Без категорії

Житie преподобного отця нашого Памва

Мiсяця липня у 18-ий день

Памво преподобний до старости прожив у постництвi, у пустелi гори Нiтрiйської, яка в єгипетських краях, i засвiдчено про його добродiйне, i богоугодне, i святе життя вiд багатьох Отцiв великих, як же зразу явить наступне слово, з рiзних книг зiбране. Насамперед преподобний Антонiй Великий сказав про нього: «Страхом Божим [якого сповнений був Памво] дав перебувати в собi Духовi Божому». Каже преподобний Пимин: «Три дiла було видно в авви Памви: голодування щодня, i мовчання, i рукодiлля». Преподобний Теодор Студит про того ж отця блаженного дає таке свiдчення: «Памво i дiлом, i словом нехай прославиться достойно, як високий».

Сократ  же  схоластик  про  нього  пише,  що  на  початку свого iнокування був невчений, прийшов до одного з братiв, учителя книжного, хотiвши навчитися вiд нього псалмiв Давидових. I коли спочатку почув перший вiрш псалма тридцять восьмого: «Я мовив: пильнуватиму дороги мої, щоб язиком не згрiшити», – не схотiв iнших вiршiв слухати, але пiшов, кажучи: «Досить менi цього одного вiрша, якщо його на дiлi виконувати навчуся». I не приходив бiльше до вчителя. Через шiсть мiсяцiв побачив його десь учитель i спитав його: «Чому досi не прийшов до мене?» Вiдповiв Памво: «Не навчився я ще вiрша того на дiлi сповнювати». Пiсля того багато рокiв минуло, хтось зi знайомих його отцiв спитав його: «Чи ти вже навчився того вiрша, брате?» Вiдповiв Памво: «Дев’ятнадцять рокiв учився його безперестанку i ледве навчився на дiлi виконувати те, чого вiн навчає».

Хоч i був невчений вiд початку Памво святий, але потiм Бог його нарозумив – мав достатнє розумiння Божественного Писання й для iнших був (як же про нього пише Палладiй) досвiдченим учителем. Його учнями були чотири славнi в Єгипетському краю брати: Дiоскор, Амонiй, Євсевiй i Євтимiй, яких називали Довгими, про них згадано в житiї Йоана Золотоустого. З них же перший, Дiоскор, був потiм єпископом Єрмопольським. Не той-то Дiоскор, що був єретиком i проклятий на Четвертому Вселенському соборiд святих отцiв, але iнший того iмени, ранiший лiтами. Ще ж i Драконтiй чесний, у житiї преподобного Iларiона Великого згаданий, єпископ та iсповiдник Христовий, який вигнання вiд арiян витерпiв, також був учнем Памви блаженного у юностi своїй. Цих учнiв Памво учителем був.

Цей преподобний помiж iншими багатьма й великими чеснотами мав i ту, що цiлком зневажав золото i срiбло. Коли свята Меланiя Римлянка всi свої превеликi маєтки всюди роздавала потребуючим, Христа ради, досягла Олександрiї i, чуючи про святого Памва, до нього з Iсидором-пресвiтером, ксенодохом  олександрiйським, у пустелю прийшла, несучи з собою триста лiтрiв срiбла. I просила його,  щоб,  скiльки хоче, собi з принесеного срiбла узяв, вiн же анi не поглянув на те, анi вiд рукодiлля свого голови не пiдняв, плiв-бо рогозину, лише вiдповiв їй: «Хай винагородить тебе Господь за сердечнiсть твою, яку до Нього маєш». Коли ж наполягала вона проханням, щоб хоч щось взяв, сказав преподобний до брата, що служив йому: «Вiзьми, що дає, але обережно бери, i роздай братам, що у Ливiї i на островах, бо їм дуже бракує, безплiдна в них земля. А тим, що у єгипетських монастирях, нiчого не давай, бо щедра в них земля i можуть з труду свого задовольнитися». Меланiя ж блаженна все принесене срiбло дала в руки тому братовi на роздавання i сказала до преподобного Памви: «Отче, знай, скiльки срiбла того, що даю, – триста лiтрiв». Вiн же вiдповiв: «Бог, якому ти принесла, о донько, не потребує знати вiд тебе, яка мiра принесеного вiд тебе срiбла. Той-бо, хто тримає в мiрi землю i гори, хiба не знає, скiльки срiбла твого? Якщо б менi те давала, справдi б i мiру подаваного назвала. А ти даєш Боговi, який i двi лепти вдовинi не зневажив, але понад велике багатство їх прийняв. Мовчи тому, не труби перед собою».

До цього преподобного Памви прийшов якось авва Пiор i принiс iз собою окраєць сухого хлiба. Спитав його Памва: «Нащо, отче, хлiб iз собою принiс?» Вiдповiв Пiор: «Щоб не обтяжити тебе» (себто: хай не зменшу твого хлiба, а нехай свiй їм). По малих днях преподобний Памво йшов до отця Пiора i також взяв iз собою сухий окраєць хлiба i замочив його у воду. Те бачивши, Пiор мовив: «Нащо замочений хлiб принiс, авво?» Вiдповiв той: «Щоб не лише хлiба, але й води твоєї не обтяжувати».

Якось святий Атанасiй, архиєпископ Олександрiйський, просив авву Памва, щоб прийшов до нього до Олександрiї. Iшов старець з кiлькома братами, побачив, що миряни сидять, не зважають на ченцiв, якi їх минають. I сказав до тих мирян: «Встаньте i вiтайте монахiв, вшановуючи їх, щоб отримати благословення вiд них, часто-бо вони бесiдують з Богом i уста їхнi святi» . Тодi, увiйшовши до града, побачив жiнку, явну грiшницю, яка на звабу чоловiкам дуже малювалася. I почав плакати старець. Спитали його брати: «Чого плачеш, отче?» Вiдповiв: «З двох причин плачу: через загибель душi тої жiнки i через те, що я не маю такої турботи про свою душу, яку має вона про тiло. Вона-бо, щоб чоловiкам подобатися, так прикрасилася, я ж не дбаю, щоб прикрасити душу свою, щоб сподобалася Боговi».

Сповнений був преподобний Памво постiйного розчулення, нiколи не смiявся, анi лице його нiколи не усмiхалося. Одного ж дня бiси хотiли його розсмiшити: зачепили шнурком перо i, наче важку колоду, тягнули перед очима його, галасуючи i один одному «Поможiть! Поможiть!» горлаючи. Бачив же те авва Памво i засмiявся. Бiси ж почали ликувати: «Ура, ура, Памво засмiявся!» Вiн же вiдповiв їм, кажучи: «Я не смiявся, але посмiявся з немочi вашої, що стiльки вас не може одне перо понести». I, сповнившись сорому, бiси повтiкали.

Розповiдали про нього учнi, що дуже обережний був у бесiдах i розважливий вельми у вiдповiдях. I коли його хтось про щось питав iз Божестенного Писання чи про якесь дiло, не зразу вiдповiдав, але спершу довго мовчки роздумував i часто казав: «Не знаю, що вiдповiдати на це питання». I ледве за три днi чи за три тижнi, а часто i через три мiсяцi давав вiдповiдь. Бувала ж вiдповiдь його правдива i дуже корисна, iз благодатi Божої у розум вкладалася. Тому всi приймали з уст його слово зi страхом, як з уст Божих: Бог-бо говорив його устами.

У днi преподобного були в тих єгипетських краях два рiднi брати – Паїсiй та Iсая. Вони були дiти багатих батькiв: батько-бо їхнiй був славним купцем, що з коштовним крамом до Iспанiї ходив. Вони обидва пiсля смерти батькiв своїх роздiлили великий маєток, що їм залишився, помiж собою i сказали один одному: «Яке виберемо собi життя, о брате? Якщо будемо купцями, як наш батько, то, хто знає, кому залишаться труди нашi. Ще ж треба буде боятися, щоб не впасти в якiсь бiди чи до розбiйникiв, чи втопитися в морi. Виберiмо тому чернече життя, щоб i маєтки батькiвськi в небесну скарбницю покласти, i душ наших не згубити». Так обидва, порадившись, вiдреклися вiд свiту. Один свою частину маєтку зразу роздав убогим, i церквам, i монастирям,  i,  нiчого собi не залишивши, пiшов у пустелю, i навчився малого якогось рукодiлля, яким мiг би з труду рук своїх прогодуватися, жив один в Бозi, посту i молитвi вiддавався. Iнший же, збудувавши собi малий монастир недалеко вiд свiтських поселень i небагато братiв до себе прийнявши, опiкував подорожнiх i годував жебракiв. Збудував притулок для подорожнiх, також i лiкарню, i всiм, хто приходив до нього, давав спочинок, i служив хворим з великою сердечнiстю. У суботу i недiлю по двi, i по три, i по чотири трапези ставив для убогих. Так обидва тi брати прожили декiлька рокiв i переставилися до Господа. Пiсля їхньої кончини була мiж багатьма братами духовна бесiда i безгрiшна суперечка про обох тих братiв: однi бiльше хвалили того, що роздав раз маєток свiй i в пустелю на безмовнiсть пiшов, iншi ж надавали перевагу другому, який iз маєткiв своїх довгий час послужив подорожнiм, убогим i хворим. У такiй суперечцi не могли дiйти згоди мiж собою довго брати, пiшли питати про те преподобного авву Памва, хотiвши довiдатися, життя котрого з тих двох приємнiше Боговi i хто з них бiльшу винагороду отримав. Памво преподобний, питання їхнє почувши, вiдповiв: «Обидва досконалi в Бога. Той-бо, хто опiкувався подорожнiми, уподiбнився до праведного Авраама, пустельник же – до святого Iллi-пророка, i рiвно обидва догодили Боговi». Брати ж не погоджувалися, але супроти говорили мiж собою: однi пустельника бiльше хвалили, казали, що вiн сповнив євангельську заповiдь, щоб продати свiй маєток, роздати бiдним i, взявши хрест, iти за Христом, у голодi й спразi перебуваючи у всi днi. Опiкун же подорожнiх, хоч зi свого маєтку i послужив убогим, проте i сам мав прохолоду, їв i пив з подорожнiми, i з хворими куштував. Противники ж казали, що й опiкун подорожнiх сповнив слово Христове, сказане в Євангелiї: «Не прийшов Я, щоб служили Менi, але щоб послужити їм». Послужив-бо стiльком багатьом, виходячи щодня на шляхи люднi, шукаючи подорожнiх, убогих, хворих, бiдних i вводячи таких у дiм свiй, i всiляко даючи спочинок. I якщо за одне горня холодної води, дане спраглому, обiцяна винагорода вiд Бога, то наскiльки бiльшу має винагороду гостинний брат, незлiченно голодних i спраглих задовiльнивши й кожному хворому, як Христос, послуживши? Таку мiж братами незгоду бачачи, преподобний Памво сказав до них: «Зачекайте трохи, браття, поки вiд Бога отримаю сповiщення, i про те вам скажу». Минуло декiлька днiв, знову прийшли до нього брати, хотiли знати про те, що питали. I сказав їм старець: «Перед Богом кажу вам, що обох тих братiв (Паїсiя та Iсаю) бачив, як разом у раю стояли». Те чувши, всi брати заспокоїлися i вiддали хвалу Боговi.

З одкровення преподобному про тих двох братiв стало всiм зрозумiло, наскiльки велику має вiн благодать вiд Бога, що перед кончиною своєю райськi блага сподобився бачити i спогляданням їх, а найбiльше щедрою благодаттю Божою, що жила в ньому, уподiбнився до райських мешканцiв. У тлiнному тiлi, живучи мiж людьми, вже мав на обличчi образ райського нетлiння, не лише душею, а й тiлом був просвiтлений, i сяяло лице його славою, як же давно лице святого пророка Мойсея, про що написано в Патерику так. Три роки преподобний Памво жив, молячись до Бога й кажучи: «Господи, прошу Тебе, щоб Ти не прославляв мене на землi». Бог же, що угодникiв своїх прославляє, настiльки його прославив, що не могли брати поглянути на лице його вiд слави, яку мав. Так святий на землi був у тiлi прославлений, перед своїм прославленням на небi. Коли ж надiйшла блаженна його кончина, пiсля сiмдесяти рокiв його життя, мовив до братiв, що обступили його: «Вiдколи я оселився в цiй пустелi i збудував келiю й осiв у нiй, нi одного не минуло дня, коли б я не робив чогось своїми руками, аж до втоми. Анi не пам’ятаю, щоб їв коли хлiб, задурно вiд когось даний, але з труду рук своїх мав його. Анi не вийшло з уст моїх такого слова, яким би я в цю годину соромився i за яке б каявся. Проте вiдходжу до Бога так, наче анi не починав богоугодно й чернечо жити». Те мовивши, передав чесну i святу свою душу в руки Божi, нiякого не мав тiлесного болю. Таке було життя i кончина цього угодника Божого, його ж святi молитви нехай помагають i нам, грiшним, на богоугодне життя наставитися i кончину добру отримати з милосердя Господа нашого Iсуса Христа, Йому ж з Отцем i Святим Духом честь i слава нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.

Знайшли помилку