу, і різні сади золотолисті і багатоплідні, і всю веселість духовну. Коли ж закінчилося видіння, збудився зі сну Григорій й отямився, дивувався і чудувався тому, що бачив і чув від блаженної Теодори. І, вставши зранку, пішов до преподобного Василія по благословення, за звичаєм. Той же спитав його, кажучи: “Дитино Григорію, де ти був цілу ніч?” Він же, наче нічого не відаючи, мовив: “Спочивав, отче, на одрі своєму”. Старець же сказав: “Знаю, що тілом на одрі спочивав, духом же деінде був. Хіба забув те, скільки відкрив тобі Бог цієї ночі в сонному видінні? Ось отримав ти бажане: Теодору бачив і про неї від неї самої ж чув, і в моїй обителі був, і те, що благодаттю Христовою приготоване для мене за малий мій труд, — усе оглядав”. Григорій же, те від преподобного чуючи, пізнав, що сон його не є примарою, але Божим откровенням, молитвами преподобного виклопотаним, і дякував Богові, і поклонився отцеві своєму блаженному, і достатньо від нього отримав поучення.

Той же Григорій в инший час, допустом Божим, впав у деякі сумніви у вірі: читаючи-бо старанно книги Старого Завіту, думав у помислах своїх, що добре юдеї вірять. І перебував у тих думках довго. Зрозумів же те духом ясновидець-старець, викрив його і після багатьох переконувань знову випросив йому від Бога одкровення. І знову Григорій уві сні бачив дивне видіння про Страшний Суд Божий, про збирання на суд усього роду людського. Бачив суддю, який на престолі сидів, і всіх праведників праворуч, грішників же ліворуч, які стояли і суди приймали за ділами своїми. Бачив же і всіх юдеїв, які не вірили в Христа, що з иншими народами засуджені і послані в геєну вогненну. І як же осудження грішників, так і прославу святих бачив, про що сам Григорій вельми розлого написав, що можна знайти у великій Мінеї-Четьї. Тут скорочену розповідь час закінчити. По достатніх-бо життя свого літах, після трудів і подвигів суворого життя, після багатьох сподіяних чудес, провіщень і дарованих хворим зцілень преподобний отець наш Василій, знемагаючи старістю, до блаженної кончини своєї наблизився. Приведений був із пустелі до Царгороду в середніх своїх літах, у Царгороді прожив літ десь п’ятдесят і, близько ста літ від народження свого провівши, на безкінечне життя, де ж літа його не змаліють, перейшов. Передбачив же кончину свою і передвозвістив те учневі своєму любому Григорію.

Мав же Григорій звичай на цілу святу Велику Чотиридесятницю замикатися в домі своєму в ложниці своїй і не виходив аж до святої Пасхи, у пості і молитвах перебував, багато кладучи поклонів і всі ночі без сну проводячи. Одного-бо разу, коли свята Чотиридесятниця зблизилася, прийшов Григорій до преподобного прийняти, за звичаєм, благословення на близький свій постний у затворі подвиг. Преподобний же багато до нього про користь для душі говорив і, благословення подавши, на кінець сказав: “Іди, дитино, з миром, у дім свій, мене ж тілесними своїми очима не маєш більше побачити в житті цьому”. Те мовивши, просльозився і, обнявши Григорія, з любов’ю поцілував. Той же, впавши в ноги його чесні і змочивши їх сльозами, плакав і ридав через розлуку з ним. І, досить поплакавши, пішов і замкнувся на піст, як же був йому звичай, а преподобний Василій у середній тиждень Великого посту, 25 березня, на празник Благовіщення Пресвятої Богородиці святу свою душу передав у руки Господа свого. Чесне ж його тіло поховане було в монастирі святих мучеників Флора і Лавра. І було видіння одному шанованому в Царгороді мужеві. Дім великий і дивний бачив і ворота, золотом і камінням дорогоцінним прикрашені. Над воротами ж було написано золотими словами так: “Обитель і покій вічний блаженного Василія Нового”. Те прочитав муж той і дивувався красі дому того. І ось юнак один прекрасний вийшов і сказав йому: “Чому дивуєшся, чоловіче? Хочеш побачити дивовижніше?” І відчинив ті ворота, і видно було всередині палати превисокі і пречудові, їх же краса будь-який розум людський перевищує, і преподобний Василій на царському престолі у великій сидів славі, оточений багатьма предивними й пресвітлими мужами та юнаками. Видно там було і сади прекрасні, і все бачене радости і веселости було переповнене. Почувся ж голос, який зсередини говорив: “Таку винагороду після переставлення приймають усі, хто полюбив Бога і Йому ревно послужив”. Те видіння муж той багатьом оповідав, і всі, що чули, прославляли Бога, і шанували пам’ять угодника Божого преподобного Василія. Хай і ми сподобимося частки тих, хто любить Бога, молитвами його святими, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам’ять двадцяти шести святих мучеників у Готському краю, які від Унгериха, царя готського, за Христа постраждали за царювання Валента і Ґраціяна. Із них же двоє були пресвітерами — Ватисій і Верк, з двома синами і доньками, і Арпила Монах. Миряни ж: Авип, Агн, Реас і Татракс, Іской, Сила, Сегниц, Сонрил, Суїмва, Терм, Філгій. І з жінок: Анна, Алла, Ларис, Моїко, Мамика, Вірко і Анімаїда, їх же мощі одна вдова, готська цариця, яка була християнкою, на ім’я Тлада, з донькою своєю Дуклідою, зібравши, перенесла у Кизик, град грецький. І саму її, коли пізніше повернулася на батьківщину свою, невірні камінням побили. А донька її в Кизику з миром померла.