Без категорії

Житie преподобної Євпраксiї-дiви

Мiсяця липня у 25-ий день

У днi благочестивого царя Теодосiя Великого був у Царгородi муж один iз великих бояр, на iм’я Антигон, родич царевий, премудрий серед учених, i в дiлах, i в радах розумний, завжди добре i для всього царства корисне радив. Був же добрий звичаями, i спiвчутливий до людей, i милостивий до убогих, i всiм, що просили, легко давав, i любив його цар не лише як родича свого, але i як христолюбця благочестивого та радника доброго. Був же багатий дуже Антигон, що пiсля царя не було нiкого вiд нього багатшого. Вiн взяв у подружжя собi дiвчину гарну, також iз царського роду, на iм’я Євпраксiя, благочестиву i богобоязливу, яка до церков святих завжди приходила, i приносила молитви свої Боговi зi сльозами, i подавала багато коштовних дарiв храмам Божим – на прикрашання святинь Господнiх. Ця чесна тiлом i духом подружня пара, Антигон i Євпраксiя, богоугодна, царевi i царицi люба, народила дiвчинку, i назвали її iменем матерi – Євпраксiєю. Пiсля її народження одного дня сказав Антигон Євпраксiї, жiнцi своїй: «Чи знаєш, дружино моя, що життя це коротке i багатства цього суєтного свiту є нiчим, бо життя людини тягнеться заледве до вiсiмдесяти рокiв, а багатства, на небi приготованi для богобоязливих, – на безконечнi вiки. Ми ж позбавляємо себе цих вiчних благ, зв’язанi свiтськими печалями, i у звабi тимчасових багатств суєтно тратимо нашi днi, нiякої користи душам нашим не здобуваючи». Чуючи те, Євпраксiя сказала Антигоновi: «I що велиш, пане мiй, робити?» Сказав Антигон: «Одну доньку народили ми в Бозi, i досить нам тої одної, бiльше не єднаймося тiлесно, але вiдтепер залишаймося так». Євпраксiя ж, вставши, пiдняла руки свої вгору, очi до неба звела i, зiтхнувши, сказала мужевi: «Благословен Господь Бог, що привiв тебе у страх Його i наставив тебе на розум iстинний! Справдi, пане мiй, багато разiв я молилася Боговi, щоб просвiтив твоє серце i таку думку добру подав розуму твоєму, але нiколи я не посмiла виявити тобi свого бажання. А тому що ти сам почав про це говорити, звели й менi дещо сказати». I мовив Антигон: «Кажи, панi моя, що хочеш». Сказала Євпраксiя: «Знаєш, пане мiй, що говорить апостол: «Час закiнчився. Далi тi, що мають жiнок, хай будуть, наче не мають, i тi, що втiшаються маєтками, наче не втiшаються, i тi, що купують, як тi, що не мають. Минає-бо образ свiту цього». Будьмо тому так, як ти хочеш, не єднаймося тiлом у короткочасному цьому життi, щоб нетлiнне життя навiки отримати разом. Багатство ж, яке нинi маємо, i такi великi надбання – на яку нам потребу? Хiба щось iз того заберемо зi собою до гробу? Тому з добрим намiром твоїм роздай те убогим, щоб не була безплiдною рада, яку ми врадили».

Цi слова своєї дружини чуючи, Антигон прославив Бога i почав роздавати маєтки свої убогим, не жалiючи. Iз дружиною своєю жив, як брат зi сестрою, окремо в життi тiлесному, у нероздiльнiй духовнiй любовi, єдинодушно й однодумно догоджаючи Боговi. У таких чеснотах закiнчивши своє життя, Антигон переставився до Господа, лише рiк прожив, не єднаючись тiлесно з дружиною своєю. I плакали за ним цар i цариця, як за рiдним своїм i як за праведним i благочестивим мужем, i спiвчували вдовi. Молода ще дуже була Євпраксiя: два-бо лише роки i три мiсяцi жила з мужем своїм у подружжi, один рiк не єдналися тiлесно одне з одним. Поховали Антигона, втiшали цар i цариця Євпраксiю вельми. Вона ж, взявши доньку свою, дала її на руки їм i, впавши до їхнiх нiг, з плачем i риданням казала: «У руки Божi i вашi вiддаю сироту цю. Ви, пам’ятаючи родича свого Антигона, приймiть її i будьте їй за батька i матiр». Багато з тих, що там стояли, чуючи те, плакали, i сам цар плакав, i цариця.

Пiсля того чотири роки минуло, а дiвчина Євпраксiя п’ять рокiв вiд народження мала. Порадився цар з матiр’ю її i заручив дiвчинку малу з одним iз сенаторських синiв, юнаком доброродним, що обiцяв чекати її вiку. I, утвердивши слово, звелiв цар Євпраксiї прийняти вiд зарученого дари на заставу i вiру заручин. Минуло трохи часу, й один iз сенаторiв захотiв вдову Євпраксiю, що була жiнкою Антигона, взяти собi в подружжя. I просив через деяких чесних жiнок царицю, щоб та таємно вмовила Євпраксiю погодитися з ним на шлюб. I послала цариця вiд себе жiнок до вдови Євпраксiї, радячи їй, щоб йшла замiж за чоловiка, що хоче її взяти. Євпраксiя ж, таку раду чуючи, плакала, i до жiнок, що до неї прийшли, казала: «Горе вам у майбутньому вiцi буде, якщо таке менi радите, я-бо обiцяла Боговi жити в чистотi вдiвства. Вiдступiть вiд мене, говорячи суперечливе волi моїй». Вони ж, осоромленi, пiшли зi встидом, оповiли те царицi. Довiдався ж про те цар, розгнiвався дуже на царицю i сварив її, кажучи: «Справдi негоже для себе дiло ти вчинила. Чи так християнськiй царицi годиться? Чи так Боговi обiцяла царювати благочесно? Чи так поминаєш Антигона, приязного нам свояка й корисного радника? Жiнку, яка мало з ним прожила i при ньому ще вибрала чисте життя спiльною радою задля Бога, ти знову до свiтського життя повернутися переконуєш? Чи не боїшся Бога? I хто не посмiється з твого нерозуму?» Цариця ж вiд слiв таких сповнилася великого сорому i була, як камiнь, безголоса, нiчого не говорила десь двi години. I немале було мiж царем i царицею збентеження через Євпраксiю. Чуючи те, Євпраксiя дуже засмутилася, i змарнiла на лицi, i сумна була аж до смерти, i задумала таємно пiти з Царгорода. I, плачучи гiрко, сказала Євпраксiї, доньцi своїй: «Дитино моя, маю в Єгиптi маєток великий, ходiмо туди, щоб ти поглянула на надбання батька твого i мої, все-бо те твоє». I так, взявши доньку свою i небагато рабiв i рабинь, потай вiд царя вийшла з града i прийшла до Єгипту. I жили там, оглядаючи свої маєтки. Ходила ж у внутрiшню Тиваїду зi слугами й економами своїми, обходила церкви та монастирi чоловiчi й жiночi, великi приношення i щедрi милостинi роблячи, роздаючи золото i срiбло щедро.

Був там один монастир дiвочий поблизу града, мав черниць сто тридцять, люди розповiдали про їхнi великi й дивнi богоугоднi дiла. Нi одна-бо з них не куштувала вина, анi олiї, анi грона виногаду, нi будь-якого овоча. Деякi з них, що з дитинства до монастиря того увiйшли, нiколи не бачили нiякого овоча. Їжею їхньою був хлiб з водою, i чечевиця, i зiлля, але i те без олiї. Їли ж раз на день, ввечерi, а iншi – на другий день, ще iншi – на третiй трохи приймали їжi. Спочинку ж собi нiякого не робили, анi не милися, про лазню навiть нема що казати, анi-бо чути не хотiли про оголення тiла, i слово те «лазня» було для них докiрне, встидне й гiдне насмiху. Кожна ж мала постiль на землi – волосяне рубище, три лiктi в довжину, у ширину ж один лiкоть, i на тому трохи спочивали. Був же i одяг їхнiй волосяний, довгий до землi, що покривав їм ноги. Трудилися, скiльки могли, кожна в мiру сили своєї. Коли траплялося, що котрась хворiла, нiякого лiкарського зiлля не приймала, але терпiла хворобу з вдячнiстю, наче приймала велике благословення вiд Бога i вiд Нього одного очiкувала допомоги. Жодна з них не виходила за монастирськi ворота анi до тих, що приходили, не говорила, але через єдину ворiтницю були всi вiдповiдi, бо все їхнє старання було розмовляти з одним Богом молитовним умом i Йому догодити. Тому й Бог слухав молитов їхнiх i задля них робив багато знамень, подаючи зцiлення на всiлякi хвороби тим, якi туди приходили.

Блаженна ж Євпраксiя-удова полюбила той монастир дуже за дивовижне життя тих чорноризниць i приходила туди часто з донькою, свiчки та кадило приносячи до церкви. Якось же сказала до iгуменi i до iнших старших сестер: «Хочу монастиревi вашому зробити мале подання: двадцять чи тридцять лiтрiв золота, щоб ви молилися до Бога за мене, i за доньку мою, i за переставленого її батька Антигона». Iгуменя ж – вона була дияконесою, на iм’я Теодула, – вiдповiла їй, кажучи: «Панi моя, не потребують цi рабинi твого золота анi маєткiв не бажають: всiм-бо знехтували у цьому свiтi, щоб сподобитися насолоджуватися вiчними благами. I через те нiчого не хочемо мати на землi, щоб не втратити багатства небесного. Але, щоб не засмучувати тебе, принеси трохи олiї в церковнi лямпади, i свiчок, i тимiям, i за це приймеш винагороду вiд Господа». I зробила так Євпраксiя, i просила iгуменю i всiх сестер, щоб молилися за Антигона, мужа її, i за доньку.

Одного дня, коли прийшла Євпраксiя, як звичайно, до того монастиря, iгуменя до малої дiвчинки Євпраксiї, наче Духом Божим зрушена, сказала: «Панi моя Євпраксiє, чи любиш цей монастир i його сестер?» Вона ж вiдповiла: «Так, панi, люблю вас». Сказала iгуменя: «Якщо любиш нас, то залишайся з нами в образi цьому чернечому». Мовила дiвчина: «Справдi, якщо не засмутиться мати моя, то не вийду з цього мiсця». Сказала iгуменя: «Скажи менi правду: кого любиш бiльше – чи нас, чи нареченого свого?» Вiдказала дiвчина: «Я його не знаю, вас же знаю i люблю. Скажiть же i ви менi, кого бiльше любите: чи мене, чи того, кого називаєте Нареченим?» Iгуменя ж мовила: «Ми тебе любимо i Христа нашого». Сказала дiвчина: «I я люблю вас i Христа нашого». Сидiла ж мати її Євпраксiя i ряснi сльози проливала, слухаючи слiв благорозумної доньки своєї. Слухала ж i iгуменя з любов’ю слова малої дiвчини i дивувалася, що дитина, якiй ще сiм лiт не виповнилося, так розумно вiдповiдає. Тодi мати жалю сповнилася, сказала доньцi: «Ходи, дитино моя, ходiмо додому, бо вже вечiр». Вiдповiла дiвчинка: «Я тут залишуся з панею iгуменею». Сказала їй знову iгуменя: «Iди з панi матiр’ю у дiм твiй, не можеш тут залишатися, нiяка-бо дівчина не може тут жити, окрiм тої, що обiтувала себе Христовi». Вона ж спитала: «Де Христос?» Iгуменя ж, радiючи, показала їй на Христовий образ. I побiгла дiвчинка, поцiлувала iкону Спасителя i, обернувшись до iгуменi, мовила: «Справдi, i я обiтую себе Христовi i вiдтепер не пiду з матiр’ю, але з вами буду». Сказала iгуменя: «Дитино, не маєш на чому лягти, не можеш залишитися тут». Мовила дiвчинка: «На чому ви спите, на тому i я буду». Вечiр вже до ночi зближався, мати й iгуменя всiляко заохочували дiвчинку, щоб йшла з монастиря додому, але нiчого не досягли, зовсiм не хотiла вийти звiдти. I сказала до неї iгуменя: «Дитино, якщо хочеш тут бути, належить учитися письмен, i Псалтиря, i постити до вечора, як же й iншi сестри». Вiдповiла дiвчина: «I постити, i всього учитися буду, лише залиште мене тут бути». Тодi iгуменя мовила до матерi: «Панi моя, залиш її тут, бачу-бо, що благодать Божа у нiй засяяла. Праведнi дiла її батька i твоє чисте життя, обох же вас батькiвськi молитви i благословення ведуть її до вiчного життя». Тодi встала благородна Євпраксiя, поставила доньку свою перед iконою Спасителя, пiднесла руки свої вгору й сказала зi сльозами: «Господи Iсусе Христе, попiклуйся про дитину цю: Тебе бажає i Тобi себе вiддає». Звернувшись до дiвчини, мовила: «Євпраксiє, донько моя, Бог, який утвердив гори непорушнi, нехай утвердить тебе у страху Його». Так промовляючи, вiддала її в руки iгуменi, плачучи й б’ючи себе в груди, i всi черницi разом з нею плакали, i так вийшла з монастиря, вiддавши доньку свою Боговi.

Наступного дня зранку, коли мати знову прийшла до монастиря, взяла iгуменя дiвчинку Євпраксiю, повела до церкви i, помолившись, одягла її в ангельський чернечий образ при матерi її. Мати ж, бачивши її в ангельському чинi, пiдняла руки свої до неба й почала молитися за неї, промовляючи до Бога: «Царю вiчний, Ти почав у нiй це добре дiло, то заверш його. Дай їй ходити по волi Твоїй святiй, щоб отримала вона милiсть у Тебе, Творця свого, сирiтка ця, Тобi з юности вiддана». Тодi мовила до доньки: «Дитино моя, чи любиш цей чернечий одяг?» Сказала дiвчина: «Так, люблю, чула-бо я вiд панi iгуменi й вiд iнших черниць, що цей одяг дає Христос як знак обручин тим, хто любить Його». I мовила мати: «Христос, якому ти обручилася, дитино, хай зробить тебе достойною свiтлицi Його». Те мовивши, поцiлувала доньку свою i, попрощавшись з iгуменею i зi всiма сестрами, пiшла з монастиря, i обходила, за звичаєм своїм, iншi пустельнi та мiськi монастирi в єгипетських краях i мiсця перебування жебракiв, усiм потребуючим i злиденним благодiяла зi своїх маєткiв. Розiйшлася ж всюди слава про добрi дiла блаженної тої удови Євпраксiї i про її превеликi милостинi, що й сам цар Теодосiй Великий i бояри його почули. I всi дивувалися такому її життю, славили Бога, який укрiпив її. Чули ж про неї, що анi риби не їсть, анi вина не пробує, щодня постить до вечора i пiзно пiсну їжу приймає, i то дуже мало, чечевицю або зiлля. I справдi всiм була дивна така її повстримнiсть посеред повного достатку.

Минуло ж декiлька лiт. Iгуменя вищезгаданого монастиря, прикликавши добродiйну ту жiнку Євпраксiю, сказала їй потай: «Панi моя, хочу про одну справу тобi розповiсти, але не засмучуйся». Вона ж мовила: «Кажи, панi моя, якщо хочеш». I сказала iгуменя: «Якщо хочеш розпорядитися щодо доньки своєї, роби те швидко, бо бачила я в сонному видiннi чоловiка твого Антигона у великiй славi. Стояв перед Владикою Христом i молився до Нього, щоб звелiв тобi вийти з тiла i з ним далi бути, щоб ти насолодилася з ним тої ж слави, якої вiн сподобився за добродiйне своє життя». Це почувши, благочестива та жiнка не лише не засмутилася, а й утiшилася дуже: хотiла-бо й вона звiльнитися вiд тiла i прийти до Христа. Тому зразу прикликала доньку свою, що вже дванадцяти рокiв досягла, i сказала їй: «Дитино моя, Євпраксiє, ось вже прикликає мене Iсус, як менi сповiстила панi iгуменя. I наблизився день кончини моєї. Увесь-бо маєток батька твого i мiй вiддаю у твої руки, влаштуй те благочесно, щоб успадкувати Небесне Царство». Дiвчина ж Євпраксiя почала плакати, кажучи: «Горе менi, бо чужинка й осиротiла». Сказала їй мати: «Дитино, маєш Христа, Отця й Обручника свого, не є ти чужинка анi осиротiла. Маєш i панi iгуменю замiсть мене, матерi. Лише намагайся сповнити, що обiцяла Христовi. Бiйся Бога, шануй сестер, служи їм зi смиренням, у серцi ж своєму нiколи не думай, що ти царського роду, i не кажи: «Годиться, щоб вони менi служили, а не я їм». Але будь смиренна, щоб Господь тебе полюбив. Й убогою на землi будь, що на небi збагатитися. Ось все в руках своїх маєш. I якщо треба буде монастиревi якихось маєткiв – дай, скiльки потребують, i молися за батька свого i за мене, щоб ми знайшли милiсть в Бога i щоб визволилися вiд вiчної муки». Так заповiдала доньцi своїй блаженна Євпраксiя i на третiй день переставилася до Господа. I поховали її в монастирi тому.

Чув же цар, що померла Євпраксiя, жiнка Антигона. Прикликав сенатора того, синовi якого заручена була дiвчина Євпраксiя, i розповiв йому, що увiйшла в монастир i вiдреклася свiту. Той же просив царя дуже, щоб скоро послав по неї, наказуючи прийти негайно до Царгорода до свого нареченого, щоб вiдбувся їхнiй шлюб. I зразу цар зробив так. Наречена ж Христова Євпраксiя, отримавши й прочитавши цареве послання, засмiялася i, сiвши, вiдписала йому своєю рукою так: «Владико царю, чи це ти велиш менi, рабi своїй, щоб, покинувши Христа, я поєдналася шлюбом iз чоловiком тлiнним i смертним, який нинi є, а завтра черви його з’їдять? Не зроблю цього, i хай не надокучає тобi через мене бiльше чоловiк той, я-бо вже з Христом заручилася, i не можна менi брехати Йому. Але прошу твою величнiсть: згадай батькiв моїх i вiзьми всi маєтки їхнi, роздай святим церквам, i монастирям, i жебракам, i вдовам, i сиротам. Рабiв i рабинь звiльни i звели економам батькiвських маєткiв, щоб усi борги вiдпустили боржникам. I все ти, володарю мiй, добре влаштуй, щоб я не журилася i без перешкод послужила Христовi моєму, Йому ж усiєю душею довiрилася. Помолiться ж i ви за мене, рабу вашу, до Господа, ти, володарю царю, i царице, щоб достойною зробити мене солодкого служiння свого». Таку вiдповiдь своєю рукою написала Євпраксiя, запечатала й посланцевi вiддала. Коли вiн повернувся до Царгорода, прийняв цар послання Євпраксiї з царицею разом, прочитали на самотi, i ряснi сльози проливали вiд розчулення, i молилися до Бога за Євпраксiю. Зранку ж скликав цар всiх бояр i батька хлопця того, якому була заручена Євпраксiя, i звелiв перед усiма прочитати її листа. I всi, слухаючи, сповнилися слiз, i казали: «Справдi, о царю, твого роду дiвчина, добрих батькiв Антигона i Євпраксiї добра дитина, святого кореня свята вiть». I всi єдиними устами славили за неї Бога. Батько ж обручника бiльше не посмiв казати царевi щось про Євпраксiю, а цар усi її маєтки, якi по батьках їй залишилися, добре влаштував, роздавши церквам i жебракам, i все вчинив за бажанням її. Пiсля того ж i сам небагато прожив, до Господа вiдiйшов.

А Євпраксiя почала усiм серцем чинити подвиг, служачи Боговi, i постила понад мiру свою. Було ж їй тодi рокiв дванадцять, коли найсуворiше собi вибрала життя. Спершу-бо раз на день, i то ввечерi, їла, тодi почала до другого дня постити, тодi до третього. Трудилася ж, служачи сестрам, зi всiляким старанням, i виконувала всi найгiршi роботи зi смиренням: замiтала трапезну кiмнату й iншi келiї, стелила сестрам постiль, воду на кухню i дрова носила, i варила їсти, i мила посуд, i у всiх монастирських службах дбайливiшої вiд неї не було.

Звичай був у монастирi тому, що коли якiйсь сестрi траплялося мати у снi якусь вiд диявола спокусу, повинна була зразу розповiсти про те iгуменi. Вона ж зi сльозами молилася Боговi, щоб вiдiгнав вiд тої сестри диявола, i наказувала їй, щоб, зiбравши камiння, стелила пiд свою волосяну постiль, на якiй спочиває. Поверх постелi щоб сипала попiл i на тому щоб спочивала до десятого дня. Якось-бо i Євпраксiя якимись примарами увi снi вiд спокусника була напастована, зiбрала камiння пiд свою волосяну постiль i зверху посипала попелом. Бачила те iгуменя, усмiхнулася i сказала до одної зi старших: «Справдi, i ця дiвчина почала терпiти пiдступи вiд диявола». I помолилася за неї, кажучи: «Боже, Ти створив її за образом своїм i звелiв їй взяти цей чернечий чин. Утверди її у страху своєму i вiд бiсiвських наслань бережи її». Тодi, прикликавши Євпраксiю до себе, сказала: «Чому не розповiла менi, що трапилася тобi спокуса диявольська, але втаїла вiд мене?» Вона ж, впавши перед ногами iгуменi, мовила: «Прости менi, панi моя, що посоромилася розповiсти тобi». Сказала до неї iгуменя: «Донько моя, ось початок боротьби твоєї з ворогом, будь мужня, щоб здолати його й увiнчаною бути».

Через якийсь час, знову вiд спокусника пiдступ прийнявши, Євпраксiя розповiла про це однiй сестрi, Юлiї, що вельми її любила i в подвигах наставляла. Юлiя ж сказала їй: «Панi моя Євпраксiє, не приховуй того вiд iгуменi, але сповiсти їй, як же годиться, щоб помолилася за тебе. Кажуть про неї, що й вона в юностi багато спокус вiд диявола витерпiла. Розповiдають про неї i те, що однiєї ночi була дуже спокушена, вийшла з келiї i, ставши на окремому мiсцi на холодi, пiдняла руки свої до неба i перебувала сорок днiв i ночей, не ївши, не п’ючи i не сплячи, але стоячи й молячись до Бога, доки не перемогла диявола. I нас всiх спокушає супротивний, але маємо надiю на Христа, що з Його допомогою здолаємо спокусника. Тому, сестро, не дивуйся цьому, не бентежся, але розкажи скоро iгуменi, не соромлячись, що трапилося тобi». Чувши це, Євпраксiя подякувала Юлiї, кажучи: «Хай поможе Бог тобi, сестро, що корисне менi сказала й утвердила мою душу. Справдi, пiду й розповiм панi великiй, що менi було». Сказала Юлiя: «Не лише розкажи, а й попроси її, щоб помолилася за тебе i щоб додала до подвигу твого». Пiшла Євпраксiя й розповiла iгуменi про наслання диявольське. I сказала їй iгуменя: «Не дивуйся цьому, донько моя, всiляку-бо зброю збирає на нас диявол i повстає. Але не бiйся, стань мужньо непохитним розумом, хай не здолає тебе, багато-бо спокус маєш вiд нього витерпiти. Ти ж подвизайся, щоб перемогти його i прийняти вiд Христа, Нареченого твого, переможнi вiнцi. Додай до постницького подвигу твого, скiльки можеш виконати. Той, хто старається, матиме шану. Скажи менi, дитино: як постиш?» Сказала Євпраксiя: «Що третiй день приймаю їжу». Мовила iгуменя: «Додай ще один день до посту твого, щоб у четвертий пiсля заходу сонця їсти». I прийняла Євпраксiя заповiдь ту з радiстю.

Коли ж мала Євпраксiя двадцять рокiв вiд народження, була сильна тiлом i гарна, як справдi бояриня i царського роду. Знову витерпiла спокусу, сповiстила iгуменi. I сказала їй iгуменя: «Не бiйся, дитино моя, Бог з тобою». Була ж у монастирi на одному мiсцi купа камiння. Хотiла iгуменя послух i смирення Євпраксiї випробувати i на бiльший труд її наставити i сказала їй: «Iди, дитино, i принеси камiння те звiдти, кладучи його поблизу печi». Євпраксiя ж зразу почала переносити камiння. Було ж серед того i велике камiння, що ледве двi сестри сильнi могли пiдняти. Вона ж сама пiдiймала i, на плечi поклавши, переносила: була тiлом сильна, сильнiша ж послухом. I нiкому не сказала «поможiть менi, бо тяжке камiння» чи «голодна i знемагаю», але старанно виконувала наказане. Коли ж все те камiння перенесла, знову iгуменя через якийсь день сказала їй: «Недобре, щоб це камiння поблизу печi було, але на попереднє мiсце знову вiднеси його». Вона ж анiтрохи не перечила, знову взялася до дiла й старанно виконувала все, їй наказане. Дивувалися сестри, бачачи такий її послух, i терпiння, i працьовитiсть, а iншi смiялися, ще iншi казали: «Крiпися, сестро Євпраксiє, i будь мужня». Вона ж веселилася i спiвала, трудячись. Тягнулася та її праця до тридцяти днiв, поки не звелiла iгуменя те дiло припинити. I послала її в пекарню на послух. Вона ж з великою радiстю все наказуване виконувала i в пекарнi борошно просiвала, i тiсто мiсила, i пекла хлiби. Часом на кухнi варила чечевицю й рубала дрова, часом у трапезнiй сестрам служила. I в жодному дiлi не полiнувалася, анi не вiдмовилася, анi не знехтувала, не нарiкала, але у всiх службах була бадьора, слухняна, старанна й терпляча. Ще ж i звичного молитовного правила нiколи не покидала, опiвнiчного i ранкового спiву, i першого, i третього i шостого, i дев’ятого часу, пiсля вечiрнього спiву страву посницям ставила.

Насмiлився ж i ще диявол надокучати їй нiчними примарами. Якось-бо у сонному видiннi явився їй в образi того юнака, з ким була заручена. Наче з великою кiлькiстю воїнiв прийшовши, схопив її i з монастиря насилу тягнув. Вона ж, на ложi своєму лежачи i сплячи, почала увi снi кричати, прикликаючи сестер, щоб їй допомогли i визволили її з рук того, що тягне. Побудилися ж сестри вiд голосу її i прибiгли до неї, збудили її i питали, чого вона кричала. Вона ж розповiла бачений увi снi диявольський пострах, i почали всi за неї молитися. Але й знову пiсля того надокучав їй спокусник. Сказала iгуменя: «Дитино моя Євпраксiє, вважай, щоб не ослабив диявол ум твiй i щоб ти не втратила труду свого, але ще короткий час потерпи, борючись з ним мужньо, i втече вiд тебе». Також i Юлiя Євпраксiї говорила: «Панi сестро, якщо нинi, поки молодi й мiцнi, не поборемося з ворогом нашим i не здолаємо його, то на старостi як маємо його перемогти?» Казала Євпраксiя до неї: «Живий Господь, сестро моя Юлiє, що, коли звелить менi iгуменя, не їстиму хлiба цiлий тиждень, поки з допомогою Господа не переможу ворога, який надокучає менi». Мовила Юлiя: «Справдi, сестро моя, я не можу так постити, ти ж, якщо зможеш, добре зробиш, нiкого ж бо нема в цьому монастирi, хто б мiг цiлий тиждень без їжi перебувати, окрiм панi нашої iгуменi». Пiшла тому Євпраксiя до iгуменi, просила її, щоб звелiла їй такий пiст прийняти, щоб не їсти цiлий тиждень. I сказала їй iгуменя: «Все, що можна тобi, дитино моя, роби. Бог, що створив тебе, нехай укрiпить тебе i дасть тобi перемогу на диявола».

Почала Євпраксiя по цiлому тижнi постити, у недiлю лише їсти. Не вiдступала й вiд робiт монастирських, анi послуження сестрам, що дивувалися всi таким її подвигам. Казали їй деякi сестри: «Нинi маємо цiлий рiк, вiдколи наглядаємо за Євпраксiєю, щоб побачити, чи вона колись сяде, принаймнi коли їсть. I не могли такого побачити, лише коли пiзно на ложi лягає спочити, але й їжу споживає стоячи». I всi сестри її любили, бо так трудилася i смирялася, будучи царської крови, i молилися за неї до Бога, щоб подав їй силу i спасення.

Була в них одна черниця, на iм’я Германа, народжена, як казали, вiд бiдної i злиденної рабинi, вона одна не любила любленої всiма блаженної Євпраксiї, зрушена вiд диявола на заздрiсть. Одного-бо дня Германа, заставши на кухнi Євпраксiю саму при роботi, сказала, насмiхаючись: «Євпраксiя постить цiлий тиждень, як же й iгуменя, а ми не можемо. I що зробимо, якщо звелить нам iгуменя так постити?» Сказала до неї Євпраксiя: «Пробач, панi, велика панi наша звелiла, щоб кожен в мiру сили своєї подвизався, i менi не насилу поклала це ярмо». Германа ж сповнилася гнiву i сказала: «Лукава i всiлякої неправди сповнена, хто не знає, що лицемiрно те робиш, на явлення i марну славу, бажаючи, щоб пiсля смерти iгуменi дiстався тобi її сан. Але вiрю Христу, що нiколи не сподобишся старiйшинства над нами». Євпраксiя ж зi смиренням впала перед її ногами, кажучи: «Прости менi, панi моя, згрiшила перед Богом i перед тобою». Довiдалася про те iгуменя, прикликала Герману й почала її перед усiма сестрами ганьбити, кажучи: «Рабо лукава й чужа Боговi, що поганого зробила тобi Євпраксiя, що перепони їй робиш в богоугодному її дiлi? Вiдчужена ти вiд спiву церковного i трапези з сестрами, як недостойна!» Євпраксiя довго зi сльозами просила iгуменю, щоб пробачила Германi, i не змогла її впросити до тридцяти днiв. На тридцятий день взяла Євпраксiя Юлiю i просила старших сестер, щоб просили iгуменю за Герману, щоб пробачила їй. Прикликала тому iгуменя Герману, сказала їй: «Не розсудила ти, окаянна, у серцi своєму, наскiльки велике зло робити комусь перепони на добродiйнiй дорозi? Анi того не подумала, що вона – сенаторська донька, iз царського роду, i смирила себе настiльки, i Бога ради рабою стала, i служить тобi, недостойнiй». Тодi почали всi сестри просити iгуменю за Герману. I ледве впросили її, i прощена була Германа. Та, що видимо ворогувала, зупинилася у злi на час, невидимий же ворог диявол не переставав воювати на Євпраксiю, лютуючи на неї вельми, бо перемагала його смиренням. Однiєї-бо ночi навiв на неї свiтськi нечистi примари i дуже ними її збентежив. Вона ж, вiдчувши ту люту боротьбу озброєного на неї ворога, скочила з постелi i, знаменням хресним загородившись, вийшла зi своєї келiї, i зовнi на окремому мiсцi стала, i простягла руки свої до неба, очi й ум догори скерувавши, i стояла так, молячись день i нiч, i нiтрохи з мiсця не зрушилася, як стовп утверджений, до сорока днiв i бiльше, не ївши i не пивши, анi нi ким не розмовляючи, нi сном не дрiмаючи, анi рук додолу не опускаючи. На початку ж її стояння довiдалася iгуменя, прийшла до неї i мовила: «Бог нехай утвердить тебе, дитино, i терпiння подасть тобi». Було ж тодi Євпраксiї вiд народження рокiв двадцять п’ять. Стояла вона днiв чотирнадцять. Усмiхалися iгуменя та сестри, бачачи її в такому терпiннi, i радiли за неї. Коли закiчилося тридцять днiв, почали дивуватися й сказали iгуменi: «Панi мати, ось як же бачимо, хоче Євпраксiя сповнити твiй сорокаденний труд, як же й ти колись так стояла». Iгуменя ж мовила: «Хай утвердить її Бог, молiмося всi за неї». Коли закiнчилося сорок днiв, ще пiсля них стояла днiв п’ять, тодi, знеможена, впала на землю i лежала, наче мертва. Збiглися сестри, занесли її в хатину i не могли рук її зiгнути: була-бо усiм тiлом наче дерево, анi слова промовити не могла. Принесла iгуменя якусь їжу, пiднесла до уст її, кажучи: «Дитино Євпраксiє, в iм’я Господа нашого Iсуса Христа, скуштуй». I зразу взяла в уста, скуштувала й заговорила, i прийняла малу силу, i встала, i повели її до церкви, дяку вiддаючи Христовi Боговi, що на такий подвиг укрiпив рабу свою. Пiсля того Євпраксiя, потрохи приймаючи їжу, почала набирати сили.

З того часу не мiг диявол бiльше шкодити Євпраксiї нечистими примарами й нападами тiлесних пристрастей: перемогла Христова наречена спокуси його до кiнця. Почав тому iншi пiдступи винаходити на неї, бо цей споконвiчний людиновбивця хотiв з життя цього знищити її так. Одного дня прийшла блаженна Євпраксiя з вiдром до криницi зачерпнути води, диявол же (з допусту Божого) схопив її i вкинув у криницю. I (як сама потiм розповiдала) голова її досягла дна. Випливши, схопилася за вiдро, що в криницi висiло, i крикнула, кажучи: «Господи, Iсусе Христе, поможи менi!» Був же крик, коли Євпраксiя впала у криницю, збiглися сестри та iгуменя й витягнули її. Вона ж перехрестилася, усмiхнулася й мовила: «Живий Христос мiй, не маєш мене здолати, дияволе, анi не маю вступитися перед тобою. Ось-бо до сьогоднiшнього дня одним вiдром носила воду, а вiднинi двома почну носити». I робила так. Пiсля того трапилося їй рубати дрова на кухонну службу. Коли пiдняла вгору сокиру, щоб вдарити в полiно, диявол сплiв їй руки – i вдарила сокирою в ногу, i розтяла гомiлку, i була рана велика, i крови багато витекло. Вона ж, знемiгши, впала на землю й була наче мертва. Юлiя ж, те бачивши, вжахнулася, i закричала, i побiгла до сестер, розповiла, що Євпраксiя вдарила в ногу сокирою й померла. I збiглися сестри, i, обступивши її, плакали. I прийшла iгуменя, i вилила холодну воду їй в лице, i, знаменувавши її хресним знаменням, мовила: «Дитино моя, Євпраксiє, що так помертвiла, поглянь i заговори до сестер, що в печалi через тебе». Вона ж, поглянувши, сказала iгуменi: «Не плач, панi мати моя, душа бо моя в менi». Iгуменя ж помолилася до Господа, сказала: «Господи, Iсусе Христе, зцiли рабу Твою, що задля Тебе страждає». Тодi, обвивши їй ногу хусткою-волосяницею, пiдняла її i хотiла нести в келiю. Вона ж, глянувши i побачивши, що дрова лежать, сказала: «Живий Господь мiй, що не пiду звiдси, поки не зберу дрова i не занесу на кухню». I сказала Юлiя: «Я зберу. Ти ж iди спочинь». Євпраксiя ж не дала Юлiї зiбрати дров, але сама, зiбравши в руки полiна, понесла. Треба ж було йти сходами до тої хатини, i коли Євпраксiя зiйшла на найвищу сходинку, диявол сплiв їй ноги, i вона, наступивши на край свого одягу, впала долi лицем на полiна, що в руках несла, i залiзла скалка в лице їй поблизу ока. I закричала Юлiя, побiгла до неї i мовила: «Чи не казала я тобi, що не можеш нести дров, ти ж не послухала мене». Вiдповiла Євпраксiя: «Не сумуй, сестро, але витягни дерево з лиця мого обережно, око моє здорове, благодаттю Христовою». Коли було вийняте дерево, багато крови з рани витекло, i взяла iгуменя єлей i сiль i, помолившись, помастила рану. I сказала Юлiя до Євпраксiї: «Iди, панi моя, ляж на ложi своєму i спочинь. Я ж послужу паням сестрам». Сказала Євпраксiя: «Живий Господь мiй, що не маю спочити, поки не закiнчу послуху мого сестрам». I всi сестри довго просили її, щоб спочила через бiль рани, але не захотiла. I стояла, варячи їжу, а з обох ран текла кров, i не спочила, поки в трапезi сестрам не послужила. Закiнчивши нарештi свою службу, прийшла пiзнього вечора до свого ложа. Бог же, бачачи таке її терпiння, скоро зцiлив рани її, i була здорова. Диявол же, надимаючись вiд заздрости, ще намагався її стратити. Якось-бо, коли вийшла вона на трикровник високий iз сестрами задля якоїсь потреби, скинув її з висоти додолу. Сестри ж, що з нею були, бiгли з трикровника по драбинi, думали, що розбилася й померла, з такої висоти впавши. Вона ж, вставши iз землi неушкоджена, до них iшла. Тим, що питали її, чи не побилася, вiдповiдала: «Не знаю, як впала i як встала». I всi прославляли Бога, який зберiг рабу свою вiд смери. Знову, коли варила для сестер зiлля в казанi, хотiла вiдставити казан з вогню, але диявол зробив перепону її ногам, i впала навзнак, казан же з киплячою їжею перекинувся. Закричала спiвслужебниця її Юлiя, що Євпраксiя ошпариться, i збiглися сестри, що були там поблизу, а Євпраксiя скоро iз землi встала, сказала, усмiхаючись, до Юлiї: «Що ти наробила, сестро, дурно збентежила сестер та iгуменю». I всi бачили, що лице її здорове, анiтрохи не ошпарилося. Iгуменя ж заглянула в казан i побачила, що вариво, яке залишилося на днi, ще булькає, i сказала Євпраксiї: «Чи не торкнулася до тебе кипляча їжа?» Вона ж вiдповiла: «Живий Господь, що воду холодну, а не окрiп вiдчула я на лицi моєму». Дивувалася ж iгуменя i мовила: «Бог до кiнця хай береже тебе, дитино моя». Пiсля того осiбно до старших сестер сказала: «Чи бачите, що Євпраксiя сподобилася благодатi Божої, бо i з трикровника впавши, не розбилася, i, варивом киплячим обливши лице своє, не попеклася». I сказали сестри: «Бачимо, що iстинна раба Божа Євпраксiя i береже її Господь, у таких-бо випробовуваннях зберiг її».

Приходили до монастря того з ближнього града i з навколишнiх сiл жiнки свiтськi, приносячи недужих своїх дiтей i бiснуватих приводячи: подавав-бо Господь (як же ранiше мовилося) зцiлення на недуги i бiсiв проганяв, молитвами богоугодної iгуменi i сестер, що в Бозi жили. Збиралися в церквi й молилися разом за якихось недужих – й отримували тi зцiлення, i здоровими додому поверталися. Була ж у монастирi тому одна жiнка бiснувата, яку з юности мучив лютий демон, що жив у нiй, князь iнших духiв нечистих. Була ж та жiнка зв’язана ланцюгами по руках i ногах, i скреготала зубами, i свистiла, i пiну випускала, i кричала дуже, що всi вiд голосу i крику її лякалися. Багато разiв iгуменя зi старицями в церквi молилася до Бога, щоб вiдiгнав бiса вiд жiнки, що страждає, але не були почутi, бо, з Божого Провидiння, береглося те дiло на бiльше чудо i на показання святости Христової нареченої Євпраксiї, як же пiзнiше буде явлено. Настiльки ж лютий був у жiнцi тiй бiс, що анi наблизитися до неї нiхто не мiг. I була прив’язана в однiй нижнiй кiмнатi до стовпа. Давали ж їй їжу i пиття здалеку, до довгої палицi прив’язавши посудину, клали туди хлiб, i бiб, i якесь зiлля, i так їй давали. Вона ж багато разiв, схопивши посудину i палицю, кидала в лице тих, що подавали. I тримали її в монастирi довгий час.

Одного ж дня до iгуменi прийшла ворiтниця й розповiла, що одна жiнка прийшла, плачучи, маючи з собою дитинча восьмилiтнє, розслаблене, i нiме, i глухе, i просить молитви про зцiлення дитини своєї. Iгуменя ж, знаючи з одкровення Божого, що далася вже Євпраксiї благодать зцiлення i влада над нечистими духами, прикликала її i сказала: «Iди, вiзьми дитину вiд матерi, що перед воротами стоїть, i принеси сюди». Вона ж пiшла i, бачивши дитя дуже хворим, розслабленим, нiмим i глухим, змилосердилася над ним i, зiтхнувши, перехрестила його, кажучи: «Бог, який створив тебе, нехай зцiлить тебе, дитино». I, взявши на руки, пiшла до iгуменi. Дитина ж у неї на руках зразу зцiлилася, i заговорила, i почала кликати матiр свою. Євпраксiя ж, бачивши, що дитина заговорила, вжахнулася i поставила її на землю. Дитина ж побiгла до ворiт, кличучи матiр свою. А ворiтниця пiшла, розповiла те iгуменi. Прикликала тому iгуменя матiр того хлопчика i сказала їй: «Чи випробовувати нас прийшла ти, сестро, привiвши здорову дитину?» Мати ж вiдповiла: «Так менi Владика Христос, панi моя, що до нинiшньої години дитина моя не говорила, не чула, анi руками нiчого не робила, анi ногами ступити не могла. Коли ж ця чесна дiва взяла хлопчика на руки, зразу заговорив, i став здоровим, i почав ходити». I сказала жiнцi тiй iгуменя: «Маєш здорову дитину, Христовою благодаттю, iди з миром, славлячи Бога».

Коли пiшла жiнка зi зцiленою дитиною, сказала iгуменя до Євпраксiї: «Хочу, дитино, щоб бiснувату сестру в нашому монастирi ти годувала руками своїми, якщо її не боїшся». Мовила Євпраксiя: «Не боюся, панi моя, i що менi звелиш, буду робити». Взяла тому Євпраксiя хлiб i варене в посудину i принесла до бiснуватої. Та ж зразу заскреготала зубами, кинулася на неї i, схопивши посудину, хотiла розбити. Євпраксiя ж, взявши її за руку, мовила: «Живий Господь, що на землю тебе кину i, взявши палицю панi нашої iгуменi, маю бити тебе жорстоко, щоб з цього часу ти перестала без чинствувати». Бачила бiснувата, що сильнiша вiд неї Євпраксiя (Господь укрiпив рабу свою), почала боятися i замовкла. А свята почала ласкою переконувати її, кажучи: «Сядь, сестро моя, їж, i пий, i не бентежся». Та ж сiла, їла, пила i спочила. З того часу бiльше не подавали їй їжу здалеку на палицi, але з рук Євпраксiї приймала, i дивувалися всi сестри. Коли ж в якийсь час починала бiснувата бентежитися, i пручатися, i кричати, казали їй сестри: «Замовкни! Євпраксiя прийде до тебе з палицею i буде тебе бити». I зразу вгамовувалася бiснувата i мовчала.

Вищезгадана Германа знову була охоплена заздрiстю, i гризлася у серцi своєму, i казала до iнших сестер: «Чи нема iншої сестри, щоби приносила бiснуватiй їжу, але тiльки Євпраксiя? Дайте менi хлiб, i я також послужу бiснуватiй, як же i Євпраксiя». I, взявши хлiб i чечевицю, пiшла до неї i сказала: «Вiзьми, сестро, i їж». Бiснувата ж схопила її сильно, роздерла на нiй одяг до наготи, скреготала на неї зубами i, кинувши її ниць на землю, сiла на нiй i, припавши, почала кусати i їсти тiло її, плечi i шию. Був великий крик, i нiхто не насмiлився наблизитися до неї. Побiгла Юлiя на кухню i сказала Євпраксiї: «Германа гине вiд бiснуватої!» Євпраксiя прибiгла, взяла бiснувату за руки i шию i визволила Герману, поранену й закривавлену. I сказала Євпраксiя до бiснуватої: «Чи добре ти зробила, зранивши так сестру?» Вона ж, стоячи, скреготала зубами й пiну випускала. I сказала Євпраксiя: «Живий Господь, що з цiєї години якщо якiй сестрi щось погане зробиш, не маю тебе жалiти, але, взявши палицю iгуменi, без милости буду бити». Та ж, лiгши, замовкла.

Наступного дня зранку прийшла Євпраксiя вiдвiдати страждаючу i побачила, що вона роздерла на собi одяг, i нага сидить на землi, i збирає гнiй свiй, i їсть. I зжалилася над нею блаженна Євпраксiя, i заплакала, й одягнула її в iнший одяг, i принесла хлiб i воду, нагодувала її i напоїла. Пiшла ж у келiю, плакала увесь день через ту сестру, молячись до Бога, щоб зцiлив страждаючу, також i цiлу нiч у молитвi перебувала. Бог же тi молитви її вiдкрив iгуменi, i, коли настав ранок, прикликала її iгуменя й мовила: «Дитино Євпраксiє, чому утаїла передi мною молитви твої за страждаючу? Якщо б ти менi розповiла, то i я б потрудилася з тобою». Євпраксiя ж мовила: «Прости менi, панi моя, бачила, що вона велику мерзоту робила, i змилосердилася над нею». Сказала до неї iгуменя: «Дитино, маю тобi дещо сказати, але вважай, щоб ти не загордилася. Ось Христос дав тобi владу на бiса того, щоб ти його вигнала. I на всiх iнших бiсiв далася тобi сила». Євпраксiя ж, те почувши, впала на землю, i посипала землею голову свою, i скрикнула, кажучи: «Хто я, окаянна i всiлякої нечистоти сповнена, щоб вигнати бiса, якого, стiльки лiт молячись, досi вигнати ви не змогли?» Сказала iгуменя: «Дитино моя, тебе чекає дiло це, щоб було вiдомо, що велика винагорода приготована тобi на небi, тому не будь неслухняною, але роби, що тобi наказано». Вона ж пiшла спершу до церкви i, кинувши себе на землю перед ногами Господа нашого Iсуса Христа, змочувала землю сльозами i згори допомоги просила. Тодi, велiнням iгуменi примушувана, пiшла до бiснуватої. Iшли ж услiд за нею i всi сестри, хотiли бачити, що буде. Пiдiйшла Євпраксiя до страждаючої i мовила: «Зцiлює тебе Господь наш Iсус Христос, який тебе створив». I зробила на чолi її знамення хресне. Бiс же дуже закричав, кажучи: «О брехливi й нечистi чорноризцi, це скiльки рокiв у жiнцi тiй жив, i нiхто мене не вигнав, а ця нечиста вигнати мене хоче?» Сказала Євпраксiя: «Не я тебе виганяю, але Христос, Бог мiй, Йому ж я уневiстилася». Бiс же кричав: «Не вийду, о нечиста, бо ти не прийняла влади виганяти мене!» Сказала свята: «Я – нечиста i всiлякої скверни сповнена, як же й ти свiдчиш, проте велить Христос, Бог мiй: вийди з неї. Якщо ж не хочеш вийти, то вiзьму палицю панi iгуменi нашої i буду тебе бити». Бiс же довго вiдповiдав i виходити не хотiв. Євпраксiя, взявши палицю iгуменi, пригрожувала йому, кажучи: «Вийди, бо буду тебе бити». Казав бiс: «Як маю з неї вийти, якщо уклав з нею угоду i не можу переступити?» Свята ж вдарила палицею тричi i сказала: «Вийди з творiння Божого, нечистий духу, Христос Господь наказує тобi!» Бiс же заридав i сказав: «Куди менi йти?» Мовила свята: «Iди в пiтьму кромiшню, i у вогонь вiчний, i в муки нескiнченнi, приготованi тобi, i батьковi твоєму сатанi, i всiм, що виконують вашу волю». Сестри ж всi здалеку стояли, дивлячись i несмiючи наблизитися. I коли бiс не хотiв вийти, довго впирався, свята Євпраксiя, поглянувши на небо, мовила: «Господи Iсусе Христа, не осором мене в цю годину, щоб не порадiв через мене бiс нечистий». I зразу великим голосом закричав бiс i вийшов – i стала жiнка здорова з того часу. Взяла ж її Євпраксiя, помила, вбрала в чистий одяг i повела до церкви. Усi разом вiддали славу i вдячнiсть Христовi Боговi. А Євпраксiя свята з того дня бiльше почала смирятися, служачи всiм сестрам, як рабиня. Коли ж матерi приносили недужих дiтей до монастиря, вiдсилала їх iгуменя до святої Євпраксiї. Вона ж, хоч i не хотiла, проте, велiнню старшої скоряючись, зцiлювала їх благодаттю Христовою.

Коли ж зблизився час блаженної кончини святої Євпраксiї, було одкровення вiд Бога iгуменi в сонному видiннi, що Христова наречена в небеснi покої прикликається. I засмутилася дуже iгуменя через видiння те, жалiючи через їхню розлуку з любою Євпраксiєю. I була заплакана, i нiкому не захотiла вiдкрити бачене. Старицi ж, бачачи її сумну й заплакану у всi днi, спершу не смiли її питати, чому так тужить, тодi й самi через тугу її сповнилися печалi, пiдiйшли до неї i питали: «Скажи нам, панi мати наша, чого ти в такiй тузi, бо й нашi серця розжалилися, бачачи тебе, що зiтхаєш i плачеш?» Вiдповiла iгуменя: «Не примушуйте мене розповiдати до завтрiшнього дня». Сказали їй старицi: «Живий Господь, мати наша, якщо не розповiси нам, то великою печаллю зраниш душi нашi». Мовила iгуменя: «Я не хотiла розповiдати вам до завтра, але тому що переконуєте мене казати, то слухайте: Євпраксiя покидає нас, завтра вiдiйде з життя цього, i нiхто з вас хай їй цього не каже, щоб вона не засмучувалася. Але нехай не довiдається цiєї таємницi, поки не прийде її час». Коли це iгуменя сказала, сестри довго плакали: всi дуже любили i шанували Євпраксiю, знаючи, що вона велика угодниця Божа й iстинна раба i наречена Христова, i втрата її немалою була для них. Плакали ж вони, а одна з сестер, чуючи плач стариць i про причину плачу довiдавшись, побiгла до пекарнi й побачила, що Євпраксiя пекла хлiби разом з Юлiєю, що з нею трудилася, i сказала до Євпраксiї: «Знай, панi, що через тебе iгуменя i старицi плачуть». Євпраксiя ж i Юлiя здивувалися цим словам i стояли мовчки. Тодi Юлiя сказала Євпраксiї: «Чи не той колись наречений твiй переконав царя забрати тебе з монастиря насилу i через те панi iгуменя i старицi тужать?» Вiдповiла свята: «Живий Господь мiй Iсус Христос, що навiть коли всi царства земнi, зрушившись, зберуться, то не зможуть мене змусити покинути Христа мого. Проте, панi моя Юлiє, iди i довiдайся точно, через що плач той, дуже-бо смутиться в менi душа моя». Пiшла тому Юлiя, стала при дверях i слухала, що говорилося. Iгуменя ж розповiдала старицям видiння таке. «Бачила я, – казала, – чесних мужiв, свiтло одягнених, якi увiйшли в монастир i казали менi: «Вiдпусти Євпраксiю, бо цар її потребує». I знову iнших два свiтлiших прийшли i сказали: «Вiзьми Євпраксiю i веди її до царя». Я ж зразу взяла її i пiшла. I коли ми прийшли до якихось ворiт предивних, їхньої краси переповiсти не можу, самi по собi вони вiдчинилися, i ми увiйшли всередину, i бачила я палати нерукотворнi, сповненi слави невимовної, i престол високий, i Цар пресвiтлий сидiв на ньому. Я всередину увiйти не змогла, а Євпраксiю, взявши, повели до царя. Вона, впавши, поклонилася Йому, i цiлувала пречистi Його ноги. Бачила я там сотнi сотень ангелiв i святих незлiченну кiлькiсть, всi ж стояли, дивилися на Євпраксiю. Пiсля цього бачила я Матiр Божу, Пречисту Дiву Марiю, Владичицю нашу, яка, взявши Євпраксiю, показала їй свiтлицю прекрасну i вiнець приготований, що славою i честю сяяв. I чула я голос, що казав до неї: «Євпраксiє, ось винагорода твоя i спочинок, нинi-бо йди, через десять днiв прийди i всiм цим насолоджуватися будеш на безкiнечнi вiки». Таке видiння iгуменя старицям розповiла, ряснi сльози проливаючи, i сказала: «Ось нинi десятий день, вiдколи я це бачила. Завтра Євпраксiя має переставитися».

Почувши це, Юлiя почала бити себе в груди й пiшла до пекарнi, плачучи й ридаючи. Бачила ж її Євпраксiя заплакану i сказала: «Заклинаю тебе Сином Божим, скажи менi, що ти чула i чому плачеш?» Вона ж сказала: «Плачу, бо нинi розлучимося з тобою: чула я вiд великої панi нашої, що завтра маєш померти». Євпраксiя, чуючи це, зразу ослабла i впала на землю, наче мертва. Сидiла над нею Юлiя i плакала. Тодi сказала Євпраксiя до Юлiї: «Подай менi руку, сестро моя, i пiдiйми, i веди мене у дровiтню, i там мене поклади». I так зробила Юлiя.

Лежала Євпраксiя на землi, плакала, говорячи до Господа: «Чому, Владико, вiдкинув мене, чужинку i сироту, чому зневажив мене: ось час, коли менi трудитися i боротися з дияволом, Ти ж нинi береш душу мою вiд мене. Змилосердися надi мною, рабою Твоєю, Господи, i залиш мене хоч на один цей рiк, щоб я плакала над грiхами моїми, бо я без покаяння i без дiл добрих, i нема менi надiї на спасення, адже у гробi нема покаяння анi слiз. I анi мертвi не восхвалять тебе, Господи, i не тi, що сходять у пекло, але живi благословляють Iм’я Твоє святе. Даруй менi один рiк, як безплiднiй смокiвницi». Коли вона так ридала, одна iз сестер, почувши, побiгла сповiстила iгуменi та старицям. I спитала iгуменя: «Хто сказав їй, що ми говорили, i збентежив її душу? Чи не заповiдала я вам, щоб нiхто не сповiщав їй цiєї таємницi, поки не прийде година її? I що ви наробили, передчасно збентеживши її?! Iдiть i приведiть її сюди». Коли була приведена свята, кинулася в ноги iгуменi, кажучи: «Чому не сказала менi, мати моя, про наближення кончини моєї, щоб я плакала над грiхами моїми? I ось нинi вiдходжу, не маючи надiї на спасення, бо чужа добрих дiл, але помилуй мене, владичице моя, i попроси Бога, щоб подав менi один рiк прожити, щоб я покаялася з грiхiв моїх, бо без покаяння вiдходжу. Не знаю, яка пiтьма обiйме i яка мука чекає мене». Iгуменя ж сказала їй: «Живий Господь, донько моя Євпраксiє, що зробив тебе достойною Небесного Царства нетлiнний Наречений твiй Христос, свiтлицю прекрасну i вiнець вiчної слави приготував тобi». I почала iгуменя розповiдати їй одкровення, що бачила про неї, i так утiшала її душу, i добру надiю вселяла, i просила її, щоб за неї молилася Боговi, аби її тої ж частки сподобив. Євпраксiя ж, лежачи при ногах iгуменi, почала тiлом нездужати, бо спершу їй стало зимно i тремтiла, тодi гарячка охопила її. I сказала iгуменя сестрам: «Вiзьмiть її i несiть до молитовного храму, надходить-бо її час». Тому взяли, поклали в молитовницi, i сидiли при нiй, тужили i плакали до вечора. Увечерi ж звелiла iгуменя сестрам прийняти їжу, при Євпраксiї залишитися самiй Юлiї, вона-бо нiколи не вiдступала вiд неї. I замкнулася Юлiя з нею, залишилася до утренi. Просила ж Юлiя Євпраксiю, кажучи: «Панi сестро, не забудь мене перед Господом, згадай, що я нерозлучною була з тобою на землi, згадай, що i читання книжок я тебе навчила, згадай, що i на подвиг наставляла тебе, i проси Христа, щоб i мене прийняв з тобою».

Коли настав ранок, бачила iгуменя, що Євпраксiя вже на останньому диханнi, послала Юлiю до сестер, кажучи: «Iдiть, прощайтеся з Євпраксiєю останнiм цiлуванням, бо вона вже при кончинi». Зiйшлися сестри, прощалися з нею, плачучи й кажучи: «Згадай нас, панi сестро, у Царствi Христовому». Вона ж, не можучи говорити, мовчала. Пiсля всiх прийшла i та, яку вона визволила вiд бiсiвської муки, i цiлувала руки її, плачучи й кажучи: «Цi руки святi багато менi, недостойнiй, послужили Бога ради, i вiдiгнали вiд мене диявола, який мене мучив». Євпраксiя ж не вiдповiдала їй. I спитала iгуменя: «Чи не жалiєш ти сестри цiєї, панi Євпраксiє, що нiчого не вiдповiдаєш їй, що плаче?» Євпраксiя ж поглянула на сестру ту i сказала: «Чому утруднюєш мене, сестро, залиш мене, хай спочину, бо при кончинi я, проте бiйся Бога, i Вiн збереже тебе». Тодi, поглянувши на iгуменю, мовила: «Молися за мене, мати моя, бо великий труд душi моїй у цю годину». I почали з iгуменею всi сестри молитися за неї. Коли закiнчили молитву i сказали «Амiнь», передала чесну i святу свою душу в руки Божi свята i преподобна наречена Христова Євпраксiя, проживши тридцять лiт вiд народження свого. Сестри ж дуже плакали над нею. Поховали її при матерi її i прославили Бога, що сподобилися таку богоугодну сестру мiж собою мати i до Бога провадити її. Юлiя ж невiдступно залишалася бiля її гробу, три днi плачучи й ридаючи. На четвертий день прийшла до iгуменi весела й радiсна i сказала: «Молися за мене, мати моя, вже-бо кличе мене Христос, Його ж за мене, грiшну, умолила панi Євпраксiя, щоб я була разом з нею». Те мовивши i попрощавшись з усiма сестрами, на п’ятий день померла. I поховали її при гробi святої Євпраксiї. Через тридцять днiв преподобна iгуменя Теодула, дияконеса, скликавши сестер, сказала їм: «Виберiть собі матiр замiсть мене, яка б могла керувати вами, мене-бо Господь кличе, Його ж багато за мене молила панi Євпраксiя, щоб учинив мене з нею i з Юлiєю, бо i Юлiя з Євпраксiєю разом сподобилася свiтлицi небесної, до них же i я вже вiдходжу». Сестри ж усi за Євпраксiю i Юлiю радiли, що увiйшли в радiсть Господа свого, i молилися, щоб i вони тої ж чести сподобилися. За матiр’ю ж, що їх покидає, плакали i вибрали одну iз сестер, на iм’я Теогнiя, за начальницю собi. Її прикликавши, iгуменя при кончинi сказала їй: «Знай добре цiлий чин i устав монастирського життя, заклинаю тебе Пресвятою єдиносущною Тройцею: не дбай про монастирськi маєтки анi про жодне багатство, щоб не обернути ум сестер до земних турбот i задля земного щоб не втратити небесних благ, але краще нехай, все земне зневаживши, отримають вiчне». До сестер же мовила: «Знайте життя святої Євпраксiї, будьте її наслiдувачками, щоб i частки з нею сподобитися у небеснiй свiтлицi». Тодi, останнє всiм давши цiлування, звелiла ввести себе до молитовницi, i дверi замкнути, i нiкому не приходити до неї до наступного дня. Наступного ранку прийшли сестри й побачили, що померла вона в Господi, i плакали, i поховали при святiй Євпраксiї.

З того дня нiкого на мiсцi тому не ховали, i було багато чуд вiд чесних мощей тих угодниць Божих: зцiлення на всiлякi недуги подавалися, i бiси втiкали, викрикуючи: «О Євпраксiє, i пiсля смерти долаєш нас i проганяєш нас!» Таке було житiє преподобної Євпраксiї, яка сподобилася небесної слави. Постараймося i ми наслiдувати її, дбаймо про смирення, послух, лагiднiсть, працьовитiсть, терпiння, чистоту i цноту її, щоб i ми, її молитвами, виявилися достойними вiчних благ, радости ж i перебування з ангельськими ликами i щоб сподобилися насичуватися славою Господа нашого Iсуса Христа в Царствi Його Небесному зi всiма святими на безконечнi вiки. Амiнь.