Без категорії

Згадування чуда святої великомученицi Євфимiї Всехвальної, яким же православ’я утвердилося

Мiсяця липня в 11-ий день

Свята великомучениця Євтимiя народжена, вихована й мучеництвом увiнчана в Халкидонi, градi Витинiйському, що при гирлi Євксинського понта, напроти Царгорода, бiля Босфору Тракiйського. Постраждала в царювання Диоклетiяна, мiсяця вересня в шiстнадцятий день, в який же i пам’ять її вшановуємо. Нинi ж згадується те чудо, що було вiд чесних її мощей у час Четвертого Вселенського собору святих отцiв, що в Халкидонi вiдбувся: цим чудом сповiстилося й утвердилося православне iсповiдання вiри, i це вiдвернуло святих отцiв вiд єднання зi зловiрними.

Почалося ж усе з того, що Дiоскор, патрiарх Олександрiйський, i Євтихiй, архимандрит Царгородський, коли ще живий був правовiрний цар Теодосiй Молодшийґ, пiдняли нову образливу єресь на Господа нашого Iсуса Христа, вважаючи двi його природи, божественну i людську, однiєю. I багатьох iз духовного i свiтського чину до свого зловiр’я звабили, i сановитi мужi, що були в царських палатах, пошкодилися тою єрессю, i мали єретики вiд них велику допомогу. Коли в Ефесi ж вiдбувся помiсний собор (пiсля Третього Вселенського, який досить рокiв перед тим був), чи, краще сказати, збiговисько розбiйникiв, на якому святiшого Флавiана, патрiарха Царгородського, iсповiдника благочестя, убили Дiоскоровi та Євтихiєвi однодумцi, тодi та єресь отримала бiльшу силу i її сприймали як правовiр’я. Саму ж iстинну православну вiру, наче якесь зловiр’я, вiдкидали. Тому треба було зiбратися Четвертому Вселенському соборовi святих отцiв на винищення тiєї єресi, на утвердження ж православної вiри. Тим часом благочестивий цар Теодосiй iз життя цього до Господа перейшов, а пiсля нього прийняв царство добродiйний i богоугодний муж Маркiян зi святою Пульхерiєю. Цi ревнителi правовiр’я i благочестя, бачачи, як Церква бентежиться єресями i який розбрат у нiй чиниться, звелiли святим отцям зi вселенної зiбратися до славного града Халкидона i все щодо вiри розглянути й розсудити. Зiбралися тому святi отцi числом шiстсот тридцять зi святiшим Анатолiєм, патрiархом Царгородським, i зi святiшим Ювеналiєм, патрiархом Єрусалимським, i з посланцями святiшого Лева, папи Римського. Були присутнi при тому i зловiрнi, серед них же був спочатку Дiоскор, патрiарх Олександрiйський, Максим Антiохiйський, якого Дiоксор на мiсце Домна залишив i на патрiяршество влаштував, й iншi однодумнi їм архиєреї, i Євтихiй зi своїми однодумцями. Так що була незлiченна кiлькiсть єретикуючих, усi ж, разом зi святими отцями, робили собор, сходячись до церкви святої великомученицi Євтимiї, що на передмiстi бiля Босфору, це-бо була престольна церква Халкидонської митрополiї, дуже простора, могла в себе багато люду вмiстити. У нiй же i мощi тої великомученицi спочивали, вiд них же дивнi i преславнi чуда дiялися, якi, хоч почасти, нехай тут згадаємо. У день святої її пам’яти, коли за Христа постраждала, виточувалася у всi роки iз чесних мощей її кров, наче нинi з рани витекла. Грiб був мармуровий, великий, мармуровою плитою покритий, всерединi мав дерев’яний ковчег iз мощами святої. У тому мармуровому гробi з лiвого боку було мале вiконце, що рука людська могла вмiститися. Замикалося воно щiльно, лише в належний час вiдмикалося, i через нього сам єпископ, пiсля вiдспiвування всенiчних молитов перед святою лiтургiєю, черпав ту кров губкою, на залiзний довгий держак прив’язаною: сухубо там вкладав губку, а виймав її звiдти переповнену кров’ю, i видушував iз губки кров у коштовну посудину, на те приготовану. Люди ж, бачачи ту кров, славу велику Боговi i святiй його мученицi возсилали i мастилися тiєю кров’ю на благословення i зцiлення своїх недуг. Була ж кров дуже пахуча, наче коштовним миром розчинена, проте не могло то бути жодне iз земних мир, всi-бо аромати та кров незрiвнянно перевершувала i зцiлювала всiлякi хвороби. Не лише в час щорiчного святкування свого виточувала свята великомучениця таку миропахучу й цiлющу кров iз чесних своїх мощей, але деколи й в iнший час, а найбiльше тодi, якщо святитель тої церкви був богоугодним мужем через добродiйне життя. Ще ж i явлень було багато: часто являлася свята тим, хто молився до неї з вiрою, i хто в недугах лежав, i хто до церкви i до гробу її приходив, i хто був у рiзних бiдах i прикликав її на допомогу. I приходили до неї люди на поклiн до Халкидона з усiх країв i градiв з великою вiрою, а найбiльше – iз Царгорода, що був недалеко. Тому цар звелiв там вiдбуватися й собору отцiв, що iз вселенної зiйшлися. Мали ж на тому соборi правовiрнi з єретиками велику розмову, i суперечку, i незгоду: зловiрнi-бо нiяк не хотiли праведним догмам скоритися. Тодi святiший Анатолiй порадився з iншими святими отцями i сказав до єретикуючих: «Напишiть згорток визнання вашої вiри, напишемо й ми наше визнання, i обидва згортки з печаттю покладемо у гробi на чеснi мощi святої великомученицi Євтимiї, i разом помолимося до Бога з постом, щоб через ту свою угодницю вiдкрив нам, яке визнання праведне». Коли те святiший Анатолiй мовив, усi похвалили його раду й написали два згортки: правовiрнi свiй, а зловiрнi свiй. I, печатi свої поклавши, вiдкрили грiб святої, поклали обидва згортки їй на груди i знову грiб закрили, поставили царську печать i сторожу i три днi з постом молилися. Коли ж настав четвертий день, прийшов цар й увесь собор до чесного гробу святої, i, знявши царську печать, вiдкрили грiб i побачили, що згорток правовiрних тримала правиця святої великомученицi, а згорток зловiрних лежав пiд її ногами. Чудеснiшим же було те, що руку свою, наче жива, простягнула до царя i патрiарха, подаючи їм той згорток праведного визнання. Тодi всi сповнилися невимовної радости, i вiддали славу Боговi, i похвальнi спiви iз вдячнiстю святiй великомученицi заспiвали, з гарячою любов’ю чудотворним її мощам поклонялися, i зразу проповiдували православну вiру як Богом утверджену i чудесно святою великомученицею сповiщену, а єретичне зловiр’я передали прокляттю.

Багато з єретикуючих, таке чудо бачивши, приєдналися до правовiрних. А тих, що у спротивi перебували, позбавили санiв i у вигнання послали. З того часу почали iконописцi зображати на iконi святу великомученицю Євтимiю зi згортком у правицi – на незабутню пам’ять преславного чуда пiд час того собору. А як же до того, так i пiсля того не переставала чудодiяти свята мучениця, пахучу, як миро, кров iз чесних мощей своїх виточуючи. Коли минуло багато рокiв, прийняв царство Маврикiй.Той благочестивий цар став наче маловiрним, сумнiвався в чудах святої i про кров, що витiкала з її мощей, думав, що вона не справжня. Хотiв тому випробувати та правду довiдатися i зробив так. Задовго перед рiчницею пам’ятi святої великомученицi опечатав грiб i вiконце гробу своєю царською печаттю. Коли надiйшов день її празника, сам iз Царгорода до Халкидона прийшов i, печать свою знявши, вiдчинив вiконце – i зразу великi пахощi вийшли, i наповнили всю церкву, i закапала кров, чи, краще сказати, миро кровоподiбне, iз чесних святих мощей бiльше, нiж звичайно, нi в один рiк не витiкало стiльки, як у той, – на осоромлення царевої маловiрности, на утвердження безсумнiвної вiри в Божу силу, що все надприродно може зробити. Змiг-бо Господь колись iз сухої ослячої щелепи вивести для Самсона джерело живої води, то чи не мiг пiсля того з нетлiнних мощей угодницi своєї виточити крови i мира? Тодi пiзнав цар свiй грiх, покаявся i вiдтодi велику здобув вiру до святої.

Пiсля того, за царюваннi Iраклiя, було, допустом Божим, нашестя персiв на Витинiйський край i на халкидонськi володiння. Варвари, за своїм звичаєм, спустошували цiле передмiстя. Увiшли й до церкви святої великомученицi i все, що знайшли, взяли, хотiли вiдчинити грiб святої, але нiяк не могли. I, багато потрудившись, нiчого не досягли: не лише верхня мармурова плита була непорушна, але навiть вiконце не вiдчинялося. Тому принесли багато дров i хмизу, обклали грiб i зробили на ньому наче стiг, складаючи займистi речi, i запалили, сподiваючись, що мармур вiд сильного розжарення розсиплеться. Проте й так нiчого не досягли: все накладене згорiло на попiл, а грiб святої залишився анiтрохи не пошкоджений – надiлив дивом Бог угодницю свою. Пiсля вiдходу персiв радилися цар i патрiарх про тi мощі святої великомученицi Євтимiї i вирiшили перенести їх з Халкидона до Царгорода, боячись знову варварського нашестя на Халкидон. I збудували в Царгородi поблизу iподрому церкву в її iм’я, за подобою Халкидонської, велику i прекрасну. Перенесли в неї з честю святi мощi з кам’яним гробом i влаштували, щоб був при них митрополит Халкидонський – задля бiльшої чести святим мощам. Поставили ж грiб у вiвтарi замiсть Божественної трапези, i здiйснювалися на гробi безкровнi жертви, всерединi ж були чеснi мощi великомученицi. Вiд них же чуда, як же i в Халкидонi, так i в Царгородi вiдбувалися, i кров миропахуча й цiлюща у звичний час виточувалася. Минуло багато лiт, i багато царiв минуло, i Вселенськi собори святих отцiв П’ятий i Шостий вiдбулися, i настав пiсля них нескоро звiройменний i звiроподiбний цар Лев Iсаврянин. Вiн перший почав бентежити Церкву Божу iконоборною єрессю, називаючи iдолами святi iкони, i до своїх однодумцiв говорив: «Це тi, про яких говорить пророк: «Очi мають i не бачать, вуха мають i не чують, уста мають i не говорять». Чинив спротив йому святiший патрiарх Герман, вiн же його зiгнав з престолу iз безчестям, а на його мiсце возвiв єретика, собi однодумного. Також i iнших архиєреїв правовiрних, що не годилися з його єретицтвом, знеславивши, послав у вигнання. Не лише ж iкони святi ображав, але й на мощi святих розгнузданим язиком, наче пес, безсоромно гавкав i мав їх за нiщо. Вiдомостi про чуда, якi були вiд чесних мощей святої великомученицi Євтимiї, роздирали його всерединi, але не смiв тим мощам нiчого злого вiдкрито зробити, боячись народного бунту й збурення. Винайшов тому, окаянний, такий пiдступ: пiшов уночi зi своїми однодумцями таємно до церкви святої Євтимiї i вiдкрив її грiб, який перси не могли вiдкрити: допустив Христос Бог, щоб руки зловiрних християн торкнулися чесних мощей його Нареченої, їх же вiд невiрних поган зберiг недоторканними. Перси-бо в невiданнi своєму грiшили, християни ж злочеснi, знаючи, посмiли, тому допустилося їм на бiльше їхнє осудження позбавити чести святi мощi. Вiдкрив, отже, грiб злочестивий цар, вийняв звiдти з дерев’яним ковчегом чудотворнi нетлiннi мощi святої Євтимiї, а замiсть них у кам’яний грiб поклав якiсь зiгнилi, смердючi костi, якi навмисно на те приготував, i, знову дошкою накривши, пiшов, по-злодiйськи вiднiс чеснi тi мощi до якоїсь хатини всерединi царських палат. Сестри ж його, а також доньки таємно вiд нього приходили до святих мощей, i кадили миром, i свiчки запалювали, з честю їх вшановуючи i з любов’ю їм поклоняючись. Але скоро довiдався про те злочестивий цар, зразу ковчег iз мощами взяв i вночi кинув у море. Зранку ж, зiбравши злочестивих, ображав вiдкрито правовiрний люд, обзиваючи й безчестячи святi мощi великомученицi й кажучи: «Iдiть, о безумнi люди, i подивiться на звабу, якою зваблюєтеся, розповiдаючи, що нетлiннi, чудотворнi та преславнi мощi Євтимiї. Вiдкрийте грiб i побачите, чи правда». I зразу послав мужiв своїх з людьми, щоб вiдкрили грiб. Пiшли й вiдкрили, i побачили всi люди, що костi зiгнили i смердять. Єретикуючi ж почали смiятися i насмiхалися з правовiрних, називаючи їх поклонниками смердючих костей. Правовiрнi ж дивувалися такiй несподiванiй речi, були розгубленi й сповнилися сорому та жалю. Тодi всi чуда святої багато хто вважав за звабу. Обплювавши смердючi тi костi, викинули їх геть, також i грiб той мармуровий геть витягнули i храм Божий перетворили на мерзоту запустiння, цiлком-бо збезчестили його, i стала церква та наче печера якась порожня, як стiйло для худоби, ще й гiрше – на всiлякий бруд i нечистоти мiсце те було. Тодi ковалi всерединi церкви зробили ковальськi печi й виготовляли в нiй свої вироби. I де ранiше чути було голос Божого славослiв’я, звiдти тепер виходив звук молотiв, що били на кувадлi залiзо, i чути було сквернослiв’я i галас людей безчинних. Жили ж ремiсники тi в спустошенiй церквi з жiнками i дiтьми, а у святому вiвтарi, як у таємному мiсцi, мали вихiд тiлесної нужди. Довго терпiв Бог такi дiла людськi, що святиню його настiльки занечистили, допоки поганих погано погубив, i знову пiдняв рiг православ’я, i мiсце своє очистив i освятив, зробив його знову поселенням слави своєї.

Коли вкиненi були чеснi мощi всехвальної мученицi у морськi глибини, плив, з Божого Провидiння, корабель вiд пристанi, що Софiїна називалася. У тому кораблi були пани – два брати: Сергiй i Сергон. Вони побачили ковчег, що поблизу корабля їхнього хвилi носили, взяли його з води у корабель, думаючи, що в ньому якийсь морський скарб. I, пiднявши вiтрила, плили. Коли ж були в гирлi, що звалося Авидове, вiдчинили ковчег i побачили нетлiннi мощi, i пахощi великi з них виходили. Й утiшилися тим духовним скарбом, а найбiльше, коли у видiннi про святiсть тих мощей їм було сповiщено. Наступної ночi бачили у видiннi над мощами велику славу, i свiтильники, i свiчi палаючi, i мужiв пресвiтлих, що спiвали i хвалили Бога. Пiсля того видiння молилися до Бога, щоб вiдкрив їм, якого святого це мощi. I, пливучи, наблизилися до острова, що Лимнос називається, були ж на островi тому також чудотворнi й мироточивi мощi святої мученицi Гликерiї. I коли при островi тому заночували, бачили у видiннi святу мученицю Гликерiю, що до корабля їхнього йшла, i з корабля ж дiва прекрасна назустрiч їй вийшла, й обнялися обидвi люб’язно, i сказала дiва, що прийшла, до тої, що зiйшла з корабля: «Радiй, мученице Христова, Євтимiє всехвальна». Ця ж взаємно вiдповiла: «Радiй, мученице Христова, Гликерiє блаженна». I, привiтавшись, розiйшлися: Гликерiя свята у своє мiсце пiшла, свята ж Євтимiя на корабель повернулася. Те саме видiння було обом братам. I зрадiли дуже, бо довiдалися, чиї це мощi, i молилися гаряче до святої великомученицi Євтимiї, i припадали сердечно, обiймали ковчег, шись свiту, при церквi тiй жили в постi i молитвах. I невдовзi, угодивши Боговi, на безсмертне життя переставилися, заступництвом святої всехвальної мученицi Євтимiї, якiй усiм серцем послужили.

Перед своєю кончиною на гробi святої мученицi поклали кам’яну плиту, щоб не цiлком у забуття пiшло те мiсце, що берегло в собi пребагатий той скарб. На плитi ж написали так: «Ми, Сергiй i Сергон, рiднi брати, пливучи по Єллеспонту, витягли з глибини морської чеснi мощi всехвальної i святої Христової мученицi Євтимiї, що плавали по хвилях, i,  за велiнням її, тут її поклали». Пiсля того єпископ того острова збудував прекрасну церкву i хотiв перенести до неї святi мощi Євтимiї. I, прийшовши в ту малу церковцю, яку два брати збудували, творив всенiчнi молитви. Коли задрiмав, явилася йому свята, кажучи: «Не починай робити того, що задумав, отче преподобний, не послухаю-бо тебе в тому, але йди до сестри моєї святої мученицi Гликерiї i помолися до неї, i я маю її просити, i вона погодиться, щоб її перенесли у твою церкву. Мене ж залиши на цьому мiсцi спочивати, поки знову до себе не повернуся». Єпископ прокинувся, був наляканий i не посмiв виконувати намiреного дiла. Святу ж мученицю Гликерiю, що на iншому мiсцi зберiгалася, досить до неї помолившись, перенiс до своєї церкви i поклав її пiд сподом: так-бо таїли святi мощi перед ворожими до них злочесними iконоборцями. Хоч i пiд сподом були, проте збиралися до них правовiрнi i празники їхнi здiйснювали чесно, бо й зцiлення на всiлякi недуги вiд тих угодниць Божих подавалися. Одного року, у день пам’ятi святої великомученицi Євтимiї, справляли празник у її церквi, i трапилося, що один воєвода, ревнитель iконоборного єретицтва, плив повз той острiв кораблем iз воїнством, бо послав його цар на службу. Вiн, до пристанi приставши й на суходiл вийшовши, побачив великий собор людей при церквi, що була бiля пристанi. Довiдався, що через мощi святої великомученицi Євтимiї, якi там спочивають, люди святкують. Сповнився гнiву злочестивий, i кинувся з воїнством на ту церкву, i розiгнав людей, вигукуючи: «Чи так вам наказують царi, о iдолопоклонники i служителi мертвих костей?!» Так окаянний образливо назива в правовiрних християн i зруйнував церкву ту мало не дощенту. Мощi ж святої, пiд сподом схованi, залишилися цiлi. Й опустiло те мiсце до часу.

Коли помер злочестивий цар Лев Iсаврянин, настав пiсля нього син його Константин, прозваний Копронiм, поганого кореня ще гiрший паросток. Вiн не лише вiдкидав пошанування iкон, але й самого Христа Бога таємно вiдрiкся, i Пречисту Дiву Богородицю нечистим своїм язиком ображав, окаянний, i зi святих угодникiв Божих збиткувався. З юности набрався всiлякого зла i всескверного життя, волхвування i чарiв навчився, i кров людську нещадно проливав. Лютiший був вiд свого батька, i багатьох невинних i праведних мужiв повбивав, чин чернечий цiлком винищив iз Константинограда. Царював же довго, з Божого допусту за грiхи людськi, i, незлiченне зло сподiявши, помер гiркою смертю. Залишив пiсля себе на царюваннi сина Леона, який також був iконоборцем, але не катував правовiрних, як його батько й дiд.

Коли ж i Леон кiнець життя прийняв, воцарився пiсля нього син його Константин з матiр’ю Iриною, тезойменною мировi: вона-бо справдi мир сотворила Христовiй Церквi, бо ще коли був малим її син, вона сама добре й богоугодно керувала Грецьким царством i виправляла все пошкоджене й поруйноване iконоборними царями, i повертала з вигнання святих отцiв, якi за шанування чесних iкон були вигнанi: благочестива була й боголюбива. I зiбрала Сьомий Вселенський собор зi святiшим Тарасiєм, патрiархом Царгородським. Тодi даровано святим церквам iконну прикрасу, єресь же iконоборну святi отцi передали прокляттю. Тодi й ту церкву святої великомученицi Євтимiї, що була в Царгородi, поблизу iподрому, про яку ранiше мовлено, що її Лев Iсаврянин спустошив, знову було вiдновлено завдяки благовiрнiй царицi Iринi. Вона-бо звелiла очистити її вiд нечистот i все зруйноване оновити. I прикрасила її всiляко: iконною красою, одягом священичим i посудом дорогоцiнним. I освячена була церква, i вiдбувалися в нiй знову, як же i ранiше, божественнi служби, i митрополит Халкидонський при нiй жив.

Мала христолюбна цариця Iрина немалу турботу про вiднайдення мощей Всехвальної мученицi Євтимiї. З того часу, коли Лев Iсаврянин по-злодiйськи забрав святi мощi й викинув у море, розiйшлася серед правовiрних чутка про те таємне цареве злодiяння, i розповiдали, що десь знайшлися тi чеснi мощi i пильнують їх вiрнi. I старалася цариця довiдатися, де вони. Господь же, який чинить волю тих, що бояться Його, повiдомив царицю про бажанi їй мощi святої мученицi таким чином.

На тому островi, що називався Лимнос, де ж i мощi (як же мовлено) пiд сподом зберiгалися, був один муж славний, на iм’я Анастасiй, саном комит. Йому у спадок перейшло те мiсце, на якому два вищезгаданi брати Сергiй i Сергон збудували були церкву святої великомученицi Євтимiї i чеснi мощi її там у землi сховали, i плиту кам’яну з написом на гробi поклали. Той Анастасiй-комит, бачачи у володiннях своїх зруйновану церкву преславної мученицi, оновив її, надбудувавши на попередньому фундаментi, i вiдповiдною красою її оздобив. За якийсь час трапилося йому зазнати неправедного наклепу заздрiсних людей, i позбавлений був без провини свого сану. Пiшов тому до Царгорода, хотiвши виправдатися вiд несправделивого наклепу й знову отримати свiй сан. Коли вiн шукав собi там заступника i посередника до царицi, сказав йому хтось, що митрополит Халкидонський може йому допомогти: має-бо понад iнших смiливiсть заступатися за покривджених. Анастасiй же шукав митрополита i знайшов його у царськiй палатi. I припав до нього, розповiв про причину свого приходу i просив його, щоб був йому заступником i помiчником. Митрополит же вiдмовлявся, кажучи: «Не можу цього зробити, не моєї-бо сили це дiло». Те сказавши, митрополит пiшов iз царської палати до свого дому, а Анастасiй пiшов за ним до двору архиєреського, побачив церкву вiдчинену й увiйшов до неї помолитися. I молився досить iз колiносхилянням, сiвши на одному мiсцi, не було-бо в ту годину вiдправи. Один iз клирикiв, седмичник, прийшов до нього й питав, хто вiн i звiдки. I розповiв Анастасiй клириковi тому про себе i про печаль свою йому сповiстив. Тодi спитав клирика, кажучи: «Якого святого це храм?» Вiдповiв клирик: «Храм цей святої великомученицi Євтимiї Всехвальної». Це почувши, Анастасiй зразу з любов’ю правицю до грудей приклав, сказавши: «О моя свята Євтимiє!» Спитав клирик:  «Чому  називаєш  її  своєю?»  Вiдповiв  Анастасiй: «Маю в себе вдома, у церквi, чеснi її мощi, через те маю смiливiсть своєю її називати». Здивувався клирик: «Як то може бути? Чи правду кажеш? Пильнуй, чоловiче, щоб не були слова твої неправдою i щоб не завдав ти сам собi бiди, бо велике старання про те має цариця, щоби знайти мощi святої Євтимiї. I митрополитовi звелiла про це молитися до Бога, щоб подав вiстку про чеснi мощi мученицi своєї». Мовив Анастасiй: «Повiр менi, чесно кажу, що в мене мощi Євтимiї Всехвальної, що була в Халкидонi». Клирик же, те чувши, просив його, щоб зачекав на тому мiсцi, сам же з радiстю пiшов, сповiстив про те преподобному митрополитовi Андрею. I сповнився митрополит радости, i зразу прикликав того мужа Анастасiя, i питав про мощi святих. Вiн же розповiв все детально, як люди, що живуть на тому островi, про чеснi всехвальнi мощi Євтимiї розповiдають, i що на плитi кам’янiй написано вiд двох братiв, якi винесли мощi з моря. Преподобний митрополит зразу пiшов до святiшого Тарасiя-патрiарха i сповiстив йому те. Святiший же патрiарх iз митрополитом пiшли до царя i до матерi царевої, ведучи й Анастасiя з собою, i сповiстили їй про чеснi мощi мученицi Христової. I всi вельми радiли й дякували Боговi. Анастасiя ж великими дарами обдарували, i в попереднiй сан його повернули, i, не гаючись, приготували корабель найкращий, i чесних мужiв духовного чину i з царських палат з Анастасiєм-комитом на острiв Лимнос послали, щоб перенести звiдти святi мощi до Царгорода. Пливучи щасливо, досягли того острова. Коли довiдалися мешканцi, що царгородцi прийшли i хочуть взяти вiд них мощi Євтимiї Всехвальної, зiйшлося багато розгнiваних людей i хотiли чинити спротив царевим посланцям, щоб не дати їм забрати з острова свого того безцiнного духовного скарбу. А найбiльше на Анастасiя-комита кричали, зрадником його називаючи. I почався галас серед людей, i ледве єпископ Лимноський вгамував вiрних, кажучи: «Не чинiть спротиву, о люди Божi, не зрушуйте царя на гнiв: гнiв-бо царевий – як гнiв лева». Стишилися люди, вiдкрили грiб святої i вийняли з надр земних чеснi мощi невiсти Христової, як цвiт прекрасний. I сповнилося повiтря пахощами, i несли їх у крабель iз псалмоспiвом i зi свiчками та кадилом. Люди ж зi сльозами вiдпроваджували мощi, плачучи, що втрачають таке найдорожче багатство, i стояли на березi морськiм доти, доки корабель, пливучи, не сховався вiд їхнього зору. Коли корабель досягнув Константинополя, вийшов цiлий град iз царем, i з матiр’ю царевою, i зi святiшим патрiархом назустрiч чесним мощам мученицi Христової, i прийняли їх, радiючи й торжествуючи, i несли славно до церкви, звiдки колись єретики таємно їх винесли, i поклали на тому ж мiсцi i в тому ж кам’яному гробi, де вiд початку лежали. Так свята великомучениця Євтимiя Всехвальна зайняла знову своє чесне мiсце в Царгородi, i славлений був за чуда її Бог, що у святих своїх прославляється. Йому ж i вiд нас хай буде честь i слава нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.