Житiє преподобного отця нашого Афанасiя Афонського

Мiсяця липня на 5-й день

Афанасiя преподобного, безсмертних похвал достойного, у смертне життя людське привiв Трапезунт-град, у книжному ж ученнi виростила Вiзантiя, а Киминська обитель i Афонська гора принесли його як плiд Боговi. Батьки його були благороднi i благочестивi, батько був з Антiохiї, мати iз Колхиди, у Трапезунтi ж мешкали. Батько покинув життя ще перед народженням Афанасiя, мати ж, народивши його i хрещенням святим вiдродивши, услiд за чоловiком до Бога вiдiйшла. Було ж дитинi при хрещеннi наречене iм’я Аврамiй. А що в пеленах осиротiв, одна з благородних черниць прийняла [його] i виховала. I ще в юначому вiцi видно було в ньому знамення такого життя, яке має бути, коли виросте на дорослого мужа. Ще малим хлопцем у всьому розумним i добрим вдачею виявлявся. Коли бавився з дiтьми, однолiтками своїми, не ставили вони Аврамiя анi царем, анi воєводою, але iгуменом: i справдi, уже з дитинства звикав до чернечого життя, бо бачив, як черниця, що його виховувала, завжди в молитвах i постi перебувала, i її наслiдувати намагався, i, наскiльки було хлопцевi можливо, постив i молився. Вiдданий був вивчати граматику, мав успiхи понад однолiткiв своїх i, рiсши тiлом i розумом, минув вiк юнацький. Тим часом черниця, яка була йому за матiр, до Господа вiдiйшла. Пiсля неї ж отрок Аврамiй удруге осиротiв, як за справжньою матiр’ю своєю, плакав.

Хотiв бути у Вiзантiї, щоб шукати книжної премудрости. Його ж бажанню Бог, що про сирiт пiклується, дав сповнитися. Царював тодi у Грецiї Роман благочествий. Вiн послав до Трапезунта одного з палатних євнухiв збирати з торгiв царську данину. Той, бачивши, що юнак Аврамiй тiлом i душею гарний, взяв його з собою до Вiзантiї i вручив його одному з учителiв, мужевi видатному, на iм’я Афанасiй, на науку любомудрiя. I в скорiм часi став учень як учитель.

У тi роки був у Вiзантiї воєвода один, на iм’я Зiфиназер, який родичку Аврамiєву уневiстив був синовi своєму. I, пiзнавши Аврамiя, взяв його у дiм свiй. Юнак же Аврамiй, хоч перебував у багатому домi, що всiлякими їстiвними насолодами повнився, не покидав постницької повстримности, якої навчився вiд монахинi, що виховувала його. I не погоджувався їсти на трапезi воєводи, не любив куштувати смачних страв, але зiллям невареним й овочами тамував свiй голод. Настiльки ж чував, що, бажаючи перемогти природний сон, наповнював мидницю водою i в неї занурював лице, щоб не обтяжитися сном. I всiляко мучив себе, умертвлюючи плоть i пiдкорюючи її духовi. Через таке його добродiйне життя, ще ж i через великий його розум любили його всi, i сам цар про нього довiдався i поставив його учителем в училищах, рiвно з учителем Афанасiєм. А тому що учення Аврамiєве бiльше хвалили, нiж Афанасiєве, i бiльше учнiв до Аврамiя, нiж до Афанасiя, збиралося, Афанасiй, колишнiй учитель Аврамiя, почав заздрити йому i ненавидiти його. Те зрозумiвши, блаженний Аврамiй невдовзi покинув сан учительства, не хотiв, щоб сумував учитель його. I жив у домi вищеназваного воєводи, сповнюючи своє звичайне доброчинство. Пiсля того було вiд царя наказано воєводi задля якихось потреб iти на Егейське море. Пiшов туди воєвода, взяв iз собою Аврамiя, бо дуже любив його. I допливли в Авиду, звiдти досягли Лимена. I побачив Аврамiй гору Афонську, полюбив її дуже i думав у нiй оселитися. Коли ж дiло цареве закiнчили i повернулися додому, прийшов до Царгорода, з Божого Провидiння, преподобний Михаїл, названий Малеїн, з Кименського монастиря, що обiч Афонської гори. Про нього довiдавшись i про життя його богоугодне чуючи, Аврамiй пiшов до нього. Розмовляв же зi старцем, насолодився i скористав iз богонатхнених слiв його, i палкiше бажання охопило його вiдректися свiту i в чернечому чинi служити Боговi. I вiдкрив ту свою думку i бажання преподобному Михаїловi. I розповiв про себе, звiдки вiн, i яких батькiв, i як вихований, i чому в домi воєводи перебуває. Преподобний же передбачив, що має вiн бути посудиною Святого Духа, полюбив його вельми i навчав багато про спасення, сiючи в серцi його, як на добрiй землi, насiння слiв Божих, щоб сторицею принiс плiд чеснот. Коли вони вправлялися в духовнiй бесiдi, прийшов вiдвiдати преподобного Михаїла братанок його Никифор, воєвода схiдний, який пiзнiше царем був грекам. Розмовляючи з преподобним своїм стриєм, побачив Аврамiя-юнака i спитав про нього старця, хто це такий. I розповiв йому святий все про Аврамiя i що хоче ченцем бути. I вiдтодi був знайомим Аврамiй Никифоровi. Через декiлька днiв, коли повернувся преподобний Михаїл iз Царгорода до своєї обителi, не стерпiв бiльше Аврамiй посеред галасу житейського затримуватися, але скоро, все мирське зневажаючи, до преподобного, любов’ю спонуканий, пiшов, ченцем бути хотiв. I, дiйшовши до обителi Кименської, кинувся святому старцевi в ноги, зi сльозами просячи його, щоб одягнув його в чернечий образ i зарахував до вибраного стада словесних овець Христової загороди. Преподобний же Михаїл прийняв його люб’язно i, не вiдкладаючи анi в новоначалля не вiдсилаючи, зразу постриг його в чернецтво як досвiдченого: бачив-бо в ньому велику гаряч любови до Бога i, замiсть Аврамiя, Афанасiєм назвав його.

Хоч не було в обителi тiй звичаю при постригу ченцiв одягати волосяницi, блаженний Михаїл одягнув Афанасiя у волосяницю, наче в броню, озброюючи доброго воїна Христового на супостатiв. Просив же Афанасiй святого старця, щоб дав йому заповiдь раз на тиждень їсти. Але премудрий наставник, вiдтинаючи волю свого учня, звелiв йому приймати їжу що три днi. I виконував Афанасiй всi монастирськi та церковнi служби, як йому наказували, стараючись у всiх послухах i чернечих подвигах. У час, що залишався йому вiд монастирських дiл, вправлявся в писаннi святих книг, за велiнням отця свого. I любили його всi брати за таку його працьовитiсть. За чотири роки став досконалим у чернечому життi. Тодi звелiв йому преподобний отець жити в безмовностi, у келiї, що була в пустелi, на мiсцi, що вiд обителi було за одне поприще. I дав йому заповiдь старець щодо посту: не їсти бiльше на третiй день, як звик, але що другий день хлiб сухий i трохи води куштувати. Кожного Господського i Богородичного празника i в недiльнi днi, починаючи вiд вечора аж до третьої години дня, без сну в молитвi i в славослiв’ї Божому звелiв перебувати.

Через якийсь час вищезгаданий схiдний воєвода Никифор, братанок преподобного Михаїла, службу царську виконуючи, випадково повз тi мiсця проходив, вступив до обителi до преподобного стрия свого Михаїла. I, бесiдуючи з ним, згадав i спитав, кажучи: «Де, отче, отрок Аврамiй, якого я бачив у тебе в царюючому градi?» Вiдповiв старець: «Просiть Бога за спасення ваше, вже-бо нинi є монахом i переiменований з Аврамiя на Афанасiя». Трапилося ж бути тодi з Никифором i братовi його Леву-патрицiю. Тi обидва, чуючи про добродiйне життя Афанасiєве, просили побачитися з ним, i не боронив старець, пiшли до безмовности Афанасiєвої. Той же зустрiв їх, говорив до них словами духовної премудрости, були-бо уста його сповненi благодатi Духа Святого. Вони ж словами його настiльки насолодилися, що й постiйного перебування з ним забажали, якби можна було звiльнитися їм вiд санiв своїх i вiд галасу свiту.

Повернувшись до преподобного Михаїла, сказали йому: «Дякуємо тобi, отче, що показав нам скарб, який маєш схований на полi пастви своєї». Старець же прикликав Афанасiя, звелiв йому, щоб знову навчальне слово сказав до тих, що прийшли, про спасення душi. I дiяла устами його благодать Господня настiльки, що тi, хто чув слова його, розчулювалися, i м’якли серцями своїми, i плакали. I сам старець дивувався благодатi, що виходила з уст Афанасiєвих. З того часу Никифор-воєвода i Лев-патрицiй вельми полюбили блаженного Афанасiя, i, взявши його осiбно, Никифор вiдкрив йому думку свою, кажучи: «Бажаю, отче, вiддалитися вiд бурi свiту i, утiкши вiд турбот свiту, у безмов’ї служити для Бога. Це ж моє бажання i намiр найбiльше вiд богонатхненних слiв твоїх з’явилося, i маю надiю на твої святi молитви, що отримаю бажане». Блаженний же Афанасiй вiдповiв йому, кажучи: «На Бога поклади надiю свою, пане, i Вiн влаштує щодо тебе, як же хоче». Так, досить поговоривши, воєвода i патрицiй пiшли своєю дорогою з великою користю для душ своїх. Преподобний же Михаїл хотiв Афанасiя пiсля себе зробити iгуменом обителi, вже-бо сам зiстарiвся i до кончини зближався. Афанасiй, про те довiдавшись, хоч i не хотiв розлучатися з любим своїм отцем, проте тягаря керiвництва боявся i недостойним себе вважав пастирського сану, тому втiк звiдти. I ходив по горi Афонськiй, пустельних отцiв вiдвiдуючи i з добродiйного їхнього життя на бiльший подвиг наставляючись. Зустрiв же декiлькох братiв у кам’яних ущелинах, що недалеко один вiд одного перебували, при них оселився i наслiдував суворе їхнє життя. Нiяк же вони не дбали про тiло, анi покров, анi їжу, анi iнше яке надбання, але холод, i спеку, i голод солодко терпiли заради Бога, тiлесну ж потребу втамовували дикими овочами, що в тiй пустелi росли, трохи їх у вiдповiдний час куштуючи.

Тим часом преподобний Михаїл Малеїн до Господа вiдiйшов. Довiдавшись про його кончину, Афанасiй плакав за ним, як син за батьком. Довiдався i про те, що знову Никифор-воєвода з братом Левом-патрицiєм мають iти повз тi мiсця, i боявся, щоб не шукали його. Тому покинув тих пустельникiв, бо вiдомо було про них iншим братам i часто їх вiдвiдували, щоб не впiзнали його тi, що приходили. I пiшов у дальню обитель, що грецькою називалася Тузигу, i там зустрiв одного старця, що поза обителлю безмовствував, просив його, щоб прийняв його в спiвперебування, i переiменувався замiсть Афанасiя Варнавою, щоб, за iм’ям шукаючи, не знайшли його. Старець же питав його, кажучи: «Хто ти, брате, i звiдки, i чому прийшов сюди?» Афанасiй же казав: «Кораблеплавцем був я, отче, i в бiду потрапив, пообiцяв Боговi вiдректися свiту i плакати над моїми грiхами. Тому одягнувся в цей святий чернечий образ i, Богом наставлений, прийшов сюди до твоєї святости, бажаючи перебувати з тобою i наставитися вiд тебе на путь спасення. Iм’я ж моє Варнава». Старець же повiрив у сказане, прийняв його, i перебував далi Варнава зi старцем, скоряючись йому у всьому, як батьковi.

За якийсь час сказав до старця: «Почни мене, отче, вчити грамоти, щоб я змiг хоч трохи умiти читати Псалтир: коли-бо я був у свiтi, нiчого iншого не вмiв, окрiм морського кораблеплавства». Для того блаженний Афанасiй вдав, що вiн невчений, щоб не довiдалися про нього i не впiзнали його тi, що мали його шукати. Старець же написав йому алфавiт й учив його як простого, що нiколи не вчився. Варнава ж вдавав, наче не може сприйняти i зрозумiти. I так робив довгий час. I журився ним старець, часом же гнiвався i вiдганяв його вiд себе. Названий же Варнавою зi смиренням говорив: «Не вiдганяй мене, отче, нерозумного й поганого, але потерпи, Бога ради, i поможи менi молитвами твоїми, щоб подав менi Господь розумiння письмен». I почав учень наче потрохи розумiти писанi склади, i вселив надiю старцевi на своє майбутнє знання книг.

Тим часом славний той схiдний воєвода Никифор, довiдавшись про втечу Афанасiя з Кименського монастиря, сумний був вельми i думав, як би його пошукати. Написав тому до суддi солунського, щоб пiшов на Афонську гору й розпитав точно про Афанасiя. Суддя ж писання прочитав i зразу, не лiнуючись, на святу гору пiшов, i прикликав Прота, що був найголовнiшим iгуменом над всiма iгуменами монастирiв афонських, питав його про ченця Афанасiя, описуючи його лице, i зрiст, i в книгах майстернiсть, як Никифор до нього написав. Прот же казав: «Такий муж, якого ви шукаєте, на Гору цю не приходив. Проте не знаю точно, буде ж невдовзi у нас собор, коли всi, що в горi цiй живуть, повиннi зiбратися. Якщо той монах, якого ви шукаєте, десь тут перебуває, то мав би на собор з iншими прийти. I тодi пiзнаємо його».

I повернувся суддя в Солунь. Звичай же тодi був на Афонi три рази на рiк збиратися братам у Лаврi, що називалася Карiйська, на три великi празники: Рiздво Христове, Пасху Христову й Успення Пресвятої Богородицi. Тодi всi сходилися разом святкувати, причащаючись Божественних Таїнств Тiла i Крови Христової i до спiльної трапези сiдаючи. Коли надiйшов празник Рiздва Христового i зiйшлися всi отцi та брати з iнших монастирiв i пустельних келiй, прийшов i той старець, учитель названого Варнави, з учнем своїм. I дивився Прот помiж братiв, шукаючи такого, що був би подiбний за ознаками, написаними вiд Никифора, i побачив такого, спитав, як називається. I тому, що почув, що вiн Варнавою, а не Афанасiєм зветься, засумнiвався: Афанасiй-бо було записане iм’я того, кого шукали. Проте надумав довiдатися, чи вiн учений. I коли надiйшов час читати й поклали книгу, звелiв Прот ченцевi, названому Варнавою, щоб читав читання собору. Той же вiдмовлявся, кажучи, що вiн простець i невiглас. Старець же його, те бачачи, усмiхнувся, смiявся тихо i до того, що наказував, мовив: «Припини, авво, цей брат невiглас i ще нинi вчиться складати лiтери i вирази першого Псалма». Прот же наполягав, наказуючи з погрозою. Тодi блаженний Афанасiй, бачачи, що не може втаїтися, бо й покаранням зв’язаний був, пiдкорився владi, що була вiд Бога, i почав читати, як же умiв, маючи красномовство i солодкi слова в устах, що всi, хто чув, дивувалися. Здивувався ж i старець, разом же i злякався, бачив i чув те, чого не сподiвався, i соромився за своє учительство, проте i радiв, дякуючи Боговi, що сподобився бути учителем такого вченого мужа, i просльозився. Тодi пiзнали Афанасiя, i всi його вшановували, i пророкував про нього один iз чеснiших отцiв, на iм’я Павло, який був iз краю Ксиропотамського, до братiв кажучи: «Цей брат пiзнiше вiд нас у гору цю прийшов, та випередив нас чеснотами, i найперший у славi, понад нас, буде в Царствi Небесному, тож має багатьом бути отцем i наставником на спасення». Прот же сказав Афанасiєвi, що Никифор-воєвода iз братом своїм Левом шукають його. I просив Афанасiй Прота, щоб не вiдкривав його їм, щоб не позбутися Гори Святої. Розумiв же i Прот, що буде втрата для Афону позбутися такого мужа, обiцяв не сповiщати про нього тим, що шукали його. А йому звелiв безмовствувати осiбно в пустельнiй келiї за три поприща вiд Лаври. Там-бо преподобний Афанасiй на самотi служив Боговi, маючи прогодування з труду рук своїх: книги-бо писав, адже краснописцем i скорописцем був i за шiсть днiв переписував цiлий Псалтир, не покидаючи i правила звичного. I за книги хлiб йому отцi подавали.

Жив преподобний Афанасiй у безмовностi тiй, тим часом вищезгаданий Лев, брат Никифора, який над захiдними воїнами воєводою був, допомогою Божою i Пречистої Богоматерi, перемогу славну над дикими скитами отримав, повертався з вiйни. Прийшов на Афонську гору подякувати Христу Боговi i Пречистiй Дiвi, що Його народила, за перемогу над ворогами. I, дяку вiддавши, ретельно шукав Афанасiя. Довiдавшись про нього, пiшов у безмовну його келiю. Побачивши його, сповнився великої радости, обiймав з любов’ю, плакав з радости. I розмовляв з ним вдень i вночi, насолоджуючись богомудрими його словами. Ченцi ж, бачачи велику любов того воєводи до Афанасiя, просили Афанасiя, аби виклопотав їм у воєводи ту благодать, щоб була збудована для них у Лаврi Карейськiй церква нова, простора, бо стара була мала, не могла в собi вмiстити братiв. I казав про те Афанасiй воєводi. Христолюбивий же воєвода з радiстю в ту ж годину вiддав йому багато золота i срiбла на церковне будiвництво i, попрощавшись з Афанасiєм та отцями, вирушив у путь свою до Царгорода, i сповiстив братовi своєму Никифору про Афанасiя. Вiдтодi преподобного Афанасiя всi отцi афонськi шанували i хвалили. I почало до нього багато приходити задля користи. Вiн же, безмовнiсть люблячи i вiд людської слави звiдусiль втiкаючи, пiшов звiдти й обходив мiсця зовнiшнi пустелi тої гори. Богом наставлюваний, прийшов на самий край Афону, на мiсце, назване Мелана, що мало велику пустелю й далеко лежало вiд усiх постницьких поселень. На самому тому горбi, що нагорi мав простiр, спорудив собi намет, на бiльшi подвиги зважуючись. Вiд початку-бо пiдступний ворог-диявол робив те мiсце нелюбим преподобному, хотiв його звiдти забрати. I страждав Афанасiй дуже вiд помислiв пiти з того мiсця. Добрий подвижник говорив супроти помислiв: «Перетерплю тут цей рiк. По закiнченнi року, як Бог щодо мене влаштує, так зроблю». Минув же час цiлого року, в останнiй день того року ще бiльшi помисли вiд супротивного найшли i звiдти його тягнули, i казав собi: «Завтра пiду i в Кирейську Лавру повернуся». Став же на молитву, сповнюючи спiви третього часу. Раптом пролилося на нього свiтло небесне й осяяло його, i зразу хмара помислiв зникла. Вiн же невимовної веселости i радости сповнився, божественним бажанням у серцi своєму насолоджуючись i сльози ряснi проливаючи. З того часу преподобний Афанасiй прийняв дар розчулення i плакав, коли хотiв. Мiсце ж те настiльки полюбив, наскiльки ранiше його ненавидiв, i жив на ньому, славлячи Бога. У той час Никифор-воєвода посланий був вiд царя з воїнством на Крит, яким тодi володiли агаряни. Не маючи надiї на силу грецького вiйська, але молитовної допомоги вiд святих отцiв потребуючи, послав одного з вiрних йому кораблем на Афон, написавши до всього собору афонських отцiв, просячи їх помолитися за нього до Бога, щоб подав йому допомогу зверху на агарян. Ще просив, щоб послали до нього Афанасiя, про нього ж, що на Афонi перебуває, чув вiд брата свого Лева. Отцi ж афонськi, прочитавши воєводине писання, не лiнуючись, за нього молилися. Афанасiя ж у пустелi знайшли i в собор прикликали, велiли iти до воєводи. Але вiн спершу взагалi не хотiв iти, погрозами ж вiд отцiв примушений, ледве пiдкорився. Послали ж з ним i одного з чесних старцiв, його ж Афанасiй за учителя собi мав, i пiшов за ним як учень. I сiли на корабель, у Крит вiдплили. Коли ж дiйшли до благочестивого воєводи Никифора i вiн побачив Афанасiя, прибiг, кинувся йому на шию, i обцiлував його, i плакав з радости, i вшанував його як отця свого духовного. Бачивши ж, що вiн має себе за учня старцевого, дивувався його смиренню. I, покинувши керування всiма зовнiшнiми справами, мав духовну бесiду iз преподобним Афанасiєм. Згадав же воєвода Афанасiєвi про давнi свої обiтницi, щоб вiдректися вiд свiту i стати ченцем, i просив преподобного, щоб спочатку збудував келiї безмовнi в тiй пустелi, де сам живе. I дав йому золото i срiбло на будування келiй. Отець же Афанасiй, безпечальне i безмовне життя люблячи, вiдмовився вiд турботи про келiї i не взяв золота анi срiбла, i засмутив тим дуже воєводу. Пробувши ж разом трохи днiв i насолодившись баченням один одного i люб’язними бесiдами, розлучилися. Афанасiй на Афон повернувся, воєвода ж пiшов на вiйну i, молитвами святих отцiв, перемiг агарян i Крит знову пiдкорив Грецькому царству. I послав скоро на Афон одного з найближчих йому, на iм’я Методiй (який потiм став iгуменом Кименської обителi), до преподобного Афанасiя iз золотом, щоб почати будiвництво келiй, було ж золота лiтрiв шiсть. Блаженний же Афанасiй, побачивши Никифорове добре бажання й гарячу любов до Бога i Божу волю в тому дiлi пiзнавши, прийняв золото i почав пiклуватися будiвництвом. Очистивши те пустельне мiсце, спершу келiї для безмовности Никифоровi збудував i храм молитовний в iм’я святого Йоана Предтечi влаштував. Пiсля того й церкву прекрасну в iм’я Пречистої Дiви Богородицi поблизу пiднiжжя гори звiв.

Була ж на початку заснування церкви вiд заздрiсного ворога така перепона: цiпенiли руки чоловiкам, якi будували, i були цiлком знерухомленi, що навiть до уст не можна було пiднести. Преподобний же, зрозумiвши, що то бiсiвська дiя, помолився гаряче до Бога й вiдiгнав пiдступи лукавого, i руки робiтникам звiльнив, i це був початок чуд великого отця. Закiнчивши ж Богородичну церкву, почав навколо неї будувати келiї й обитель предивну влаштовувати. I збудував трапезну, i лiкарню, i притулок для подорожнiх, ще ж i лазню влаштував для хворих i подорожнiх, й iншi потрiбнi для обителi будiвлi премудро збудував, зiбрав багато братiв i всi устави чернечого спiвжиття, за подобою давнiших палестинських обителей, добре законопоклав, став iгуменом i пастирем зiбраного словесного стада, Боговi благоугодним. У ньому ж благоволила i Пречиста Богородиця: видно було, що вiдвiдує збудовану ним обитель i церкву свою. Сподобився ж те бачити [один чоловiк], Матей на iм’я, що чернече життя добре провадив i мав чистi й просвiтленi очi сердечнi. Вiн, стоячи на утренi, у зiбраннi церковному, зi страхом та увагою благоговiйною побачив, як Дiва Найсвiтлiша з двома пресвiтлими ангелами до церкви увiйшла. Один ангел перед нею iшов зi свiчею, а другий услiд їй, вона ж, обходячи братiв, роздавала дари. Братам, що на крилосi стояли i спiвали, дала по одному золотому, а тим, що стояли на iнших мiсцях посерединi церкви, дала по дванадцять монет. Тим же, що у папертi, – по шiсть монет. Деяким же з достойних братiв i по шiсть золотих дала. Це бачачи, Матей i сам сподобився прийняти з Пречистих її рук шiсть монет. Коли закiнчилося видiння, прийшов брат той до отця преподобного i просив його, щоб подав йому мiсце в лику спiваючих, i розповiв святому, що бачив. Отець же, пiзнавши, що то було вiдвiдання Пречистої Дiви Богородицi, великої радости духовної сповнився. Роздавання ж братам золотих монет зрозумiв як рiзнi її дари, кожному за достоїнством данi. Тi, що з найпалкiшим молiнням i увагою на спiвi стояли, бiльшi дари отримали. А тi, що були менш уважнi, менше i прийняли. Той, що бачив те, був зрiвняний з меншими, щоб, засмучений позбавленням бiльшого, розповiв видiння i щоб не загордився рiвнiстю з достойнiшими, але з меншими в смиренномудростi щоб перебував. I з того явлення стало видно, яке було благоволiння Пречистої Дiви Богородицi щодо преподобного Афанасiя i його обителi.

Який же був уклад обителi преподобного, який чин, якi устави й законопокладення, про те все написано детально в окремiй книзi його життя, хто хоче, хай прочитає там. Ми ж скорочено розповiдаємо, вибираємо найзначнiшi (хоч i все значне) дiяння.

Чув преподобний Афанасiй, що Никифор-воєвода пiсля смерти царя Романа поставлений був царем у Грецiї за багато його перемог над агарянами. Засмутився дуже, адже через нього опiку над влаштуванням обителi прийняв, бо той обiцяв стати ченцем. (Хай буде вiдомо, що цей цар Никифор i Фокою називається. Але це не той Фока, що убив царя Маврикiя, анi не той Никифор, що пiсля царицi Iрини воцарився, якого убили болгари на вiйнi, але iнший це Никифор Фока, лiт останнiх.) Сумував же преподобний через невиконання обiтницi Никифорової, думав покинути все й втiкати звiдти. До того готуючись, сповiстив братам, що хоче йти до царя задля влаштування монастирських справ. I, взявши декого з братiв, вирушив у дорогу. I прийшов до Авиди, залишив при собi трьох братiв, iнших же повернув до монастиря, кажучи: «Досить менi з цими трьома йти до Царгорода». Коли ж вони вiдiйшли, написав листа до царя, про обiт його перед Богом нагадуючи, i докоряючи марною перемiною доброго його намiру, i про свою сповiщаючи печаль, що задля нього багатьма обклався турботами. На кiнець додав таке: «Я не винен у твоїй перед Христом Господом неправдивостi, стадо ж Боже новозiбране тобi залишаю, ти ж вручи його, кому хочеш. Вважаю ж Євтимiя достойним начальства, видатним життям i словом». Так написавши, не сказав своїм учням, що написав, але поставив печать, вибрав одного з трьох i, вручивши йому листа, послав до царя. Невдовзi i другого учня, на iм’я Теодотiй, вiдiслав вiд себе до монастиря, наче вiдвiдати братiв i подивитися, як iдуть монастирськi справи. Сам же залишився з одним учнем, на iм’я Антонiй, i вiдплив з ним на Кiпр. I в однiй обителi священних, як вона називалася, умовив iгумена, щоб дозволив жити їм у ближнiй вiд того монастиря пустелi. I, отримавши прохане, на безмовностi жив для Бога, їжу здобував iз труду рук своїх, як же й ранiше, пишучи книги. Брат же той, що був з листом преподобного посланий до Царгорода, вiддав його в руки царевi. Зрадiв цар перед тим, як розкрив i почав читати. Коли ж прочитав, сповнився великої печалi через свою перед Богом неправдивiсть i через те, що преподобний Афанасiй покинув обитель i невiдомо куди пiшов. Тодi й брат той, збагнувши написане, почав плакати i ридати, що втратив отця свого. Цар-бо зразу написав в обитель, щоб Євтимiй до часу начальство прийняв, послав же у всi кiнцi землi своєї шукати за преподобним Афанасiєм. Дiйшов же той пошук царевий i на острiв Кiпрський, i вже близько було до вiднайдення Афанасiя, але преподобний, про те довiдавшись, зразу взяв учня i пiшов на берег морський. I, Божим Провидiнням, знайшли корабель, сiли в нього i, коли подув добрий вiтер, скоро до iншого берега пристали.

Не знав преподобний, в який бiк рушити, надумав пiти до святих мiсць до Єрусалиму, але дорога туди незручна була через агарянське нашестя. До грецьких же країв зближатися не хотiв через царевi пошуки за ним. I не знав, куди мандрувати. Коли ж настала нiч, став преподобний на молитву, в Бога поради i настанови просячи, i було йому божестенне одкровення i велiння, щоб повернувся на Афон до своєї обителi, яка його трудами має дiйти до повної краси i простору, i багато його настановою спасення отримають. Таке сповiщення вiд Бога прийнявши, преподобний розповiв про те Антонiю. I зразу вирушили по сушi, до себе повертаючись. Йшли ж вони багато днiв. Розболiлися i набрякли в Антонiя ноги, i розхворiвся дуже, i не мiг iти зовсiм. Преподобний же, зiбравши трохи зiлля, що навколо росло, долонями його розтер, до нiг учня приклав i листям дерев обклав, обрусцем своїм обв’язав, тодi взяв хворого за руку i пiдняв його. I зразу скрикнув Антонiй: «Слава Тобi, Христе Боже, бо зменшився мiй бiль». I йшов далi, як же й ранiше, здоровi мав ноги. Вищезгаданий брат Теодот, якого ж вiдiслав був отець вiдвiдати братiв, прийшовши в обитель, побачив, що все розхиталося через вiдхiд отця, i пiшов на Кiпр, шукаючи його всюди. Коли ж був в Анталiї, Божим влаштуванням, зустрiв його в дорозi. I коли побачили один одного, втiшилися дуже. Почув же отець про збентеження братiв в обителi, з радости в печаль перемiнився. Теодота тому зразу в Лавру вiдпустив, щоб розповiв братам про прихiд його, сам же в монастир, що у Лампiї був, пiшов помолитися. Там зустрiв одного брата, що, розум стративши, несамовитiв – руку на нього поклав i зцiлив його. I, повчивши трохи, до Афону пiшов i дiстався до своєї обителi. Коли ж побачили його брати, думали, що сонце бачать. I з радости «Слава Тобi, Боже!» вигукували. I всi, пiдбiгаючи, вiтали його: однi руки, iншi ноги, iншi лахмiття його цiлували. I почав преподобний знову, як ранiше, добре обителлю керувати.

Минув якийсь час, потреба була преподобному отцевi самому iти до царя задля монастирських влаштувань. Пiшов-бо i прибув до Царгорода. Довiдавшись про його прихiд, цар зрадiв, разом i соромився. Радiв, бо бажав бачити його, соромився, що в царському санi мав явитися перед ним. Тому i вийшов до нього не як цар, але як один iз простих, i за правицю взяв його, i поцiлував її. Увiв у внутрiшню свою палату, i з радiсними сльозами один з одним розмовляли люб’язно, сидячи самi. Цар сказав: «Знаю, отче, що я причина всiх твоїх трудiв i скорбот, Божий страх зневажив i не виконав своєї обiцянки. Проте прошу довготерпiння твого щодо мене, чекай мого покаяння, поки дасть менi Бог вiддати йому обiтницi мої». Преподобний же переконував його бути боголюбивим, благочестивим, покiрним, незарозумiлим, милосердним, щедрим i всiх добрих дiл, що християнському царевi належать, навчав його, нагадуючи про майбутнi винагороди в життi вiчному. I пробув преподобний у Царгородi досить днiв, часто з царем дружньо бесiдуючи. Коли ж цар його вiдпускав, дав монастиревi все необхiдне, ще ж i писаннями утвердив, аби щороку з острова, що Лимнос називається, подавали обителi данину двiстi сорок чотири золотих. I повернувся преподобний до братiв з достатньою царською милостинею.

Подвизався ж преподобний добре i багато братiв на путь спасення наставляв, тому зрушився на нього ненависник добра диявол зi всiєю силою своєю i озброївся на боротьбу проти хороборого Христового воїна, що вiдкрито було одному зi старцiв-подвижникiв, коли в пiднесеннi був. Бачив полк бiсiвський, що приходив до гори Афонської, у ньому ж був один найголовнiший, що вважався тисячником, страшний i грiзний, велику владу показував. I роздiлив полк той, сто бiсiв послав цiлу гору обходити i ловити ченцiв, сам же з дев’ятьма сотнями до лаври Афанасiєвої пiшов з великим нахабством.

Перед тим як про те видiння було сповiщено преподобному, мав вiн таку хворобу: коли працював, як звично, з робiтниками на пристанi морськiй, дерево велике впало на ноги його й розтовкло ступнi i гомiлки йому, i лежав святий на одрi хвороби три роки. Проте i в хворобi не терпiв без дiла бути, але писав книги i за сорок днiв Патерик закiнчив. I, лежачи, добре озброївся на невидимого супостата й перемагав його, проганяючи його пiдступи. Тому ворог, нiчого не досягнувши в Лаврi, пiшов намовив старих препростих ченцiв в iнших святогорських монастирях i тих, що перебували на вiдлюддi, вкладаючи їм на преподобного помисли такi: «Чому Афанасiй насильство Святiй горi робить i руйнує давнi нашi закони? Будiвлi-бо звiв коштовнi, пристанi збудував новi, джерела викопав новi, пари волiв купив, ниви засiяв, виноградники насадив i зробив Гору свiтським поселенням». I радилися такi старцi пiти до Царгорода до Йоана-царя, який пiсля смерти Никифора настав. I скаржилися на Афанасiя, просили царя, щоб вигнав його з гори Афонської. Цар же прикликав до себе Афанасiя, що вже з хвороби видужав. I, бачивши його i благодать у ньому Божу зрозумiвши, замiсть гнiватися на нього, перемiнився на милiсть, i полюбив богонатхненного отця дуже, i вшанував його, благодiяннями царськими обдарував його. Утвердив же i попереднє царське писання, вiд царя Никифора дане, щоб подавали в обитель лименську данину, двiстi сорок чотири золотих, i вiдпустив преподобного Афанасiя з честю. Тодi старi тi препростi старцi сорому сповнилися, каялися щодо починань своїх i приходили до преподобного, прощення просили. Осоромився ж i супостат диявол i бiльше розлютився, знову з легiоном своїм напав на Лавру Отця святого. Нашестя ж те його бачив Тома, чесний старець, чистi-бо мав душевнi очi. Вiн, вiдспiвавши третi часи, був наче у пiднесеннi, бачив всi гори i горби, дерева i гiлки, сповненi малих муринiв у подобi єгипетських мавп, що люто гнiвалися, i ворожнечею дихали один на одного, на вiйну i ополчення закликали, гнiвно викрикаючи: «Доки терпiтимемо, друзi? Чому не розiрвемо зубами тих, що оселилися тут? Чому їх не винищимо швидше? Але i начальника їхнього, нашого ж ворога, доки терпiтимемо? Чи не бачите, як вигнав нас звiдси i мiсця нашi взяв?» Коли вони так говорили, вийшов преподобний отець Афанасiй iз келiї, палицю в руцi тримаючи. Його ж побачивши, мурини здригнулися i збентежилися. Вiн же напав на них, бив їх, i ранив, i виганяв, i не перестав бити їх, поки всiх далеко не вiдiгнав вiд Лаври.

Коли про те видiння старець Тома розповiв преподобному, той зразу став на молитву i зi сльозами молився до Бога, щоб берiг стадо своє нерозграбованим вiд зубiв ворожих. I справдi, наче палицею залiзною, молитвою бив i виганяв невидимих звiрiв. Вони ж, хоч i вiдбiгали, проте невдовзi знову поверталися, не припиняли пiднiмати боротьбу пiдступами своїми. Одному-бо з ченцiв вклали ненависть до преподобного таку, що анi поглянути на нього не хотiв. I настiльки в ньому дiєю бiсiвською злiсть примножилася, що i на вбивство поучався, меч приготував i вигострив, шукав вiдповiдного часу, щоб убити отця преподобного. Однiєї ж ночi, коли всi спали, а преподобний без сну в келiї своїй на молитвi перебував, прийшов убивця той до келiї святого, наче якесь вельми важливе до нього мав слово, меч оголений пiд рукою тримав. I постукав без страху у дверi, говорячи: «Благослови, отче». I був голос його голосом Якова, руки ж його – як Iсавовi, преподобний же отець, наче Авель праведний, не знав, що Каїн стоїть зовнi й кличе його, щоб убити. Тому зсередини келiї питав, кажучи: «Хто ти?» I вiдчинив трохи дверi. Убивця ж голосу отця злякався, впав на землю, тремтячи, Бог-бо, охороняючи вiрного раба свого, вразив убивцю того раптовим страхом. I розслабилися руки його, i меч на землю впав, i сам вiн ниць лежав перед ногами отця, наче мертвий. Преподобний же, те бачивши, здивувався i вжахнувся. I пiдняв того, що лежав на землi. Той же, ледве отямившись, розчуленим голосом до отця казав: «Помилуй мене, отче, убивцю свого, прости цю злiсть мою, що на тебе замислив, i вiдпусти нечестя серця мого». Отець же запалив свiчу i меч побачив на землi, гострий, як бритва, i, задум ченця того зрозумiвши, мовив: «Як на розбiйника ти вийшов на мене, о дитино, з мечем оцим? Але перестань ридати, замкни уста, сховай цю рiч i нiкому не розповiдай, що сталося, i йди, обцiлую тебе, дитино моя, Бог же хай вiдпустить тобi грiхи твої». Така була незлостивiсть отця преподобного! I вiдтодi бiльшу виявляв любов до брата того. Той же, про грiх свiй завжди пам’ятаючи i незлостивiсть та любов отчу до себе бачачи, безперестанно ридав, анi утаїти не мiг того, що сталося, грiх свiй картаючи, чесноту ж отчу прославляючи. I помер у великому покаяннi, над ним же преподобний стiльки плакав, як нi над одним бiльше.

Але й iнший якийсь брат, подiбно до першого, ненавидiв отця, шукав, як знищити його iз землi живих. Не знав, як те вчинити, вдався до бiсiвських волхвувань i чарiв. I багато волхвування i чарiв смертних отцевi вчинив – нiчого не досягнув i здивувався. Якось спитав одного брата, чи заморюють чоловiка чари? Вiдповiв брат, що чоловiковi благочестивому, який за Богом живе, нiяке волхвування чи чарування зашкодити не зможе. Те чуючи, волхв розкаявся у совiстi своїй. Довiдався, що пробачив отець того брата, що хотiв його убити, подивувався незлостивостi його, i розчулився, i у страх Божий прийшов, i побiг до отця, впав у ноги йому, i з великим риданням визнав грiх свiй, i прощення просив, що й отримав вiд отця незлостивого. Такий був преподобний Афанасiй до тих, що перед ним згрiшили, через те прославив його Бог всюди.

I зiбралося в паству його багато братiв з рiзних сторiн, не лише iз грекiв, а й з Iталiї, i з самого Старого Риму, з Калабрiї ж, i Амалфiї, й Iберiї, не з простих лише, але й iз благородних i багатих. Ще ж й iгумени багатьох монастирiв, вiдклавши своє начальство, до преподобного пiд начало приходили. Не лише iгумени, а й архиєреї покидали свої престоли й пастирства, приходили в паству отця святого i хотiли, щоб вiн їх пас. Серед них же були великий патрiярх Миколай, як i Харитон, i Андрiй Хризополит, i Акакiй, що багатьма роками в постництвi просiяв. Також i пустельники, що зiстарiлися в непрохiдних пустелях, Божим промислом прийшли до отця, оселилися в Лаврi його, хотiли користати з прикладу добродiйного життя його. Iз таких був преподобний Никифор, що в горах Халаврiйських зi святим Фантином разом перебував. I було їм божественне явлення, що велiло Фантиновi йти в Солунь, Никифору ж в Афон до преподобного Афанасiя. У нього досить поживши, переставився i похований був. Якийсь рiк минув, коли випадково мощi його iз землi вийняли й на iнше мiсце перенесли. Тодi iз сухих його костей витекло джерело мира, пахучiше вiд усiх ароматiв. Такi святi великi отцi посилалися вiд Бога пiд паству преподобного отця Афанасiя, звiдки ясно знати богоугодне його – по- над iнших – життя, бо як пiзнається корiнь iз пророслих гiлок i дерево з плодiв, так пiзнається вправний учитель через вправних учнiв його i добрий пастир через добрих овець. Але вже час, про деякi чуда його коротко згадавши, слово до кiнця наблизити.

Прославляючи чудами святих своїх, Бог не позбавив i цього великого угодника свого дару чудотворення. Спочатку згадаємо його ясновидство. Якось, коли був лютий мороз, прикликав до себе одного з послушникiв, на iм’я Теодор, i сказав йому: «Брате, вiзьми їжу i йди швидко на Кесарiйське мiсце (так називалося мiсце при Афонi). Коли будеш проти Трохаль, зiйди до моря. Зустрiнеш трьох мужiв, що знемагають вiд голоду i морозу i при смертi є, з них же один монах. Укрiпи їх хлiбом, щоб змiцнiли i зiгрiлися, i приведи сюди». Теодор же пiшов, знайшов так, як же отець пророчо сказав, i дивувався ясновидству святого.

Трапилося якось задля монастирської потреби преподобному з деякими з братiв плисти кораблем до острова. З допусту ж Божого, невидимий ворог, хотiвши втопити отця з братами, зрушив вiтер великий i бурю, i хвилi страшнi пiдняв, i перекинув корабель посеред глибини морської. I зразу всiх покрила вода. Але правиця Божа, яка угодника свого зi всiх бiд швидко забирає, у ту ж годину зразу виправила корабель i бурю стишила. I опинився святий на кормi i братiв до себе кликав. Вода ж, наче руками, до корабля їх зносила, а преподобний отець по одному з води витягав i всiх зiбрав живими. Одного лише Петра Кипрянина не знаходили. Його ж не побачивши, отець зранився серцем i голосно крикнув: «Дитино, Петре, де ти?!» I разом з голосом отчим виведений був Петро iз глибини, i до корабля вода його принесла, i прийняли його руки отчi. Так преподобний врятований був сам i брати його вiд потоплення. I не порадiв через нього злостивий ворог, бiльше ж осоромився, його ж блаженний отець всюди сповнював встиду, перемагаючи його i проганяючи.

Iз ченця Матея, якого дуже мучив нечистий дух, вигнав бiса, i з iнших, що так страждали, вiдганялися невидимi кати молитвами святого. Мав же преподобний силу зцiлення i служив хворим руками своїми, багатьох лiкував. Прокаженого брата зцiлив, iншого, що на виразку шлунка страждав, зробив здоровим. Iншого, що мав виразку, яка звалася каркин, полiкував, зробивши на ранi трикратне знамення святого хреста. Саранчу, що на острiв монастирський напала i всiлякий плiд землi поїдала, вiдiгнав молитвою. Якось, коли вiн плив у кораблi з братами морем, i води питної забракло, i брати вiд спраги знемагали, звелiв з моря черпати воду i, благословивши її, на солодку перетворив. I пили брати й охолодилися. Брат один, на iм’я Герасим, працюючи у винограднику, лозу одну тверду та високу захотiв руками iз надр землi витягнути, бо мав силу тiлесну немалу. Двiчi й тричi руками лозу шарпав, але витягнути не мiг, себе ж пошкодив: надiрвався живiт, i вийшли нутрощi, i страждав вiд болю люто. Молитвою ж отчою i хреста святого знаменням полiкований був.

Той же Герасим, беручи Бога у свiдки, розповiдав i таке чудо. «Мав я, – казав, – службу рiзати хлiб. Треба була пiти до отця спитати про якусь справу. Трапилося ж йому тодi бути одному в храмi святих апостолiв на молитвi. Пiшов я тому туди i у вiконце зазирнув. Бачив його, як молився, i лице його було наче полум’я вогненне. Налякався я, вiдступив трохи i, зачекавши, знову заглянув. I побачив, що виблискував лицем, наче ангел Божий, i вогненна подоба оточувала його. I закричав я зi страху, кажучи: «О отче!» Побачив отець, що я перестрашений, i зрозумiв, що я бачив, заборонив менi, щоб я будь-кому розповiдав про те». Це Герасим розповiв братам пiсля переставлення преподобного.

Брат один посланий був вiд отця на службу у свiтське поселення. Ворожою спокусою звабився на грiх тiлесний i впав. Пiзнавши тягар грiха, у вiдчай впав помислами своїми. I коли повернувся до монастиря, припав до нiг святого зi сльозами i риданням i визнав перед ним грiх свiй i вiдчай. Преподобний же багатьма корисними словами настановив його i в Божому чоловiколюбствi навчив не зневiрюватися, звелiв йому перебувати в попередньому своєму чинi серед братiв. Один же зi старцiв, на iм’я Павло, довiдавшись про падiння брата й спiвчутливе милосердя отця, нарiкав на брата, що впав, i на отця i докоряв братовi, що таку нечисту рiч посмiв вчинити, обiт чистоти переступивши. Отцевi ж в обличчя говорив, що неправильно прощати такого грiшника, але треба, щоб вiн зазнав багато рiзних болiсних покарань. Лагiдний же отець суворо поглянув на того, що нарiкав, i мовив: «О Павле, бачиш, що робиш. На себе вважай, а не дивись на грiхи брата, написано-бо: «Коли кому здається, що вiн стоїть, хай пильнується, щоб не впав»2. З тої години, з допусту Божого, спокусник невидимий почав стрiлами нечистих помислiв зранювати серце Павлове, i розпалив вогнем похотi його тiло, i не мав Павло спокою три днi i три ночi, цiлий горiв похiттю на грiх плотський, що й на спасення своє втратив надiю. А найгiрше, що соромився визнати боротьбу свою перед отцем. Преподобний же, знаючи те духом, прикликав Павла до себе, розмовляв з ним осiбно про деякi монастирськi дiла. Бесiдою ж потрохи заохочував Павла до визнання тiлесної його пристрасти. Павло ж упав у ноги отцевi, визнав бiду свою i про полегшення боротьби просив. Преподобний же, настановивши його, щоб не засуджував брата, що згрiшив, вiдiслав його на службу (був вiн келарем). Сам же став на молитву, старанно за нього до Бога зi сльозами помолився. У ту годину перемiнився Павло вiд пристрасти, холод якийсь вiдчув, що на голову його пролився i по цiлому тiлi аж до нiг дiйшов, i вiд того погасло в ньому кипiння його тiлесної похотi. Другий брат, на iм’я Марко, родом iз Лампсакiя, збурений був люто такою ж тiлесною грiховною похiттю i прийшов до отця, визнав свою пристрасть i просив вiд нього молитовної допомоги. Через декiлька днiв у сонному видiннi побачив отця, що говорив до нього: «Як ти, брате?» Вiн вiдповiв: «Дуже погано страждаю, о отче». I сказав отець: «Простягни себе на землi ниць». Коли вiн простягнувся на землi, наступив отець ногою своєю на поперек його. Вiн же вiд тиску ноги збудився, вiдчув себе зцiленим вiд пристрасти. I з тої години мав спокiй у своєму тiлi, жив без усiлякого тiлесного надокучання. Оце коротко розповiвши про кiлька з багатьох чуд преподобного отця нашого, якi той за життя зробив, про переставлення його почнемо розповiдати.

Тому що багато звiдусiль до преподобного, як же ранiше було сказано, братiв збиралося, треба було розширити церковний простiр, щоб помiстити братiв. I будовано папертi i придiли до стiн церковних. Коли ще не завершене було будiвництво одного придiльного вiвтаря, була потреба самому отцевi вийти туди, щоб подивитися на роботу, перш нiж вирушити в дорогу, що перед ним лежала. Готувався-бо iти до Царгорода, до царя у монастирських потребах. Тому спершу скликав братiв, повчив їх iз блаженного Теодора Студiйського, доклавши i вiд своїх доброслiвних уст кориснi переконання. Тодi замкнувся в келiї, довго молився. Пiсля того вийшов iз келiї, одягнений у мантiю, i мав на головi священний кукуль блаженного отця свого Михаїла Малеїна, його ж лише на великi празники i в час причастя Божественних Христових таїнств накладав. Того дня наче на празник явився, i свiтлий був лицем, як ангел Божий. Взяв же iз собою шiстьох братiв, вийшов з ними на будiвництво. I коли були зверху на будiвлi, недовiдомими Божими судами провалився її верх, i всiх скинув додолу, i камiнням i глиною засипав. П’ятеро зразу душi свої Боговi передали, отець же i з ним один будiвничий, на iм’я Даниїл, мiж камiнням живими залишилися. I чутно було всiм голос преподобного отця, який до трьох годин чи довше кликав так: «Господи, Iсусе Христе, поможи менi! Слава тобi, Боже!» Збiглися брати з криком i риданням, розгрiбали камiння та землю i знаряддям, що трапилося, i руками, i ногами. I знайшли отця, що вже кiнець прийняв у Господi. Цiлий був тiлом, лише права нога його була поранена. Знайшли ж бiля нього живого Даниїла, будiвничого, дуже зраненого. I винесли їх звiдти.

Така була кончина преподобного отця нашого Афанасiя. Якщо комусь видасться неправдивим, що не на ложi кiнець прийняв, проте перед Господом смерть преподобного чесна, бо угодниковi Божому стала причиною мученицького вiнця. Про неї ж не було невiдомо йому, духом-бо її передбачив, найближчому учневi своєму Антонiю за якийсь час провiстив, сказавши: «Дорогу, яка лежить перед нами до Царгорода задля потреб монастирських, здiйсни, прошу. Менi ж бiльше не бачити царя земного, така Божа воля».

Пiсля кончини своєї лежав преподобний три днi непохований, допоки зi всiх святогорських обителей не зiбралися отцi, щоб чесно його поховати. I не змiнилося святе його тiло, не набрякло, не потемнiло, i лице його було наче в чоловiка, що живий i спить, i не чути було звичного для мерця запаху. Ридання ж за ним вiд усiх було велике. Коли ж творили над ним надгробне, з рани його, що на нозi була, витекла кров, понадприродно. Хто-бо бачив коли, щоб iз рани триденного мертвого текла кров? Те побачивши, декотрi iз чесних старцiв збирали її в обрусцi свої i мастили нею, як великою святинею, на благословення. I поховали чесне тiло преподобного отця. Тiла ж п’ятьох братiв, що їх мiж камiнням розбитими знайшли, ранiше поховали чесно. А Даниїл зранений декiлька днiв був живий i розповiв iз зiтханням видiння, яке мав у нiч перед кончиною преподобного. «Бачив я, – казав, – як один вiд царя посланець свiтлий прийшов, кличучи отця до царя. I в ту годину вийшов iз лаври отець, пiшов за посланцем iз шiстьма братами, серед них же був i я. I коли прийшли ми до прекрасних царських палат i наблизилися до дверей, отець преподобний iз братами увiйшов в палату до царя, я ж залишений був зовнi i ридав дуже. I чув я, як хтось зсередини говорив менi: «Марно ридаєш, чоловiче, бо не зможеш увiйти всередину, якщо не подарує тобi того отець, з яким же ти прийшов». Я ж, те почувши, почав бiльше ридати i прикликав отця розчуленим голосом. I за короткий час вийшов отець, взяв мене за праву руку i в палату завiв, i я сподобився бачити царя й поклонитися йому». Коли це Данило промовив, передав душу свою в руки Божi.

Згадаймо ж ще i деякi чуда преподобного Афанасiя, якi вже пiсля переставлення його були. Трапилося ж вищезгаданому Антонiєвi, постiйному учневi преподобного, iз деякими братами задля потреби монастирської бути в Гангрському краї. Коли там проходили, натрапили пiд вечiр на пастуха, що випасав овець i мав єдиного сина, звiрами пораненого, що при смертi був, i ридав над ним батько його дуже. Бачив же подорожнiх ченцiв i просив їх, щоб повернули до нього. I, гостиннiсть до них виявляючи, поставив перед ними їжу, – яку мав, – хлiб i молоко. Подивувалися ченцi добродiйностi його, що, i в печалi такiй будучи, не покинув гостинности, i спiвчували йому в його журбi. Був же серед них один брат, на iм’я Симеон, який мав iз собою обрусець, намочений у кровi преподобного отця. I той Сименон обрусцем тим обв’язав рану хлопця, i зразу дитя сном солодким заснуло i спало до ранку. I ченцi там заночували. Зранку ж встав хлопчик здоровий, i рану мав полiковану, i просив їсти. I всi прославили Бога. Iншого разу, коли знову один iз братiв посланий був на службу монастирську, трапилося йому прийти в дiм до одного христолюбця, де жiнка довгий час була кровоточивою, на ложi хвороби лежала. Журилися нею чоловiк i всi домашнi. Брат же той, про причину журби довiдавшись, мовив: «Маю в обрусцi кров святого Афанасiя, i, якщо хочете, намочимо закривавлений обрусець у водi й вiдцiдимо його, воду ж ту нехай хвора вип’є – i стане здоровою». Почула ж недужа жiнка слова ченця, почала зi слiзьми просити його, щоб швидше те зробив. Чернець же таку воду з кров’ю святого приготував, подав її, а жiнка, взявши, мовила: «Святий Афанасiю, поможи менi». I випила її. I зразу зупинилася кровотеча, i стала вона здорова.

Знову в iнший час чернець Симеон i чернець Георгiй на якусь монастирську службу кораблем посланi були, дiйшли до пристанi Певкiйської, де один кораблеплавець помирав i вже вiсiм днiв не говорив, i друзi плакали i надiю щодо нього втратили. Коли обрусець, кров’ю святого закривавлений, на нього поклали, зразу той, наче зi сну збудившись, став здоровим. Ще ж i при гробi святого рiзнi чуда вiдбувалися: проганялися нечистi духи з людей i рiзнi зцiлювалися недуги тим, хто приходив iз вiрою, хто мастився олiєю з лямпади, що при гробi його горiла. Згадаймо i про те, що було добродiйному ченцевi Євстратiю. Йому пошкодилося щось iз нутрощiв, i сходила в природнiй потребi йому не вода, а кров. На це ж був недужий сiм рокiв, i багато лiкарiв лiками його лiкували, та нiякої не мав з того користи, тому вiдмовився вiд лiкування i поклався на Бога. I молився пiсля Бога також до преподобного отця Афанасiя. А тому що звернувся до цього лiкаря-цiлителя, скоро прийняв вiд нього зцiлення таким чином. Здавалося в сонному видiннi, що був на трапезi й бачив преподобного отця, який на звичному iгуменському мiсцi сидiв. Перед ним стояла склянка, повна води, i тарiль з виноградом. Взяв же преподобний трохи винограду, поклав у воду i дав Євстратiю випити. Євстратiй же, думаючи, що то звичайнi якiсь лiки (а вiд них вiн вiдмовився), не хотiв прийняти. I сказав йому отець: «Не бiйся, але бери i пий, i на здоров’я тобi буде». Євстратiй же взяв i випив. А коли збудився вiд сонного видiння, в ту ж годину побачив, що цiлком здоровий вiд тої недуги.

Та вже час закiнчувати слово, зiбране скорочено iз книги про життя, i подвиги, i чуда преподобного, детально написаної. Хай буде Боговi, що у святих своїх дивний i в преподобному Афанасiї чудесну свою милiсть i силу проявив, безконечна слава i честь нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.