Преподобний Олексій, чоловік Божий

День пам'яті (н. ст.)

Місяця березня на 17-й день

Був муж благочестивий у старому Римі на ім’я Євфиміан у часи благочестивих царів Аркадія і Гонорія. Великий серед бояр і багатий вельми, у нього ж було три тисячі слуг, які золоті пояси і світлий шовковий одяг носили. Не мав дітей, бо неплідною була жінка його. Добрим же був той муж, заповідей Божих пильно дотримувався. Постив кожного дня до дев’ятої години і три трапези в домі своєму для сиріт, вдів, жебраків, подорожніх і хворих ставив, а сам о дев’ятій годині з подорожніми ченцями обідав. І коли якогось дня траплялося мати мало убогих на запропонованих для них трапезах і меншу від звичних щедрот своїх виявити їм милість, тоді, впавши на землю перед Богом, говорив: “Не є я достойним ходити по землі Бога мого”. Дружину ж його звали Аглаїда, жінкою вона була вірною, і богобоязливою, і до жебраків милостивою, і щедрою. Бездітною була і молилася до Бога, кажучи: “Господи, пом’яни мене, недостойну рабу Свою, і розв’яжи непліддя моє, щоб удостоїлася я мати дитину. Дай нам сина, щоб з чоловіком моїм змогли ми мати втіху в житті нашому і поводиря у старості нашій”. І згадав про неї Бог з милості Своєї, подарував їй плід лона її: зачала-бо і народила сина, і зрадів муж її, й охрестили отроча, нарікши ім’я йому Олексій. Коли ж було хлопчикові шість років, віддали його в науку книжну, і скоро навчився граматики, і риторики, і церковних книг і, Божественне Писання все добре пізнавши, став премудрим юнаком. Роздивившись на суєту світу, поклав в умі своєму відмовитися від теперішніх житейських благ короткочасних, щоб успадкувати вічні. І почав умертвляти свою плоть, на тілі своєму таємно носив колючу волосяницю. Коли Олексій досягнув дорослого віку і літ, що для подружжя годилися, сказав Євфиміан до жінки своєї: “Влаштуймо шлюб синові нашому”. І зраділа Аглаїда через слова мужа свого —припавши до ніг його, мовила: “Хай утвердить і здійснить Бог слово твоє, щоб я побачила шлюб сина і дітей його, і возвеселиться душа моя, і зможу після того більше убогим і нужденним допомагати”. Заручили-бо Олексієві, улюбленому синові своєму, дівчину із роду царського, і вінчали їх у церкві святого Воніфатія достойні священники, і цілий день той аж до ночі у веселощах і торжестві провели. Тоді Євфиміан до нареченого сказав: “Увійди, дитино, до нареченої своєї і пізнай дружину свою”. Той же, у спальню увійшовши, побачив її, що сиділа у кріслі золотому. Взявши перстень свій золотий і пояс найдорожчий та обгорнувши порфирною тканиною, віддав їй, кажучи: “Збережи це, і нехай Бог буде між мною і тобою, допоки благодать Його в нас щось нове не влаштує”. Те сказавши, пішов від неї. І, у свою осібну спочивальню увійшовши, зняв золототканий одяг свій і одягнувся у якесь погане вбрання. Взявши дещо зі свого багатства, золота, каміння коштовного, вийшов уночі таємно із палат своїх й із міста і прийшов до моря. Знайшовши корабель, який до Лаодікії плив, сів у нього, заплативши кораблеплавцеві. Пливучи, молився до Бога, кажучи: “Боже, Ти, Який спасінням моїм був із лона матері моєї, спаси мене нині від суєтного світського життя і сподоби мене стояти праворуч на суді Твоєму зі всіма Твоїми угодниками”. Коли пристав корабель у Лаодікії, вийшов Олексій святий на суходіл і знайшов подорожніх, які йшли до Месопотамії, і пішов з ними до Едесси — міста месопотамського, де зберігався нерукотворний образ Господа нашого Іісуса Христа, його ж Сам Господь перед добровільними Своїми страстями послав Авгарові, едеському князеві. Той образ Христовий побачивши, блаженний Олексій зрадів вельми. І там, усі коштовні речі, які із дому взяв, продавши та жебракам золото роздавши, одягнувся й сам у жебрацьке лахміття та став одним із тих, що просили милостині, і перебував на паперті церкви Пречистої Владичиці нашої Богородиці, завжди постячи, мало хліба і води куштуючи, щонеділі причащаючись Божественних Пречистих Христових Тайн. І якщо якусь від христолюбців приймав милостиню, роздавав те іншим, вельми старим, на прогодування. Голову мав похилену, розумом вгорі в богомисленні вправлявся, і так висохло його тіло від великої стриманості, що зів’яла краса лиця його, зір потьмянів, очі запали — лише шкіру й кості було видно.

Після відходу Олексія святого із дому свого батьки, коли світав день, увійшли у спочивальню і не побачили сина, лише наречену, яка сиділа похнюплена, скорботна й розгублена. Всюди його пошукавши і не знайшовши, почали гірко плакати — і обернулася радість всіх у журбу. Мати-бо, увійшовши до спальні своєї, замкнула вікна, постеливши веретище і попелом посипавши, впала лицем додолу, плачучи і ридаючи, молилася і промовляла: “Не встану із землі цієї і не вийду із затвору цього, допоки не довідаюся, що сталося з єдинородним моїм сином, куди подівся і що йому є”. Наречена ж, біля неї стоячи, зі сльозами говорила: “І я від тебе не відійду, а горлиці пустиннолюбній і єдиномужній уподібнюся, яка, коли залишається без чоловіка свого, в горах і долинах шукає його, зворушливим співом тужачи. Так і я довготерпеливо буду чекати, допоки не почую про чоловіка свого, де він і яке собі вибрав життя”. Батько ж сумний був дуже, всіх слуг своїх на пошуки сина розіслав повсюди. Із них же деякі до Едесси пішли, бачили того, кого шукали, і зовсім його не впізнали, милостиню йому як жебракові даючи. Святий же Олексій упізнав їх і дякував Богові, Котрий сподобив його прийняти милостиню від домашніх слуг своїх. Слуги ж, повернувшись, розповіли панові своєму, що, всюди шукавши сина його, не знайшли. А святий Олексій в Едессі при церкві Богородичній прожив років сімнадцять і став любий Богові. Тоді було про нього пономареві одкровення: бачив-бо пономар у видінні ікону Пречистої Богородиці, яка до нього говорила: “Введи в церкву Мою чоловіка Божого, який достойний Небесного Царства, бо молитва його, як кадило пахуче, сходить перед Лицем Божим, і як вінець на голові царській, так на ньому Дух Святий спочиває”. Пономар же після видіння, пошукавши того чоловіка і не знайшовши, до ікони Богородичної звернувся, молив Владичицю, щоб показала йому відкрито чоловіка Божого. І чув знову у видінні голос Богородиці, що той жебрак, який сидить біля дверей церковної паперті, і є чоловіком Божим. Знайшов його пономар — у церкву ввів, щоб той у ній перебував. І довідалося про життя його святе багато людей, і почали його шанувати. Святий же Олексій, уникаючи людської слави і шани, пішов із міста Едесси, коли ніхто не знав. Ідучи біля пристані морської, побачив корабель, який до Кілікії плив, сів у нього, кажучи собі: “До міста Кілікії піду, де ніхто мене не знає, і там у храмі святого апостола Павла перебуватиму”. Коли плив корабель, раптом з попущення Божого здійнялася буря на морі, і носило хвилями корабель багато днів — приплив Олексій, хоч не хотів, до Рима. Вийшов-бо святий із корабля і сказав собі: “Живий Господь, Бог мій, не буду тягарем нікому, а піду до дому батька мого, як незнайомець”. Наближаючись до дому свого, зустрів у час обідній батька, котрий із царських палат додому повертався з багатьма слугами, які перед ним і після нього йшли. Поклонився йому до землі й виголосив: “Рабе Господній, помилуй мене, жебрака бідного, і звели мені в одному куті двору свого перебувати, щоб я зміг їсти з крихт, які падають із трапези твоєї. Господь же благословить літа твої, дасть тобі Небесне Царство, і, якщо маєш когось зі своїх подорожнім, здоровим до тебе його поверне”. Євфиміан же, чуючи жебрака, який говорив про подорожування, згадав одразу любого сина свого Олексія і почав плакати. І відразу милість до жебрака виявив: дозволив йому у дворі перебувати. Сказав же до домашніх рабів своїх: “Котрий із вас хоче прислуговувати жебракові цьому? І, якщо угодить йому, живий Господь Бог мій, що вільним буде у всі дні життя свого і спадок прийме з дому мого. Біля дверей же палат моїх влаштуйте йому хатину, щоб я, входячи і виходячи, дивився на нього. Із трапези моєї подавайте йому їжу, і нехай ніхто йому не заважає”.

Коли почав Олексій святий біля дверей палат батьківських у хатині малій жити, посилав йому Євфиміан щодня із трапези своєї страву, але той роздавав усе іншим жебракам, а сам хліб лише і воду, і то в міру, куштував — лише б не померти з голоду і спраги. Щоночі перебував без сну у молитві, і щонеділі Божественних Тайн, ходячи до церкви, причащався. Дивне ж було цього чоловіка Божого терпіння, бо багато прикрощів і кривди раби йому завжди чинили, а найбільше пізнього вечора: одні-бо давали ляпаси, інші за волосся смикали, інші по шиї били, інші ж помиї на голову виливали, а інші інакше з нього насміхалися. Непереможний же страждалець усе те терпів мовчки: знав-бо, що, дияволом навчені, таке йому роблять, і на того самого диявола молитвою озброювався, і терпінням перемагав його підступи. Ще ж й інша причина його терпіння предивного була така: навпроти хатини його було вікно тієї палати, в якій жила наречена його, яка, як друга Руф, не захотіла піти до дому батька свого, а зі свекрами своїми жила, плачучи. І багато разів чув святий, як ридає за ним наречена його, також і матір, які найжалісливіші слова в плачах промовляли. Одна — через вдівство своє, інша ж — через втрату сина ридала, і краялося серце його жалістю через ті ридання, проте любов, яку святий до Бога мав, перемагала любов тілесну до нареченої і батьків, і нестерпний жаль солодко терпів задля Бога. Так він у домі батьківському жив років сімнадцять, ніхто його не впізнавав, а всі його вважали за жебрака і подорожнього. З того, хто був сином і спадкоємцем господарів дому, домашні раби, як із чужинця і приблуди, насміхалися. Коли ж захотів Господь підняти його із такого жорстокого в убогості й терпінні життя до Життя і Упокоєння вічного, відкрив йому день і годину відходу його. Попросивши від раба, що прислуговував йому, хартію, і чорнило, і тростину, Олексій святий описав все життя своє і таємниці деякі, лише батькам відомі, із них же міг бути впізнаний, і те, що сказав нареченій своїй у спочивальні, коли віддавав їй перстень та пояс у порфирній тканині. На кінець додав і таке: “Прошу вас, батьки мої любі і чесна наречено моя, не ображайтеся на мене, що зробив вам таку скорботу, покинувши вас, бо й у мене боліло серце за біль ваш і багато молився за вас до Бога, щоб подав вам терпіння і сподобив вас царства Свого. Уповаю на доброту Його, що виконає прохання моє, бо і я, задля любові Його, такий до вашого ридання немилостивий і до себе жорстокий зробився. Краще-бо годиться кожному слухати Творця і Спаса свого, аніж батьків своїх. Вірю, що, наскільки засмутив вас, настільки більшу приймете радість у винагороді небесній”. Це написавши, перебував у молитвах Богові до години преставлення свого.

Одного дня, коли святіший Папа Інокентій літургісав у соборній церкві Святих апостолів і цар Гонорій стояв спереду, наприкінці Божественної літургії був голос дивний зі святого вівтаря чутний усім, який промовляв: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). Це почувши, ті, хто спереду стояв, налякалися і стрепенулися і, впавши ниць на землю, взивали: “Господи, помилуй”. Тоді вдруге почувся голос, що говорив: “Пошукайте чоловіка Божого, який із тіла вийти хоче, хай помолиться за град — і все для вас влаштується добре”. Після голосу того люди по всьому Риму шукали такого чоловіка і, не знаходячи, були розгублені. Тоді з вечора четвергового на ніч п’ятниці зібралися до соборної церкви Святих апостолів з царем і папою, всенічне звершували бдіння, молили Христа Бога, аби Сам показав їм угодника Свого. Коли світала п’ятниця, чоловік Божий Олексій святий розлучився з тілом своїм і відійшов до Господа. І був голос у церкві із вівтаря, як же і першого разу, котрий промовляв: “У домі Євфиміановому чоловіка Божого шукайте”. Звернувся цар до Євфиміана і сказав: “Чому, маючи таку в домі своєму благодать, нам не явив?” Євфиміан же сказав: “Живий Господь Бог, що нічого не відаю про те”. Прикликавши старшого слугу, сказав йому: “Чи знаєш когось із дружини своєї, що має якусь чесноту й догоджає Богові?” Відповів слуга той: “Живий Господь Бог, що не відаю, всі-бо пусті й не живуть богоугодно”. Захотіли цар і папа самі піти до Євфиміанового дому шукати Божого чоловіка. Євфиміан же поспішив поперед них, приготував у палатах своїх престоли цареві, і папі, й іншим князям, і тих, що прийшли, зустрічав зі свічками і кадилами. Дружина ж Євфиміанова, яка у спальні своїй журилася, чуючи гамір і шум у дворі й палатах, спитала: “Що то є?” І, довідавшись про прихід царевий і патріарший та про причину його, дивувалася. Також і наречена, у світлиці стоячи, царя ж і папу, які з багатьма людьми ішли, бачачи, дивувалася, думаючи собі: “Що це мені має бути?” Сіли ж цар з папою та князями, і, коли мовчання було, раб один, який прислуговував Олексієві святому, сказав до Євфиміана: “Пане мій, чи не є тим чоловіком Божим жебрак, котрого ж ти мені поручив? Великими і дивними діла його бачу, цілими днями постить, заледве що хліба і води пізно куштуючи, щонеділі Божественних причащається Тайн, цілі ночі без сну на молитві проводить. Але і деякі наші хлопці прикрощів багато йому роблять, по щоках б’ючи, за волосся тягаючи, помиями обливаючи, — він же все те з радістю і покірністю терпить”. Євфиміан же, це почувши, одразу побіг до хатини жебрака і покликав його через віконце тричі, але не почув відповіді. Зайшов-бо всередину і побачив чоловіка Божого, який благоліпно лежав мертвий, лице мав покрите, хартію зігнуту тримав у правій руці. Коли ж відкрив лице його, бачив, що благодаттю сяяло воно, наче лице ангела. Захотів взяти хартію із руки його і довідатися, що написане в ній, але не зміг вийняти, бо рука тримала міцно. Поспіхом-бо до царя і папи повернувся, сказав до них: “Я знайшов того, кого шукав, але він уже помер. Хартію ж тримає в руці і не дає нам її”. Тоді цар і патріарх, звелівши приготувати одр дорогоцінний і гарно застелений, винесли із хатини святе тіло чоловіка Божого і на одрі тому чесно поклали. Тоді цар з патріархом, коліна схиливши, святі мощі цілували, казали зі сльозами до нього, наче до живого: “Просимо тебе, рабе Христовий, дай нам хартію цю, хай довідаємося, що в ній написано, і пізнаємо, хто ти”. І віддала рука хартію цареві і папі. Її взявши, віддали Аєтію, хартуларію великої церкви. І було мовчання велике, почав хартуларій читати голосно хартію ту. Коли ж дійшов до того місця, де було написано про батьків і про наречену, про перстень і пояс, який дав він нареченій у спочивальні, упізнав Євфиміан Олексія, сина свого, і впав на груди його, обіймаючи й цілуючи з любов’ю і з риданням голосячи: “О, горе мені, дитино моя найдорожча, нащо ти це зробив нам, чому таку печаль навів нам? Горе мені, дитино моя, стільки літ в домі перебуваючи і журбу батьків бачачи, не відкрив себе, не утішив старості нашої в гіркій печалі через тебе! О лихо мені, сину мій жаданий, любове моя, утіхо душі моїй, що нині зроблю? Чи через смерть твою плакати маю, чи через знайдення твоє возторжествувати?” І ридав Євфиміан невтішно, сивину свою терзаючи.

Аглаїда ж, дружина його, почувши ридання чоловіка і довідавшись, що убогий той померлий є її сином, відчинила двері затвору свого і побігла, незаплетене рвучи волосся і одяг свій роздираючи, на небо ж розчулено поглядаючи і до людей, що зійшлися і тиснулися, прохально кричучи: “Дайте мені місце, о люди, дайте, хай побачу надію мою, дайте мені дорогу, дайте, хай побачу любу мою дитину, хай обійму єдинородного свого сина”. Прибігши, кинулася на чесне сина свого тіло, обіймаючи, з любов’ю цілуючи і кажучи: “Горе мені, пане мій, горе мені, дитино моя солодка, що ти наробив, нащо таку печаль душі навів? Горе мені, світе очей моїх, як не зізнався нам, стільки років з нами живучи? Як не розчулився, чуючи завжди гіркі наші за тобою ридання, і не явив себе нам?” Також і наречена, яка тридцять чотири роки без нареченого свого прожила, чорний одяг носячи, впала на святі мощі, потоки слізні випускаючи, і змочуючи ними чесне любого свого тіло, і ненаситною любов’ю цілуючи. Ридала гірко і невтішно: “Горе мені, і лихо, і журба”, — й інші жалісні слова розчулено промовляла, так що всіх ридання її на плач зрушило, і плакали всі, співплачучи разом з батьками і нареченою. Тоді цар і папа звеліли одр із чесним чоловіка Божого тілом нести і поставити посеред міста, щоб усі бачили і торкалися. І сказали до людей: “Ось знайшли того, кого шукала ваша віра”. Зійшовся увесь Рим, і торкалися до святого, цілували святі його мощі, і якщо хтось був недужий — усі зцілювалися, сліпі прозрівали, прокажені очищалися, біси із людей утікали, і який був біль чи недуга серед людей — зцілення повне всім подавалося від цілющих мощів угодника Божого. Такі чудеса бачачи, цар і патріарх самі взялися нести одр до церкви, щоб освятитися торканням до тіла святого. Батьки ж і наречена йшли за ним, плачучи, і такий великий був натовп людей, які намагалися торкнутися до чесного того тіла, що неможливо було нести одр через скупчення і натиск людей. Звелів-бо цар кидати золото і срібло в народ, аби відступили люди від одра і дали просторішу дорогу до церкви. Проте ніхто не зважав на золото і срібло, а кожен палко бажав бачити чоловіка Божого, доторкнутися до нього і поцілувати. Папа-бо вмовляв людей відступити, обіцяючи не ховати одразу святі мощі, а почекати, поки всі поцілують і освятяться дотиком. І ледве вмовив — відступили трохи, і внесені були святі мощі до великої церкви. Перебували вони там непохованими тиждень один, аби кожен, хто хоче, торкався, поклоняючись. Цілий той тиждень сиділи біля чесних мощів у церкві батьки і наречена, плачучи. А цар звелів влаштувати ковчег із мармуру й смарагду і прикрасити його золотом — поклали в ньому чоловіка Божого. І одразу витекло із святих мощів пахуче миро, і наповнило ковчег, і мазалися тим миром всі на зцілення від всяких недуг. Поховання чесне святому Олексієві, чоловікові Божому, влаштували, славлячи Бога.

Преставився Олексій святий 17-го березня у рік буття світу 5919-й, Воплочення ж Бога Слова 411-ий, коли царював у Римі Гонорій, за папи Інокентія, у Константинополі ж царство тримав Феодосій-молодший, над усіма ж володарював Господь наш Іісус Христос з Отцем і Святим Духом, Йому ж слава навіки. Амінь.

 

Тропарі, кондаки, молитви та величання