Без категорії

Страждання святих мучеників Трофима, Савватія та Доримедонта

Місяця вересня в 19-й день

За нечестивого Прова, що тримав скіпетри царства Римського, в Антіохії тоді начальним був Аттіка, що й Єлиодором називався. Коли творився душепагубний празник Дафнійського Аполлона, і нечестиві громадяни (як був у них звичай) цілий день отой управлялися в приношенні бісам жертв, у пияцтві та торжествах і в усіляких поганих справах, тоді прийшли туди із інших країн двоє невідомих чоловіків Трофим та Савватій, мужі благочестиві і поклонники істинного Бога. Вони, бачачи стількох багатьох душ осліплення та погибель, зітхнули тяжко і, змішавши слова зі слізьми, сказали до Бога: “Боже, котрий усе сотворив із небуття словом, а людину за образом своїм сотворив, ти з небес поглянь і вирви цих людей із руки супротивного”. Коли це вони говорили, пізнали ідолопоклонники, ті, котрі бачили їх, що не є вони від злочестя ідольського, тож схопили їх та повели до вищезгаданого володаря та судді свого Аттіка Єлиодора, котрий, коли уздрів їх, то повелів розлучити один від одного. І поставив першого святого Трофима, запитавши його про ім’я, і життя, і віру. Він-бо відповів: “Ім’я мені є Трофим, народився від батьків вільних та доброродних, одначе не без безчестя підданий був гріху, доки Христовим хрещенням ліпшу прийняв свободу та доброродство”. Суддя ж рече: “Якоїй ти віри”. Відповів Трофим: “Я вже сказав тобі, але почуй ще ясніше. Я християнин, Христовий раб і Христові хочу бути жертвою”. Суддя ж рече: “Чи ти чужинець чи громадянин?” Святий же, що воістину був чужий для світу, чужинцем себе називав. Знову суддя запитав його: “Чи ж читав ти царські повелення?” Відповів святий: “Прочитав, але що це нам?

Адже між благочестям та звабою бісівською є така різниця, як між днем та ніччю”. Від тих слів упав у гнів мучитель, звелів Трохима святого, оголивши, простягти і бити без милосердя. І битий був мученик довго, що й земля кров’ю його обагрилася. Тоді повелів суддя перестати бити його й каже: “Принеси жертви богам, Трохиме, бо коли не принесеш, то пошлю тебе у Фрігію до Діонисія-мучителя”. Був же той Діонисій вельми лютий, що нелюдським своїм катуванням прославився у світі. Відповів святий Трохим: “Не годиться мені на те зважати: чи від тебе чи від іншого забитий буду, бо чи Єлиодор, чи Діонисій замучить мене, однака мені смерть буде, в обох-бо є один намір, щоб убивати тих, котрі захотіли доброчесно служити Богові”. Від цих слів у більший гнів упав суддя і повелів на дерево повісити святого й терзати його. І тоді стали охрест спекулятори [кати] із гострим знаряддям, яким ріжуть плоть мученику, до кісток розтерзують, нутрощів його сягаючи. Він же терпів, тихо й покірливо кажучи: “Господи допоможи рабу твойому!” Суддя ж рече до нього: “Де є Христос твій, Трофиме?” Він же відповідає: “Христос мій є з усіма, що закликають його істиною, і від мене не відлучиться. Це є відоме знамення Христової в мені присутності, що легко терплю такі муки, яких витерпіти неможливо єству людському, коли б не було при ньому Божої помочі”. Після тих мук укинений був святий Трофим у темницю.

Приведений був на суд блаженний Савватій, і тоді рече до нього суддя: “Не запитую тебе, чи ти християнин є, скажу спершу: якого ти сану?” (Те ж бо слово християнин таке нечестивому мерзьке було, що й чути його не бажав, як у того, в кого болять очі; не може бачити всім доброприємного світла, так і він, маючи поморочені душевні очі, не терпів ними позирати на світло імені Христового і через це і сказав: “Не запитую тебе, чи ти християнин є?” ) Святий же Савватій відповідає: “Мені, о судде, і сан, і достойність, і вітчизна, і слава, і багатство Христос є, Син Божий, завжди жи вий, Його-бо промислом всесвіт стоїть і управляється”, Суддя ж, дерзновенну відповідь мученикові собі кладучи за безчестя, в ярість упав і вдарив його по щоці, кажучи: “Так відповідай, як запитую тебе! І перш, ніж погублю тебе муками, приступи до богів і принеси жертви!” Святий же докорив богам їхнім і посміявся над безум’ям їхнім і безбожжя їхнє викрив. Тоді за повелінням мучителевим підвішений був і кігтями залізними шарпаний аж доти, доки кістки його оголилися від відпалої плоті й нутрощі його розтерзані були і вже слугам, котрі мучили, не було чого терзати на ньому, бо все тіло відпало, тільки кістки висіли, і через це відв’язали його від дерева, і тоді святий Савватій у тих муках віддав душу свою у руки Господа.

Коли відійшов святий Савватій до Господа, залишивсь у муках блаженний Трофим, і суддя, втративши надію прихилити його до злочестя, намислив послати його у Фрігію до мучителя Діонисія, якого раніше згадувано. Написав тож до нього послання, звіщаючи про Трофима, скільки мук витерпів і що виявився міцніший тих, що мучили його, Христа ж єдиного шанує, а всіх богів оганьблює і в ніщо ставить. Таке послання написавши, вивів святого із темниці і повелів його взути в чоботи залізні, що мали в собі безліч гострого цвяшшя, і в тих чоботях вести в дорогу його. Взяли його воїни й повели і заодно змушували його бігти поруч із ними; вони-бо на конях, а він піший у залізних чоботях із цвяхами колючими, ногами йшов, упереджаючи піших та кінних і змочуючи шлях святою кров’ю. Там воістину прескорбний був шлях, що вводив у життя; ішов-бо: скільки змірив кроків, стільки нових на себе прийняв ран на ноги, а скільки нових було ран, стільки перетерпів болей та скорбот. Одначе Господь сам є путь, що укріплює раба свого на шляху і за кожен крок воздаяння йому готує. Йшов же три дні, дійшовши фригійського міста, названого Синад, і там воїни дали Діонисію писання від Єлиодора, щоб прочитав. Тоді святого Трофима поставити перед собою повелів і, побачивши його, запитав: “Чи ти є Трофим?” Мученик же відповів: “Трофимом звуся, я ж є раб Христа, істинного Бога, в нього-бо вірити не посоромлюся ніколи”. Діонисіи же рече: “Іще в непокорі пробуваєш, а марнотного того й марного закликаєш Христа, що є винуватцем смерті багатьох. Але коли спершу не хотів ти Його відкинутися, то тепер надію, що на Нього ти мав, покинь. Богам принеси жертви, щоб уникнути мук лютих і смерті, і в мирі доживеш дні свої”. Мужній-бо Трофим відповів: “Смерті я хоч би й хотів збутися, але неможливо, бо коли не вб’єш мене ти, то саме єство все одно має вмерти, смертю ж бо належить віднаходити життя, що без міри ліпше й більше від цього зла наповненого й короткотривалого, а які є майбутнього життя блага, того не може тлінне око зріти, ані вухо чути, ані на серце людини зійти. Такого-бо життя полонений я великим бажанням і радію, чуючи від тебе про смерть, якою мені погрожуєш”. Тоді Діонисіи, увесь ярістю дихаючи, повелів Трофима сирими жилами бити, а коли били його, то казав мучитель: “Тільки вустами скажи, Трофиме: “Подам жертви богам”, — і тоді збавишся від муки”. Він же, і рани, і слова мучителя в ніщо кладучи, мовчав. Тоді слуги оцет із гірчицею змішаний у ніздрі йому вливали за повелінням мучителевим. Потім на дереві підвісивши, різали руки його, довгі та глибокі творячи рани, і витікали потоки крові від ребер його. Він же терпів, кажучи до себе: “Багато скорбот для праведних, та збавить Господь з них усіх”. Те чувши, Діонисіи рече: “Марнотна є надія твоя, Трофиме, і марнотні помисли твої, хто-бо з небес прийде до тебе від теперішніх бід збавляти, раджу-бо тобі: поклонися богам і допоможеш собі”. Святий же посміявся з безум’я мучителя й рече: “Бога мого істинного та живого не відкинуся ніколи!” Діонисіи же із ярістю до слуг каже: “Жорстокіше мучте його!” — і почали катувати вельми. Святий же молився: “Поглянь із небес, Боже мій, і збав мене від сіток тих, що ЛОВЛЯТЬ, адже ти є терпіння моє, Господи!” Мучитель же повелів оцет із сіллю лити на рани його, величезний викликаючи в нього біль. Блаженний же рече до судді: “Міцною нині плоть мою вчинив ти, хай не зітлиться від накладених на неї ран!” Тоді свічками запаленими опаляли ребра його, але й так не був переможений нездоланний Христовий воїн, після того вкинутий був у темницю. Був там муж один на ім’я Доримедонт, саном синклитик, перший у радах, християнин благочестивий, але потайний через страх перед мучителями. Той часто приходив потай до темниці, до святого мученика Трофима і, омиваючи кров його, й отираючи струпи його чистим полотном, і обв’язуючи рани, в усьому догляд щодо нього мав. Але недовго та його добродійність перед мучителем утаєна була; незабаром-бо приспів богомерзький празник, названий Діоскорія, тобто день Кастора та Полюкса, і відзначався всенародно богомерзький той празник у місті Синадському. Діонисій же з усіма боярами та радниками своїми поклонялися ідолам, у той час і помітив, що немає поміж них Доримедонта. Послав за ним, щоб прийшов празникувати з ними. Блаженний же Доримедонт тим, що прийшли, відповів: “Християнин я є, не подобає мені на бісівські празники приходити”. Те почувши, Діонисій повелів примусом привести його до себе і запитав його: “Чому не прийшов з нами на празника?” — і звідався, що той істинний є християнин. Одначе не хотів його в той день судити, повелів узяти його під сторожу. Послав же до нього одного із друзів своїх, переконуючи, аби покаявся і повернувся до їхніх богів. Він же, яро на нього позирнувши, каже: “Відступіте від мене всі, що беззаконня чините!” — і знову мовчав, і був як людина, що не чує і не має на вустах виправдання. На завтрашній день сів мучитель на суді і, покликавши Доримедонта, рече до нього: “Зваблений, чоловіче, ти був учора, коли відступився від богів і відкинув царське повеління, — чи ж не догідно тобі від усіх пошанованим бути і не останнє поміж нас місце мати?” Відповів святий: “Люблячи істинного Бога, ні у віщо всю честь та славу кладу. Яка користь більше інших гордитися і в багатоцінні одягатися одежі, і бездушним поклонятися ідолам, адже все те є тимчасове й марнотне, що відлучає від Бога і скеровує у геєнну вогненну”. Багато мучитель і лестощами, і погрозою намагався відлучити святого Доримедонта від Христа, а коли не досяг нічого, повелів оголити його й підвісити, і палицями залізними розпеченими опалити ребра його. І казав беззаконний: “Побачу, чи Христос прийде допомогти йому”. Святий же в муках прикликав ім’я Господа Бога свого, ганьблячи богів язичницьких і словами своїми ранячи мучителеві серце більше, аніж він палицями тіло його. Діонисіи же кинувся до слуг, які мучили святого, і докорив їм, бо не можуть перемогти одного, що ганьбить богів їх, аби замовк. Вони ж, ярості наповнившись, кігтями залізними лице святому здерли і повибивали зуби йому, але й так не змогли примусити замовкнути богомовних вуст, що Христа ісповідували і що ганьбили бездушних ідолів. Тоді вогонь під ним запаливши, на розжареному вугіллі поставили його. Він же, ніби по червоних квітах ходячи, радів у стражданнях своїх, виявляючи готовність більші й лютіші терпіти за Христа муки. По тому мучитель повелів відвести його в темницю, а святого Трофима вивести знову на катування. Його ж бо підвісили і кігтями залізними дерли тіло йому, спершу поновлюючи рани, а по тому палицями розпеченими викололи йому очі; святий же, страждаючи, дякував Христу, тоді знову в темницю був укинений.

Порадився Діонисіи із радниками своїми, як погубити Трофима та Доримедонта, котрі не зважають на жодні муки, і вирішили віддати їх на з’їжу звірям. Повелів же мучитель наготувати голодних звірів і влаштувати видовище, а коли настав той день, в який мали святі бути з’їдені звірами, вийшов Діонисіи зі всіма радниками та слугами своїми на видовище, і люд численний зібрався. Тоді виведені були святі мученики Трохим та Доримедонт голі і оструплені, які мали все тіло як цілковиту рану. Поставили ж їх на видовище і випустили ведмедицю, вона ж, із ярістю кинувшись, побігла до них, а коли до них наблизилася, тоді ярість свою перемінила в покірність. Святий же Доримедонт, бажаючи швидше вийти із тіла і з Христом жити, взяв ведмедицю за вухо і роздратував її, щоб швидше бути від неї розтерзаним, вона ж ніби соромилася його, схилялася і відвертала голову свою. Мучитель ж ярився більше звіра і сам себе пожирав, бачучи непошкоджених святих од тієї ведмедиці. Тоді випустив на них парда, але й той, наче пес, лизав ноги їхні. По тому випустив лева, одначе й той попереднім уподібнився, ставши ніби покірливе ягня. Розгнівався ж мучитель на того, що доглядав звірів, і пригрозив йому смертю, коли не роздрочить звірів, щоб тих двох християн з’їли, і коли той хотів роздрочити лева, то лев кинувся на нього і розтерзав пана свого. Всі ж люди, бачачи таке чудо, дивувалися й пізнавали силу великого Бога та Спаса нашого; один лише беззаконний мучитель пізнати не бажав, але більшою покривався тьмою безум’я, ганячи Христа і рабів його волхвами називаючи. Тоді повелів мечем відсікти їм голови. І так святі мученики Трофим та Доримедонт після багатьох лютих мук померли, забиті мечем, нині ж до безсмертного життя, до святого Савватія доєдналися і торжествують із ангелами, славлячи святу Тройцю, Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, що від усіх славиться навіки. Амінь.