Мученики Памфіл пресвітер, Валент диякон, Павло, Порфирій та інші

День пам'яті (н. ст.)

Місяця лютого на 16-й день (перехідне)

Дванадцять святих мучеників, які не лише пророчого й апостольського дару, але й числа їх удостоїлися, постраждали за Христа в Кесарії Палестинській за царювання Діоклітіанового. Серед них же перший чином і саном — святий Памфіл, пресвітер цього міста, родом із Вириту, зовнішньої любомудрості з юності навчений, і духовної премудрості сповнений, і доброчинним прикрашений життям, і сповідництвом Христовим славний. Другий же після нього Валент — диякон Єлійської церкви, муж, поважний літами і розумом. Третій Павло — гарячий вірою, горів ревністю за благочестя, він із міста, що Ямнія називалося, — цей перетерпів уже раніше за Христа спалення. Ці троє після різних за Христа мук, що їх ігемон Урван їм наклав, кинені були до в’язниці й перебували в ній два роки, аж до ігемонства Фірміліана, який після Урвана настав.

Тим часом у Єгипті сто тридцять сповідників Христових з батьківщини було вигнано і до Кілікії на копання руди золотої засуджено; якісь юнаки, брати за тілом і за духом, числом п’ять, їх же з Єгипту аж до Кілікії провівши, поверталися із Кілікії знову на батьківщину свою, до Єгипту, і до Кесарійського града, бо туди їм шлях був, прийшли. Коли входили вони у ворота міські, спитали їх сторожа: “Хто ви й звідки?” Вони ж не таїли правди, християнами себе визнали, батьківщиною ж своєю Вишній Єрусалим назвали. Тоді, наче злодіїв, взято було їх і до в’язниці вкинено. Наступного дня, це було шістнадцятого лютого, виведено було із в’язниці святих п’ятьох єгипетських юнаків разом із вищеназваними сповідниками Христовими Памфілом, Валентом і Павлом та перед судищем нечестивого ката ігемона Фірміліана поставлено. Ігемон же спершу юнаків єгипетських намагався здолати, різними їх страшив муками, одного, що був з них літами найстарший, поставивши посередині, питав “Хто ти?” Той же себе і друзів своїх християнами назвав сміливо. Коли питав ігемон про імена, іменував себе Ілією, другого — Єремією, третього — Ісаєю, четвертого — Самуїлом, п’ятого — Даниїлом. Відкинули-бо святі юнаки ті імена нечестиві ідолопоклонницькі, що їх невірні батьки їм нарекли, замість них перейменували себе іменами пророків, сповіщаючи відкрито, що є рабами Бога Ізраїлевого не лише ділами, а й ім’ям. Фірміліан же ігемон, імен тих святих анітрохи не зрозумівши, про батьківщину питав. А Ілія назвав батьківщину свою не тілесну, а духовну — Єрусалим Вишній, повідав, пам’ятаючи апостольське до галатів слово: “горній Ієрусалим – вільний: він мати усім нам” (Гал. 4:26), і до євреїв: “Але ви приступили до гори Сіону і до міста Бога живого, до Ієрусалима небесного і до безлічі Ангелів” (Євр. 12:22). Ігемон же Фірміліан не розумів, що то за Єрусалим і в якому краї, у ті-бо часи святий град не називався Єрусалимом, а Елія — з того часу, коли нечестивий цар римський Адріан замість прекрасного града Єрусалима, що його Тит зруйнував, збудував місто на тому місці на свою честь, він-бо називався Елій Адріан. Тому замість “Єрусалим” назвав місто “Елія” — і осквернив усі святі місця. Гроб Господній камінням і землею засипавши та ідолів скверних всюди поставивши, заповідав, аби ніхто не посмів місто те інакше називати, лише Елією. Це ж зробив, хотівши й пам’ять імені Іісуса Христа із землі знищити, і був серед нечестивих ідолопоклонників Єрусалим у забутті близько двох сотень літ — аж до благочестивого царя Великого Константина і матері його Єлени. Тому ігемон Фірміліан у Палестині за царювання Діоклітіана, коли розповідав святий юнак про Єрусалим, не відав, де і яке місто Єрусалимом названий. Юнака ж того блаженного, що Ілією назвався, звелівши зв’язати йому руки ззаду, нагого повісили на катівню і били жорстоко, щоб сказав правду, яке то місто Єрусалим і в якому краю землі. Він же розповів, що Єрусалим є батьківщиною лише християн і ніхто інший не може мати в ньому участі. Заснований же град той на Сході біля самого сяйва сонячного, де ж сонце перші промені свої випускати починає. Так святий про Вишній духовний Єрусалим любомудрував, не зважаючи ж на муки, як безтілесний. А ігемон, не розуміючи сказаного про Єрусалим, думав, що християни десь місто собі те створили і хочуть протистояти римлянам. Через те жорстокіше Ілію святого мучив, щоб правду про християнський той град Єрусалим, де створений, розповів. І, коли більше нічого іншого від нього довідатися не зміг, лише Христового імені сповідання і називання батьківщиною Вишнього Єрусалима, засудив юнака святого мечем потяти. Мучив же так само й інших юнаків: Єремію, Ісаю, Самуїла і Даниїла. І від них нічого іншого не чув, лише те, що від першого, — тож убити мечем їх засудив. Тоді про святого Памфіла пресвітера, і про Валента диякона, і про Павла допитавши й довідавшись, що вже досить мучив їх два роки перед тим його попередник, ігемон Урван, і що у в’язниці так довго їх тримали, не захотів більше їх мучити, а тільки спитав: “Чи підкоряються царському наказу?” І, побачивши їх непохитними, засудив також на посічення мечем.

Юнак же якийсь, один зі слуг Памфілових, на ім’я Порфирій, мав коло вісімнадцяти літ, і любив його вельми пан його, святий Памфіл, за цнотливість і розсудливість. Він, почувши вирок смертний, святим мученикам винесений, промовив із народу, кажучи: “Тіл святих прошу, щоб у землю поховати”. Те велегласно кажучи, вийшов з людського натовпу і перед ігемоном встав. Ігемон же, спитавши й довідавшись, що християнином є, звелів одразу повісити його нагого на катівні, на якій і святих п’ятьох юнаків мучив, та бити жорстоко. І битий був святий юнак Порфирій доти, доки тіло його все не роздробилося ранами й не впало на землю, і самі лише нагі кості і нутрощі його виднілися. Він же у такій муці був наче стовп чи камінь бездушний і безмовний, анітрохи нічого не виказав нетерпеливо, не закричав, не застогнав, а мовчав, наче стіну били. Через те кат ще більше лютував і рубищем гострим волосяним звелів розтирати його рани. Тоді засудив на спалення: застромивши кіл і святого до нього прив’язавши, обклали дровами і запалили. Коли ж обійшов його вогонь, промовляв мученик велегласно, прикликаючи на допомогу Іісуса Христа, Сина Божого, після того замовк, віддавши душу свою в руки Господеві. Перетерпів страждання після пана свого, але випередив його у прийнятті вінця мученицького: ще-бо святий Памфіл із побратимами своїми не потяті були, коли святий Порфирій у полум’ї вогненно сповнився, до подвигоположника Христа відійшов. А коли спалювали Порфирія святого, стояв там серед люду муж правовірний, який був колись воїном, на ім’я Селевкій. Він після кончини Порфирія поспішив услід за поведеними на усічення мечем мучениками і знайшов їх ще живими. Випросивши у спекуляторів час для молитви, сповістив святому Памфілові про кончину страдницьку любого йому Порфирія, і зрадів святий Памфіл, дякуючи Богові. А Селевкій дав останнє цілування святим мученикам, які під меч голови свої схиляли. Воїни ж, те побачивши і дізнавшись, що християнин він, схопили його та до ігемона привели. Ігемон же зразу і цього потяти звелів. Був же Селевкій святий із Каппадокійського краю, воїн хоробрий і відомий у полках римських, який, сповідавши Христа на початку гоніння на християн, битий був багато та воїнського сану й почестей позбавлений і з полку свого вигнаний, потім прислуговував хворим, на дороги викинутим, про жебраків же і сиріт піклувався. А в той час приєднався до святих мучеників — мученик, до сповідників — сповідник, пішов, радіючи, до Владики свого Христа Господа.

Після святого Селевкія поспішив до лику мученицького приєднатися святий Феодул, муж старий і добропорядний, один із домашніх ігемона Фірміліана, шанований всіма у старості своїй, уже-бо правнуків своїх дочекався. Він, який таємно вірив у Христа, одного зі святих мучеників, котрі на посічення ведені були, підійшовши, поцілував і просив, щоб помолився за нього до Христа Бога. Бачили ж те деякі зі слуг ігемонових, донесли на Феодула до господаря їхнього, що християнин. Допитав-бо його ігемон і, правду з’ясувавши, більше на нього розгнівався та звелів святого Феодула на хресті розіп’яти.

Після цих усіх долучився святий Юліан, дванадцятичисленний лик сповнюючи. Він, як же і святий Селевкій, із Каппадокії був, муж вірний і доброчинний. Ішов у якійсь справі до Кесарії Палестинської і, до міста наблизившись, бачив за містом тіла мучеників, на поїдання псам, і птахам, і звірам викинені. І зрадів духом, припавши до них, обціловував тіла страждальців за Христа. І прославляв таку кончину їхню мученицьку, за неї ж нескінченного життя від Христа сподобилися. Воїни ж здалеку наглядали та стерегли тіла мученицькі, щоб християни таємні не вкрали їх. Бачили подорожнього чоловіка, котрий до тіл викинених припадав і їх цілував, зрозуміли, що християнин, взяли його і до ігемона свого привели. Ігемон же після звичного допиту на спалення його засудив — і спалений був, як же і святий Порфирій. Так дванадцятка мученицька, відповідна дванадцятці пророчій і апостольській, стала з пророками й апостолами перед Христом Господом у Небесному Його Царстві, увінчана вінцями переможців. А викинуті за міста мученицькі тіла лежали дні чотири. Бачили ж нечестиві, що не торкаються тіл тих ані пси, ані птахи, ані звірі, — звеліли, що, коли хто хоче, хай візьме їх і поховає. Взяли-бо їх вірні, поховали чесно, славлячи Отця і Сина і Святого Духа, єдиного у Трійці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

Тропарі, кондаки, молитви та величання