Препобний Феофан, сповідник Сігріанський

Місяця березня на 12-й день

Преподобного цього Феофана батьківщиною був Царгород, і батьки його — Ісаак і Феодотія — були шановані. Був же Ісаак родичем цареві Льву Ісаврянину і Копрониму, синові його, через те й названий був Ісаврієм, бо із того самого царського роду і краю Ісаврійського. І проходив знамениті в палатах царських сани, і воєводою був за царювання Копронима. Настала тоді іконоборча єресь, і гоніння велике було на благочестивих, Ісаак зі своєю дружиною Феодотією, благочестивими будучи, у таємниці [через страх] тримали правовір’я. І сподобилися батьками бути такого сина, який мав, наче зоря, засяяти церкві Христовій, і нарекли ім’я йому Феофан, що означає “богоявлений”: і тому, що на свято святого Богоявлення, що грецькою «Феофанія» називається, народився, і тому, що Боже провидіння так захотіло, щоб стало відомим, що з лона матері вибрав його, як же колись Єремію-пророка, і освятив його, і явив великим Церкви Своєї світильником. Названий же був блаженний Феофан і батьковим ім’ям Ісаак, як же про те згадує Анастасій Книгохранитель, але те було перед постриженням його в чернечий чин, до якого ж з юності горів серцем, як же наступне явить слово. Після народження блаженного богоявленого хлопця Феофана батько Ісаак, три роки лише проживши, перейшов у життя безконечне. Умираючи ж, написав заповіт і вручив трилітнього сина свого з матір’ю його в опіку й охорону самому цареві Константинові Копрониму як родичеві своєму. І зростав хлопець роками і розумом, навчався Божественного Писання і добрих звичаїв.

Коли було йому дванадцять літ, один із сенаторів, маючи доньку десятилітню, бачачи хлопця гарного, розумного, вельми багатого і царевого родича, добивався, щоб заручити йому в наречені доньку свою, на що і Феодотія-вдова, мати Феофанова, сердечно погодилася. Але тому, що ту річ без царської волі не можна було здійснити, просив про те царя сенатор той, шукав-бо, як стати свояком цареві, одруживши доньку свою із царевим небожем. І погодився цар, зробили заручини дітям, раніше відповідного до шлюбу віку, проте сам шлюб відклали до років повноліття обох, нареченого і нареченої. Тим часом помер цар Копроним, а після нього зацарював син його Лев, чи Леон, четвертий того імені, прозваний за матір’ю Хазаріс, бо вона була донькою хазарського кагана, в нечесті називалася Хазара, у хрещенні — Ірина. Померла же через якийсь рік і Феодотія, мати Феофанова, раніше за шлюб його, залишивши синові своєму незліченні багатства. Був же в домі Феофановому один раб богобоязливий і чеснотливий, люб’язний до Феофана через добродійну його вдачу, і мав Феофан собі раба того у всьому радником добрим. Його частою корисною бесідою заохочуваний, більше ж Духом Божим, Котрий усе, що діє, наставляє, полюбив чеснотливість і думав, як би зберегти дівственну свою чистоту нетлінною, і бажав усім серцем чернечого образу й життя. Почав роздавати багатства свої жебракам і убогим. Про те довідався тесть його — одразу, хоч і не хотів наречений, намагався здійснити шлюб, вже-бо й роки шлюбні доспіли. І прийшов встановлений на те день, і бенкет шлюбний за звичаєм відбувався, богоявлений юнак Феофан весь розум до Бога мав спрямований, молився таємно у серці своєму, щоби Господь благодаттю Своєю зберіг його у дівстві нерозтлінному. І коли того юнака з невістою у світлиці замкнули, він, сівши на одрі, зітханням сердечним думку, що всередині таїлася, почав виявляти і сказав до невісти: “О люба, чи не знаєш, що теперішнього життя нашого час короткий, і кінець наш безвісний, суд же немилостивий чекає на тих, що життя своє в насолодах і надмірностях проводять, часто гнівають Бога. Подружжя встановлено самим Богом, проте ті світські турботи, що йдуть за подружжям, розум людський віддаляють від Бога і позбавляють його побожних думок, не допускають світлими очима душі дивитися в майбутнє. Знаємо Лазаря, який за тимчасове скорботне страждання несений був ангелами на лоно Авраамове, — багатого ж, котрий в насолодах жив, у пекельні муки вкинено, і не міг у полум’ї ні краплини води отримати в безсоромності язика свого. Чуємо і про блаженства євангельські, на небесах приготовані, кому обіцяні: не багатим, які у веселості світу цього і всякому добробуті живуть, а жебракам, тим, що плачуть, голодним, спраглим, тим, що терплять гоніння й образи Христа ради. І хай коротко скажу: тісний і прескорбний шлях вводить у життя, просторі ж ворота і широкий шлях ведуть до загибелі. Знаймо ж достеменно, що коли в цьому віці поживемо широко в суєтних насолодах, то неодмінно в майбутньому віці прийме нас вічна скорбота й горе, і не може бути інакше. Через те, о люба мені наречено, коли хочеш, пильнуймо себе від тілесного подружнього єднання і перебуваймо єдинодушно в нерозтлінному дівстві. Проживемо ж трохи, наче в подружжі тілесному, через батька твого жорстокого під виглядом подружжя перебуватимемо як брат із сестрою, і після того, коли подасть нам Бог час зручний, підемо в монастир, я — в чоловічий, ти ж — у жіночий, і вручимося Господеві на всі дні життя нашого, щоб у майбутньому віці частки святих Його угодників сподобленими бути”. Свята ж та наречена, як же земля добра, прийнявши добре насіння, поглибила і вкоренила у серці своєму корисні слова нареченого і веселим лицем, душею ж радісною відповіла блаженному Феофанові: “І я не є така, що не відала б, любий мій пане, слів Спасителя нашого, Який у Євангелії говорить: «коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер, і хто не бере хреста свого і йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Лк. 14:26; Мф. 10:38). Щоб достойними Його виявитися, покиньмо все суєтне. Якщо так хочеш — хочу і я. Що тобі миле — миле і мені. Якщо хочеш залишитися в дівстві, хочу і я. Станьмо перед Нареченим Небесним непорочними, зберігши не лише душу, а й тіла наші незабрудненими. Яка нам буде користь, якщо, короткочасне життя витративши в суєті, вічних благ позбудемося? Якщо дітей наживемо — більшої печалі сповнимося через вигодовування їх і через влаштування життя їхнього, вдень і вночі піклуючись та впадаючи в густо сплетені мирські сіті. Коли прийде кінець безвісний, де після нього опинимося, не знаємо. Живімо тому чисто в таємно береженому дівстві, допоки ж Господь у чин чернечий нас не приведе”. Такі слова дівственної нареченої своєї почувши, блаженний юнак Феофан здивувався її благорозумності. І, впавши на землю, дяку віддавав Богові, Який наставив Духом Своїм Святим дівчину на таку волю, намірам його відповідну. І цілу ніч ту проводили в молитвах, згори допомоги просячи, щоби почате їхнє таке перебування перейшло в кінець добрий і досконалий. Коли ж сходила ранкова зоря, заснули трохи і бачили обоє сон один: бачили-бо у видінні якогось юнака пресвітлого, який лицем усміхався до них і люб’язно говорив: “Господь намір ваш прийняв і послав мене благословити вас на таке життя, на яке ви погодилися, щоб цілими й непорочними Йому принестися”. Те мовивши, ознаменував обох по всьому тілу знаменням хресним і невидимий став. Коли ж прокинулися, одразу розповіли одне одному сонне те видіння, яке однакове для обох було. Ще ж і запах невимовний, який від ангельської невидимої з ними присутності виходив, вдихали і дивувалися. І, впавши на землю перед Богом, хвалу Йому сердечну посилали. Пахощі ті небесні на довгий час не лише у спальні, а й у всьому домі багато хто відчував. І жила та свята двійця, наче ангели в плоті, полум’ям любові божественної палаючи перед Богом, як два свічники. І, ніби дві оливки, що олію щедрот точать, щодня незчисленні робили милостині, майно своє нужденним роздаючи без жалю.

Через якийсь час довідався тесть про життя зятя і доньки своєї, що в дівстві перебувають і що роздають багатства жебракам, і засмутився вельми. Пішов-бо до царя, сповістив йому те і жалівся на зятя, голосячи: “Горе мені, нещасливому, горе окаянній старості моїй через негідного зятя мого! Багатства-бо марно витрачає і доньки моєї молоді роки губить марно, не живучи з нею подружньо, і нема в мене надії тішитися внуками. Нащо взяв її? Чому перед шлюбом не скасував домовленості заручин і не відмовився від неї? Тоді б не привів її в таку марноту, юну, і не вкинув старість мою у подвійну печаль. Через дві причини мені сумно: через доньку, що, одружена будучи, мужа не має і не може матір’ю бути дітям, і через майно, яке марно витрачається, журюся, бо не лише своє багатство, а й із того, що доньці моїй я в посаг дав, немалу вже частину розтратив”. І просив царя, аби покарав і переконав зятя його жити за законом подружнім і маєтки марно не тратити. Цар-бо гніву сповнився, прикликав до себе Феофана блаженного, люто дивлячись на нього, погрожував йому грізно, наказуючи залишити таке життя, якщо ж ні, то очі йому виколе і у вигнання вишле. Проте богоугодний юнак не зважав на погрози царські й не покидав гарно початого чистого у дівстві життя, дбаючи, аби радше благодать Царя Небесного, аніж земного отримати. Після цього скоро Феофанові було наказано від царя йти до кизицьких країв ради якихось народних потреб. Дорогу ж ту йому, за задумом тестевим, навмисне влаштували, щоб, перейнявшись справами, які цар йому довірив, зупинився і забув про звичні йому молитовні подвиги, пости оа стриманість і щоб майно не роздавав, — його ж сам тесть наглядачем і пильнувачем став. Коли ж він виходив до Кизики на царське діло, і дружині його батьком її і царем наказано було іти з ним: не терпів батько, аби розлучена з чоловіком донька його була хоч на короткий час. І трапився їм водний шлях рікою, яку раніше називали Риндакос, потім люди звикли Великою її називати, бо має з одного боку край Олімпійський, з іншого ж — Сігріанський. Тою річкою захотів блаженний Феофан іти, хоч і суходолом до Кизика шлях був, проте через якусь тілесну неміч, що трапилась йому, захотів іти водним шляхом, ніби легшим, — це ж було з Божого провидіння. Послав перед собою друзів своїх і рабів з конями та колісницями, сам сів у човен зі своєю дружиною блаженною і з небагатьма слугами. Пливучи, роздивлялися гарні Сігріанські гори, і пагорби, і пустелі, і палали духом до безмовного в них життя. Трапилася ж на якомусь місці глибока і широка між горами долина та ліс дуже гарний у ній. І полюбилося йому місце те дуже, пристав там до берега спочити і, звелівши всім залишится біля човнів і чекати його, сам пішов до долини тієї, пустельне місце обходячи і душею розчулюючись. Ставши десь у гущавині, молився ревно до Бога, руки до неба підносячи, на землю зі сльозами падаючи, поклонів багато кладучи і кажучи: “Скажи мені, Господи, дорогу, якою піду” (Пс. 142:8). Сильним бажанням пустельного життя охоплений був і думав одразу, залишивши всіх, сховатися в тій пустелі. Але втомився від молитви і сів спочити. Був наче у піднесенні і побачив світловидного ангела того, його ж у світлиці зі святою нареченою своєю бачив, — він показував перстом йому пустелю ту і мовив: “Тобі тут належить оселитися, але почекай ще трохи, доки не будуть взяті із землі живих ті, що перегороджують тобі дорогу, будуть же взяті скоро — і безборонно підеш, куди хочеш”. Тим видінням святий Феофан вельми звеселився і повернувся до човнів радісно, ідучи шляхом своїм. І бачив у горах тих Сігріанських монастирі пустельні і відлюдні місця, і відвідав їх, із чеснотливою дружиною своєю разом ходячи. У них же знайшов одного старця-ясновидця, Григорія прозваного Стратигієм. На місці, названому Поліхронія, він жив. Коли відкрив йому думку і бажання серця свого, почув те, що спершу від ангела, який йому явився, чув: жив-бо той старець, наче ангел, — дару ясновидіння від Бога сподобився. І сказав до Феофана: “Почекай трохи, о добрий юначе, скоро-бо і цар, і тесть твій зникнуть із землі, ти ж вільний будеш і підеш за благим своїм наміром”. Чесній же його нареченій святий той старець тихо на вухо сказав, що любий її брат пан Феофан у свій час і вінець мученицький отримає. Після цього Феофан дійшов до града Кизика і виконував діло, яке цар йому доручив щодо влаштування і управління деяких народних справ. Виходив часто зі слугами своїми в гори Сігріанські, бо не дуже далеко були, відвідував там отців святих, благословення і молитов від них сподобляючись таткористь одержуючи для душі своєї від слів їхніх богонатхненних. А найчастіше приходили до ясновидця Григорія Стратигія і до Христофора, ігумена Малого Поля — так монастир той називався.

Якось же, коли проходив він гори Сігріанські, щоб відвідати отців пустельних, трапилося затриматися десь і запізнитися. Стояла ж спека велика — був час жнив, і спраглий був сам, і ті, що з ним були. А місце те було пустельним і безводним, день же схилявся до вечора, і змушені були там заночувати, знемагали ж всі від спраги, також і худоба. Блаженний Феофан помолився, сів під одним пагорбом, аби змогти трохи заснути і вгамувати спрагу сном. Коли ж задрімав, раптом над його головою потекло джерело живої води і змочило його. Не зневажив Бог раба Свого: Той, Хто виточив із каменя невдячному роду єврейському воду в пустелі, наскільки більше вдячному слузі Своєму благоволив те зробити в час такої скрути. Святий же, шумом і зрошенням води несподіваним збуджений, відразу з місця того швидко встав і покликав тих, що були з ним. І всі, прибігши, дивувалися несподіваному і раптовому тому чудові, і славили Бога, і пили доволі, і худобу свою напоїли. Переночували ж вони на тому місці, а зранку не виявилося джерела того, і сухим було зовсім місце те, ані сліду води не мало. Цьому найбільше здивувалися і величали чудесну Божу силу, що в час спраги в землі безводній вивела джерело, а коли закінчилася потреба — висушила воду, ясно показуючи, що на кожному місці готовий Бог подати потрібне тому, який насамперед шукає Царства Божого і правди Його. Тоді святий Феофан якийсь час у Кизику затримався і все добре, як же йому цар доручив, влаштував, а потім повернувся до Царгорода. Тим часом збулося сказане Божим ангелом і пророцтво преподобного Григорія: помер цар Лев Хазаріс, син Копронима, внук же Льва Ісаврянина. Помер і тесть Феофана, і стали обоє — Феофан і наречена його свята — вільними. І зразу без всіляких перепон розтратили багатства і маєтки свої, як же хотіли. Тоді Феофан постриг наречену свою в одному із монастирів дівочих у Віфінії, давши монастиреві тому майна достатньо на прогодування пані їхньої, їй же наречено було в постригу ім’я Ірина. Вона в чернецтві угодила Богові, наприкінці чудеса прекрасні зробила — прийняла-бо від Бога дар зцілювати всякі недуги і бісів проганяти. Чудес її описувачем був святіший патріарх царгородський Мефодій, який прославляв життя обох. Після постригу пані своєї блаженної Ірини-діви святий Феофан залишок маєтку, що в Царгороді був, нужденним роздав, а із золота дещо залишив, пішов до вищезгаданого отця свого Григорія-ясновидця, якого Стратигієм прозивали, у гору Сігріанську на місце, що Поліхронія називається. І у нього в чернечий постригся образ, створив там монастир за залишене золото і прожив у ньому досить часу, в чернечих навчаючись подвигах. Тоді, за порадою старця, пішов на острів Калонімос, де мав село одне мале отче, яке із проданих і розданих маєтків залишилося. Там влаштував монастир і братів із обителі Феодорової, що Монохерарія називається, прикликав, і ігумена їм доброго, мужа досвідченого, поставив. Сам же замкнувся в келії і писав книги, краснописцем-бо був: їх продаючи, не лише себе годував, а й інших. Коли ж через декілька років преставився ігумен, надокучали брати преподобному Феофанові багатьма проханнями, аби він погодився їм ігуменом бути. Він же, не захотівши, пішов від них знову в гору Сігріанську, згадавши ж місце те пустельне, де явився ангел, коли шляхом водним плив до Кизика. Пішов туди й поселився в пустелі тій, жив для Бога і населив її, як град Божий, богоугодними пустинножителями — багато-бо людей до нього приходили і хотіли біля нього жити, і треба вже було будувати монастир. Межувало ж з пустелею тією одне місце — широка нива чоловіка-землероба, так зване Велике Поле. Послав-бо до знайомих своїх, позичив у них золота, купив місце те й монастир побудував — Бог йому допомагав і подавав Божественним Своїм Промислом усе на потребу. І скоро позичене віддав та мав достатньо для прогодування зібраних в обителі братів. Неможливо ж було преподобному Феофанові у тій обителі своїй не прийняти ігуменського начальства: переконували його всі отці пустельні, і сама потреба того вимагала. І став ігуменом таким, яким Христос у Євангелії бути велить начальнику, кажучи: “а хто хоче між вами бути більшим, хай буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, хай буде вам рабом” (Мф. 20:26-27). Працював преподобний Феофан-ігумен, своїми руками служачи потребі всіх, дарував-бо йому тоді Бог тілесну силу, і у всякому монастирському ділі він більше за інших трудився, і був для всіх образом добродійного у трудолюбстві життя.

У ті часи зібрався Сьомий Вселенський собор у Нікеї проти іконоборців — за царювання Константина, Левового сина, онука ж Копронима, за Ірини, матері його благочестивої, і за святішого патріарха царгородського Тарасія. На тому соборі святі отці прокляли іконоборчу єресь, а святі ікони знову шанувати благочесно утвердили. На той собор і преподобний Феофан, Великого Поля у Сиграні ігумен, прикликаний був і, наче зоря ясна, посеред отців святих світив, правовір’я з ними утверджуючи. Був же прихід його туди багатьом на користь: туди, де багато хто прикрашається добрим одягом, колісницями і конями, він, на нещасному ослі їдучи, прибув, мав одяг старий, грубий і латаний. Побачивши його в такому смиренні й убогості, всі розчулилися і прийняли користь, особливо ті, що знали попереднє його життя, — яким був багатим, і шанованим, і цареві близьким, одним із синкліту. Він заради Бога так смирився і зубожів, що всім знехтував. Після закінчення того святого Собору повернувся преподобний до себе, благочесні правдивої віри догми, на соборі святому встановлені, як найкращу оздобу, обителі своїй несучи. І вправлявся у звичних йому подвигах, образом доброчинного життя свого не лише ту одну свою обитель, а й всі краї ті просвітлюючи. Всюди-бо про нього розходилася слава, і прославлявся Отець Небесний через нього. Далася ж йому від Бога благодать чудотворення — за чистоту життя його. І зцілював хвороби у людях, і бісів виганяв. Одного ж разу заснув преподобний, а біс, захотівши його скривдити, уподібився вепрові дикому, схопив зубами великий палець руки святого, так що вельми він заболів. Прокинувшись, одразу побачив на пальці тому сліди зубів ворога, хотів торкнутися його, але болів раною вельми. Взявши, яке мав у себе, миро із Животворящого Древа Хресного, помазав ним болючий свій палець — і відразу зцілився. З того часу прийняв владу над бісами і виганяв їх словом із людей стражденних, яких до нього приводили. Якось, коли в кораблі сам плив, хвилі і бурю на тишу змінив цей отець преподобний.

Приходило ж до обителі його багато подорожніх і убогих — роздавав без жалю хліб і всяку їжу, не маліло її, як же колись Ілія з відром муки вдовиної зробив. Якось-бо нарікав келар на святого через роздавання їжі тим, що приходили: її ж і тим, що в монастирі жили, не вистачало на потребу. Звелів йому святий усе, що було в коморі їстівного, роздивитися, зміряти і перелічити. І виявилося, що анітрохи нічого не зменшилося — і всі брати прославили Бога, а той, що нарікав, впавши, прощення просив.

Після цього розхворівся преподобний, п’ятдесят років мав, недуга ж його була кам’яна в утробі й лоні, і страждав вельми. І з того часу всі подальші роки життя свого на одрі хвороби провів. І той, що хвороби інших молитвою зцілював, собі не просив у Бога тілесного зцілення, а терпів із вдячністю. Тоді до тілесної тієї недуги надійшов йому час страждання і кончини сповідницької за правовір’я, за пророцтвом того ясновидного старця Григорія, який тихо на вухо святій діві, нареченій Феофановій, про нього сказав, що в час свій отримає вінець мученицький. Минуло-бо досить років, і преподобний вже постарішав, і царів грецьких уже декілька змінилося [бо після вищезгаданого царя Константина, який з матір’ю Іриною царював, був цар Никифор із сином своїм Ставрикієм, після них Михаїл Кирополат], після того Лев Вірменин прийняв скіпетр грецького царства. Він знову підняв іконоборчу єресь і знову збурив церкву Христову вельми, вигнавши з престолу правовірного патріарха Никифора святого, також і преподобного Феодора Студита з його учнями, а інших багатьох мучив і убивав за шанування ікон. Написано про святого Феофана і таке, що коли святий Никифор, патріарх Царгородський, у вигнання везений був кораблем по морю і минав той край, де Феофанова обитель була, то преподобний Феофан, побачивши те ясновидними душевними очима, звелів учневі принести в кадильниці вугілля розжарене, і запалив свічі, і, фіміам на вугілля поклавши, поклонився до землі, бесідуючи, наче до когось, що там ішов. Коли спитав учень: “Що робиш, отче, з ким, вклонившись, розмовляєш?”, — відповів преподобний: “Ось святіший патріарх Никифор, неправедно за правовір’я вигнаний, іде у вигнання, і минає корабель край цей, ради нього свічки запалив і фіміам, щоб належну патріархові честь віддати”. Провидів те і святіший патріарх Никифор у кораблі, бо раптом, коліна схиливши, поклонився святому старцеві навзаєм і, простягнувши руки в повітрі, благословив. Один із тих, що були зі святішим на кораблі, спитав його: “Кого благословляєш, святіший отче, і перед ким вклонився?” Відповів святіший: “Ось Феофан Сповідник, ігумен Великого Поля, привітав нас і вшанував запаленням свічок і фіміаму, тому взаємно поклонився я йому, бо й він подібно до нас невдовзі постраждає”. Що й збулося.

Після того злочестивий цар Вірменин, хотівши преподобного Феофана на своє однодумство звабити, послав до нього з почестями, до себе його в Царгород прикликаючи й лукаво кажучи: “Війна в мене із супостатами, годиться ж мені перед виходом на війну озброїтися спершу твоїми святим молитвами, через те не відмовся прийти до нас, чесний отче”. Преподобний Феофан, хоч і лукавство цареве пізнав, і хворобою тілесною сильною одержимий був, проте захотів іти, бажаючи страждати за праведну віру. Сів-бо в човен, досягнув царського града, проте перед лице цареве його не повели: соромився цар чесного лиця його і боявся викриття від нього. Тому послав до нього шанованих мужів, зваблюючи його багатьма обіцянками до свого зловір’я: “Якщо, — казав, — одної думки з нами будеш, монастир твій кам’яними будівлями звеличу і всякими щедротами багато задовольню, і ти найшанованіший будеш у мене понад усіх, і тих, що спорідненістю тобі ближні, великими вшаную санами”. Доклав і слів погрози: “Якщо ж, — казав, — противитися нам будеш, великого безчестя сам собі винним станеш”. Відповів святий через посланців тих: “Я не потребую нічого із багатств світу цього, бо якщо в юності моїй золото, срібло і маєтків багато, які мав, покинув задля любові Христової, чи у старості ж своїй їх забажаю? Не буде того. Про монастир і про ближніх моїх Бог є більшим опікуном від царів і князів земних. Нащо ж цар страшить мене погрозами, наче малого хлопця різками? Хай приготує для мене всякі муки, хай запалить вогонь. Хоч і ходити, як же мене бачите, не можу, проте у вогонь вскочу за правовір’я”. Такі й більше слів зі сміливістю великою сказав святий, і пішли посланці до царя й почуте сповістили. Цар же такій його відвазі здивувався і звелів Іоанну софісту, хитрому у словах, підступу і чарів сповненому єретикові, іти змагатися із преподобним. Але і той проти богомовних уст отця преподобного був наче німий і повернувся переможений із соромом до того, хто послав його. Тоді цар гніву сповнився, звелів преподобного Феофана замкнути в темній якійсь і тісній комірчині при палатах, які Єлевферійськими називалися, і сторожу приставити. У тому тісному затворі преподобний, старий і хворий, два роки перебував, щодня то ласкою, то погрозами до іконоборства переконуваний. Кривдили його і злословили, навмисне посилали до нього злостивих єретиків. Якось же послав цар до святого з ласкою, бажаючи, щоб він підписався за відкинення ікон. Відписав йому святий так: “Знай, о царю, Той, Хто дарував тобі царство, з Його ж волі царі царюють і кати володіють на землі, знай, кажу, що Бог неописанний, проте описаним бути захотів, нашу прийнявши природу, подібний був до нас усім, окрім гріха. І тою природою, в собі обожествленою, воскресив мертвих, просвітив сліпих, очистив прокажених, інших же багато здійснив чудес Своїх. І тією самою природою смерть від іудеїв заздрісних прийняв волею і на третій день воскрес, зі славою вознісся на небо і від Отця ніколи ж не відлучається. Про це люське єство у Христі нас навчає Євангеліє; Прийнявши ж Євангельську книгу із шаною і в написане у ній вірячи, — у діяння чудесні Христові віримо, бо й самого Христа в тій книзі шануємо. І якщо через Євангельську книгу Христову, яка Христові діяння словами в собі написані має, не є ми засуджені, бо її приймаємо, то як справді засуджені будемо, приймаючи і шануючи тих же слів Євангельських історію, іконами зображену? Через ті ікони і варвари до нас через віру приходять — усе, що було, Христове життя з людьми на землі і чудесні Його діяння легко пізнають. Як багато невчених, дивлячись очима на зображені на іконах чудеса Христові і добровільне Його страждання, прославляють Того, Хто постраждав за нас, — Господа. Їхньому же спасінню ти позаздрив, іконописання відкидаючи. Який коли собор сповістив, що це гріх і нечисте святотатство, аби шанувати ікони святі? Чи хіба не сам Христос Свого лиця образ, нерукотворно зроблений, послав на зцілення едеському Авгарю? Чи не Лука, святий апостол, барвами зображену пречистої Діви Богородиці ікону не подав нам? Що ж супроти отців святих передання й учення покладеш? Бо й Василій Великий, знавець невимовних таїнств, сказав: “Іконі принесена шана на прообраз сходить”. Подібно ж і золотими своїми устами Іоанн мовив: “Я і із воску створений образ святий полюбив”. Також і Кирил, Святого Духа гуслі, сказав: “Часто бачачи зображення на іконі страстей Христових, не без сліз іду мимо того зображення”, – та інші. Якщо перші шість Вселенських Соборів, які перед Сьомим були, святі ікони з відданням шани їхнім прообразам шанувати не боронили, ані не відкидали, чи думаєш, що від усіх мудріший? Твоїм є, о царю, воювати проти іноплемінних, церковні ж догми і закони отцям святим, а не царям розглядати належить”. Те писання преподобного прочитавши, цар невимовного гніву сповнився і зразу послав одного лютого сановника до Сігріанського краю зруйнувати обитель преподобного Феофана, яка Великим Полем називалася, — і спалити її дощенту. Учнів же його всіх, побивши нещадно, розігнали. Іншого ж, такого самого за лютістю, послав до преподобного, якого в темному тому затворі при палатах Єлевферійських два роки тримали, — щоб витяг святого старця, багатьма посними трудами і довгою хворобою виснаженого. Бив його без милосердя воловими жилами по хребту й животу і, завдавши ран триста й знову в тому ув’язненні замкнувши, пішов. Зранку ж той самий кат, велінням царевим прийшовши й із затвору преподобномученика вивівши, вдруге, так, як і вчора, бив його немилосердно. Тоді послав його у вигнання на острів Самофракійський, що преподобний ясновидними очима за кілька днів передбачив і послушникові, котрий йому служив, провозвістив. Туди прийшовши, преподобний Феофан лише двадцять три дні прожив і перейшов із вигнання земного до Батьківщини Небесної, вінцем сповідницького страждання прикрашений. І покладено було чесне його тіло там у раці дерев’яній. Прославив же Бог святого Свого угодника не лише в житті його, а й після преставлення: дарував-бо чесним його мощам цілющу силу, і багато хворих отримували зцілення, доторкаючись до його чесної раки. Коли ж убитий був злочестивий цар Лев Вірменин, учні святого, які були розігнані, знову до своєї обителі в Сігріанську гору повернулися і, спалений монастир обновивши, принесли святі мощі преподобного Феофана, отця свого, з острова Самофракійського до своєї обителі, яка Великим Полем називалася, і в церкві поклали із шаною. Незліченні чудеса відбувалися на славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.

Тропарі, кондаки, молитви та величання