Без категорії

Житiє преподобних отцiв наших Симеона, юродивого Христа ради, i Йоана, спiвпостника його

Мiсяця липня у 21-ий день

У роки благочестивого царя Юстинiяна iз христолюбивими людями, якi сходилися до святого града Єрусалиму зi всiх сторiн на празник Воздвиження Чесного i животворного Хреста Господнього, прийшли два юнаки, з Божого Провидiння, iз Сирiї до Єрусалиму поклонитися чесному дереву хресному. Iм’я одному Йоан, а другому – Симеон, обидва благороднi й багатi маєтком. Було ж Йоану вiд народження лiт двадцять чотири, вiн мав молоду жiнку, жив при старому батьковi, мати ж його вже була померла. А Симеон ще був нежонатий, мав лише матiр, вдовуючу i стару, що вже мала вiсiмдесят лiт. Тi обидва юнаки через любов до Христа потоваришували, були-бо з одного краю, i перебували в Єрусалимi досить днiв, разом обходили святi мiсця, поклоняючись Боговi. Коли ж поверталися до себе, зiйшли в Єрихонську долину, i, йдучи пiдгiр’ям, минули град, i побачили монастирi бiля святого Йордану. I сказав Йоан до Симеона: «Чи знаєш, хто живе в тих обителях?» I спитав Симеон: «I хто перебуває в них?» Вiдповiв Йоан: «Ангели Божi живуть у них». Симеон же подивувався i, зiтхнувши, мовив: «Чи можемо їх побачити?» Сказав Йоан: «Якщо схочемо прийняти життя таке, якi i вони, то справдi баченням i бесiдою з ними насолодимося». Сидiли ж обидва на конях, тодi спiшилися, дали їх рабам своїм, мовивши: «Iдiть перед нами помалу». Раби йшли з конями попереду, вони ж здалеку за ними, розмовляючи, як би то спасти свої душi. Iдучи помалу, прийшли на роздорiжжя: один шлях був людний, вiв у Сирiю, куди їм треба було йти, другий же шлях вiв до Йордану, де було видно монастирi. I сказав Йоан до Симеона, показуючи на шлях до Йордану: «Ось дорога, що веде в життя». На шлях же, що в Сирiю лежав, показуючи, мовив: «Ця дорога веде до смерти. Станьмо тому, брате, на цьому роздорiжжi й помолiмося Боговi, щоб наставив нас, яким шляхом маємо йти». I, схиливши колiна, почали гаряче молитися, кажучи: «Боже, Боже, Боже, Ти хочеш спасти увесь свiт, яви волю свою рабам Твоїм i скажи нам, якою дорогою iти». I, помолившись досить, кинули жереб, i впав жереб, щоб iти дорогою, що веде до святого Йордану. Тодi великої духовної радости сповнилися, i смиренно подякували Боговi, i зразу забули про рiдних своїх: один – про батька i жiнку, iнший – про матiр, i знехтували маєтками своїми, i все гарне i солодке цього свiту мали за сон, i, обiйнявши один одного, поцiлувалися святим поцiлунком i пiшли дорогою, що веде до Йордану, нею ж справдi до життя вiчного дiйшли. I йшли з радiстю, як Петро та Йоан до життєдостойного Христового гробу, один одного пiдкрiплюючи та переконуючи. Йоан боявся, щоб жаль за постарiлою матiр’ю не вiдкинув Симеона від доброго намiру, Симеон же також за Йоана боявся, щоб любов до новопошлюбленої жiнки, як магнiт залiзо, не тягнула його з намiреного шляху. Тому один до одного учительнi й утiшительнi духовнi слова говорили. Йоан до Симеона казав: «Не занепадай духом анi не слабни, любий брате, маю надiю на Господа, що Вiн сьогоднi нас знову народив. I яка користь нам може бути iз суєти свiту? I яку допомогу знайдемо в багатствi у День Судний? Чи не зашкодить нам бiльше? Так само i молодiсть наша, i краса тiлесна чи завжди буде? Чи не змiниться вiд старости? I чи не загине смертю? Не знаємо, чи й дочекаємо старости, бо й молодi, не сподiваючись смерти, помирають». Симеон же знову до Йоана говорив: «Я, брате, нi батька не маю, нi братiв, нi сестер, одну лише стареньку, що мене народила, i не так за неї переживаю, як боюся за тебе в серцi своєму, щоб не вiдвело тебе з цього доброго шляху бажання гарної i любої жiнки твоєї, яку недавно взяв». Так розмовляючи мiж собою, iшли. Ще ж i про те просили Бога, щоб сповiстив їм свою волю, у якому монастирi постригтися їм у чернецтво. I постановили собi такий знак: у якому монастирi побачать вiдчиненi ворота, у той їм велить Бог увiйти. I прийшли до монастиря преподобного Герасима, у якому був iгуменом муж богонатхненний, на iм’я Никон, йому провiщено було вiд Бога про прихiд тих двох юнакiв, що божественною любов’ю розпалилися. Бачив-бо Никон у той день у сонному видiннi Господа, який говорив до нього: «Встань, вiдчини дверi загороди, щоб увiйшли сюди вiвцi мої». Iгумен же, збудившись, пiшов i вiдчинив монастирськi ворота, i сiв бiля них, чекаючи приходу Христових овець. Йоан же i Симеон, наблизившись до монастиря, коли побачили вiдчиненi ворота i старця, що бiля ворiт сидiв, зрадiли великою радiстю. I сказав Йоан до Симеона: «Це добре знамення, брате, ось-бо монастир вiдчинений i ворiтник сидить, нiби навмисне на прихiд наш чекаючи».

Коли вони пiдiйшли до ворiт, встав iгумен i сказав: «Добре прийшли, агнцi Христовi». I прийняв їх люб’язно, повiв до монастиря, i нагодував їх тiлесною i духовною їжею, i, як подорожнiм, дав спочинок тої ночi. Зранку виголосив їм слово, кажучи так: «Гарна i приємна Боговi любов ваша, яку маєте єдинодушно до Нього, о дiти. Але уважно вам треба пильнувати, щоб не загасив її у вас ворог вашого спасення. Добра ваша хода, але не треба слабнути в дорозi, доки не досягнете вiнця. Добрий намiр ваш, але щоб ви не знеохотилися, щоб не охолов запал духовний, який маєте нинi в серцях ваших. Добре надали перевагу вiчному над тимчасовим. Добре й батькам по кровi служити, але незрiвнянно краще догоджати Небесному Отцевi. Добрi брати по кровi, але духовнi кориснiшi. Добрi друзi, яких маєте у свiтi, але краще здобувати друзiв серед святих i угодникiв Божих. Добрi заступники та клопотальники, яких маєте перед князем, але не такi, як ангели, що заступаються за нас перед Богом. Добре чинити милостиню убогим Бога ради, але нiяке приношення не є таким приємним Боговi, як те, щоб душу i волю свою Йому всецiло вiддати. Солодке життя цього насичення, але не таке, як насичення райське. Красне багатство, i всi люди його люблять, але не таке, як тi скарби, яких око не бачить, i вухо не чує, i на серце людинi не прийде. Гарна i врода юности, але вона нiчим є супроти найгарнiшої вроди синiв людських. Добре стати воїном царя земного, але короткочасне i багатостраждальне буває те служiння, а бути воїном Царя Небесного – це над усiєю силою супротивника торжествувати». Те й тому подiбне преподобний iгумен до них говорив i, бачачи, що багато слiз з очей їхнiх виходить, сказав до Симеона: «Не жалiй себе, не плач над сивиною панi матерi своєї, бо задля твоїх трудiв Бог краще її може утiшити, анiж ти, при нiй будучи. Хоч би ти й невiдступно при нiй був, проте не був би певний, чи ти її поховаєш, чи перше вона тебе. Помер би без богоугодження, не маючи того, що тобi помогло б визволитися вiд зла, що буде по смертi. Бо анi материнськi сльози, анi батькова любов, анi багатство i слава, анi союз жiнки, анi любов дiтей не можуть впросити Страшного Суддю – лише добродiйне життя, подвиги i труди, задля Бога пiднятi». Тодi звернувся до Йоана й мовив: «I тобi, о дитино, щоб не вкладав ворог таких помислiв, щоб говорити тобi в умi своєму: «Хто старiсть батька мого без мене пiдтримає i прогодує? Хто вгамує ридання дружини моєї?» Якщо б ви їх лишили одному Боговi, а самi пiшли служити iншому, то справедливо б засмучувалися через них. А тому що Бог, якому доручили батькiв своїх i задля любови якого залишили їх, той самий, то будьте певнi, що Вiн сам попiклується про них. Ще ж i про те подумайте, що доброта Господня, пiклуючись про вас, потурбується i про доми вашi, коли вийдете служити Йому всiм серцем, хотiвши Йому краще угодити. Згадайте, о дiти, слово Господнє до того, що хотiв iти услiд Йому i мовив: «Господи, звели менi спочатку йти i поховати батька мого». I сказав Господь: «Залиш мертвим ховати своїх мертвих. Ти ж за Мною iди». Тому й ви непохитною волею i нерозкаяним серцем услiд за Христом iдiть. Якщо б земний i тлiнний цар прикликав вас до себе, хотiвши зробити вас у своїй палатi постельниками чи радниками, то чи не знехтували б ви домами своїми i всiма домашнiми? I чи не поспiшили б ви до царя, щоб стояти перед ним у славi й честi i насолоджуватися спогляданням лиця його та милости? Це ж би ви зробили задля короткого часу, поки вiн захотiв би вас вшанувати перед боярами своїми». Йоан же i Симеон мовили: «Так, отче». I сказав до них преподобний iгумен: «Наскiльки бiльше, о дiти, повиннi ми з бiльшим поспiхом i сердечнiстю спiшити на поклик Царя Небесного, який кличе нас до чести, до якої нiяка найвища свiтська почесть не дорiвняється анi уподiбнитися не може. Маємо послухати Бога, який прикликає нас до себе, пам’ятаючи про Його любов до нас, задля якої Сина свого єдинородного не пожалiв, але за нас на смерть криваву передав, щоб нас своїми синами зробити. I якщо б ми за те всю нашу кров пролили, нiчого б достойно не вiддали супроти явлених Його нам благости i любови. Не є бо кров рабiв така ж, як царева».

Так говорячи, богонатхненний муж Никон дивився на юнiсть, що виросла на свiтськiй смачнiй їжi, на їхнiй м’який одяг, i хоч бачив їхню гарячу до Бога сердечнiсть, проте порадив їм не зразу приймати на себе чернечий образ, але почекати якийсь час, щоб самi себе випробували, чи зможуть понести тягар чернечого подвигу. Вони ж, впавши йому в ноги, просили зi сльозами, щоб, не вiдкладаючи, постриг їх i одягнув у святий чин. Пiсля того старець, бажаючи їх випробувати, взяв окремо Йоана i сказав йому: «Уже я переконав друга твого, щоб ще до року перебував у свiтському образi». I вiдповiв Йоан: «Якщо вiн хоче, то нехай собi буде, я ж не можу терпiти, чекаючи так довго на постриг, але прошу тебе, отче, щоб ти зразу здiйснив на менi те, чого бажає моя душа». Симеон же, бачачи їх, що осiбно розмовляли, сказав старцевi: «Не зволiкай, отче, слухаючи слiв Йоанових: тремтить-бо моє серце через нього, щоб не затужив за дружиною, яку цього року взяв, багату i дуже гарну, i щоб через неї не вiдпав вiд Божої любови». Йоан же також сказав до старця зi сльозами (дуже-бо був на сльози легкий): «Прошу тебе, отче, не зволiкаючи, пострижи нас, щоб ми не згубили любого менi брата: має-бо матiр, яка його любить, анi не може жити, не бачачи його, i боюся за нього, щоб, згадуючи про материнську любов, не втратив Божої любови. Не перестану журитися, поки не побачу його постриженого». Старець же, бачачи взаємну велику турботу обох i маючи сповiщення, що Бог не осоромлює анi не зневажає тих, що до Нього всiєю душею з вiрою безсумнiвною приходять, не вiдкладаючи, повiв їх до церкви i постриг в образ новiцiяту. Коли ж вiдбувався постриг, Йоан дуже плакав, а Симеон потай штовхав його, наказуючи мовчати, думаючи, що за батьком i за жiнкою своєю плаче. Але той з гарячi сердечної любови до Бога проливав сльози. Пiсля постригу ж i пiсля закiнчення Святої лiтургiї знову iгумен виголосив до них довге повчальне слово, ясновидним духом знаючи, що недовго мають у монастирi його перебувати – Бог прикликав їх на досконалiше життя. Була ж тодi субота, i хотiв iгумен наступного дня, недiльного, покласти на них досконалий чернечий ангельський образ. I казали деякi з братiв Йоановi i Симеону: «Блаженнi ви, завтра-бо маєте вiдродитися i чистими бути, як з утроби матерi народженi, й очиститися з грiхiв ваших, наче б у той день хрещення прийняли». Вони ж, не зрозумiвши сказаного, подивувалися i вжахнулися, i побiгли до святого iгумена у вечiр суботнiй, i просили його: «Не хрести нас, отче, бо ми християни i християнських батькiв дiти, купiллю хрещення вiдродженi». Iгумен же, не розумiючи слiв їхнiх запитав: «Хто вас охрестити хоче, о дiти?» Вони ж казали: «Ми чули вiд отцiв, що завтра маємо бути охрещенi». Тодi зрозумiв iгумен, що брати казали їм про святий ангельський образ, i мовив: «Добре казали отцi, хочемо-бо завтра одягнути вас у досконалий святий чин ангельського образу, який, наче друге хрещення, вiд усiх прогрiшень ваших, у свiтi сподiяних, очистить вас». Йоан же i Симеон не знали, що таке досконалий чин ангельського образу. I звелiв iгумен прикликати брата, якого минулої недiлi одягнув у досконалий той чин, i брат той, ще й семи днiв не минуло, весь одяг святого чину, за уставом монастирським, носив. Прийшов же той брат, бачили його Йоан i Симеон i до нiг iгуменових припали, просячи його, щоби зразу в ту ж годину вечора у такий чин одягнув їх. «Ми люди, – казали, – i не знаємо, чи цю нiч переживемо i завтрiшнього дня дочекаємося, i вiдiйдемо з життя цього, не маючи такого вiнця, i слави, i радости, яку на братi цьому бачимо». Зрозумiв же iгумен, що видiння якесь бачать, вiдпустив прикликаного брата, щоб iшов до своєї келiї. Коли той вiдiйшов, знову Йоан i Симеон iз жалем до iгумена мовили: «Отче, заради Бога, зразу зроби нас такими, як цей брат: справдi-бо нi одного в монастирi твоєму не бачили, щоб був у такiй честi, в якiй є той брат». Спитав же їх iгумен: «Що бачили, дiти, на тому братовi?» I сказали: «Ми бачили на його головi вiнець пресвiтлий i сяйво навколо нього. I лики якiсь осяйнi зi свiчками оточували його i солодко спiвали». I здивувався iгумен такiй чистотi їхнiй душевнiй, i сказав їм: «Завтра, благодаттю Святого Духа, i ви зi святим ангельським чином такий же вiнець i славу приймете». Коли ж настав день недiльний, сповнив їх iгумен тим святим чином. I побачили обидва один на одному вiнцi, що сяяли над головою, i вночi бачили лице один одного, наче вдень. Такої радости сповнювалася душа їхня, що анi їжi, анi пиття скуштувати не бажали.

Пiсля прийняття святого досконалого чину, коли минуло два днi, трапилося їм побачити того вищезгаданого, у славi баченого брата, одягненого у веретище, що виконував монастирську службу. Не бачили ж над ним попередньої слави i вiнця i здивувалися. Сказав же Симеон до Йоана: «Повiр менi, брате, коли мине сiм днiв, i ми не маємо бачити так один над одним гарного вiнця i сяйва, як же нинi бачимо». I сказав Йоан: «Що-бо хочеш, брате, щоб було тобi?» Сказав Симеон: «Хочу, щоб ти послухав мене, i як же ми втекли вiд свiту, так i звiдси щоб ми вийшли на безмовнiше пустельне життя. Вiдколи-бо одягнув нас чесний iгумен у святий цей образ, розпалилося менi серце дивним якимось бажанням i нiкого не хоче бачити душа моя, анi говорити, анi нiчого чути нi вiд кого, а цiлком у мовчаннi i в повному вiд усiх вiддаленнi бажає перебувати». I запитав Йоан: «Що маємо їсти, живучи в пустелi?» Вiдповiв Симеон: «А що їдять iншi пустельники, про них же вчора чули з уст iгумена, коли повчав нас? Той, хто їх годує, i нас прогодує. I думаю, що хотiв iгумен, щоб i ми пустельне життя вибрали, тому казав нам про пустельникiв багато». Сказав Йоан: «Але ми ще не навчилися псалмоспiвiв за уставом монастирським». Вiдповiв Симеон: «Той, хто спас тих, що угоджали Йому перед Давидом, той i нас спасе. I як же Давида, що пас вiвцi в пустелi, навчив спiвати псалми, так i нас навчить. Послухай тому мене, брате, i як же ми разом вiддалися Боговi, так разом i послужiмо Йому». Сказав Йоан: «Зробiмо, як хочеш, але як маємо вийти з монастиря, якщо дверi на нiч замикають». Мовив Симеон: «Той, хто вiдчинив нам вдень, вiдчинить i вночi». Так вони порадилися мiж собою, i встановили, й утвердили. I коли наблизилася нiч, бачив iгумен увi снi мужа одного чесного, осяйного, який вiдчиняв ворота монастирськi i казав: «Вийдiть, ягнята Христовi, на пашу свою». I, збудившись, зразу побiг до ворiт i побачив їх вiдчиненими. Думаючи, що Йоан i Симеон вже вийшли, сидiв сумний, зiтхаючи й кажучи: «Недостойний я, грiшний, прийняти молитви отцiв моїх, вони-бо менi були отцями i вчителями, а не я їм. О, яке коштовне камiння (як же Писання говорить) непiзнаване на землi лежить, багато хто його бачить, але мало хто розумiє». Так iгумен говорив собi i тужив, i ось надiйшли з келiї своєї до ворiт раби Христовi, щоб вийти з монастиря. I бачив iгумен, що йдуть перед ними прекраснi юнаки зi свiтлими свiчками. Йоан же i Симеон юнакiв тих не бачили, але, побачивши вiдчиненi ворота, утiшилися дуже, що не втратили своєї надiї. Коли ж побачили бiля ворiт старця, злякалися й хотiли повернутися: не розумiли, що то iгумен. Iгумен же прикликав їх, кажучи: «Не бiйтеся, дiти, iдiть в iм’я Господнє». Вони, ж пiзнавши, що то iгумен, бiльше зрадiли i зрозумiли, що Бог, який вiдкрив йому ранiше про їхнiй прихiд, вiдкрив i про їхнiй вiдхiд. Поклонилися страцевi й мовили: «Дякуємо тобi, отче, але яку за достойнiстю вiддамо вдячнiсть Боговi i чеснiй твоїй головi – не вiдаємо. Хто з нас мав надiю сподобитися таких дарiв? Який цар може нас таким саном вшанувати? Якi скарби настiльки б збагатили нас? Омивання яких купелей так би очистило душi нашi? Якi батьки могли б нас так любити i спасти, як же ти, чесний отче? Ти нам у Христi отець i мати, ти владика, пастир, i наставник, i керiвник. Через тебе отримали скарб, який неможливо вкрасти, i здобули безцiнну маргариту спасення, пiзнали справдi силу другого хрещення, як же отцi говорили нам. Просимо ж твоє блаженство, отче, щоб ти за нас помолився, вiдпустив нас, рабiв твоїх, iти, куди Бог наставить нас, Йому-бо всiєю душею служити бажаємо. I поминай, отче, ягнят своїх, яких принiс у жертву Христовi». Це говорили з великими сльозами, плакав же й iгумен з духовної радости, бачачи таке їхнє до Бога бажання. Тодi поставив Симеона праворуч, а Йоана лiворуч i, руки до небес пiднiсши, почав молитися, кажучи: «Боже праведний i славний, Боже великий i крiпкий, Боже предвiчний i вiчний, вислухай мене, грiшного, у час цей, почуй мене, Господи, бо Ти обiцяв вислухати всiх, що справдi служать Тобi. Виправ стопи рабiв твоїх i ноги їхнi настав на путь мирну. Будь помiчником незлобливим цим отрочатам i збережи їх цiлими, як голубiв. Заборони всiм нечистим духам наближатися до цих твоїх отрокiв, але нехай втiкають з-перед лиця їхнього далеко. «Вiзьми зброю i щит i встань на допомогу їм, вийми зброю i стримай супротивникiв, що гонять їх. Кажи душi кожного: я – твоє спасення». Зроби так, щоб втекла з думки їхньої будь-яка малодушнiсть, i жах, гординя, i самовпевненiсть. I всiляка злiсть нехай згине з ума їхнього. Хай погасне все природне розпалення тiла i те, що буває вiд бiсiвської спокуси. Хай освятиться тiло їхнє i душа i дух їхнiй нехай просвiтиться свiтлом твоєї благодатi, щоб стали вони мужами, досконалими духовним зростом, i щоб сподобилися частки угодникiв твоїх, i з ангелами святими хвалили Тебе, i завжди поклонялися Тобi – Отцевi, i Синовi i Святому Духовi, єдиному у Тройцi Боговi навiки. Амiнь». Тодi, звертаючись до рабiв Христових, мовив зi сльозами: «Бог, якого ви вибрали, о добрi дiти, i до Нього прийшли, нехай пошле ангела перед лицем вашим, який зробить безпечною дорогу перед ногами вашими, i йде перед вами, визволяючи вас вiд усiх супротивних сил, як же Якова вiд Лавана i вiд Iсава, i Даниїла з пащi лева». I, обiйнявши їх, знову звернувся до Бога: «Спаси, Боже, спаси тих, що полюбили Тебе всiм серцем. Праведний-бо Ти, Господи, не покинеш тих, що залишили все суєтне задля Тебе». Тодi знову до них мовив: «Пильнуйтеся, дiти, на страшну-бо й невидиму боротьбу виходите. Але не бiйтеся, сильний Бог не допустити спокуси на вас понад Вашу мiру. Подвизайтеся, дiти, щоб ворог вас не здолав. Станьте доблесно, маючи за броню святий чернечий образ ангельського чину. Поминайте того, хто мовив: «Нiхто, що кладе руку на рало й оглядається, не потрапить до Царства Небесного». Не будьте лiнивими й похнюпленими, почавши цей шлях Господнiй, щоб i на вас не збулася притча про того, що починав стовп будувати: почав будувати i не змiг закiнчити. Будьте мужнiми, о дiти, знаючи, що мала боротьба, але великий вiнець, тимчасовий труд, але вiчний спочинок». Такими бесiдами вони були зайнятi, коли надiйшов час клепання до утренi, i вже час був їм виходити з монастирських ворiт. Вiдвiв Симеон iгумена осiбно i сказав йому: «Прошу тебе, отче, Господа ради, помолися належно до Бога за брата мого Йоана, хай загладить йому пам’ять про дружину, щоб через неприятельську спокусу не покинув мене, i танутиму вiд жалю через розлуку з ним. Помолися ж до Бога i за батька, що народив його, щоб утiшив його, щоб вiн не засмучувався через сина, що його залишив». Також i Йоан, осiбно старця взявши, сказав: «Бога ради, отче, не забудь у всiх твоїх святих молитвах брата мого Симеона, щоб не вiдбiг вiд мене до матерi своєї через любов до неї i, опинившись у тихiй пристанi, не потонув». Подивувався ж старець такiй мiж ними любовi й обiцяв молитися за них, благословив їх, знаменням хресним загороджуючи, i вiдпустив з миром.

Коли пiшли вiд преподобного iгумена раби Христовi Йоан i Симеон, сказали: «Боже, молитвами раба Твого, нашого ж отця Никона, сам веди нас, куди воля Твоя. Подорожнi-бо ми, анi не знаємо мiсця, анi краю, куди нам податися. Але, до Тебе iдучи, на смерть вiддаємося у глибокiй цiй пустелi». Тодi спитав Йоан у Симеона: «Що нинi робитимемо, брате? Куди пiдемо?» Вiдповiв Симеон: «Ходiмо праворуч, все-бо, що праве, добре». I пiшли в правий бiк. Було ж це з Провидiння Бога, який рабiв своїх не покидає. Iшли ж досить, наблизилися до Мертвого моря i знайшли поблизу моря i Йордану, що в море впадає, мiсце гарне i келiю, де якийсь пустельний старець перебував, який за кiлька днiв перед тим переставився до Господа. Були ж i посудини малi, i вертоград, що мав насаджене зiлля, яким же старець, що переставився, годувався. I бачили те раби Христовi, возвеселилися дуже, наче б великий скарб знайшли, i дякували Боговi, i, оселившись там, почали жити. Минуло мало часу, коли ворог душ наших диявол, не стерпiвши богоугодного життя рабiв Христових, почав воювати на них, Йоановi вкладаючи спогади про жiнку та батька, Симеоновi – про любов матерi. Вони ж, коли бачили один одного засмученим, зразу собi говорили: «Стань, брате, разом помолiмося до Владики нашого Iсуса Христа, щоб зберiг нас вiд пiдступiв ворожих, молитвами святого старця нашого Никона». I коли молилися вони, скоро надходила допомога Божа, що вiдбивала вiд них наслання супротивного. Часом вкладав їм спокусник бажання їсти м’ясо i пити вино, часом показував увi снi батькiв i родичiв – однi плакали за ними, iншi бенкетували. Часом вкидав їх у занепад i лiнощi, часом же пострахами-привидами налякати їх хотiв – i знову вкладав їм помисел повернутися в монастир, начебто тому, що нелегко їм було переносити пустельне життя. I розмаїтими способами мiнливий той змiй намагався спинити добру ходу найкращих подвижникiв. Вони ж згадували свої обiтницi та свiтлi вiнцi, якi вiд початку один над одним бачили. Ще ж i повчання свого старця та його сльози пам’ятаючи, трималися в Господi i, насолоду якусь духовну часто вiдчуваючи у своїх серцях, втiшалися. Пiсля мужнього спротиву ворожим спокусам явився їм увi снi преподобний Никон, переконуючи їх, i молячись за них до Бога, i псалмiв i молитов їх навчаючи. I, збудившись, добре пам’ятали, чого навчилися вiд нього увi снi. I мали з того радiсть велику. Ще ж i печаль, яку мали вони через пам’ять про домашнiх, полегшив їм Господь через два роки таким одкровенням. Видно було в нiчному сонному видiннi, наче Симеон вiдвiдує матiр свою у домi її, i говорить до неї сирiйською мовою: «Ладохрелихем», тобто «не турбуйся, мати, добре нам, я i пан Йоан – здоровi, i вчиненi ми в палатi царськiй, i ось вiнцi носимо, якими нас увiнчав цар, i одягом свiтлим прикрасив нас, скажи i батьковi Йоановому, щоб не тужив за сином своїм, i не турбуйтеся бiльше через нас». Таке видiння було багато разiв Симеоновi, i з того розумiв, що мати його не тужить за ним, утiшена вiд Бога. Також i Йоановi в сонному видiннi явилося якесь пресвiтле лице, кажучи: «Ось батька твого утiшив, перемiнивши його печаль на спокiй i радiсть. I жiнку твою у цi днi прийму до Царства свого». Такi видiння Йоан i Симеон один одному розповiдали i радiли душами, i веселилися в Бозi, Спасi своєму. I вiдтодi нiяких переживань щодо батька i жiнки i щодо матерi не мали, але одним турбувалися: щоб вдень i вночi славословити Бога. Але був їм труд безтрудний i безпечальна печаль, щоб безперестанку молитися. I невдовзi стали достойними посудинами Святого Духа й удостоювалися бачити божественнi одкровення. Жили часом осiбно один вiд одного, але недалеко, на вiдстанi киненого каменя. I коли котромусь приходив супротивний помисел, зразу приходив до другого, один одному вiдкривали помисли свої i разом молилися, вiдганяли наслання супротивного. Минув якийсь час, i блаженний Симеон, на окремому мiсцi сидячи, був у пiднесеннi, i бачив себе, наче вiн прийшов на батькiвщину свою, у град Едес, i матiр хвору вiдвiдав, i мовив до неї: «Як поживаєш, о мамо?» Вона ж вiдповiла: «Добре менi, дитино». I знову до неї мовив: «Пiди до царя, нiчого не боячись, я-бо молився до нього за тебе, i приготував тобi мiсце найкраще. I коли вiн захоче, то i я прийду до тебе». Пiсля того видiння отямився Симеон, пiзнав, що в цей час помирає мати його, i швидко побiг до брата Йоана, просив його, щоб помолився за душу матерi його. Сам же, колiна схиливши, молився зi сьозами, кажучи: «Боже, Ти прийняв жертву Авраамовому, i Єфтинi жертви не вiдкинув, не зневажив Авелевих дарiв, задля Самуїла, отрока свого, матiр його Анну пророчицею показав. Ти, Господи, мiй Господи, задля мене, раба Твого, прийми душу доброї матерi моєї. Згадай болi її i труди через мене. Згадай стогiн i сльози її, якi пролила, коли я до Тебе вiд неї прийшов. Згадай груди її, якими мене вигодувала, сподiваючись мати втiху i допомогу вiд мене, i не отримала сподiваного. Не забудь, Владико, ридання серця її через мене, коли я залишив її задля Тебе. Згадай, скiльки ночей не сходив сон на очi їй, безперестанку згадувала мою юнiсть, своє ж сирiтство. О, як болiло їй серце, коли дивилася на мiй одяг, в який я вже не одягався, коштовний її бiсер. Згадай, якої радости i веселости позбавив я її своїм вiдходом вiд неї, щоб Тобi, моєму i її Боговi i Владицi, служити. Дай їй ангела свого, охоронця мiцного, який визволить душу її вiд повiтряних духiв лукавих i немилостивих, якi все хочуть пожерти. Звели, Боже мiй, душi її без болю i без страху розлучитися з тiлом, i всi прогрiшення її, якi в цьому життi сподiяла, як добрий, прости задля жертви, яку народила й Тобi принесла – мене, недостойного раба Твого. Так, Боже, судде праведний, не вiдведи її з печалi в печаль, i з бiди в бiду, i iз зiтхання в зiтхання, але замiсть печалi, якою за мною, єдиним сином, страждала, подай їй радiсть, i замiсть слiз – веселiсть, приготовану святим Твоїм, Боже мiй». Молився ж разом з ним i Йоан за душу переставленої i, вставши з молитви, утiшав Йоан Симеона, кажучи: «Ось брате, почув Бог молитви твої i прийняв матiр твою. Потрудися ж ще зi мною i помолiмося обидва Господовi, щоб i жiнцi, що зi мною в шлюбi, вчинив свою милiсть й або в чернецтво ввiв її, або до себе з цього свiту взяв». I молилися за те обидва. Мало ж часу минуло, був i блаженний Йоан у пiднесеннi i бачив жiнку свою, яка в домi своєму сидiла, до неї ж прийшла мати Симеонова, взяла її за руку i сказала: «Встань, сестро моя, i пiди до мене, бо гарний дiм дав менi цар, який зробив мого сина своїм воїном разом з твоїм мужем. Змiни ж одяг свiй i одягнися в чистий». I зразу вона встала, змiнила одяг, пiшла за нею вслiд. З того видiння пiзнав Йоан, що померла жiнка його i на доброму мiсцi з матiр’ю Симеоновою учинена, й утiшився радiстю великою. Вiдтодi безжурнi були обидва, i перебували в пустелi, живучи разом у всiляких випробуваннях двадцять дев’ять рокiв, мiцно з невидимими супостатами боролися i, благодаттю Божою, перемагали їх i проганяли. А найбiльше Симеон у таку прийшов безпристраснiсть, що тiло його було, наче якесь дерево, без чуття, анi жодного в собi бажання не вiдчував, умертвленi були його члени зовсiм.

Одного дня сказав Симеон до Йоана: «Нема вже нам, брате, потреби в цiй пустелi перебувати, але послухай мене й пiдемо обидва послужити спасенню iнших. Тут-бо тiльки про свою користь дбаємо, а винагороди за користь для iнших не маємо. Чи не каже апостол: «Нiхто ж себе самого не шукає, але кожен ближнього». I знову: «Всiм догоджую, не шукаю користи для себе, але для багатьох, щоб спаслися». I знову той же: «Всiм був для всiх, щоб обов’язково когось спасти». Вiдповiв йому Йоан, кажучи: «Думаю, брате, що сатана возненавидiв тихiсть нашу i вклав тобi такий помисел. Але вчини йому спротив i сиди тут, щоб дорогу, яку ми почали i на яку нас Бог покликав, у пустелi цiй закiнчити». Сказав йому Симеон: «Повiр менi, брате, що я тут бiльше не залишуся, але в силi Христовiй iду i посмiюся зi свiту». Йоан же мовив йому: «Я ще не прийшов у таку досконалiсть, щоби змогти посмiятися зi свiту, боюся, щоб вiн не посмiявся з мене i не позбавив мене благодатi Божої. Прошу ж тебе, добрий мiй брате, Господа ради, який запряг нас, не покидай мене, смиренного, анi не вiдлучайся вiд брата свого. Ти знаєш, що в Бозi нiкого не маю, лише тебе, єдиного брата мого. Усiх я вiдрiкся i до тебе прив’язався, ти ж нинi хочеш, як у морi, в пустелi цiй одного покинути мене. Згадай день, коли ми кинули жереб, i пiшли разом служити Господовi, й обіцяли обидва стали до молитви й молилися довго з великими сльозами. Тодi, обiйнявши й поцiлувавши один одного в уста i груди, вiдпустив Йоан Симеона, вiдпровадивши його далеко: не хотiв-бо розлучатися з ним. I коли сказав йому Симеон: «Брате Йоане, повертайся вже», були йому тi слова наче меч гострий, що душу з тiлом розлучає. Востаннє поцiлували один одного й розлучилися. Симеон пiшов у свiт, Йоан же повернувся в пустелю, ряснi сльози проливаючи.

Вийшов Симеон блаженний iз пустелi й пiшов у святий град Єрусалим: дуже хотiв бачити святi мiсця, яких стiльки рокiв не бачив. I дiйшов до святої Голготи, на три днi затримався, входячи i поклоняючись Чесному i Животворному Хресту i Святому Гробу Господньому. Молився старанно до Бога, щоб закрив його дiла вiд людей, поки вiн iз життя не буде переставлений, щоб уникнути марної слави та гординi, якi й ангелiв з неба скинули i стратили, але щоб його мали за безумного та дурного. I прийняв прохане: Господь молитви iстинних рабiв своїх чує i приймає. I скiльки пiсля того чуд цей угодник Божий робив: бiсiв проганяв, майбутнє провiщав, вiд хвороб всiляких зцiлював, вiд несподiваної смерти визволяв, невiрних приводив до вiри, грiшних до покаяння наставляв, – люди не могли пiзнати його святости: Бог те покривав, а всi думали, що вiн юродивий i бiснуватий, аж до кончини його. Умiв же i сам чудеснi свої дiла, якi благодаттю Божою творив, покривати явленим зовнi юродством, як же наступне явить слово.

Хай не спокуситься хтось, чуючи про деякi негарнi чи смiху достойнi дiяння, якi цей святий у вдаваному собi юродствi чинив, насмiхаючись iз суєтного i погiрдливого свiту. Але кожен нехай згадає слова апостола: «Хто хоче бути мудрим у цьому вiцi, хай буде нерозумним». I знову: «Ми нерозумнi Христа ради, бо немудре Боже мудрiше вiд людського».

Iз Єрусалиму пiшов преподобний Симеон у град Емесiйський i там почав своє Христа ради юродство так. Пiдходячи до града, побачив на смiтнику здохлого пса. Вiдв’язавши свiй пояс, зачепив пса за ногу i тягнув його до мiста. Швидко пройшов крiзь ворота i тягнув вулицями. Дiтей же зiбралося багато, бiгли за ним, викрикаючи: «Чернець юродивий! Чернець юродивий!» I кидали в нього камiнням, i палицями били. Наступного ж дня була недiля, увiйшов до церкви, коли починалася Лiтургiя, мав же за пазухою горiхи. Спочатку почав гасити свiчки. I коли його хотiли вигнати, вибiг на амвон, кидаючи горiхами в жiнок, i ледве з великим трудом змогли вигнати його з церкви. Вiн же, бiгши, перекинув хлiб, який продавали, i так його били продавцi хлiба, що ледь живий залишився. Пiсля того якийсь чоловiк, що називався Фускарiй, продавець чечевицi й iнших їстiвних речей, вiрою не благочестивий, але Севiрової єресi, побачивши цього блаженного старця, про юродство його не вiдаючи, мовив до нього: «Чого тиняєшся, старче, йди до мене, i будеш продавати чечевицю, i бiб, i крупи, й iншу їжу». Той же зразу погодився, сiв у коморi того чоловiка, почав без плати роздавати жебракам, що приходили до нього, i сам те їв, бо вже цiлий тиждень не їв. I коли все розтратив й анiтрохи грошей не зiбрав, чоловiк той бив його дуже, i бороду йому вирвав, i з дому його вигнав. Старець же, не вiдходячи, сидiв при воротах його. За якийсь час почув жiнку Фускарiєву, яка потребувала вугiлля вогненного, щоб покадити в домi. Побiг до печi i, не знайшовши чим зачерпнути, взяв у руки розжарене вугiлля i принiс до панi, щоб поклала покадити тим’ян. Те побачивши, жiнка злякалася i закричала на нього: «Що робиш? Нащо палиш свої руки?» Вiн же поклав вогонь в одяг свiй, мовив: «Якщо не подобається тобi, щоб я кадив руками, то одягом те зроблю». I, поклавши тим’ян, кадив, доки не погасло вугiлля. Бачачи, що не пошкодив вогонь рук його й одягу, жiнка i чоловiк її дуже дивувалися i приєдналися потiм до святої вселенської Церкви, а старця за святого почали шанувати. Але вiн утiк з того дому i не повернувся, поки те чудо не забулося.

Коли вiн чинив по мiстi юродство, один корчмар взяв його у свою корчму i мав собi за раба. Був же корчмар той вдачею жорстокий i немилостивий i рiдко коли давав старцевi їжу, хоч i багато через нього здобував: говорили-бо громадяни, наче на глум: «Ходiмо вип’ємо в корчмi, де є юродивий». Звеселяв-бо тих, що пили, юродствуючий старець. Якось приповзла змiя, щоб пити вино з посудини, викинула отруту у вино й вiдповзла. Нiкого ж у той час не було в тiй хатi, i юродивого не було, бо смiхотворство чинив серед людей i скакав перед тимпаном. За якийсь час увiйшов до хати, побачив над посудиною писання, нi для кого бiльше не помiтне, де було написано: «Смерть». I зрозумiв старець, що сталося, взяв дерево i розбив посудину, що була повна вина, i пролилося вино. У той час прийшов i корчмар. I побачив старця, що розбив посудину, схопив те ж дерево i почав без милости бити його, поки сам не стомився. I вигнав його з хатини. Зранку ж знову старець до корчми прийшов i ховався перед лицем пана. I знову приповз змiй, почав пити вино з iншої посудини. Те побачивши, корчмар схопив дерево й хотiв убити змiя – вдарив у посудину. Змiй втiк, а посудина розбилася, i вино пролилося. Не лише ж та посудина, а й скляний посуд, що поблизу стояв, побився. Старець же, ззаду стоячи, крикнув, кажучи: «Бачиш, що не я один безумний, бо розбиваю посуд, але й ти те саме чиниш!» Тодi зрозумiв корчмар, що через змiїну отруту розбив Симеон вчора посудину з вином, каявся, що бив жорстоко Симеона невинного, i почав шанувати його як святого. Старець же, не шани собi бажаючи, а безчестя й наруги й образом юроства мудро покриваючи своє святе життя ангела в тiлi, вчинив таку рiч. Одного дня, коли вiдпочивала жiнка корчмаря у своїй кiмнатi, а корчмар продавав вино, прийшов до неї старець, почав скидати одяг i вдавати, наче хоче лягти з жiнкою. Вона ж, бачачи те, закричала, i прибiг її чоловiк, i сказала жiнка до чоловiка: «Вижени проклятого цього юрода, бо хоче мене ґвалтувати». Бив тому чоловiк старця поза вуха й вигнав його на холод: бувбо великий холод i дощ. I сидiв старець надворi, терплячи студiнь, в самiй старiй подертiй одежинi. Вiдтодi не лише сам корчмар не мав його за святого, а й iншим, якщо хтось казав, що Симеон Христа ради юродствує, повiдомляв пiд присягою, кажучи: «Насправдi вiн бiснуватий i розуму не має, ще ж i блудник: жiнку-бо мою насилувати хотiв. I м’ясо їсть, й iншi негожi дiла чинить так, наче Бога не має». Тому що хотiв покрити преподобний свiй пiст, багато разiв i пiсля семиденного посту їв м’ясо перед усiма, навмисне для того, щоб не лише за юродивого, але й за грiшного його всi мали. Щоб бiльше своє вдаване юродство показати, вiдкладав людський сором i часто голий по торзi ходив, як безтiлесний, справжнiй наслiдувач безтiлесних. Диякон же один свiтський у тому градi, на iм’я Йоан, муж добродiйний i богоугодний, точно знаючи про вдаване Христа ради юродство Симеона, бачив якось старця, що дуже знемiг тiлом вiд довгого посту i втоми вiд юродствування, i хотiв його, наче жартома, помити, i сказав йому: «Чи пiдеш у лазню митися, юроде?» Той же засмiявся, мовив: «Пiду. Пiду». I зразу скинув iз себе полатану свою одежу, i згорнув її, i поклав собi на голову. Сказав йому диякон: «Одягнися, брате. Якщо голий iдеш, то я не пiду з тобою». I мовив старець: «Я дiло перед дiлом зробив, i якщо не хочеш зi мною йти, то випереджу тебе». Це мовивши, пiшов спереду. Було ж двi лазнi: одна чоловiча, iнша жiноча. Минувши чоловiчу, пiшов у жiночу. Диякон же наздогав його i сказав: «Почекай, юроде, не йди туди, бо то жiноча лазня». Повернувшись до нього, Симеон мовив: «Однакова: там окрiп i вода, i тут окрiп i вода, нiчого тут iншого нема, нiж там». Те мовивши, увiйшов голий у лазню серед жiнок. Тi ж зразу кинулися на нього, били його i вигнали вiд себе. Пiсля того диякон той осiбно на самотi спитав святого: «Отче, як почувало себе твоє тiло, коли нагий посеред нагих жiнок ти увiйшов?» Вiдповiв старець: «Повiр менi, брате, як дерево посеред дерев, так я був тодi посеред них, не вiдчуваючи, що тiло маю, анi не думав, що до тiл увiйшов, але весь ум мiй у дiлi Божому був». Таку iстинну безпристраснiсть свого умертвленого тiла визнав блаженний перед тим дияконом, перед ним же i цiле життя своє не таїв, бачачи, що вiн iстинний раб Божий. I була мiж ними обома дружня в Христi любов, i богоугоднi дiла один одного знали.

Роблячи юродство, преподобний Симеон не одного себе, а й iнших спасав, багатьох грiшникiв настановляв словом i дiлом, приводячи до покаяння. Юнак один впав у грiх перелюбодiйства, i зразу карою Божою був переданий сатанi на виснаження тiла, i мучив його дух нечистий. Побачив же те старець, вдарив його в щоку i сказав у вухо: «Не перелюбодiйствуй». I зразу вийшов з нього бiс, i став здоровим юнак. Тим, що питали його, як зцiлився, казав: «Бачив я старця, що хрест дерев’яний у руцi тримав, вiн вигнав з мене пса чорного, страшного, б’ючи хрестом, i я став здоровим». Не мiг визнати, що Симеон юродивий зцiлив його, бо Бог стримував його язик аж до дня переставлення Симеонового.

Був один балiй, який смiхотворнi забави на видовищi влаштовував, на iм’я Псифас. Коли вiн перед людьми звичне своє дiло творив, прийшов туди Симеон. I, побачивши балiя, пiзнав, що має вiн у життi своєму якусь чесноту, i хотiв його вiдвести вiд явно твореного негожого дiла. Взяв дуже малий камiнчик i, хресне знамення на нього поклавши, кинув на балiя i влучив йому в праву руку, i зразу всохла рука балiєва. I нi один не мiг пiзнати, хто кинув камiнь у балiя. I пiшов балiй з видовища хворий i сумний. Явився йому преподобний увi снi, кажучи: «Це я каменем влучив у тебе, i якщо не покаєшся i не присягнеш, що не будеш бiльше творити того смiхотворства, то не зцiлишся». Присягнув йому балiй Пречистою Дiвою Богородицею, що не буде бiльше робити тих iгрищ, i збудився зразу здоровим, i рука його зцiлилася. Та не мiг виявити свого цiлителя, лише казав, що «чернець один, який носить на головi своїй вiнець iз фiнiкових гiлок, зцiлив мене».

Передбачав же i майбутнє преподобний, i що iншi не пiзнавали, те провiщав. Мав бути великий землетрус, через який i Антiохiя впала за царювання Маврикiя, i в Емесiйському градi багато споруд поруйнувалося. За кiлька днiв перед тим, юродствуючи, старець вкрав бич в училищi, iз ременiв сплетений, i бiг через мiсто, бив кам’янi стовпи, на яких споруди трималися, i до кожного стовпа говорив: «Стiй мiцно, Господь тобi наказує». До одного ж стовпа пiдiйшов i сказав: «Ти не стiй анi не падай». I коли був землетрус, усi тi стовпи, яких святий бив, наказуючи стояти, залишилися цiлими й неушкодженими, iншi ж попадали з хатами, що на них були, i на порох розбилися. А той стовп, до якого сказав святий «ти не стiй i не падай», роздiлився навпiл зверху донизу i, трохи похилившись, стояв. Коли святий бив тi стовпи, наказуючи стояти, думали люди, що з несамовитости це робить. Коли ж побачили, що землетрус їх не зрушив i залишилися вони неушкодженi, пiзнав багато хто, що це було пророцтво юродивого про землетрус.

Також i коли мав бути мор, приходив святий в училища, вiтався з отроками, наче смiючись, i казав кожному: «Iди, о добрий мiй, о гарний мiй, iди». Не зi всiма ж отроками вiтався, але з тими, кого Божа благодать являла. До вчителя ж казав: «Так тобi Бога, брате, не бий цих дiтей, з якими я вiтаюся, бо в далеку путь їм вiдходити». Учитель же насмiхався з нього, i сам б’ючи його, i дiтям велiвши його бити. I прив’язували старця до стовпа й били. Коли ж прийшла на град, з допусту Божого, нагла смерть, не залишився нi один iз тих хлопцiв, яких привiтав святий, усi померли. I тодi пiзналося його пророцтво.

Мав же звичай старець входити в доми багатих i забавлятися, юродствуючи. I багато разiв цiлував рабинь їхнiх перед усiма. Трапилося ж, що рабиня одного заможного громадянина впала в блуд з одним юнаком i зачала вiд нього. Коли ж видно було, що вагiтна, питала панi її, з ким згрiшила. Не хотiла явити свого любодiя, але казала, що чернець юродивий насилував її. Коли ж прийшов старець, за звичаєм, у той дiм, сказала йому панi: «Чи добре ти зробив, Симеоне, що насилував рабиню мою i вагiтна вiд тебе?» Старець же засмiявся i сказав: «Не переймайся нинi, не переймайся, поки не народить дитини, i будеш мати малого Симеона». З того дня почав старець називати ту рабиню своєю жiнкою i щодня приходив до неї, приносячи їй чистi хлiби, i м’ясо, i рибу, i казав: «Їж, жiнко моя, їж». Коли ж прийшов час народжувати, розболiвся жiнцi живiт, i не могла народити до трьох днiв, i вже мала померти. Панi ж її мовила до святого: «Помолися, старче, бо жiнка твоя не може народити». Вiн же, граючи i пританцьовучи, казав: «Так менi Iсуса, так менi Iсуса, що не вийде дитина з неї, поки не розповiсть, хто її батько». Почувши те, та, що бiдувала вiд пологiв, розповiла правду, що оббрехала невинного ченця. I назвала свого любодiя, що з ним впала. Тодi народила дитину й почала мати старця за святого. Iншi ж говорили, що сатанинською дiєю волхвує, юродивий вiн i бiснуватий.

Ще ж i таємнi помисли людських сердець бачив святий, що явно було звiдси. Поблизу града був монастир, у якому два отцi, бесiдуючи, дослiджували про Оригена: чому такий премудрий впав у єресь i загинув. Один казав, що не була Оригенова премудрiсть вiд Бога, але вiд науки i вiд того, що багато читав. Iнший казав, що неможливо людинi без Божої благодатi таке говорити i писати, з чого дещо i донинi приймають правовiрнi. Довго вони сперечалися i не погоджувалися, казали один одному: «Чутно, що пустеля Йордану має великих святих, Богом нарозумлених отцiв, ходiмо тому туди, може, зустрiнемо такого, що розвiє нашi сумнiви». Так порадившись, пiшли спершу у святий град Єрусалим, поклонилися святим мiсцям i пiшли в пустелю Мертвого моря. I, Промислом Бога, що трудiв їхнiх не зневажив, зустрiли преподобного Йоана, який був другом i спiвпостником Симеона. Прийшов же був i Йоан у досконалу мiру святости i мав дар ясновидства. Вiн, бачачи отцiв, що прийшли до нього, сказав їм: «Добре прийшли, море залишивши, iз сухого озера зачерпнути хочете». Була ж помiж ними довга духовна бесiда, i про Оригена слово згадали. Сказав преподобний Йоан до тих, що прийшли: «Я, о отцi, ще не прийняв вiд Бога такого дару, щоб могти про недовiдоме розмiрковувати, але йдiть до юродивого Симеона, який у вашому градi, вiн все, що попросите, скаже вам». Вони ж повернулися, прийшли в Емесiйський град i питали, де є юродивий старець Симеон. I казали їм деякi, смiючись: «Що хочете почути вiд безумця, що всiх спокушає i зi всiх насмiхається, а найбiльше допiкає ченцям?» Вони ж не зважали на сказане, шукали старця i знайшли його в домi одного чечевичника. I бачили, що вiн лежить над бобом i їсть бiб, як ведмiдь. I зразу один з них звабився, сказав сам собi, смiючись: «Справдi великого мудреця прийшли побачити. Багато цей може нас навчити». Коли наблизилися до нього, сказали: «Благослови, отче». Вiн же поглянув на них iз гнiвом i сказав: «Зле прийшли. I той, що послав вас, – безумець». Тодi встав, вдарив сильно по щоцi того, що звабився, i сказав: «Нащо ображаєш бiб, сорок днiв мочений, Ориген такого не їв, i, увiйшовши в море, не змiг з нього вийти, i в глибинi потонув. Iдiть звiдси, iдiть, бо будете битi». Вони ж пiшли, дивуючись ясновидностi старця, що перед питанням їхнiм про Оригена сказав їм, i про того, що послав їх, згадав, i помисли сердечнi викрив. Але не могли нiчого про нього нiкому сказати. А що про бiб сказав, що мочений сорок днiв, те означало, що перебував стiльки днiв без їжi, як же про те сам сказав пiзнiше друговi своєму диякону Йоану.

Одного дня взяв у сочевницi сопiлку, вийшов на вулицю до одного мiсця, що було поблизу, там у порожнiй хатi дух нечистий вселився i багатьох, що пiзно проходили, страшив, а iншим i шкоди завдавав. Там сiвши, святий спiвав сопiлкою молитву преподобного отця свого Никона, якої вiд нього навчився, i вигнав бiса звiдти. Бiс же перетворився на малого i страшного етiопа, побiг у сочевницю, i всiх там настрашив, i весь посуд побив. Повернувся ж Симеон, бачив, що жiнка чечевичникова перелякана й сумна, i казала йому: «Мурин якийсь страшний i лютий, ростом низький, скоро зайшов, всiх нас налякав i побив посуд нам». I сказав до неї святий: «Я його послав до вас, бо не приєднуєтеся до святої Церкви (трималися вони єресi безголового Севiра)». Жiнка ж хотiла схопити юродивого i бити, але вiн схилився, схопив грудку землi, i кинув їй у лице, i засипав землею очi. Мовив до неї: «Справдi не матимеш мене, поки не приєднаєшся до моєї Церкви. Якщо ж не хочеш приєднатися, то знову мурин до вас прийде». Те мовивши, втiк з того дому. Наступного дня знову тої ж години бiс у подобi етiопа, як же i вчора, до сочевницi увiйшов i те саме, що спершу, вчинив. Тодi цiлий той дiм прийшов i приєднався до православної Церкви.

Також i жидовин один, що ображав iм’я Iсуса Христа, навернувся був до Христа через преподобного Симеона. Той-бо жидовин (Бог влаштував йому путь до спасення) бачив, як раз мився старець, i двох ангелiв, що бесiдували з ним. I розумiвши, що то Божий угодник, хотiв явити людям, що про нього бачив. Святий же увi снi явився йому i заборонив розповiдати побачене. Жидовин же на ранок вийшов на торг i не витримав мовчати про таємницю. Коли хотiв вiдкрити уста, щоб говорити про Симеона, зразу став перед ним святий i торкнувся уст його, хрест на них зображаючи, i зробив його цiлком нiмим, i бiг вiд нього, скачучи й граючи посеред людей, а жидовин нiмий залишився. Тодi прийшов до святого, кланяючись, i жестами казав йому, що охреститься. Пiсля того святий увi снi явився йому i сказав: «Або хрестися, або лишайся нiмим». Тому охрестився жидовин, i коли зi святої купелi вийшов, зразу звiльнився язик його i почав говорити, славлячи Бога. Тодi й цiлий дiм свiй привiв до святого хрещення.

У таку чистоту й безпристраснiсть святий прийшов, що посеред жiнок перебував, граючи, як же чисте золото серед вогню. I багато разiв безсоромницi руки в пазуху йому пхали, лоскотали, але був наче мертвий тiлом, подiбний до незворушного дерева. Так, благодаттю Божою, вiдняте було вiд нього природне бажання. Розповiдав про себе вищезгаданому дияконовi Йоану, кажучи: «Коли був у пустелi i дуже на початку тiлеснi пристрастi менi надокучали, i молився зi сльозами до Бога за полегшення боротьби, явився менi святий Никон, питаючи: «Як живеш, брате?» Я ж сказав йому: «Погано страждаю, отче, i якщо ти менi не поможеш, не вiдаю, що робити: тiло-бо воює зi мною сильно». Усмiхнувся ж старець, зачерпнув води зi святого Йордану, i вилив на живiт мiй, i знамення хреста поклав, i сказав: «Ось ти здоровий». I вiдтодi не вiдчував я бiльше тiлесного бажання анi увi снi, анi насправдi». Те про себе розповiдав блаженний тому дияконовi. Безпристрасним будучи, без страху до жiнок наближався, i як же давно на Синаї купина у вогнi, так вiн вiд жiночого дотику залишався неопалимим. Приходив же посеред них, шукаючи їхнього спасення. Казав якось до одної блудницi: «Чи хочеш, щоб я тебе мав за дружину? Ось дам тобi сто золотих, лише нiкому не вiддавай себе на грiх». Те кажучи, показував блудницi золото, що Бог невидимо давав йому, скiльки вiн хотiв. Жiнки ж блуднi насмiхалися з нього, обiцяли не грiшити нi з ким. Але вiн потребував вiд них присяги. I якщо якась присягала жити далi в чистотi, давав їй золотi, але пiсля того як не дотримала присяги i з кимось згрiшила, зразу дiзнавався про те святий, i викривав її, i допускав на неї якусь хворобу люту, чи бiса, щоб мучив її, поки не зробить неоманливої обiтницi справжнього покаяння. I так святий багатьох блудниць врятував. Коли ж починали люди мати його за святого, вiн зразу щось таке робив, щоб показувало не святiсть, але явне безумство. Часом кульгаючи, часом пiдстрибуючи ходив, часом же по землi повзав. I тих, що йшли дорогою, хапав за ноги, i лежав на землi, бив землю ногами. На новий же мiсяць вдавав собi бiснування i падав, як бiснуватий. Й iншого багато робив, для очей людських неприємного й негарного, усiм себе являв безумним, щоб нiхто не вважав його святим. Якось цiлий святий Великий пiст без їжi перебувши, у святий Великий четвер зранку, на торговицi сiвши, їв. Це бачили перехожi й казали: «Бачиш безумного, що анi Святого четверга не шанує, але рано їсть». Бачив же його диякон Йоан i сказав йому: «За скiльки ти купив те, що їси?» Вiн же вiдповiв: «За сорок мiдякiв», – повiдомляючи приховано, що сорок днiв не їв. Чуючи про таке його життя, один протокомит, що поблизу Емесу жив, сказав собi: «Iду подивлюся на нього i пiзнаю, чи Христа ради юродствує, чи справдi безумний». Коли вiн увiйшов у град i був поблизу дому блудниць, побачив одну блудницю, що несла старця на своїх плечах, i другу, що ззаду била ременем. I звабився протокомит, сказав у помислi своєму: «I хто не вiрить, що лжечернець цей блудом займається з нечистими жiнками?» Так вiн собi думав, i ще на вiдстанi киненого каменя вiд юродивого був, як старець покинув тих жiнок, прибiг до протокомита i вдарив його в лице, вiдкрив свiй одяг i показав, не соромлячись, своє умертвлене тiло, скачучи перед ним i кажучи: «Чи ти думаєш, що тут грає, окаянний?» Той же здивувався, що здалеку зрозумiв старець його помисли, i пiзнав, що вiн раб Божий, який добровiльно юродствує Христа ради. Але не мiг про те нiкому розповiдати, хоч i хотiв: якоюсь-бо силою язик його (як же й iнших) стримувався аж до кончини святого.

Оселився знову бiс на однiй вулицi в мiстi в однiй порожнiй хатi. Наблизився туди преподобний Симеон, побачив його, що готувався вдарити, якщо хтось буде йти попри те мiсце. Тому взяв старець малi камiнцi за пазуху, став там i у всiх, що хотiли туди йти, кидав камiнцями, не даючи проходу. Пес же один, проминувши, побiг туди, i зразу вразив його бiс, почав пес стiкати пiною. Тодi сказав святий до людей: «Нинi iдiть, замiсть людини пес вражений». Пiсля того трапилося старцевi йти попри те мiсце, на якому багато дiвчат веселилося. Бачачи його, тi дiвчата почали насмiхатися з нього, викрикуючи: «Чернець, чернець!» I прикликали його до свого гурту. Вiн же, хотiвши покарати їхнє безчинство й настановити, помолився в таємницi свого серця до Бога i зробив всiм скривленi очi, i дивилася кожна косо, а старець пiшов своєю дорогою. Дiвчата ж, пiзнавши, що мають скривленi очi, зрозумiли, що юродивий їм це зробив, i бiгли за ним, плачучи й кличучи: «Виправ, юроде, виправ нашi очi». Думали-бо, що волхвуванням те зробив. I, наздогнавши, схопили його i силою вмовляли: «Розв’яжи, – казали, – що зв’язав». Вiн же, забавляючись, мовив до них: «Якщо котрась iз вас хоче зцiлитися, хай поцiлую тi скривленi очi, i зцiлиться». Деякi-бо з них, кого Бог хотiв зцiлити, погодилися, щоб старець поцiлував їхнi очi, i цiлуванням його зразу прийняли зцiлення, i виправилися їхнi очi, i були, як на початку. А хто погидував старцем, не погоджуючись, щоб поцiлував їх, тi залишилися незцiленi i плакали. Коли старець трохи відійшов вiд них, почали й вони бiгти услiд за ним i кричати: «Зачекай, юроде, зачекай. Так тобi Бога, зачекай i поцiлуй нас». Але старець не послухав їх, i було видно, як старець бiжить, а дiвчата услiд за ним женуться. Люди те бачили, й однi казали: «Забавляються з ним дiвчата». Iншi ж i про дiвчат думали, що з’юродивiли. А преподобний казав: «Якби не викривив Бог їхнiх очей, то перевершили б блудством усiх жiнок сирiйських. Через викривлення очей не будуть такими».

Деякi з емесiйських громадян iшли якось у Єрусалим святкувати там святу Пасху. Пiсля закiнчення свята, коли поверталися додому, вiдлучився один муж вiд них i пiшов у пустелю вiдвiдати святих отцiв, благословення i молитов їхнiх сподобитися. Й обходив келiї отцiв iз дароприношенням, милостиню з маєткiв своїх подаючи. Iз Божого провидiння трапилося йому зустрiти в пустелi преподобного Йоана, що перебував поблизу Мертвого моря i Йордану, який був спiвпостником святого Симеона. I поклонився йому, благословення та молитви просячи. I сказав йому преподобний Йоан: «Маючи у своєму мiстi угодника Божого Симеона, якого називають юродивим, чого вiд мене, убогого, просиш? Його молитов не лише я, але й цiлий свiт потребує». I, взявши того мужа, повiв у свою келiю. I ось з’явилася в келiї його поставлена невидимою рукою трапеза, вiд Бога послана, незвична для пустелi. Були-бо хлiби чистi, теплi, i риба найкраща, i вино добре, i посуд. I, сiвши, їли i наситилися, дякуючи Боговi. Пiсля трапезування преподобний Йоан взяв три просфори, також вiд Бога посланi, дав тому мужевi, кажучи: «Дай це братовi моєму Симеону юродивому i скажи йому: Молися за брата свого Йоана». Коли ж муж той, повертаючись, входив до Емесiйського града, зустрiв його у воротах Симеон преподобний i мовив: «Чи здоровий Йоан, брат мiй? I чи ти не з’їв тi три просфори, якi вiн послав менi на благословення?» I подивувався чоловiк такому ясновидству. Старець же взяв чоловiка того в убогу свою хатину i таку ж поставив перед ним Богом послану трапезу, яку преподобний Йоан ставив у пустелi. I розповiв Симеон чоловiковi все, про що в пустелi з Йоаном бесiдував, i що їли та пили. Коли ж вiдiйшов чоловiк той вiд старця, дуже дивувався зi страхом з усього, що той казав ясновидно, але нiкому не смiв про те сповiстити: i Бог йому боронив, i соромився людей, знаючи, що не повiрять, бо всi мали Симеона, того, хто був вiд усiх людей мудрiший, за безумного.

На вищезгаданого диякона Йоана в один час iз Божого допусту напала напасть така. Однi злодiї вночi сподiяли убивство в градi i, взявши труп вбитого чоловiка, вкинули у двiр диякона. Настав день, i знайшли мертвого в домi диякона. Було немало галасу, i взяв князь диякона, творив на нього суд як на убивцю, i не знаходилося нiкого, хто б засвiдчив невиннiсть його, i не мiг вiн оправдатися. Засуджено тому було невинного диякона на смерть, мав бути повiшений на деревi. Ведений же на мiсце смертне, нiчого iншого в собi не говорив, лише: «Боже юродивого, поможи менi, Боже Симеонiв, стань передi мною в годину цю». А Симеон у той час десь на iншому мiсцi дiяв юродство. Хотiв же Бог визволити диякона невинного вiд такої марної i несправедливої смерти – прийшов хтось до старця i сказав йому: «Юроде, друга твого i благодiйника Йоана-диякона на смерть засуджено. I якщо вiн помре, то ти з голоду загинеш. Нiхто-бо про тебе так не турбується, як вiн». Те кажучи, сповiстив причину, чому засудили його на смерть. Святий же зразу пiшов на мiсце, де звик таємно молитися, про нього нiхто не знав, лише той диякон. Там схилив колiна, почав старанно молитися до Бога за визволення диякона вiд тої смертної бiди. I зразу знайшлися справжнi убивцi, i послано було вiд суддiв вершникiв швидких услiд тим, що повели диякона на смерть, щоб вiдпустили невинного. I побачили їх вже на мiсцi, на якому мали повiсити диякона. Вiдпустили диякона, i не пiшов до свого дому, але прямо пiшов до того мiсця, де святий Симеон молився, i побачив, що той ще не закiнчив молитви, але мав пiднятi вгору руки. Трохи вiддалiк став ззаду, наляканий, бачив-бо (як же пiзнiше пiд присягою розповiдав): з уст святого виходило полум’я, як меч, i коло вогненне навколо нього, i не смiв диякон наблизитися до нього, доки не закiнчив молитви, i коло вогненне до неба не пiднялося. Озирнувся святий на диякона i мовив: «Що, брате, Йоане? Мало не випив ти смертної чашi, але йди молися, дякуючи Iзбавителевi Богу. Це ж випробування мав ти через те, що два жебраки приходили до тебе. Ти ж мав що дати, але не дав i вiдвернувся вiд них, i вiдпустив їх без нiчого. Хiба твоє те, що подаєш? Чи не вiриш тому, хто сказав: той, хто дає жебракам Бога ради, сторицею прийме в нинiшньому вiцi, а в майбутньому – життя вiчне отримає. Якщо вiриш – дай, якщо не даєш – не вiриш Господовi». Це були слова юродивого, бiльше ж святого i преподобного мужа. Бо коли був з тим Йваном-дияконом на самотi, нiчого юродивого не робив, але з покорою i розчуленням серця розмовляв про корисне. I багато разiв той диякон, слухаючи душекорисних слiв святого, вiдчував великi пахощi, що виходили з уст його.

Якось у день недiльний зранку пiсля семиденного неїдження взяв у правицю, юродствуючи, цей святий Симеон кiльце м’ясних виробiв, що по-грецьки еллада називалися, по-римськи – люканiку, а просто по-руськи – ковбаса, поклав на своє плече, наче дияконський орар, у лiвiй же руцi мав синап, тобто гiрчицю. I, вмокаючи елладу в синап, їв, а тим, що приходили до нього забавлятися, мастив синапом рот. I прийшов до нього один селянин грубий, що мав хворi очi, i бiльмо було на одному оцi. Святий же раптом синапом по очах його потер, i закричав той, бо заболiли йому очi вiд гостроти гiрчицi. I сказав йому юродивий: «Iди, безумний, умийся оцтом i часником, i зразу зцiлишся». Але той не послухав святого, пiшов до лiкарiв i ще бiльше ослiп, i гiрше розхворiвся. Пiсля того розкаявся i мовив: «Якщо ж i вискочать менi очi, зроблю, що наказав юродивий старець». I коли умив очi свої оцтом i часником, у ту ж годину цiлком видужав. Пiсля того зустрiв його святий десь на шляху i мовив: «Ось ти здоровий, бiльше не кради кiз у свого сусiда». Так покарав святий того, хто крав: знав-бо таємнi дiла людськi. Украдено ж було в одного громадянина п’ятсот золотих.

I засмучений був чоловiк той через золото своє, що пропало, i ретельно те дослiджував. Був же жорстокий дуже до рабiв своїх, бив їх немилостиво. Якось же, коли йшов вiн вулицею, зустрiв його, юродствуючи, старець, i мовив: «Чи хочеш, щоб знайшлися твої золотi?» Той же вiдповiв: «Так, хочу». Спитав юродивий: «Що даси менi, коли в ту годину знайдеш своє золото?» Сказав муж: «Дам тобi десять золотих». Вiдказав юродивий: «Не хочу золота, але хочу щоб ти поклявся менi, що не будеш бити того, хто вкрав, i взагалi нiкого». I присягнув йому мiщанин. Тодi сказав святий: «Пекар твiй украв золотi, але вважай, щоб ти його не бив, анi когось iншого». I пiшов муж той у дiм свiй, знайшов так, як же казав йому святий. I взяв вiд раба свого пекаря золото цiле, i не бив його. Пiсля того, коли когось з рабiв за якусь провину хотiв бити, терпла йому рука болiсно, i не мiг бити. Згадав про присягу, прийшов до старця, кажучи: «Звiльни присягу, юроде, хай буде вiльна моя рука». Той же, наче не розумiючи, вдавав своє юродство. Приходив же той чоловiк до нього багато разiв, наполягаючи, щоб звiльнив присягу. I явився йому в сонному видiннi святий, кажучи: «Звiльню тебе вiд присяги, але звiльню i вiд твого золота, i весь маєток твiй розсиплю, нащо хочеш бити своїх друзiв, якi мають iти перед тобою в прийдешньому вiцi?» Пiсля того видiння муж той у страх Божий прийшов, до всiх був лагiдний.

Щоб люди не впiзнавали таких чуд святого, вдавав, наче бiснуватий i наче вiд бiсiвської дiї знає, що дiється в людських таїнах. Через те ходив з бiснуватими, наче один iз них, i милосердився над ними, молитвою своєю з багатьох проганяв бiсiв. Iншi ж бiснуватi, бiльше ж самi бiси, що в людях перебували, нарiкали на нього, кажучи: «Юродивий, що над усiм свiтом насмiхаєшся, нащо прийшов кривдити нас? Iди звiдси, ти не один iз нас, нащо цiлу нiч мучиш i палиш нас?» Святий же у вдаваному бiснуваннi пребагатьох людей (бо все вiд Духа Святого знав) викривав у таємних їхнiх грiхах: одних у нечистотi, iнших у злодiйствi, ще iнших у порушеннi присяги. I кожного – у всiляких грiхах його. Викривав одних осiбно, iнших перед iншими, ще iншим притчами розповiдав про поганi їхнi дiла, щоб пiзнали свою совiсть. А ще iнших вiдкрито безчестив через беззаконня, що вони чинили. I так цiлий град застерiгав вiд грiхiв смертних, приводив людей до тями та покаяння. Багато хто вважав, що вiн не вiд Бога, а вiд бiса знає таємницi, як же i за самого бiса його мали. Через те нерозкаянi грiшники боялися потрапити перед лице його або зустрiтися з ним, а втiкали вiд нього, щоб вiн їх не викрив.

Була в той час жiнка одна в мiстi, чарiвниця, i була винна в багатьох бiдах серед людей. Хотiвши зруйнувати її чари, преподобний почав часто до неї приходити, наче товаришуючи з нею, i приносити їжу, яку йому подавали, i мiдяки, й одяг. Якось сказав їй: «Чи хочеш, щоб я зробив тобi одну рiч, i коли будеш носити її при собi, нiхто не врече тебе анi нiяке зло не наблизиться до тебе?» Вона ж думала, що юродивий знає щось таке з бiсiвської дiї, i сказала: «Хочу, зроби». Вiн же взяв дощинку малу, написав по-сирiйськи на нiй так: «Хай заборонить тобi Бог, щоб ти бiльше не вiдвертала людей вiд Нього». Так написавши, дав жiнцi дощинку, щоб повiсила її на своїй шиї, i коли жiнка те зробила, зразу сила чарiв, яку вона мала, знесилiла, i бiльше не могла нiкому шкодити анi нiкому помагати.

Старець же, iз жебрацькою братiєю своєю йдучи, наблизився до гутної печi. Виробник скла був жидом. I сидiв поблизу печi святий, грiючись, а жид виробляв скляний посуд. I сказав юродивий до друзiв своїх жебракiв: «Чи хочете, щоб я розсмiшив вас?» Вони ж повернули до нього очi, хотiвши бачити, що буде робити. I коли жид зробив одну склянку, вiн, здалеку правицею осiняючи, поклав хрест – i зразу та склянка трiснула. Зробив жид i другу склянку, трiснула й вона вiд знамення хреста, яке Симеон зробив. Також i третя, i четверта, аж до семи трiснуло, i почали жебраки сiмятися. I розповiдали жидовi, що дiється. Жид сповнився гнiву, схопив головню i вiдiгнав юродивого, б’ючи його й обпiкаючи. Юродивий же, вiдходячи, кричав до нього, кажучи: «О манзере! Поки не покладеш хреста на своєму чолi, всi склянки твої трiскатимуть». I справдi, побилися одна за одною склянки, числом тридцять. Той же, бачачи свою втрату, зробив, хоч i не хотiв, на чолi своєму знамення хреста. I перестали битися склянки, якi робив. Жидовин же, силу хреста святого пiзнавши, пiшов до святої церкви i став християнином, прийняв святе хрещення.

Тим часом впав у хворобу один зi старiйшин громади, у дiм якого преподобний юродивий звик приходити i забавлятися. Тому громадяниновi, вимученому хворобою, було увi снi видiння таке. Здавалося, що з якимось страшним мурином кидає гральнi костi, i була мiж ними домовленiсть, що якщо не випаде хворому число 6 тричi, то подоланий буде мурином. I був хворий у сумнiвах i страху великому. Явився ж хворому юродивий Симеон, кажучи: «Справдi нинi здолає тебе цей чорний, але дай менi слово, що вiдтепер не оскверниш перелюбом ложа своєї жiнки, i я кину за тебе, i не будеш подоланий». I клянеться хворий святому у тому видiннi, що не буде бiльше перелюбодiяти. Святий же, взявши кiстку, кинув, i випало тричi шiсть, i пiшов мурин вiд хворого. Той же, зi сну збудившись, вiдчув, що легшою стала хвороба. I прийшов, за звичаєм, у дiм його юродивий, i сказав йому: «Добре ти три рази кинув, повiр менi, що якщо переступиш присягу свою, то той мурин засудить тебе». Те мовивши i гнiвливого упокоривши, пiшов звiдти швидко.

Мав же преподобний собi хатину задля перепочинку, бiльше ж – для нiчних молитов, i не було в нiй нiчого, лише ношi з лози. У тiй хатинi щоночi у молитвi перебував до утренi, змочуючи сльозами землю. Коли ж наставав день, сплiтав вiнець з оливкових гiлок чи з бадилля i, поклавши собi на голову, тримав гiлку в руцi й, кричав, ходячи по граду: «Торжество переможця царя i града його!». У тих своїх словах називав святий градом душу, царем же ум, що над пристрастями володарює, як же потiм пояснював те дияконовi Йоану, другу своєму, до нього ж часто таємно приходив, про всi свої слова i дiла розмовляв багато, присягою йому боронячи, щоб нiкому нiчого про нього не казав аж до кончини його смертної. За два днi перед переставленням прийшов до того диякона Йоана i сказав йому: «Я нинi ходив до любого мого брата Йоана-пустельника, з яким вiд початку ми вiдреклися свiту i ввiйшли в чернецтво, i побачив нинi, що великий успiх має в чеснотах i догодив Боговi досконало. I втiшився я через нього, бо бачив, що носить на головi вiнець пресвiтлий, на якому написано: «Вiнець терпiння пустельного». Пiсля того знову преподобний Симеон сказав до диякона: «Я бачив одного славного, що казав менi: «Iди, юроде, iди, щоб прийняти не один вiнець, а багато за спасення багатьох душ людських». Так сказав Симеон святий, зiтхнув i сказав знову: «Пане дияконе, нiчого не знаю, що я таке зробив, достойне небесної винагороди. Яку винагороду має прийняти юродивий i позбавлений розуму? Хiба просто благодаттю своєю помилує мене Владика мiй. Прошу тебе, брате, щоб нiкого з убогих, а тим паче ченцiв не зневажав ти i не докоряв їм. Щоб знала любов твоя, що багато з них через терпiння очищенi i, як сонце, сяють перед Богом. Також i мiж простими людьми, що в селах живуть i обробляють землю, що в незлостивостi i простотi серця свого живуть, нiкого не ображають i не кривдять, але з труду рук своїх у потi лиця їдять хлiб свiй, багато є великих святих. Бачив-бо я їх, як приходили у град i причащалися Тiла i Крови Христових, i були як золото чисте. Це ж я тобi кажу, пане мiй, не думай, що з марнославства якогось говорю, але любов твоя змушує мене не таїти перед тобою лiнощiв окаянного життя мого. Знай же, що й тебе Господь скоро звiдси забере. Потурбуйся тому, скiльки маєш сили, про душу свою, щоб ти змiг без перешкод перейти повiтряних духiв й уникнути лютих рук князя пiтьми. Знає Господь мiй, що i я велику печаль i великий страх маю, поки не перейду грiзнi тi мiсця, на яких же всi людськi дiла i слова випробовуються ретельно. Тому прошу тебе, дитино i брате мiй Йоане, всiляко намагайся бути милосердним, бо в грiзний той час милосердя понад iншi чесноти допомогти нам може. Написано-бо: «Блаженний, хто пiклується про злиденного й убогого, у день гнiву визволить його Господь». Пильнуй також, щоб, приступаючи до божественного служiння, не мав гнiву на нiкого, щоб не перешкодили твої грiхи зiшестю Святого Духа».

Те й бiльше Симеон преподобний говорив до того диякона, просив його, щоб через два днi прийшов до його хатчини. I пiшов вiд нього, не видно його бiльше було, щоб по мiстi ходив, але в хатi, не виходячи, перебував, до останньої години кiнця свого. Яка ж була його кончина, нiхто не знає, лише сам Бог i ангели Його: вони-бо присутнi при кончинах убогих, цiлком покинутих людьми, як були присутнi на гноєвищi, коли помирав Лазар, згаданий у Євангелiї. «Було, – сказано, – що помер убогий, i несли його ангели на лоно Авраамове». Без сумнiву, тi ж святi ангели Божi i при цьому преподобному Симеоновi, що був убогий з переконання i на дiлi, у час блаженної кончини його стояли i, покiрно праведну душу з чистого тiла звiльнивши, у небеснi оселi в голосi радости несли. Прийшли ж за два днi деякi з тих убогих, що з ним товаришували, казали собi: «Чи не хворий юродивий?» I прийшли до його хатини, i побачили, що вiн пiд лозою лежить мертвий. I казали: «Цей, що юродствував у життi своєму, виявився юродивим i пiсля смерти: не на лозi лiг, а пiд лозою помер». I взяли двоє, без омивання, без звичних спiвiв, без свiчок i тим’яну, несли поховати чесне те тiло на мiсцi, де ховають подорожнiх. Несли святого до поховання попри дiм того новоохрещеного виробника склянок, що був ранiше жидом. Вiн, чуючи багато спiвцiв, що пресолодкими голосами невимовнi спiви спiвали, здивувався незвичному спiву, виглянув у вiкно й нiкого iншого не побачив, лише двох чоловiкiв, що несли ховати тiло юродивого. Голоси ж не переривалися, спiваючих невидимо: ангели Божi спiвали, i пахощi великi повiтря наповнювали. Християнин той почув запах i сказав: «Блаженний ти, юродивий, що, не маючи людей, якi б тобi надгробне заспiвали, маєш небеснi сили, що вшановують тебе пiснями й обкаджують тебе райськими кадилами». I зразу пiшов з тими двома чоловiками, i нiс з ними святе те тiло, i своїми руками поховав його мiж гробами подорожнiх i жебракiв. I розповiдав усiм, що чув ангельськi спiви над померлим i невимовнi пахощi. Диякон же Йоан, до хатини тої прийшовши i святого не знайшовши, шукав його всюди. Тодi довiдався, що помер i вже похований, плакав дуже i пiшов до гробу його, хотiв вийняти звiдти тiло й чесно на чесному мiсцi поховати. Коли прийшов i вiдкрив грiб, то не знайшов тiла святого: Господь з ангелами своїми святими переклав його на невiдоме людям мiсце. Тодi всi люди Емесiйського града, наче зi сну збудившись, почали згадувати й один одному розповiдати про чудеснi дiла угодника Божого, i пророцтва, i багатостраждальне життя його. Тодi пiзнали, що юродивий не був юродивим, але мудрiшим вiд усiх мудрецiв вiку цього. I той, кого вважали грiшником, був праведний i преподобний, образом юродства i грiшности покривав свою богомудрiсть i богоугодження перед людьми. Таке було життя й подвиги чудесного цього Симеона, який юродствував Христа ради, i, як давнiй Лот, що серед содомлян жив, але грiхами їхніми не забруднився, так i цей новий Лот, посеред свiту живучи, не пошкодився свiтськими пристрастями. Помер преподобний Симеон мiсяця липня у 21-ий день, а пiсля нього i преподобний Йоан, спiвпостник його в пустелi Йорданськiй, блаженною кончиною заснув. I як же обидва разом на землi почали служити Господовi, так i на небi разом стали перед Престолом Божим. Житiє ж обох святими неоманливими устами Симеоновими розказане було дияконовi Емесiйської церкви Йоану, а той диякон iстинно й правдиво розповiв великому отцевi Леонтiю святому, єпископу Неаполя Кiпрського. Той же запитав на користь тих, що читають i слухають, на славу ж Христа, Бога нашого, з Отцем i Святим Духом славленого нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.