Без категорії

Страждання святого великомученика Прокопiя

Мiсяця липня у 8-ий день

Єрусалим, град святий, виростив святого великомученика Прокопiя, якого батьки його не Прокопiєм, а Неанiєм назвали. Прокопiєм же пiзнiше вiд самого Христа Господа в хрещеннi був названий, як же це слово явить. Також i Єрусалим у той час не Єрусалимом, а Єлiєю нечестиві iдолопоклонники називали. Бо пiсля того, як Тит, син Веспа сiяна, зруйнував Єрусалим, багато минуло лiт, а цар римсь кий Адрiян, йому ж вiд народження iм’я було Єлiй, захотiв на запустiлому мiсцi Єрусалима знову звести град i назвав його на свою честь Єлiя. I заповiдав, щоб нiхто не називав града того Єрусалимом, але Єлiєю. Ворожо-бо ставився до Iсуса Христа, Господа нашого, намагався не лише iм’я Його пресвяте iз землi винищити, а й мiсце те, де Христос постраж дав, хотiв iз людської пам’ятi в забуття перевести i через те Єрусалим назвав Єлiєю.

У тому градi був муж один славний, сенаторського благо родства, на iм’я Христофор, вiрою християнин. Мав дружи ну, що еллiнського нечестя трималася, на iм’я Теодосiя. Вони народили того, про кого в нас слово, i Неанiєм назвали. Пiс ля народження немовляти Христофор у скорому часi вiдi йшов до Господа. Теодосiя ж, вдовуючи, виховала хлопця в еллiнському нечестi й навчила його iдолопоклонiння, у якому ж i сама була вiдданою служителькою бiсам. Був же хлопець швидкий на розум, i коли вiддала його мати на науку книг еллiнських, швидко всю зовнiшню фiлософiю пройшов. Коли ж досягнув юнацького вiку i ставав мужем дорослим, захотi ла мати зробити його царевим воїном. I коли нечестивий цар римський Диоклетiян прийшов в Антiохiю Сирiйську, що над рiкою Оронт була, довiдалася про те Теодосiя, взяла сина свого, i пiшла до Антiохiї, i вiддала його на службу ца ревi. Бачив же цар, що юнак на вигляд i зрiст гарний i розу мом премудрий, полюбив його дуже i в царських палатах з iншими, подiбними до нього, бiля себе перебувати звелiв. То дi невдовзi зробив його воєводою i в Олександрiю Єгипетську з воїнством послав, звелiвши йому там гонити, i мучити, й убивати християн, i маєтки їхнi в царськi скарбницi забира ти. Неанiй же мовив до царя: «Чув я про тих людей, о царю, що шанують якогось Сина Божого, на ймення Христос, i є непохитнi вдачею, неслухнянi, смiливi, i мiцнi у вiрi своїй, i постiйнi, i волiють померти, анiж покинути свого Христа i принести жертви богам нашим. Через те здається менi, що нелегко буде схилити їх до наших законiв». Диоклетiян же розгнiвався, почав ображати Христа Спасителя, кажучи: «Бог їхнiй, як же самi кажуть, не мав жiнки, то як народив Сина? А Христос, в якого вiрять, вiд жiнки народжений i з жидiвсь кого роду, як злочинець, на смерть засуджений, битий, тер ням увiнчаний, осмiяний, на хрестi розiп’ятий, оцтом i жовчю напоєний, i гiрко помер. Якщо був Богом, то чому себе не забрав з рук жидiвських? I якщо собi в бiдi не помiг, то кому помогти може?» Тi й iншi образи говорив син погибелi. «Сло во-бо про хрест, – як же говорить божественний Павло, – для тих, що гинуть, – глупота, для нас, що спасаємося, – сила Божа». Неанiй же, багатьма словами царськими утвер джений, пiшов iз двома спiрами воїнiв у путь, як йому нака зали. А тому що велика налягала вiд сонця спека i горяч, i знемагали самi й конi їхнi, треба було їм iти вночi, удень же спочивати. I коли минули град Апамею Сирiйську, о третiй годинi ночi був землетрус, i блискання багатьох блискавиць, i грiм старшний, i були всi зi страху наче мертвi. Воєвода ж почув голос з неба, що до нього промовляв: «Неанiю, куди iдеш i на кого повстаєш?» Вiн же зi страхом вiдповiдав, ка жучи: «Посланий я вiд царя в Олександрiю убивати всiх, хто вiрить у Розп’ятого». I знову сказав йому голос з неба: «О Не анiю, i чи ти йдеш на Мене?» Вiдказав Неанiй: «Хто Ти, Господи, не можу бо Тебе пiзнати?» Коли вiн те сказав, з’явився у повiтрi хрест пресвiтлий, наче кришталевий, i го лос iз хреста промовляв: «Я – Iсус розп’ятий, Син Божий». Сказав, тремтячи, Неанiй: «Казав менi цар, що той Бог, яко го шанують християни, жiнки не мав, то як Ти Син Божий? Якщо Ти справдi Син Божий, то як змогли жиди наругу То бi чинити, i розп’ясти Тебе, й убити?» I сказав йому з хрес та голос: «Задля роду людського добровiльно Я це прийняв, щоб грiшних вiд влади диявольської визволити i тих, що ги нуть, знайти, i мертвих оживити. I якби Я не був Сином Бо жим, то як би пiсля смерти живим був i говорив з тобою?» Пiсля слова того зiйшов хрест на небо, i зразу з висоти був голос: «Цим знаменням, яке бачиш, перемагай ворогiв твоїх, i мир мiй буде з тобою». Так Неанiй, як же колись Савло3 через з’яву Господа на шляху, iз гонителя став вибраною по судиною iмени Iсуса Христа, серце його сповнилося невимов ної радости й духовної веселости вiд видiння того пречудес ного й вiд солодкої бесiди Господа з ним.

Пiсля того видiння Неанiй з воїнами своїми прийшов у Скитополь i, прикликавши золотаря, звелiв йому зробити хрест на подобу того, який бачив уночi. Золотар вiдмовлявся, кажучи: «Не можу цього зробити, бо це знамення галилей цiв, якi називають себе християнами. I якщо довiдається про це цар, то загину поганою смертю». Неанiй же велiв йому зробити те таємно, сам же присягав йому, що не сповiстить про те царевi анi комусь iншому. Взяв золотар вiд воєводи досить золота i срiбла, щоб зробити хрест, виготовив таємно за такою подобою i мiрою, яку йому воєвода визначив. Коли ж хрест був готовий, раптом явилося на ньому зображення трьох ликiв, невидимою рукою намальованих, з єврейським написом: на верхнiй частинi – Еммануїл, а з обох бокiв – Михаїл i Гавриїл. Те бачивши, золотар здивувався i не розу мiв, хто це зобразив, не було-бо нiкого в хатинi тiй, окрiм нього. Взяв iнструмент i хотiв загладити те зображення. Але не мiг, бо рука не слухалася, була наче суха. Побачив воєвода хрест i спитав золотаря, чиї то лики i чому вони зображенi.

Золотар же пiд присягою сповiстив йому: «Коли я вже закiн чив, явилися тi лики самi, i не вiдаю, чиї вони. Хотiв же я їх загладити – i не змiг, рука-бо менi зацiпенiла». Неанiй же зрозумiв, що у хрестi є якась божественна сила, поклонився йому, i поцiлував його, й обгорнув багряницею, берiг його в себе iз шаною. I вже не на християн, а на варварiв озброївся i перемагав їх силою Христовою, беручи в полон їхнi краї.

Тодi й на самого невидимого супостата – диявола озбро ївся, вийшов вiйною i перемiг його сильним за Христа страж данням, яке почалося звiдси. Коли вiн був у градi Єрусалимi, що в той час називався Єлiєю, просили його громадяни, щоб помстився за кривду, яку їм агаряни чинили: нападали-бо на той край i, обходячи навколо града, викрадали тих, що поза ним були, а найбiльше брали жiнок собi за дружин. Це й по всiх навколишнiх поселеннях чинили. Хоробрий же Хрис товий воїн, силою хреста святого озброєний, вийшов з воїна ми своїми смiливо й погнався за агарянами. Молився ж собi, кажучи: «Будь менi на допомогу, надiє моя, Христе Боже».

I пролунав до нього згори голос, кажучи: «Май надiю, Не анiю, Я, Господь, Бог твiй, з тобою». Почувши той голос, воєвода сповнився бiльшої смiливости i перемiг їх сильно, i всiх полонених вiдiбрав. Було ж на битвi тiй убитих агарян шiсть тисяч, з воїнства ж його нi один не загинув анi жоден не був поранений. I послав перед собою вiсника в град до матерi своєї, сповiщаючи про перемогу над ворогами. I втi шилася тим дуже мати.

Коли вiн славно повернувся з торжеством i здобутком до града, зустрiла його мати, радiючи, i коли увiйшов у дiм, сказала йому: «О солодка моя дитино, коли ти пiшов на вiй ну, я, взявши в руки кадильницю i тимiян, увiйшла до богiв i молилася до них, щоб вони допомогли тобi. I ось нинi, їх ньою допомогою, ти виявився переможцем. Пiди тому до них, вiддай дяку, щоб i в майбутньому були тобi помiчниками». Неанiй же вiдповiв їй: «Добре ти зробила, о мати, молячись за мене, менi ж далася допомога вiд Бога мого». Сказала йому мати: «Не називай, о дитино, одного Бога, щоб не розгнiвалися iншi боги й не вiдвернулися вiд тебе». Мовив до неї Неанiй: «Не зваблюйся, о мати, iдольським багатобож жям: як можуть тобi допомогти, якщо самi бездушнi. Якщо ж вони менi допомогли, то спитай їх, нехай скажуть нам, i тодi точно знатимемо про їхню силу». Те мовивши, увiйшов до материної спочивальнi, де були iдоли золотi й срiбнi, i ска зав до них: «Вам говорю, несправжнi боги, скажiть нам: хто менi допомiг на вiйнi?» Iдоли ж мовчали, бо як можуть вiд повiдати тi, що нiмi. I сказав Неанiй до матерi: «Ось, о мати, дивися, якi твої боги, що нi слова промовити не можуть. То як зможуть комусь допомогти?» Мати ж вiдповiла йому: «Тому не сповiщають тобi боги, що ти насмiхався з них, пи таючи їх». Сказав до неї Неанiй: «Ти сама спитай їх, тобi мають вiдповiсти, як найпалкiшiй своїй служительцi». Вона з великим благоговiнням пiдiйшла до них i колiна схилила, кажучи: «О всесильнi боги: великий Дiю, i ти, царице Iро, i владико моря Посейдоне, i сонцеподiбний Аполоне, i ти, захиснице града Палладо, й iншi боги, – прошу вас, скажiть нам, чи не ви помогли рабовi вашому, синовi моєму на вiйнi?» I не було вiд них вiдповiдi. Тодi блаженний Неанiй, тримаючи в руцi хрест, сповнився божественної ревности i, вiдклавши верхнiй одяг i матiр вiд iдолiв вiдштовхнувши, почав їх розби вати, до землi вдаряючи й ногами топчучи. I розбив на час тини, роздав те золото i срiбло убогим. Мати ж, те бачачи, сповнилася гнiву та невимовної злости. I, забувши про при родну до сина любов, побiгла швидко до Антiохiї, до царя Диоклетiяна, i з великими сльозами подала йому свою скар гу на сина, що i богiв її розбив, i їй самiй не вiддав належної чести, вiдкинувши її вiд богiв. Цар же утiшав її, давав надiю, що чи ласкою, чи погрозою мають навернути її сина до по переднього пошанування богiв. «Якщо, – казав, – не захоче навернутися, тодi, поганий за дiлами своїми, погано загине, ти ж iз синклiту мого, кого захочеш, вибереш собi за сина». I зразу написав цар до iгемона палестинського, на iм’я Юст, родом з Iталiї, норовом жорстокого, наказуючи йому зiбра ти знатних людей з навколишнiх мiст, аби воєводу Неанiя, сина Теодосiї, що до християнської вiри схилився, перекону вати всiляко добрими, дружнiми словами та суворими погро зами, щоб вiн знову до богiв навернувся. Якщо ж не послу хає, то мучити його люто. Були ж у тому листi образливi слова на Христа.

Юст же iгемон, царський наказ отримавши i знатних му жiв iз палестинських градiв зiбравши, пiшов сам в Єлiю до воєводи i, привiтавши його, вiддав йому царського листа. Воєвода, прочитавши епiстолiю й написаних у нiй на Госпо да нашого образ не стерпiвши, роздер її, пошматував на дрiб нi клаптi й кинув у повiтря, кажучи: «Я – християнин, ти ж роби, що тобi наказано». Сказав iгемон: «I царя боюся, i тебе, як друга, соромлюся, i жалiю тебе, i не знаю, що маю робити. Але послухай мене i мужiв цих чесних i перед лицем нашим принеси богам жертву. Якщо ж цього не зробиш, то, хоч i не хочу, примусиш мене зробити наказане». Сказав Неанiй до iгемона: «Добре згадав ти про жертву: я-бо Хрис товi, Боговi моєму, самого себе приношу в жертву». Те мо вивши, вiдв’язав пояс сану свого й кинув iгемоновi в лице, вiдмовляючись вiд царської служби, бажаючи стати воїном Царя Небесного i докоряючи нечестю iдолопоклонницькому. Iгемон же й тi мужi, що прийшли з ним, розгнiвалися, схо пили його й повели до Кесарiї Палестинської, що Филипо вою називалася, а також Севастiєю i Панеадою, у нiй же колись поставлено було Христову статую тесану вiд тої жiн ки, що була кровоточива й дотиком до ризи Господньої зцi лилася. Там iгемон, на видному перед всiма людьми на суди щi сiвши, поставив перед собою Неанiя на допит. Побачив ши його, люди, кумирослужiнням потьмаренi, наче п’янi чи бiснуватi, закричали до iгемона: «Це ворог i губитель богiв наших, вiн зневажував царськi накази». Iгемон же, повний лютi й нелюдськости, голосом людей ще бiльше пiдбурюва ний, звелiв зразу оголеного Неанiя повiсити на катiвнi й за лiзними кiгтями обдирати його тiло. I вiдпадала плоть його, стiкаючи кров’ю, i костi нагi було видно. Декотрi з людей, та ке страждання мученикове бачачи й молодости його жалiючи, плакали за ним. I, бачачи їх заплаканих, мученик сказав до них: «Не плачте надi мною, але над загибеллю душ ваших. Вони-бо плачу достойнi, бо мають у пеклi безконечно муче ними бути». Тодi, звiвши очi до неба, молився, кажучи: «Бо же, укрiпи мене, раба твого, на осоромлення ворога, на про славлення Пресвятого Iмени твого». I коли слуги, що мучили його, втомилися, зняли мученика, за велiнням iгемоновим, з катiвнi й вкинули до темницi. Сторож же темничний, на iм’я Терентiй, пам’ятаючи благодiяння Неанiєве, зжалився над ним i послав йому сiно й ряднину. I лежав мученик ледь жи вий у темницi.

Опiвночi ж був землетрус у градi: Бог з ангелами своїми прийшов вiдвiдати раба свого. Й осяяло свiтло велике тем ницю, i дверi темничнi вiдчинилися, i всiм в’язням, що там були, пута розв’язалися, i явилися два ангели в подобi юна кiв прекрасних, кажучи до мученика: «Поглянь на нас i поба чиш». Мученик же, глянувши, промовив до них: «Хто ви?» Вiдповiли вони: «Ми ангели, посланi до тебе вiд Господа». Сказав до них мученик: «Якщо ви ангели Господнi, то покло нiться Господовi перед очима моїми i знаменням хресним себе загородiть, щоб я вам повiрив». Ангели ж зразу те зро били й мовили: «Нинi-бо повiр, що послав нас Господь до тебе». I сказав мученик: «Знаю, що до трьох юнакiв, у пiч вавилонську вкинених, посланий був вiд Господа ангел, щоб вистудити їм вогонь. Що ж я такого зробив чи у який вогонь вкинений, щоб виявитися достойним ангельського вiдвiдан ня?» Коли мученик це зi смиренням говорив, раптом явився сам Господь Iсус Христос у славi невимовнiй i торкнувся мученика, зцiлив його вiд ран, i зробив здоровим, й охрестив його водою, мовивши: «Вже бiльше не називатимешся Неа нiєм, а Прокопiєм. Будь мужнiм i крiпися, змагаючись – зможеш, i приведеш до Отця мого стадо прекрасне».

Прокопiй же радiсний i наляканий був, впав на землю, поклонився Господовi, молячись, щоб укрiпив його у страж даннях, щоб йому не боятися лютих мук. Господь же сказав йому: «Не бiйся, Я з тобою». Те мовивши, Господь зiйшов на небо. Серце святого Прокопiя вiд того Господнього з’яв лення переповнилося невимовною небесною насолодою й духовною радiстю. Тiлом же настiльки був здоровий, що анi слiду колишнiх ран на ньому не було: уповав-бо на Госпо да – i помiг йому, i процвiла плоть його.

Зранку послав iгемон одного з воїнiв до темницi довiдатися, чи живий мученик, думав-бо, що той помер вiд учорашнiх лютих мук. I сказав воїновi темничний сторож Терентiй, який цiлу нiч без сну перебував, що дещо дивне й страшне опiв ночi в темницi дiялося: землетрус був, i свiтло дивне сяяло, i дверi вiдчинилися, i пута в’язням розв’язалися, i мужi якiсь пресвiтлi розмовляли з Неанiєм. Воїн же, заглянувши до тем ницi, покликав мученика, кажучи: «Чи ти живий, Неанiю?» Вiдповiв святий: «Живий i здоровий, благодаттю Бога мого». Сказав воїн: «Не можу бачити тебе». Мовив святий: «Ко жен, хто втiкає вiд свiтла Божого i служить бiсам, – слiпий, i в темрявi ходить, i не знає, куди йде». Пiшов воїн, сповiс тив iгемоновi, що чув. Той же, на судищi сiвши, знову муче ника Христового на допит поставив. I поглянули на нього всi, i побачили, що лице його просвiтилося, i цiле тiло його бачили здоровим i бiлим, наче нiколи ран не приймало. Ба гато з тих, що спереду стояли, здивовано вигукнули: «Боже Неанiєвий, поможи нам!» Iгемон, вставши зi свого престолу й рукою на людей махнувши, голосно крикнув: «Браття, чому дивуєтеся, бачачи Неанiя здоровим? Боги змилосердили ся над ним i зцiлили раба свого». Святий же сказав до нього:

«Добре говориш, що милосердям Божим я зцiлений. I якщо гадаєш, що те чудесне зцiлення сталося силою твоїх богiв, то ходiмо до їхнього храму, щоб довiдатися, який Бог зцiлив мене». Iгемон же думав, що мученик хоче поклонитися бо гам, радий був дуже i звелiв прикрасити шлях вiд судилища до кумирницi й полотно найкраще по шляху постелити. Про голошувач же, на високе мiсце зiйшовши, вигукував: «Не анiй, син Теодосiї, жiнки благородної, покаявся, повернувся до богiв i йде принести їм жертву». Невiрнi, те чуючи, радi ли, а тi, що були таємними християнами, печалi великої спов нялися. I сходився весь люд з жiнками i дiтьми. I йшов iге мон славно зi святим Прокопiєм i зi всiма чесними мужами до iдольського храму. До нього зайшовши i в глибинi серця помолившись до Христа Бога, святий зробив рукою навпроти iдолiв у повiтрi хресне знамення i сказав: «Вам кажу, нечистi iдоли, бiйтеся iмени Бога мого i сили хреста святого! I па дайте з мiсць ваших, i, розбившись, розлийтеся, як вода». I зразу попадали всi iдоли й падiнням своїм грiм страшний вчинили, розбилися на друзки, а що найдивовижнiше, що вся та речовина, з якої iдоли були зробленi, за велiнням Бо жим обернулася на воду, i наповнилося капище водою, i рiка дверима з капища, шумлячи, текла.

Це чудо всiх дуже здивувало, i закричало багато людей, кажучи: «Боже християнський, поможи нам!» Iгемон же на стiльки був здивований, що зi страху не знав, що робити. Тодi, ледь отямившись, звелiв мученика вiдвести до темницi, сам же, сумний вельми, пiшов до свого дому.

Коли настав пiзнiй вечiр, прийшло до темницi до святого двi спiри воїнiв з двома своїми тривунами – Нiкостратом й Антiохом. I просили мученика, щоб зробив їх воїнами Царя Небесного, Христа Бога. Святий же Прокопiй просив Те рентiя, сторожа темничного, щоб не боронив йому на якусь годину вийти з темницi. I не боронив йому сторож, бачачи певно, що не хоче втiкати той, хто сам бажає за Христа страждати. I вийшов святий, повiв воїнiв до Леонтiя, єписко па града того, що ховався десь — через страх. I знайшов йо го, звелiв йому хрестити воїнiв, сам же знову повернувся до темницi. Єпископ же, тiєї ночi воїнiв тих огласивши, охрес тив i причастив їх божественних таїнств Тiла i Крови Хрис тових. Вони ж, повернувшись, прийшли до темницi. I повчив їх Христовий мученик про святу вiру та про iсповiдання iме ни Iсуса Христа й укрiпив їх бути безстрашними i мужнiми в стражданнях. Коли ж настав день й iгемон, як звичайно, на привселюдний суд прийшов, стали перед ним тi воїни, го лосно Христа прославляючи, i визнаючи себе християнами, i показуючи себе готовими на муки i смерть за Христа. Iге мон же, бачачи так багато воїнiв, що на смерть за Христа на смiлюються, сповнився подиву й жаху i довго переконував їх вiдвернутися вiд Христа, до богiв же знову навернутися. Ко ли ж бачив їх непохитними, видав на них смертний вирок – щоб потяти їх мечем. I вивели їх за град, на мiсце смертне, на якому великий полк катiв було зiбрано для страти тих воїнiв. Вивели ж туди i святого Прокопiя, ланцюгами закова ного, щоб, бачачи смерть стiлькох воїнiв, настрашився. Вiн же, дивлячись на їхнiй подвиг, радiв духом i молився за них до Христа Бога, щоб до кiнця укрiпив їх i прийняв душi їхнi до Небесного Царства. Обступили спекулятори з iншими не честивими воїнiв, тi двi спiри, що повiрили у Христа, потяли їх i з ними разом двох тривунiв, Нiкострата i Антiоха, мечем убили. Так новi воїни царя Христа, поклавши за нього свої душi, перейшли з торжеством iз землi до неба. Муж же один славний i благодiйний, на iм’я Євлалiй, прийшов уночi з ба гатьма вiрними, зiбрав тiла мученичi й поховав їх. А святого Прокопiя пильнували в путах.

Коли сидiв мученик Христовий у темницi, прийшло до нього дванадцять жiнок благородних i сказали через вiконце до святого: «I ми Христовi рабинi». Сповiщено ж те було iге моновi. I зразу iгемон послав посадити їх до темницi. До неї вони радiсно входили, кажучи: «Прийми нас, Господи, до Небесної своєї свiтлицi». I, увiйшовши всередину, поклонили ся Прокопiю святому, i навчав вiн їх святої вiри, божествен ної любови до Христа i гарячих молитов до Бога. Невдовзi iгемон, на звичному перед народом судищi сiвши, звелiв тих чесних жiнок iз темницi вивести й поставити на видовищi перед судом своїм. Почула ж Теодосiя, мати Прокопiєва, про тих жiнок, прийшла на видовище подивитися на подвиг їхнiй. Коли ж їх поставили перед судом, сказав iгемон: «Чи погодитеся ви принести богам жертви, щоб чести вiд нас сподобитися, чи, в спротивi перебуваючи, добровiльно хоче те погано загинути?» Вiдповiли святi жiнки: «Честь твоя буде тобi на згубу, ми ж – рабинi розп’ятого Христа, який вивiв нас iз погибелi. Вiн наша честь i слава». Розгнiвався iгемон, звелiв кожну, на землi простягнувши, залiзом неми лосердно бити, тодi повiсити нагих на катiвнi й вогнем реб ра їм обпалювати. Вони ж молилися до Христа Бога й на допомогу Його прикликали. I звелiв iгемон вiдрiзати їм гру ди, мовивши: «Чи поможе вам розп’ятий, на якого ви упо ваєте?» Вони ж вiдповiли: «Вже помiг нам, як бачиш, кате людиноненависний, бо ми, жiнки, перемагаємо тебе, чоловi ка, володаря, не зважаємо на муки, якi нам накладаєш». Кат же бiльше розгнiвався, звелiв розпалити залiзо, як вогонь, i пiдкладати їм пiд пахви, кажучи: «Чи вiдчуваєте жар вогню, чи нi?» Вiдповiли жiнки святi: «Ти пiзнаєш бiль вiд жару вогняного, коли в невгасимий вогонь у пеклi будеш вкине ний. Перед нами ж тут стоїть, помагаючи нам, Господь наш, Його ж ти не бачиш, як слiпi не бачать сонця».

Коли так святi жiнки страждали, Теодосiя, мати Проко пiя святого, стоячи серед людей i на мужнє терпiння тих жi нок дивлячись, плакала гiрко. Тодi засяяло в її серцi свiтло пiзнання iстини. Сповнилася ревности i, прийшовши перед iгемона, взивали, кажучи: «I я – раба розiп’ятого Христа Бога!» (Таке в неї було просвiтлення, молитвами сина її, святого великомученика Прокопiя, який завжди за неї до Бога у молитвах звертався). Iгемон же, i всi, що з ним, i весь люд, бачачи й чуючи благородну жiнку Теодосiю, матiр Не анiєву, що смiливо Христа визнавала, вельми подивувалися, що раптово перемiнилася, знехтувала честю благородства свого, i багатством, i славою, не боялася мук видимих. I ска зав до неї iгемон: «Панi Теодосiє, хто тебе звабив прийти у блуд цей, щоб покинути батькiвських богiв i так говорити?» Вона ж вiдповiла: «Не сьогоднi я у звабi i в блудi, а ранiше була, зваблена бiсами, коли замiсть Бога iстинного, що небо i землю створив, поклонялася мерзотним iдолам, дiлу рук людських». Iгемон, на катованих жiнок пальцем показуючи, сказав до Теодосiї: «Цi звабницi, як же бачу, спокусили те бе». Вона ж вiдповiла: «Не спокусили, а навчили мене пiзнати правду прикладом свого страждання, бо як би їм було мож ливо в таких бiдах бути мужнiми, якби не укрiплював їх Бог iстинний? Не вони звабницi, але ти – звабник, темряви i блу ду наставник, що притягає людей до згуби». Сказав iгемон: «Дай переконати себе, Теодосiє, i почни просити прощення в богiв. Помолимося ж i ми за тебе, щоб боги пробачили тобi твоє прогрiшення». Вона ж вiдповiла: «У розп’ятого Христа Бога прошу прощення за попереднє моє невiгластво i за спо дiянi поганi дiла». Розгнiвався ж iгемон, звелiв посадити її до темницi, також i тих мучених святих жiнок разом з нею в темницi замкнути. Коли увiйшла Теодосiя до темницi, поба чив її син, святий Прокопiй, i зрадiв дуже: вже-бо довiдався духом про її навернення до Христа. I сказав до неї весело: «Панi мати моя, чому прийшла сюди i з якої причини поки нула богiв своїх?» Вона ж сказала до нього: «О солодка моя дитино, нинi я пiзнала iстину, бачила-бо святих жiнок, що страждали, i подумала собi: як було б можливо немiчним жiн кам витерпiти такi лютi муки, якби не укрiплював їх той, за кого страждають, – Христос. I якщо Христос не був би Бо гом всемогутнiм, то як би укрiпив тих, що за Нього стражда ють? Коли я так думала, розчулилося серце моє i промiнь якийсь у розумi моєму засяяв, i пiзнала я звабу суєтних бо гiв, i повiрила, що є єдиний Бог iстинний, Його ж ти i святi жiнки й iншi мученики визнаєте». Тодi сказав до неї Проко пiй святий: «Блаженна панi мати моя, ти сподобилася вiд Бога такого просвiтлення i ось до цiєї в’язницi прийшла». I перебувала блаженна Теодосiя в темницi, служачи жiнкам святим, чистими-бо пеленами обтирала кров їхню i лiкуваль нi пластирi прикладала до ран їхнiх, вправна-бо була в лiкар ському мистецтвi. А святий Прокопiй навчав матiр свою вi ри святої i тiєї ночi повiв її до єпископа Леонтiя й охрестив в iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа. I знову повернувся з нею до темницi, радiючи i славлячи Бога за її хрещення.

Пiсля цього святих жiнок iз Теодосiєю вивели з темницi й поставили перед нечестивим судилищем. I сказав iгемон до Теодосiї: «Знай, о благородна жiнко, що жалiю тебе i не хо чу тобi завдати безчестя i муки. Тому навернися i приклич добросердних богiв, аби сподобитися вiд них прощення, вiд нас же великої чести». Вiдповiла свята: «Безумний i не розважний, чи не соромишся тесаних кумирiв називати бо гами? I чи велика чеснота, коли хтось за силою своєю нама гається добрими дiлами бути подiбним на Бога? То вам всi ляко годиться бути подiбними до богiв ваших – iдолiв, тобто бути слiпими, глухими, нiмими, з ногами, що не ходять, i руками, що не працюють, як же i боги вашi такi». Коли вона це сказала, розгнiвався iгемон i звелiв її в уста бити сильно, тодi – розтягнену – бити залiзом нещадно. Iншi ж святi жiн ки, дивлячись на її страждання, молилися за неї до Бога, щоб укрiпив її. I з псалмiв деякi вiршi, що їх святий Про копiй навчив, спiвали, кажучи: «Прийдiть, возрадуємося Господевi, воскликнемо Боговi, Спасителевi нашому, Вiн-бо прибiжище наше i сила, помiчник у скорботах, що нас об ступили». Iгемон же, те чувши, звелiв прутами металевими розбивати щелепи святим жiнкам. Тодi всiх тих мучениць зi святою Теодосiєю, одним ланцюгом залiзним зв’язавши, зве лiв вивести поза град i стратити мечем. I йшли жiнки з весе лiстю i радiстю на смерть, як на бенкет шлюбний, i поклали за Христа Бога голови свої, i свiтлицi небесної сподобилися.

Пiсля їхньої кончини знову поставили святого Прокопiя перед судом. I спитав iгемон мученика з люттю, ревучи, як лев: «Чи наситився ти, о нечестива голово, загибеллю стiль кох душ?» Вiдповiв святий: «Не стратив я їх, але вiд загибелi врятував i зi смерти до життя привiв». I звелiв iгемон залiз ною рукою бити його в уста i кiгтями залiзними обдирати його лице. I лилася кров його, i землю забагрянила. Тодi би ли святого олов’яними прутами по шиї. I стояв у тих муках, як стовп непорушний. Пiсля того iгемон звелiв вкинути муче ника до темницi, сам же пiшов у дiм дуже засмучений: соро мився i лютував, що не змiг здолати страстотерпця Христо вого. I з печалi нi до кого не промовив слова того дня, i впав у недугу огневичну, i злiг на ложi, i помер тої ночi, передав ши душу свою в руки бiсам, яким же всiм серцем служив.

Слово ж Боже росло i множилося. I щодня багато чоловi кiв i жiнок приєднувалося до вiри Господа нашого Iсуса Хрис та завдяки ученням Прокопiя святого i чудам, що були вiд нього. Коли вiн сидiв у темницi, приходило до нього багато людей, приносячи своїх недужих. Вiн же зцiлював їх, благо даттю Христовою, i духiв нечистих виганяв з людей, i так невiрних приводив до пiзнання Христа Бога.

Пiсля згубної смерти Юста-iгемона прийшов до Палести ни вiд царя Диоклетiяна iнший iгемон, на iм’я Флавiян, та кож з Iталiї родом, але норовом лютiший вiд першого. Той, до Кесарiї Палестинської прийшовши i про святого мучени ка Прокопiя довiдавшись, не вiдкладаючи, поставив його перед судом своїм i питав його про iм’я, i про рiд, i про вiру. Ображав же, окаянний, Христа, Бога нашого, кажучи: «Бог ваш народився вiд жiнки, i Його люди розiп’яли. Чи ви не безумцi, поклоняючись Йому?» Вiдповiв Христовий муче ник: «Якщо хочеш терпеливо мене послухати, о iгемоне, по кажу тобi з ваших же книг свiдчення про нашого Бога. Спо чатку ж кажу про це, що один є Бог iстинний, природою незмiнний, безсмертний, предвiчний i вiчний, а не багато бо гiв, якi стражданням i змiнам пiдлеглi, Вiн тут, де панує час, з’явився i кiнець свiй прийняв. Чи не знаєш Гермеса вашого, якого кличуть Трисмегiстон, тобто Тривеликий, також i Сократа? Вони стверджують, що Бог один, а не багато. Спо чатку почуй Єрмiя, який до Асклипiя-лiкаря пише так: «Вла дика i Творець всiх, Його ж називаємо Богом, створив свiт цей видимий i матерiяльний. I тому що створив його першим i єдиним, i побачив, що вiн прекрасний i переповнений всiля ких благ, дивувався ним i полюбив його дуже, як своє поро дження». Бачиш, о iгемоне, що ваш Гермес не визнає багато богiв, а одного. I якщо було б багато богiв, то не було б одно го предвiчного єства Божества, але багато чогось тимчасово го. Про одних богiв кажете, що були ранiшi, про iнших – пiз нiшi. I один, говорите ви, бог неба, iнший – моря, й iншi – iнших земних речей. Чи не за це Сократовi вашому присудже но було в Атенах випити отруту смертельну, бо вiн вiдкидав багатьох, яких ви богами безсмертними називаєте. Спочат ку Дiй, найголовнiший бог, батьковбиця i рiдної сестри своєї чоловiк. Чи не в Критi вiн перебував? I чи не видно там аж донинi його гробу? Посейдон же ваш – чи не старiйшина розбiйникiв, i хижак, i згубник, i чи не його грiб у Калабрiї стоїть? I навiщо говорите, що боги вашi безсмертнi, коли, як люди, померли i гроби їхнi видно. I всi їхнi поганi дiла письмен ники грецькi та римськi добре знають. Такi вашi боги, що їх не лише християни, а й їхнi прихильники викривають i обра жають. А що про Христа Спасителя, Бога нашого, ти сказав, що вiн вiд жiнки народжений i розп’ятий, почуй про нього таїнства, якi у ваших книгах мiстяться. Чи не ваша пророчи ця, що називається Сивiлла (це та, чиї книги Тарквiнiй, цар римський, купив за велику цiну), виразно написала у другiй книзi про воплочення Христове вiд чистої дiви: «Коли Слово Боже має народити немовля, опiвднi зоря зi сходу явиться – провiсниця великого чуда для смертних людей. Тодi Син Бога великого до них прийде, маючи тiло, подiбний до них на землi. Йому волхви принесуть дари: золото, смирну i ладан. Те все буде приємне». Також i про хрест Христовий та ж Сивiлла говорить: «О блаженне дерево, на якому Бог буде розтягнений. Не землi, але неба ти достойне». Ще ж i про Друге Пришестя говорить: «З неба прийде цар великий, що всiма володiє вiками, сам захоче судити кожне тiло i свiт, по бачать Його вiрнi й невiрнi, Бога, що на високому престолi сидить i вiддає кожному за дiлами». Якщо хочеш почути про роцтва питiйського Аполона, i Амонiя, що в Ливiї, Додонiя ж i Пергамена, прочитай уважно їхнi книги, довiдайся про Христа, Сина Бога Вишнього, що вони провiстили: має прийти на спасення й оновлення людського роду. Бо коли Ясон, князь аргонавтiв, питав дельфiйського Аполона про божницю, що в Атенах перша була збудована: «Скажи нам, пророче, сонцеподiбний Аполоне, чий то буде храм в остан нi роди?», вiдповiдав Аполон: «Все, що до чесности вас спо нукає, – чинiть. Я ж розповiдаю про єдиного Бога, що ца рює на висотах, Його ж Слово негинуче зачнеться в чистiй Дiвi i, наче з вогненного лука випущена стрiла, вселенну по серединi перейде, всiх вiзьме i приведе в дар до Отця. Його Матерi цей храм буде, Марiя ж iм’я їй». I знову, коли Ваттос того ж Аполона спитав про Бога, почув: «Один завдав мені бiди муж небесний, i постраждає Бог цей, але не Божество постраждає, що двояке в Ньому: Бог буде, бо має вiд Отця безсмертя, життя i сили, по матерi ж матиме смерть, хрест i грiб. З Його очей витечуть гарячi сльози, i понад тисячу лю дей наситить п’ятьма хлiбами. Про Нього кожна людина ка же: Христос – мiй Бог, розп’ятий, помер, з гробу воскрес i на небо зiйшов».

Коли святий наводив таке свiдчення про Христа Бога з їхнiх же еллiнських книг, був iгемон, як гаспид, глухий, не хотiв слухати й розумiти правди. I сказав до святого, наче насмiхаючись: «Прекрасним проповiдником божественних речей зробився ти, наче носиш небеснi ключi й печатi, проте, перед тим як почну мучити тебе, раджу тобi: перестань бага то говорити й вiдречися безумного християнства, погодься з нами еллiнствувати, скоряючись царському велiнню. Якщо ж нi, то будеш мати помсту за свiй спротив – лютi муки. Тодi, i не бажаючи, зробиш наказане тобi». Вiдповiв мученик святий: «Якщо не хочеш пiзнати iстинного Бога, Його ж ба чити можна душевними очима, то убивай i принось у жертву людськi тiла, рiжучи й шматуючи їх на частини за богiв тво їх, я ж принесу жертву моєму Боговi – жертву хвали. Нази ваєш нас безумними, що знаємо єдиного iстинного живого Бога, та чи не безумнiший ти сам, приносячи жертви мерт вим i каменю бездушному поклоняючись? Якщо камiнь, яко му ти, як боговi, поклоняєшся, добра рiч, то чому сiчеш його i роздiлюєш? I, на багато частин роздiливши й одну вибрав ши, з якої зроблено якусь людську подобу, називаєш її богом i жертви їй приносиш, iншi ж частини того каменю в якусь гiршу споруду чи в болото кладеш i ногами топчеш. Те ж ро биш i з деревом: частину якусь вiдтявши й iдола витесавши, поклоняєшся йому. А ту частину дерева, що залишилася, на iнше якесь гiрше дiло використовуєш чи у вогонь кладеш. Якщо камiнь чи дерево – Бог, то чи треба кожен камiнь чи дерево шанувати, як бога? Якщо ж нi дерево, анi камiнь не є Богом, то чому в гнилого дерева i в бездушного каменя здо ров’я i спасення просиш? Якщо ж залiзо назвеш Богом, то й воно пiдпорядковане вогненнiй силi i, розжарене, втрачає свою природну твердiсть i стає м’яким, i його б’ють молотами.

Чи годиться Бога молотами бити? Але й чи вогонь назвеш Богом? Вiн доти сильний, поки має що палити. Але якщо не покласти йому дров, то знемагає його сила, ще ж i водою до решти гаситься. I як можуть бути богами такi речi, якi один одного нищать?»

Iгемон же, слiв цих слухати не стерпiвши, звелiв одному з предстоячих, на iм’я Архелай, вдарити мученика у шию мечем. А святий зразу схилив свою шию пiд меч, готовий за Господа свого померти. Архелай же, меч обома руками на висоту пiднявши, коли хотiв сильно в шию вдарити, зразу ослаб руками i всiм тiлом i, впавши на землю, вiдiйшов. Iге мон, те бачачи, вжахнувся i звелiв мученика, залiзними вери гами обкладеного, вiдвести до темницi. Шостого дня iгемон знову вивiв мученика на суд, звелiв жилами з худоби жорс токо його бити й розжареними залiзними рожнами колоти й обпалювати його рани, тi ж рани оцтом i сiллю натирати. Пiсля цього принесено було мiдний жертовник, повний роз печеного вугiлля, поклали святому у правицю ливан i про стягли її над гарячим вугiллям, гадаючи, що, не витерпiвши вогненного жару, переверне руку – i ливан впаде у вогонь. I тодi б сказали, що принiс богам жертву, кинувши на вогонь кадило. I тримали так руку святого над вогнем десь зо двi години, вiн же весь умом заглибився в Бозi, не зважав на об палювану руку. I стояв жертовник iз вогнем марно. Люди дивилися на те, дивувалися й прославляли Христа. Iгемон же i пан його, диявол, сорому сповнилися, а святий, зводячи очi до неба, говорив: «Втримав Ти руку праву мою i з радою Твоєю наставив мене, правиця Твоя, Господи, прославилася у моцi, права рука Твоя, Господи, розбила ворогiв, правиця Господня вчинила силу, правиця Господня пiднесла мене». Пiсля цього звелiв кат повiсити мученика зi зв’язаними ру ками на катiвнi, до нiг же його прив’язати два важкi каменi. I висiв так святий довго, тягарем каменя пригнiчений, що й суглоби його з мiсць своїх повиходили. Тодi зняли його з ка тiвнi й каменi повiдв’язували. Звелiв кат вкинути страстотерп ця у пiч вогненну, вельми розжарену. Вiн же, входячи в пiч, загородився хресним знаменням i молився до Бога. I зразу вийшло полум’я з печi й попалило всiх нечестивих, якi були навколо. Святий же залишився без ушкоджень, вогонь-бо йому на прохолоду перемiнився. Те преславне чудо здивува ло й вжахнуло всiх. Й iгемон зi страху втiк до претору. I ви гукували деякi iз громадян до iгемона: «Страть волхва цього скоро, якщо-бо не поспiшиш стратити його, цiлий град зва биться його волхвуванням!» I видав iгемон остаточний на нього вирок смертний: мечем вiдтяти йому голову.

Вивели святого на смертне мiсце, випросив часу на молит ву i, обернувшись до сходу, пiднiс руки до неба й очi звiв, помолився за град, i за людей, i тих, що в бiдi були, i за не дужих, сирiт, i вдiв, щоби всiх Промисел Божий берiг. А най бiльше за те молився, щоб скоро язичницьке нечестя перетво рилося на християнське благочестя i свята Христова Церква щоб росла, i множилася, i сяяла в правовiр’ї до кiнця вiку. Коли вiн закiнчив молитву, чутно було голос з неба, що обi цяв виконати прошене, самого ж кликав у спадок Небесного Царства. Тодi святий мученик Прокопiй з радiстю схилив пiд меч чесну свою голову – i страчений був, поклав душу свою за Господа свого . Дехто з вiрних, прийшовши вночi, взяв чесне його тiло i, пеленами чис тими з ароматами обвивши, на мiсцi славному чесно поховав, славлячи Отця, i Сина, i Святого Духа, єдиного у Тройцi Бо га, Йому ж всiляка честь i слава належить нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.