Житiє преподобного отця нашого Олександра, первоначальника обителi незасинаючих

Мiсяця липня на 3-й день

Цей святий преподобний отець наш Олександр iз азiйських країв був родом, у Константинопiль, юним будучи, задля вивчення граматики прийшов, i повчився книжного розуму досить, i в зовнiшнiй фiлософiї досконалий був. Змужнiвши ж вiком i лiтами, подався до вiйська i за якийсь час став воєначальником у полках. Любив же читати книги, i, коли залишалося йому вiд зовнiшнiх дiл трохи часу, вправлявся в читаннi Божественного Писання: був-бо муж життям чесний, добродiйний, постiйний i богобоязливий, цнотою i повстримнiстю прикрашений, прочитав же Старий i Новий Завiт, заглибився розумом у слова євангельськi, Пречистими Христовими устами мовленi: «Якщо хочеш досконалим бути, iди, продай маєток свiй i роздай убогим, i будеш мати скарб на небi, i йди услiд за Мною». Тi слова Христовi обмiрковуючи й безсумнiвно в них вiрячи, почав продавати майно, якого мав досить, за достойнiстю сану свого, i роздавати бiдним та потребуючим, поклавши неодмiнний намiр вiдректися свiту i всього, що у свiтi, i наслiдувати Христа.

Чув же, що в Сирiї є киновiя святих мужiв, їхнє життя славне, i забажав туди пiти. Вiдклав тому сан свiй i покинув друзiв своїх, i дiм, i рабiв, i всi житейськi турботи, i пiшов у Сирiю. I прийшов до одної киновiї, у якiй же був аввою преподобний Iлля. I впросив його, щоб прийняв його в чин чернечий до братiв. I зарахований був до лику ченцiв, прожив у киновiї тiй чотири роки. Служiння, якi йому наказували, виконував не лiнуючись, i в постницьких подвигах навчався, i вiддавався денно-нiчним молитвам i книжному читанню, а найбiльше навчався розумiння слiв iз Псалтиря, аби знати кожного вiрша силу, i про те досвiдчених розпитував, насолоджуючись серцем i розчулюючись духом. I молився старанно до Бога, щоб подалося йому зверху розумiння недовiдомих у Божественному Писаннi тайн, що й отримав вiд благодатi Духа Святого. Бачив же у всiх киновiях велику й надмiрну турботу братiв щодо їжi та одягу i згадував собi слова з Євангелiя Христового: «Не турбуйтеся про їжу, i пиття, i про одяг, i про завтрiшнє, бо птахи i трави польовi кращi вiд людей, i якщо всiх опiкун Бог птахiв годує, i траву польову одягає, наскiльки бiльше людей, що Йому служать, здатний прогодувати i одягнути, лише б шукали насамперед Царства Божого i правди Його, i те все додасться їм».

Якось узяв книгу Євангелiя, яку мав у себе, пiшов до авви Iллi i казав йому: «Отче, чи все правда, що в Євангелiї Небесне вам сповiщаю!» I проповiдував їм святий по-апостольськи слово спасення. Вони ж однi слухали, iншi не розумiли, i повели, передали його мiському судовi.

Був же градоначальник на iм’я Равул. Вiн, слова Божi з уст преподобного чуючи, сперечався з ним про вiру довго iз книг своїх еллiнських, ще ж i дуже йому погрожував. Але, бачачи, що вдачею святий лагiдний, i у вiдповiдях премудрий, i у всiх словах нездоланний, не зробив йому нiякої кривди: Бог так щодо свого раба влаштував. Взяв же його осiбно, почав до нього говорити: «Скажи менi правду: яку ви, християни, маєте надiю, зневажаючи так життя ваше?» Преподобний же усмiхнувся, вiдповiв: «Не так є, як говориш, не зневажаємо-бо життя нашого, а намагаємося зберегти його безсмертним навiки. Справжнiм життям є те, щоб жити вiчно, а жити тимчасово — не життя, а смерть. Це-бо тимчасове смертне життя зневажаємо задля майбутнього вiчного безсмертного життя. Написано-бо нам: «Хто погубить душу свою у цьому вiцi, у життi вiчному знайде її». Запитав Равул: «Де ви сподiваєтеся бути, перейшовши iз цього життя?» Святий же почав розповiдати йому про Царство Небесне i про приготованi для праведних блага. Хоч еллiн невiрний думав, що байку йому вповiдає, проте хотiв бiльше слiв святого почути, питав його про початок святої вiри. Тодi преподобний, навчаючи його про богопiзнання та Божу доброту до людей, почав розповiдати йому про Господнi дiяння вiд створення свiту аж до хреста i вiльної смерти Христової, воскресення i на небо зi славою вознесення. I бесiдували так день i нiч обидва, анi їжi, анi пиття не скуштувавши, анi до сну не схилившись. Коли говорили про святого Iллю-пророка, який замкнув небо словом i звiв молитвою вогонь на жертви, якого Вааловi жерцi вiд Ваала й iнших богiв своїх випросити не могли, Равул, те чувши, смiявся i казав: «Всi тi вашi християнськi розповiдi – брехня. Раджу ж тобi корисне: принеси нашим богам жертви разом з нами. Вони ж добрi, простять тобi, що в невiданнi ти зробив їм кривду, спалив храм їхнiй». Сказав святий: «Якщо справдi богами є тi, що ти їх богами називаєш, то чому в днi Iллi, коли жерцi їхнi цiлий день до них взивали, не послухали молiння їхнього, не звели вогню з неба на жертви? Раб же Божий Iлля сам-один тiльки був i раз помолився до одного нашого на небi Бога – i зразу впав з неба вогонь, i спалив не лише дрова i жертви, але й воду, i камiння, i землю обпалив, ще ж потiм i на двох пiвсотникiв, що хотiли пророка схопити, впав вогонь зверху i спалив їх з воїнами їхнiми». На це Равул вельми розсмiявся, мовив: «Якщо це правда i тому ти називаєшся рабом Бога свого, зроби те саме. Ось бачиш перед нами багато гiлок i трiсок. Помолися до свого Бога, як же й Iлля, i хай зiйде з неба вогонь i спалить те. Тодi i я скажу, що нема iншого Бога, окрiм Бога християнського». Сказав йому святий: «Помолися ти спершу до богiв своїх, щоб зробили це». Вiдповiв Равул: «Не маю я такої сили анi вiдваги до богiв моїх, але ти до свого Бога помолися». Тодi Олександр святий, згадавши слова євангельськi, що «все можливе для того, хто вiрить», встав на молитву, безсумнiвною вiрою на Бога покладаючись. I коли, пiднявши руки свої, почав молитися, зразу впав вогонь з неба на гiлки i трiски i спалив їх в них на очах. Те бачачи, Равул сповнився великого жаху й боявся, аби не впав i на нього вогонь i не спалив його, як же при Iллi пiвсотникiв. I вигукнув голосно, кажучи: «Воiстину великий Бог християнський!» I хотiв про те чудо розповiдати людям, але святий великою забороною заборонив йому, щоб нiкому не казав. I замовк Равул, не розповiдаючи i ховаючи в собi, доки преподобний Олександр живим був. Пiсля кончини блаженного розповiв про те чудо перед єпископом i монахами, Бога у свiдки беручи. I правдивим було свiдчення його. Ми ж до попередньої розповiдi повернiмося.

Равул-градоначальник пiсля чуда того вражаючого пробув зi святим Олександом разом один тиждень, зi слiв його богонатхненних ясного пiзнання таїнств святої вiри навчаючись i на праведний путь спасення наставляючись. Тодi, молячись, хрещенням святим був просвiтлений, вже-бо i пресвiтлий Пасхи празник зближався. Ненависник же спасення людського диявол, хотiвши новонаверненому зробити перепону, вклав йому думку, щоб не в градi прийняти святе хрещення, але в однiй церквi, яка за три поприща вiд града стояла. I пiшли туди. За ними йшло багато чоловiкiв з жiнками та дiтьми. Коли ж прийшли до тої церкви, зустрiли там одну дiвчину, що вельми бiснувалася. I злякався Равул, мовив: «Не хочу бути християнином, ось-бо цю дiвчину карають боги, бо християнську прийняла вiру. Боюся, щоб i менi те саме не сталося». Те мовивши, пiшов з церкви, назад хотiв повернутися. Святий же наздогнав його, затримав, кажучи: «Чому пiдступами ворожими зваблюєшся? Дiвчина та за свої грiхи з Божого допусту приймає покарання, бо, посвятившись служити Боговi в дiвочiй чистотi, не зберегла обiтницi своєї i через те страждає вiд бiснування, передана сатанi, щоб дух її врятувався. А що те правда, не прошу, щоб моїм словам ти повiрив, але сам iди, послухай, якi слова з уст її виходять».

Пiшов Равул до бiснуватої, почув, як вона голосно визнавала своє грiхопадiння, за що допустив Бог увiйти в неї сатану i мучити її. Те чувши, Равул вiдклав сумнiв i просив хрещення святого. Коли ж вiн охрестився i зi святої купелi вийшов, одяг його бiлий, за звичаєм християнським до святого хрещення приготований, виявився весь згори донизу iз хрестами, червоною фарбою, наче киноваром, помальований, i всi дивувалися чуду тому, i молилися чоловiки та жiнки, що прийшли з ним, щоб охрещеними бути. Святий же Олександр хотiв переконатися, чи справдi у Христа вiрять, сказав до них: «Годиться спершу на дiлi явити вiру. Ходiмо нинi у град, i якщо хто має в домi своєму iдолiв, хай винесе посеред граду i своїми руками розiб’є їх на частини i пiсля того хрещення нехай прийме». I зразу всi зi словами тими погодилися i пiшли, винесли з домiв своїх iдолiв велику кiлькiсть i побили їх серед града. I так цiлий град той просвiтився святим хрещенням. I перебував з ними преподобний деякий час, утверджуючи їх у святiй вiрi. Бачив же, що добре у благочестi утвердилися i дяку Боговi вiддають, мовив до Равула й до iнших деяких слова такi: «Дотепер молоком ви вигодовувалися, далi годиться вас до твердiшої їжi привчити. Якщобо хто з вас у християнському життi хоче досконалим бути, хай послухає слiв Христа, що каже: «Продайте маєтки, роздайте убогим i будете мати скарб на небi. Не турбуйтесяпро завтрашнє, але Царства Божого шукайте, а Отець Небесний все потрiбне подасть, знає-бо, чого ви потребуєтеб». Равул же, це чуючи, мовив: «Не можу я таким досконалим християнином бути. Якщо все продам i роздам, то хто багатьох моїх домашнiх прогодує? I як може без дбання датися комусь те, що для життя потрiбне? Якщо хочеш мене в цьому переконати, покажи менi на дiлi: ось принаймнi один день прогодуй мене i цiлий дiм мiй без всiлякого дбання. Але знаю, що не можеш, бо ти убогий, анi для себе одного їжi на один день не маєш. I якщо в градi цього зробити не можеш, то що зробиш у пустелi, якщо, все покинувши, за тобою пiдемо?» Святий же, велике маючи на Бога уповання, сказав смiливо: «Вiзьми домашнiх своїх, скiльки хочеш, ще ж i друзiв своїх, яких знаєш, вiзьми з собою i веди на цiлий день у яку знаєш далеку вiд людей пустелю, i я буду з вами. Хай нiхто не бере з собою анi найменшого окрайця хлiба, анi iншої якоїсь їжi. I якщо Бог не нагодує вас, як же колись iзраїльтян у пустелi, то моїм словам бiльше вiрити не будете».

I погодився з ним Равул. Встав зранку i взяв багато iз собою домашнiх i друзiв, i пiшов в одну непрохiдну пустелю, маючи з собою i преподобного Олександра: його ж слiв збування хотiв бачити на дiлi. Iшли цiлий день, i вже одинадцята година була, стали десь помiж двох гiр, що нiзвiдки нiякої стежки анi слiду не було. I почав Олександр святий за звичаєм своїм вечiрню вiдправляти, а Равул з дружиною голоднi були, думали, що будуть їсти. Коли святий закiнчив молитву, побачили якогось чоловiка, простого поселянина, що до них iшов i вiв худобину, навантажену великими торбами, що по обидва боки звисали. У них же були хлiби чистi й теплi й iншi садовi та городнi наїдки. I сказав преподобний до Равула: «Вiзьмiть ту їжу, i не будьте невiрнi, але вiрнi». Вони ж iз радiстю прийняли, i дивувався Равул з друзями своїми, кажучи: «Звiдки в цiй пустелi взявся чоловiк з такими наїдками? Ми, увесь день iшовши, ледве дiйшли, йому треба було опiвночi встати i вийти з дому, щоб сюди в цю годину прибути. Але якщо й опiвночi вийшов, то чому хлiби цi теплi, наче цiєї години з печi вийнятi?» Так дивуючись, питали чоловiка : «Звiдки ти i хто тебе послав сюди?» Чоловiк же сказав: «Пан мiй послав вам це, щоб не були ви голоднi». I коли ще щось до чоловiка того хотiли сказати, зразу вiн з худобою невидимим став: ангел Божий був в образi простого чоловiка явився. Вони ж, враженi, дивувалися i тодi повiрили словам преподобного, бiльше ж євангельським Христовим, щоб не турбуватися, служачи Господовi, але на Промисел Божий покладатися. Поклонилися з вдячнiстю Боговi, їли й заночували там. Зранку ж у град повернулися.

Iз цього чуда зрозумiло, що їв преподобний Олександр сiм лiт у пустелi, без всiлякої про себе земної турботи перебуваючи. Тим чудом градоначальник Равул добре укрiпився i хотiв без всiлякого галасу вправлятися у богомисленнi. Покинув спершу сан начальства свого, тодi почав продавати маєтки свої й роздавати убогим, за згодою жiнки та доньок (сина ж у нього не було), їм же достатню вiддiлив частину для прогодування. Жiнка з доньками збудувала монастир, послужила в ньому всiм серцем Боговi й угодила Йому добре. Равул же все своє роздав, рабiв звiльнив, вiдiйшов у пустелю, а по кiлькох роках узятий був iз пустелi на єпископство Едеського града, i досить рокiв прожив у святительствi, як свiтло, просвiчуючи своє стадо. Але ми до розповiдi про преподобного Олександра повернiмося.

Бачачи, що град, який вiрою святою просвiтив, процвiтає i змагає у благодатi Господнiй, святий Олександр веселився духом, але бажання серця його тягнуло до пустелi. Люди ж хотiли мати його собi за єпископа i багатьма проханнями про те йому надокучали. Коли ж вiн не погоджувався i таємно хотiв пiти вiд них, стерегли бiля ворiт градських вдень i вночi, не хотiли вiдпустити вiд себе отця i вчителя свого. Тому в кошиковi, як колись святий апостол Павло, з допомогою певних своїх учнiв уночi по стiнi спустився i пiшов у бажане йому пустельне безмов’я.

Iшов же два днi пустелею, натрапив на розбiйницьке житло. I взяли його розбiйники, до старiйшини свого привели. Преподобний же своїми богонатхненними словами не лише звiрячий його норов i дикiсть вгамував, але й жорстокiсть кам’яного серця його зм’якшив розчуленням i зробив так, що той повiрив у Христа. I через небагато днiв охрестив його святим хрещенням. Пiсля хрещення спитав його преподобний: «Що перед хрещенням ти просив у Бога?» Вiдповiв той: «Просив, щоб пiсля омиття грiхiв моїх святою купiллю забрав Бог скоро душу мою вiд мене». I сказав святий: «Буде тобi, що просив». I на восьмий день пiсля хрещення той новоохрещений, грiхи свої добре омивши, не лише купiллю святою, а й багатьма сльозами справжнього покаяння, переставився до Господа. Те бачивши, й iншi розбiйники приступили до святої вiри i, охрестившись, суворе покаяння на себе прийняли. I невдовзi житло те розбiйницьке стало монастирем, тi ж розбiйники вiдреклися свiту, прекрасними ченцями були. З ними ж преподобний досить часу прожив, i чернечi устави їм законопоклав, i начальника досвiдченого поставив, i попрощав їх у Господi, i пiшов у глибшу пустелю, радiючи духом через спасення душ людських.

Йшов два днi, дiйшов до рiки Євфрат i перейшов її, знайшов десь закопану в землю бочку велику, порожню й оселився в нiй. Вдень-бо горами та дiбровами пустельними ходив, на нiч же приходив до тої бочки. Що ж їв, не треба питати, якщо i для Равула з дружиною його, як же мовилося, хлiб у пустелi випросив у Бога.

Жив же там довгий час, почали – Бог посилав – приходити до нього брати й селитися бiля нього, хотiвши наслiдувати його рiвноангельське життя. Перебував преподобний на тому мiсцi лiт двадцять. У тi роки утворилася там, при Євфратi, киновiя велика, зiбралося багато братiв, числом до чотириста, з рiзних народiв: iз грецького, з римського, iз сирiйського i єгипетського. Бог таке стадо зiбрав i вручив доброму пастиревi, преподобному Олександру. А найдивнiше, що не турбувалися про їжу i одяг: щодня досить було потрiбного для такого зiбрання, а те, що залишалося, не берегли на завтра, а все роздавалося тим, що приходили, убогим i подорожнiм. Промисел Божий на кожен день посилав їжу рабам своїм.

Там уперше встановився новий, якого ранiше не було, чин незасинаючих. Преподобний Олександр спершу встановив сiм разiв удень i вночi ходити до церкви на славослiв’я Боже, за словом святого пророка, що казав: «Сiм разiв на день хвалив я Тебе, за присуди твої справедливi». Тодi, розмiрковуючи та роздумуючи над такими словами того ж пророка: «У законi його поучався день i нiч», – казав собi: «Чи можливо людинi це слово сповнити дiлом, щоб удень i вночi, не засинаючи, поучатися в законi Божого славословлення?» I знову казав: «Якщо не було б можливо, не сказав би Дух Святий цього устами пророка». I хотiв у киновiї своїй встановити той чин, щоб у церквi були безперестаннi вдень i вночi псалмоспiви. Говорив-бо: «Якщо неможливо однiй людинi цього в келiї зробити через немiч тiлесну, то можливо багатьом у церквi, мiняючись годинами». Так собi думав, проте не смiв почати без божественного сповiщення. Згадав же слово Христове: «Просiть i дасться вам, стукайте i вiдчиниться». Почав належною молитвою просити i стукати у дверi доброти Христової, щоб подав йому вiстку про те, чи угодний Йому його намiр i чи буде приємний той чин, щоб, як ангели на небi завжди, так i на землi люди, що в його киновiї, в ангельському чинi, i в церквi, що є земним небом, вдень i вночi псалмоспiвами славили Бога. Про це преподобний з великим постом i з всенiчними молитвами молився три роки. Явився ж йому Господь, кажучи: «Те, що намiрив, почни, приємне-бо воно Менi». Про те Господнє явлення розповiдав преподобний деяким духовнiшим iз братiв, наче вiд iншої особи переповiдаючи, подiбно до святого апостола Павла, що мовив: «Знаю чоловiка, що був у пiднесеннi до третього неба», – був же то вiн сам.

Почав-бо так: роздiлив братiв на двадцять чотири черги, за числом двадцяти чотирьох годин дня i ночi, щоб кожен, черги своєї годину знаючи, перебував на мiсцi спiву. Був же спiв – псалми Давидовi, що на два хори по вiршах нешвидко спiвалися, без звичного церковного правила, яке ж припинив нововстановлений чин псалмоспiву. I так вдень i вночi безперестанно в церквi славословили Бога, через що киновiю їхню прозвали незасинаючою обителлю.

Встановив же преподобний при псалмоспiвах i число поклонiв на кожен день, за числом тих прощень, якими в Євангелiї Господь велить того, що згрiшив, прощати, – ciмдесят разiв по сiм, що є чотириста дев’яносто. Ще ж звелiв, щоб пiсля закiнчення кожної служби церковної i монастирської i пiсля кожного дiла говорити такi слова: «Слава во вишнiх Богу, i на землi мир, серед людей благоволiння».

Такий чин в обителi своїй встановивши, думав собi, чого ще потрiбно для богоугодження. I згадав слово псалма: «Навчу беззаконникiв шляхiв Твоїх, i нечестивi до Тебе навернуться». Казав собi: «Потрiбно пiклуватися не лише про своє, але i про спасення iнших, а найбiльше про навернення нечестивих». А тому що в той час багато ще в тих краях було iдолопоклонництва, вирiшив послати декого з братiв на проповiдування Христа. I вибрав на ту службу досвiдченiших й у вiрi палкiших сiмдесятьох братiв, за числом тих учнiв Христових, про яких же святий євангелист Лука пише: «Явив Господь й iнших сiмдесят, i послав їх по два перед собою у кожне мiсто i мiсце». Стiльки ж i наслiдувач Христовий Олександр преподобний вибрав учнiв на проповiдь Христову i, помолившись за них, послав їх по два у всi навколишнi поселення iдолопоклонницькi. I помагала їм благодать Божа, молитвами отця преподобного, що не були труди їхнi марнi, багатьох-бо з еллiнiв до Христа привели.

Пiсля закiнчення двадцяти лiт свого перебування при рiцi Євфрат Олександр преподобний, бачачи, що киновiя його добре влаштована i чин незасинаючих та всi законоположення постницького життя утвердженi, возвеселився духом i вельми дякував Боговi. Мав же велику в серцi ревнiсть i бажання спасати душi людськi – замислив вийти до перських меж, де нечестя еллiнське множилося. Вибрав тому на дорогу з собою сто п’ятдесят братiв, iнших же досвiдченому старцевi Трохиму доручив i поставив його iгуменом киновiї. Мир i благословення їм давши, перейшов Євфрат iз вiддiленою собi братiєю i вирушив у дорогу до Перського краю i пустелi, нiчого з собою з потрiбного не несучи, окрiм книг святих, бо i в дорозi, куди ходив, не припиняв з братами безперестанних псалмоспiвiв, як же i в церквi, на два лики чергами по годинах вдень i вночi перемiнюючись. Хотiв же випробувати терпiння братiв своїх, водив їх пустелею без їжi, самими лише ягодами велiв їм у вiдповiдний час пiдживлюватися. Деякi з них, нетерплячi, почали нарiкати, як колись iзраїльтяни на Мойсея, кажучи: «Вивiв нас у пустиню цю, щоб заморити голодом». I думали таємно повернутися до обителi. Було ж таких тридцять. Зрозумiв помисли їхнi преподобний через Боже одкровення, викрив їх як маловiрних i велiв їм назад повернутися. До iнших же великим голосом мовив: «Повiрте менi, брати, що нинi вiдвiдає нас Бог щедрою їжею i осоромить невiрство ваше». Коли вже наблизилися вони до меж Перського краю, на яких царi греко-римськi збудували малi, але мiцнi гради, i воїнство було в них поставлене для сторожi вiд варварських нападiв, поблизу тих градiв, у пустелi, коли йшов преподобний з братами, вийшли назустрiч їм, Божим велiнням, iз градiв тих воєначальники, що звалися тривунами, iз хлiбами прекрасними й рiзними наїдками. I просили святого, щоб увiйшов у гради їхнi й охрестив їх, бо багато в них є бiсiвських служителiв. Спершу принесеної їжi скуштували всi з вдячнiстю, тодi преподобний тих деяких братiв, що були маловiрнi й нетерплячi, вiдiслав до киновiї i пiшов у тi гради. I помагала Господня благодать: за недовгий час проповiддю Євангелiя всiх здобув Христовi.

В одному з тих градiв учення його не хотiли прийняти, а найбiльше коли почули, як вiн вчить про милостиню i щедре подання потребуючим. I сказали багатi до нього: «Ти прийшов нас зубожити». Преподобний пiшов вiд них, а Бог покарав їх бездощiв’ям: три роки не було в них дощу, – доки не пiзнали грiха свого i не знайшли преподобного (тодi вiн був в Антiохiї) i не вмовили його пробачити їм їхнiй грiх. I четвертого року дощ великий пролився, був у них щедрий врожай плодiв земних, душ же їхнiх Боговi здобуття.

Проходячи ту пустелю, преподобний дiйшов до града, що називався Пальмiра, його ж Соломон збудував у пустелi. У ньому громадяни хоч i називалися християнами, проте були юдеями, iз християнством старозаконня трималися. Вони, довiдавшись про наближення до них Олександра з братами, замкнули перед ними ворота града, кажучи: «Хто таку кiлькiсть ченцiв цих прогодує». I не пустили їх до себе. Преподобний же подякував Боговi, мовив: «Добре надiятися на Господа, анiж покладатися на людину. Не будьте малодушними, браття: коли-бо й не чекаємо, вiдвiдає нас Бог». Коли ж пiшли вiд града за декiлька поприщ, варвари, що недалеко там перебували – Бог їхнi серця схилив – вийшли назустрiч їм, хлiб i всiлякi блага земнi принiсши, погостили їх досить. Звiдти пiшов преподобний до Антiохiї, Бог так скеровував його дорогу на користь багатьом. Коли туди наблизилися, зi звичним чином безперестанного псалмоспiву, довiдався про його прихiд єпископ града того, що звався Теодот, славнимбо було iм’я Олександра i шановане повсюди. I збунтував диявол якихось злiсних i заздрiсних людей: вчинили вони наклеп на преподобного i на братiв його перед єпископом, що, мовляв, усi пости i молитви, якi творять, – лицемiрно роблять, задля марнослав’я, щоб люди бачили. Єпископ же не зрозумiв, що наклепи брехливi, зразу послав багатьох своїх слуг iз тими наклепниками, щоб вигнати безчесно з града Олександра i тих, що з ним.

Тим часом той чесний лик земних ангелiв, преподобним Олександром ведений, зi звичним спiвом вже увiйшов до града. Посланцi ж вiд єпископа зустрiли їх у градi, напали на них, як розбiйники, i, кожного з них узявши, багато накладали ран, i за град виволокли, i преподобному Олександровi, як начальнику, подвоїли ран i безчестя. Вiн же i брати його радiли, що сподобилися так невинно постраждати. Розумiв же преподобний, що це ворожий пiдступ хоче перепинити користь для багатьох, тому знову, духом зрушений, у град вночi таємно з братами увiйшов. I знайшли якiсь порожнi старi лазнi, у яких своє псалмоспiв’я здiйснювали. I зранку довiдався про те єпископ. Хоч i гнiвався, проте i на милiсть схилився i не велiв бiльше кривдити їх: боявся не лише Бога, а й людей, бо всi мешканцi антiохiйськi радi були через прихiд до них преподобного i мали його за великого пророка, на єпископа ж вельми нарiкали за першу кривду i безчестя, якi вчинив преподобному отцевi i братам його. Розчулився єпископ, благословив перебування Олександра i братiв його у градi. I були їм порожнi лазнi тi обителлю. А за короткi днi мешканцi, волею i благословенням єпископа, церкву йому збудували i монастир влаштували, i багато з людей свої церкви покидали, до преподобного Олександра на церковну службу збиралися, хотiли слухати медоточивi його слова, якими вiн тих, що приходили, повчав. I дух усiх горiв любов’ю до преподобного, i все потрiбне подавали йому i братам на щодень. Вони ж у вiдповiдний час для їжi раз на день пiсля години дев’ятої їли, решту ж роздавали убогим, не залишаючи на завтра. Бог же щодня руками милостивих вбоголюбiв посилав їм їжу i те, що було потрiбно.

Через якийсь час захотiв преподобний при обителi своїй мати притулок для подорожнiх i лiкарню i, попросивши на те вiд єпископа благословення, здiйснив, що хотiв, бо хоч i був убогий, взагалi нiчого не мав, проте скарбницi багатих були перед ним вiдчиненi, всi з радiстю йому подавали, чого потребував, i робили сердечно те, що вiн їм казав. I служив хворим преподобний i подорожнiм давав спочинок. Подавалося потрiбне вiд боголюбцiв, бiльше ж вiд самого Бога, на послуження хворим, подавалося зцiлення недуг вiд чесних i чудотворних рук його, мали ж вони сили багато. I славлений був через нього Бог. А тому що бачив Олександр, що єпископ у своєму покликаннi дещо недбало робить i воєвода градський та iншi великi сановники неправду чинять, зодягнувся у ревнiсть Iллi й безстрашно, хоч i лагiдно, всiх викривав, зi слiв Божих навчаючи їх правди та iстини. I був усiм як учитель i наставник. Але не кожному та його ревнiсть була приємна, насамперед начальству i з клирикiв деяким. Хоч i дивувалися добродiйному його життю, проте й ненавидiли його вельми i єпископа на нього намовляли весь час. I посланий був вiд єпископа один найзлiснiший пiддиякон на iм’я Малх з багатьма слугами до преподобного, щоб вигнати його з града. I прийшов Малх iз гнiвом, вдарив сильно рукою в лице святого, кажучи: «Iди собi з града цього, нечестивцю». Преподобний же, наче ягня незлостиве, нiчого iншого, лише євангельське покiрно мовив слово: «Було ж iм’я рабовi Малх». I коли хотiв Малх-пiддиякон зi слугами, що з ними прийшли, бiльше кривдити преподобного i з града вигнати, зiйшовся люд, i вчинився галас великий: всi-бо заступалися за отця i братiв його. I ледве Малх i тi, що з ним, врятувалися вiд народного бунту. Єпископ же бiльшого сповнився гнiву, змовився iз воєводою, який також на святого гнiвався, i схопили вночi преподобного в обителi його (нiхто з людей не знав про те), прогнали його до Халкиди. Тодi й братiв його розiгнали, i розiйшлися вони, де хто мiг.

За якийсь час Олександр преподобний знову повернувся до Антiохiї, бо антiохiйцi тужили за ним, на єпископа i воєводу вельми нарiкали. А тому що не знайшов братiв своїх, не хотiв i сам там жити, але хотiв пiти. Про те довiдалися громадяни, стерегли ворiт, щоб не вийшов, любов’ю великою до нього були одержимi i хотiли, щоб у них жив. Вiн же не хотiв бiльше в Антiохiї бути, змiнив чернечий свiй одяг, одягнувся в якесь лахмiття i в образi жебрака вночi вийшов iз града. За декiлька днiв прийшов до киновiї, що називалася Критинiйською. I бачив у нiй весь той чин, який же вiн у своїй киновiї при рiцi Євфрат встановив. Дивувався i говорив собi: «Хтось з учнiв моїх чин цей сюди принiс». I дякував Боговi, що у тих краях плоди трудiв його показав йому.

Довiдалися ж там брати, що вiн – Олександр: було-бо iм’я його всюди велике, i втiшилися приходом його, вiддавна бачити його хотiли.

Пробув же преподобний у них деякий час, пiшов звiдти до Константинополя, Бог покликав його туди для спасення багатьох. Iшли з ним iз киновiї тої двадцять чотири брати. I прийшли до Константинополя, оселилися при церквi святого Мини. I почали до нього збиратися брати, i за кiлька рокiв зiбралося до трьох сотень братiв з рiзних народiв: грецького, i римського, i сирiйського. Влаштувалася обитель прекрасна, i чин незасинаючих утвердився.

Усе ж потрiбне їм Божим провидiнням посилалося, як же видно звiдси. Однi зi знатних людей, чуючи про убоге їхнє життя, що в одному лише денно-нiчному богославленнi перебувають, на земне не зважають анi про завтрiшє не турбуються, послали навмисно мужiв в обитель ту побути у нiй декiлька днiв i побачити, звiдки мають щоденну їжу. Зрозумiв же те преподобний Олександр, сказав при мужах тих до одного учня: «Iди приведи мужа, що бiля дверей монастирських стоїть». Пiшов брат, побачив чоловiка, що мав великий кошик, повний чистих i теплих хлiбiв, i ввiв його з хлiбами до отця. Преподобний же при всiх його спитав, хто вiн i звiдки принiс хлiби. Питався не тому, що сам не знав, йому ж вiд Бога нiчого не втаїлося, але щоб осоромилися маловiрнi, що прийшли дослiджувати життя i харчування їхнє. Чоловiк же той почав говорити так: «Я – продавець хлiба. Коли виймав нинi хлiби з печi, явився якийсь муж свiтлий, зростом високий i дивний на вигляд, i сказав менi владно: «Неси всi цi хлiби рабам Всевишнього». Я ж, нажаханий, мовив: «Не знаю мiсця, куди нести». Вiн же мовив: «Iди за мною». I я пiшов за ним. Вiн же довiв мене до ворiт обителi цiєї i невидимим став». I стало всiм вiдомо, яка велика в преподобного Олександра вiра в Бога i великий у ньому Божий Промисел.

Настiльки ж преподобний був ясновидним, що знав усе, що помiж братами дiялося i думалося, i наодинцi викривав прогрiшення, що траплялися, i по-батькiвськи виправляв тих, що згрiшили. Мав же опiку над хворими, приставив чотирьох братiв служити їм i звелiв щодня грiти окрiп для деяких, що потребували цього через хворобу. I робили те тi, що служили. Одного дня випадково чи з Божого Провидiння, щоб тверда вiра преподобного в Бога явною була, тi, що служили хворим, забули нагрiти окрiп. Про те преподобний духом довiдався. Прикликав одного з них i питав, чому не нагрiли окропу. Той же прогрiшення своє перед ясновидним отцем хотiв приховати й мовив: «Не мав дров». Преподобний же сказав йому: «Чому зранку про дрова не сказав менi? Чи ти мене випробовуєш? Але йди, бо вже нагрiвся окрiп». Пiшов же брат до лiкарнi, побачив казан, повний окропу, що без вогню кипiв i клекотав. I дивувалися всi з чуда того i вiри преподобного.

Бентежила в той час Церкву Христову Несторiєва єресь. I вчинив ворог поголос у народi, що Олександр – єретик: у той-бо час благочестя за єресь мали, єресь же як благочестя шанували, бо патрiярх Несторiй i багато хто з ним єретикували. Привели тому преподобного на суд до зловiрних. I про єресь, у якiй не був винен, його допитували. Промовив слова псалма: «Сидять князi i на мене наклеп чинять. Слуга ж Твiй роздумує над установами Твоїми. Бо свiдоцтва Твої – наука моя i намiри мої – Твої закони». Коли вiн так говорив, явився бiс, взиваючи: «Чого передчасно мучиш мене?» I невидимим став. Святий же пiсля тих слiв псалма нiчого не вiдповiдав допитувачам, але мовчав, долi дивлячись, як ягня безголосе перед тим, хто стриже його. Суддi ж розгнiвалися, вигнали його з-перед лиця свого. Коли ж серед людей розбещених сатанинськi слуги хотiли на нього руки накласти i скривдити, вiн, Божим покровом захищений, пройшов посеред них i дiйшов цiлий до обителi своєї, у якiй же багато за нього було молитов до Бога вiд братiв.

За якийсь час же озброївся на нього ворог i збунтував єретикiв, якi не лише його самого, а й братiв багатьох путами, i темницею, i ранами дуже кривдили, проте все те було преподобному на вiнець преславний, ворогу ж на осоромлення. Коли ж минула єретична буря, прожив преподобний решту днiв своїх у мирi i, до кiнця Боговi угодивши та душi багатьох до спасення привiвши, переставився до Господа в старостi добрiй. Подвизався вiн у чернецтвi п’ятдесят лiт i похований був чесно. При гробi ж його вiдбувалися чуда i на всiлякi недуги людськi подавалися зцiлення, молитвами преподобного Олександра, благодаттю ж Господа нашого Iсуса Христа, Йому ж з Отцем i Святим Духом честь, слава, дяка i поклонiння нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.