Страждання святих сорока п’яти мученикiв, якi в Никополi Вiрменськiм постраждали

Мiсяця липня у 10-ий день

Нечестивий цар, Лiцинiй, якого Великий Константин у спiвцарювання прийняв i який володiв схiдними землями, дав наказ по всiй своїй землi, щоб християн, якi не хочуть поклонитися богам, мучити й рiзними смертями губити, майно ж їхнє забирати на будiвництво iдольських капищ, i лазень, i на оновлення градiв. Коли такий наказ прийшов до Никополя Вiрменського, муки i рiзнi катiвськi знаряддя на християн готували i багатьох вiрних було взято й ведено на муки. Однi раби Христовi, числом до сорока й бiльше, зiбралися докупи й вирiшили не чекати, поки нечестивi їх вiзьмуть, а самим добровiльно прийти на суд i, iм’я Христове визнавши, вiддатися на муки. Були ж серед них найпершi цi: Леонтiй, Маврикiй, Даниїл, Антонiй, Олександр, мужi родом i ученням знаменитi й життям добродiйнi. I йшли всi разом, стали перед Лисiєм, iгемоном Вiрменського краю, i визнали себе християнами. Iгемон же подивувався однодушнiй згодi стiлькох людей i їхнiй добровiльнiй вiдвазi на муки i спитав: «Звiдки ви i хто вас навчив не поклонятися богам нашим?» Вiдповiв святий Олександр: «Ми тутешнi, однi з града, iншi з села, проте ця земля – наша батькiвщина, Отець же наш – Христос Небесний, Вiн навчив нас не поклонятися глухим i слiпим псевдобогам, анi дiлу рук людських». Сказав iгемон: «А Христос ваш де? Хiба не був розп’ятий i не помер?» Вiдповiв святий Леонтiй: «Знаєш, що Христос наш помер, то знай, що воскрес iз мертвих i на небо вознiсся. Добровiльно помер за нас i знову воскрес як Син Божий».

Спитав iгемон: «Чи живий нинi Христос?» Вiдповiв Леонтiй: «О iгемоне, вашi боги, померши, не живуть, а Господь наш живе вiчно. Хоч i помер на короткий час задля нашого спасення, смертю ж своєю вирвав нас iз вiчної смерти, й оживив нас, i навчив нас помирати за Нього, щоб були ми живими з Ним у нескiнченному життi». Iгемон же почав хвалити своїх богiв: Зевса, Аполона, Асклипiя та iнших. I спитав Леонтiй святий: «Хiба ваш Зевс бог?» Вiдповiв iгемон: «Вiн той, хто тримає небо, батько всiх богiв». Мовив Леонтiй: «Боговi належить бути праведним, чистим, безгрiшним. Ти ж про Зевса, бога твого, що скажеш?» Сказав iгемон: «Праведним, чистим i безгрiшним його називаю». Мовив Леонтiй святий: «Якщо Зевс праведний, то чи не вiн батька свого Крона iз царства вигнав? Якщо чистий i безгрiшний, то чи не вiн Iру, єдинородну сестру свою, за жiнку собi взяв? I багатьох чужих жiнок чи не вiн осквернив? Не лише жiнок, а й чоловiкiв був насильником i наймерзотнiшi паскудства чинив. Як-бо може бути богом такий грiшник? Якщо ж Бог ваш грiшник, то потребує мати iншого Бога, безгрiшного, на своє виправлення». Сповнився ж гнiву Лисiй-iгемон i з люттю мовив: «Чи ти суддя богам, о погана голово?! Беру богiв у свiдки, що не пощаджу вас, але погано страчу всiх». Сказав святий Леонтiй: «Не гнiвайся, iгемоне, почувши правду. Хiба не встановлено для людей законiв, щоб нiкому не мати чужої жiнки, анi сестри у шлюб собi не брати, не кривдити, не убивати? I якщо хтось посмiє проти законiв щось чинити, такий законопереступником називається, суду i смертi пiдлягає. Боги вашi були людьми, усiм злом i беззаконням переповненi, блудниками, перелюбниками, людиновбивцями, i, як законопереступники, заслуговують на грiзний суд i багато смертних кар. Годиться-бо, щоб беззаконнi вашi боги поклонялися людським законам i наслiдували тих людей, якi добре дотримуються законiв. Ви ж, суддi, покарайте ваших богiв, може, виправите їх». Сказав iгемон: «О безумче! Чи не вашого Бога розп’яли, як злодiя. А з наших богiв хто був розп’ятий?» Вiдповiв святий Леонтiй: «Розп’явся за нас Христос, Бог наш, i хвалимося хрестом Його. Вашi боги тремтять, боячись розп’ятого Бога нашого, i втiкають далеко від хресної сили. Бог наш добровiльно розп’яття витерпiв, вашi боги, хоч i не хочуть, загинуть гiркою смертю. Бог наш – Спаситель роду людського, вашi ж боги – губителi людей. Бог наш – iстинний, а вашi боги брехливi i не є богами, а бiсами, i згубними звабниками, i самi-бо загинули, i прихильникiв своїх у згубу вiчну скидають».

Цими словами святого Леонтiя iгемон на гнiв зрушився, звелiв всiх iсповiдникiв Христових камiнням в уста бити, кажучи: «Хай терплять уста, з яких виходить образа на богiв наших». Святi ж, битi, говорили: «Хай б’є тебе Бог, слуго сатани, бо, правду почувши, неправедно судиш, упившись нечестям». Пiсля того звелiв кат залiзними веригами всiх обкласти й вкинути до темницi. I були святi в темницi, як у свiтлицi, веселилися в Бозi, Спасi своєму, i Давидовi псалми спiвали. Дехто з них з юности навчений був книг, а святий Леонтiй утверджував всiх, кажучи: «Браття чеснi й раби Христовi, скiльки перетерпiв Iов праведний, i яке було страждання Господа нашого, й iншi святi раби Його як померли: Йоановi Предтечi вiдрубано голову, Стефана камiнням побитоґ, Петра стрiмголов розп’яли, Тому списом прокололи, iншi iншими мученицькими смертями за Господа свого померли. Скiльки святих постраждало за царювання Максимiяна, i Децiя, i Адрiяна, й iнших нечестивих попереднiх царiв, не лише мужiв, а й жiнок, як же почуємо про святу Теклю, i Євтимiю, i Капетолiну, i Юлiту, i про iнших святих мучениць, їхнi ж iмена в книзi життя на небi записанi, наскiльки мужньо подвизалися й перемогли диявола. I якщо жiнки настiльки мужнiми були, то наскiльки нам, мужам, годиться бути мiцними й нездоланними i душi нашi покласти за Христа, Бога нашого, який душу свою за нас на хрестi поклав». Такими словами Леонтiй святий утверджував братiв, i всi з усього серця хотiли терпiти будь-якi муки за Христа.

Докучала ж спека, i спрагою великою були охопленi святi. I прийшла до темницi вiдвiдати їх одна жiнка благородна й благочестива, на iм’я Власiяна. Вона безперешкодно принесла холодну воду з джерела, що було поблизу, i напоїла їх. Нiч, що настала, проводили святi в молитвах i псалмоспiвах.

Не спав же i Лисiй-iгемон тiєї ночi, думав-бо, як мучити рабiв Христових, яких тримав у путах. I над ранок, коли заснув, явився йому в сонному видiннi бiс, кажучи: «Лисiю, я – бог Асклипiй, муч нещадно тих християн, що нас ображають, багато-бо про нас негарного в темницi говорили, тому всiлякими видами мук згуби їх швидко». Встав зi сну iгемон i, коли розвиднiлося, сiв на судищi, поставив перед собою зв’язаних святих i сказав до них: «Поклонiться богам, щоб ви були друзями самодержцям i нам, i вiзьме кожен з вас двiстi золотих i одяг новий, добрий, i пояси. I, привiвши телят, влаштуємо жертву i бенкет, i возвеселимося разом. Якщо не послухаєте мене, то зазнаєте лютих мук. Але прошу вас не позбавляти себе цього солодкого свiту анi не вiдлучатися вiд ваших жiнок, i дiтей, i друзiв – принесiть жертви принаймнi одному з богiв наших». Вiдповiдали святi, наче єдиними устами кажучи: «Проклятий будь, кате, з богами своїми, ми ж не принесемо жертви бiсам нечистим. Анi золота вашого, анi одягу, анi бенкетування, анi дружби не потребуємо, нам-бо один Господь наш Iсус Христос багатство, i одяг, i їжа, i пиття, Вiн нам i отець, i любий друг. I задля Нього ми готовi все витерпiти й померти». Тодi кат звелiв всiх, оголивши, повiсити на катiвнях i кiгтями залiзними обдирати їхнi тiла. Й обдирали святих мученикiв довго, аж до полудня, доки сонце не пiднялося i не пiшов iгемон iз видовища у дiм. Святих же, до кости обiдраних, знову до темницi, за велiнням ката, вкинули.

Вищезгадана ж благочестива жiнка Власiяна знову прийшла їх вiдвiдати, водою через вiконце напоїла їх, знеможених вiд ран i спеки. Й охолодилися святi, благословили ту жiнку й помолилися за неї i за її дiтей. Дякували Боговi, що сподобилися за Нього страждати.

Коли сидiли святi в темницi, бачив святий Леонтiй декого з братiв, що мали дуже сильнi рани, i боявся за них, щоб, виснажившись, не вiдпали вiд вiри, i молився до Бога, щоб подав їм швидке закiнчення подвигу.

Був же у градi знатний громадянин, званий Iродом, що скорявся еллiнам i в iгемона мав честь як один iз радникiв. У того громадянина був нотарiй, на iм’я Фiлин, любий святому Леонтiю за добрi звичаї. I, пославши, прикликав його Леонтiй святий до темничного вiконця i сказав йому: «Брате Фiлине, скажи пановi Iродовi, що коли з якоїсь причини йтиме до iгемона, нехай згадає про нас i хай порадить йому, щоб зранку видав на нас вирок смертний». Пiшов же Фiлин, розповiв про це Iродовi. Тим часом покликали Iрода до iгемона на вечерю. Вiн же не йшов вiдразу, i чекав його iгемон, i знову послав, кличучи. I прийшов Iрод пiзно, кажучи: «Не можу їсти: бачив-бо, як обдирали засуджених, а що багато крови з них текло, збридився, i збентежився менi шлунок, i не може прийняти їжi, але вертає її». Спитав iгемон: «Що радиш, щоб я зробив їм?» Мовив Iрод: «Зранку хай помруть, бо противляться царському наказовi i достойнi смерти, то чом не помирають швидше?» Й обiцяв iгемон з присягою умертвити їх зранку. Фiлин же, те чуючи, побiг до темницi й сповiстив святому Леонтiєвi. I довiдалися про те всi брати й возвеселилися, що зранку мають за Христа померти, i благословили Фiлина, що послухав їх, i молилися й готували себе до смерти. У молитвi ж говорили: «Господи, Боже отцiв наших, прослав iм’я Твоє святе у нас, душею чистою i духом смиренним молимося Тобi, прийми нас, що приносимо самi себе Тобi в жертву живу, як всепалення овече й теляче. I як безлiч ягнят вгодованих, так нехай буде жертва наша нинi перед Тобою i нехай приємною Тобi буде: нема-бо сорому тим, що покладаються на Тебе. Ти знаєш, Господи, що ми Тебе полюбили й задля Тебе на смерть себе вiддаємо. Тому укрiпи нас всiх, щоб нi один не покинув дружини цiєї i щоб не посмiявся i не порадiв через нього ворог наш». Так святi молилися, й один одного укрiплював. До пiвночi заспiвали великий псалом до свого поховання, що є «Блаженнi непорочнi», та iнше. Як вiдспiвали псалом, прийшов ангел Господнiй, сповнив темницю свiтлом i мовив до них: «Радiйте, раби Христовi, близько кончина ваша, й iмена вашi написанi на небi. Уповайте, Господь з вами». Те мовивши, ангел пiшов. Вони ж поклонилися, дякували Боговi. У той час два сторожi темничнi, їхнi ж iмена Менея i Вирилад, єгиптяни родом, без сну перебували, бачили свiтло, що темницю осяяло, й ангельський голос чули, самого ж ангела не бачили. I сказав Менея до Вирилада: «Чи бачиш, брате, якого царя це воїни? Я вiд самого початку друг християн, бо не беззаконним шляхом вони iдуть, а праведним, i бережуть вiру до Бога свого, вдень i вночi повсякчас поконяються Йому. I в спiвжиттi з людьми не творять нiякої неправди, нiкого не ображають, не шукають чужого майна, але i своє роздають, всiх люблять, всiм добро роблять, як i сам знаєш. А життя тих, що в єгипетських пустелях подвизаються, хiба не дивне i не надзвичайне? Бо й чуда роблять. Думаю тому пiти до них у темницю i просити, щоб прийняли мене до себе. Ти ж, брате, що думаєш?» Вiдповiв Вирилад: «Те саме, що й ти. Ось-бо й ми, недостойнi, сподобилися бачити свiтло, яке їм засвiтив їхнiй Бог, за Нього ж вони з радiстю помирають. Якби хтось примусив iгемона померти за Зевса, чи Аполона, чи Асклипiя, чи за когось iз богiв – чи захотiв би вiн померти? Нiяк же, бо любить це життя. А цi себе не шкодують i безстрашно йдуть на смерть за свого Бога й удостоюються вiд Нього такої слави, якої боги нiкому з тих, що їм поклоняються, нiколи не являли. Чому-бо нам не прийти до тих праведних мужiв i до iстинного Бога?»

Так порадившись, обидва сторожi увiйшли всередину темницi й припали до святих, кажучи: «Пани нашi, раби Христа, iстинного Бога, приймiть i нас до вашого числа, вiримобо й ми в Господа Iсуса Христа, що полюбив вас, i просимо, щоб ви помолилися до Нього за нас, щоб сподобив нас частки з вами». Святi ж, порадiвши через їхнє навернення до

Бога й привiтавши їх, мовили: «Ви нашi брати, Господь наш прикликав вас до визнання пресвятого iмени Його i дасть вам винагороду, рiвну з нами, як же й тим, що в одинадцяту годину прийшли до Його виноградника».

Зранку ж Лисiй-iгемон вийшов з воїнами за град на те мiсце, де мав передати смертi святих мученикiв, що було недалеко вiд рiки, яка називається Ликос. Там судилище спорудивши, звелiв вивести святих мученикiв i поставити перед собою. Бачив же двох сторожiв темничних, що приєдналися до святих в’язнiв, i сказав Апiяновi, першому раднику: «Ось i цi безумнi захотiли померти. Хiба не краще життя вiд смерти?» Апiян мовив: «Звели мучити їх найлютiшими муками». Сказав iгемон: «Нi, бо злякаються мук i знову до богiв навернуться, живими будуть, я ж не хочу, щоб вони були живi, хай помруть. Тому один на всiх дам вирок смертний». I коли поставили перед його судом мученикiв, не зробив допиту про вiру i нi одного випробування, але зразу винiс смертний присуд, дав такий вирок: «Цим, що стоять перед судом моїм, сорока п’яти чоловiкам християнської вiри, що царського наказу не послухали й батькiвських богiв образили, достойну кару за дiлами їхнiми прийняти наказую. Спершу сокирою руки й ноги їм вiдсiкти, тодi передати на спалення вогнем. Костi ж їхнi, що зостануться з вогню, у рiку викинути». I зразу слуги, посадивши мученикiв на землi, руки й ноги їм рубали. Сонце ж пекло несамовито, i мали святi мученики i вiд болю ран, i вiд палючого сонця велику спрагу. Й умерли деякi в тому стражданнi, а iншi ледве дихали, ще iншi мужньо терпiли. Один iз них, на iм’я Яникит, дивлячись на вiдтятi свої руки й ноги, усмiхнувся i сказав: «Подивiться, як жнивний серп пожав тiло моє, як колосся». А святий Сисинiй, лежачи у своїй кровi, обперся на камiнь, що там трапився, вiдкрив уста свої, помолився до Бога, кажучи: «Господи, всiх благ Подателю, що виточував iз каменя колись воду в пустелi i спраглий Iзраїль напоїв, Ти й нинi розкрий камiнь цей, i виведи воду, i напiй мене трохи, бо бачиш спрагу нашу, у якiй же никнемо». Коли так помолився, раптом зрушився камiнь, i розколовся, i виточив джерело живої води. I пив святий Сисинiй, благословив Господа, кажучи: «Оспiвую Тебе, Боже мiй, бо напоїв Ти мене, спраглого, наче мати дитину молоком. Хвалю Тебе, царю мiй, що не зневажив мене, раба Твого. Прошу ж Тебе, не зневаж i любих братiв моїх, рабiв Твоїх, i охолоди їх, що тануть вiд спраги, вилий невидимо на них росу благодатi Твоєї. I всiх нас утверди померти разом у Твоїй надiї. Виведеному ж силою Твоєю цьому джерелу звели витiкати до кiнця свiту i дай водi цiй цiлющу благодать i силу на славу Твою, Христе, i Твого Отця, i Святого Духа, на пам’ять про нас, рабiв Твоїх, сорока п’яти мученикiв, що за Тебе постраждали».

Тим часом слуги запалили великий стiг дров, на те приготований, брали святих мученикiв i у вогонь вкидали. Були ж серед святих однi живi, iншi вже померлi, i мертвих, як i живих, передавали вогненному спаленню. Коли перераховували тих, кого вкидали у вогонь, не дорахувалися одного, i дивувалися, i шукали його. Святий же Сисинiй, що при каменi, який воду виточив, лежав, озвався, кажучи: «Ось я тут, вiзьмiть мене й у вогонь несiть». I, взявши його, вiднесли у вогонь. Коли були спаленi святi мученки i вогонь погас, шукали слуги костей мученикiв, що в попелi залишилися. Коли знаходили, збирали у верету, несли й висипали в рiку Ликос. Рiка ж, прийнявши в себе костi святих, як коштовний скарб, зберегла їх на одному неглибокому мiсцi поблизу берега, бистринами своїми всi докупи зiбрала. Прийшли благочестивi мужi i, пошукавши, знайшли костi зразу, без труду. I, зiбравши всi до одної, на чесному мiсцi зберегли, поки загинув нечестивий цар Лицинiй, що спiвцарював iз Константином, й отримала Церква Христова свободу по вселеннiй. Тодi й цих святих мученикiв костi всiм були явленi, i храм в їхнє iм’я збудовано. Подавалися ж зцiлення вiд костей їхнiх святих i з того джерела, яке святий Сисинiй вивiв молитвою. Постраждало ж сорок п’ять святих мученикiв мiсяця липня в десятий день у Никополi Вiрменськiм вiд Лисiя-iгемона, володарював на Сходi Лiцинiй, у нас же царював Господь наш Iсус Христос, Йому ж з Отцем i Святим Духом честь i слава нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.