Страждання священномучника Кипріяна, єпископа карфагенського

Місяця серпня на 31-ий день

Карфаген, славний град у африканському краю, мав мешканця — Кипріана святого, який народився від невірних батьків і вихований був у нечесті і в ученні еллінському. І всю зовнішню премудрість пройшов, і став ритором солодкомовним, і філософом знаменитим, й учителем риторства і філософії у граді тому, і шанований був серед громадян. Життя ж його ще перед християнським хрещенням було як християнське — добрих діл сповнене й богоугодне. Лагідний був, не гордий, дружній, до всіх добрий і милостивий і руку допомоги потребуючим подавав. Жив у чесному шлюбі без гріха, добре керував не лише своїм домом, а й громадськими справами, тому після учительства поставлений був серед найперших градоначальників.

Потоваришував же з одним християнським пресвітером, сповненим духовної премудрості. Навчився від нього святої віри в Господа нашого Ісуса Христа й охрестився з усім домом своїм. Після прийняття святого хрещення вибрав собі чисте життя, за згодою дружини своєї, щоб не служити тілесному, хоч і законному, подружньому зв’язку. Так-бо на початку свого християнства присудив собі початок богоугодження: цілком чисто жити, щоб мати легший ум для розуміння Божественної Премудрості. Її ж настільки любив, що, всюди шукаючи, збирав книги християнських учителів, що були в ті часи, і їх читав, як же й в Божественне Старого і Нового Завіту Писання, вдень і вночі. Почав продавати свої маєтки, яких мав щедро, і роздавати убогим, і від турбот житейських відхилятися, і над бідними й убогими милосердитися, і добровільну убогість вибирати задля любові Христової.

І через деякий час за таке своє життя поставлений був спершу пресвітером, тоді єпископом того Карфагенського града, хоч і не хотів, бо ще в новоначаллі був християнському — недавно охрестився. Не хотів прийняти такого чину і вказував на інших, давніх, що в християнстві зістарілися, пресвітерів. Проте люди не відступили від дверей дому його, поки не вивели його до прийняття престолу: серця всіх горіли любов’ю до нього, бо сподівалися, що він буде великим стовпом Церкви і світлом світу, що й сталося. І так світильник цей був поставлений на свічник, і град, у якому жили чесноти, поставив на горі високого сану архієрейства.

Який же був уклад його життя в архієрействі і в церковному управлінні, і про стадо, йому від Христа довірене, про опіку й труди — хто детально переповісти може. Єресі сильно проганяв, правовір’я твердо захищав і долав вигадану ідолопоклонницьку звабу, що була тоді по світі, і блуд, і прикрашав Церкву Христову праведним і преподобним життям своїм, словами ж богонатхненними і писанням богомудрим утверджував її. Писав багато книг, і слів, і послань, для правовір’я вельми потрібних. Написав книгу про дівство, і про терпіння, і про мучеництво, і про молитву Господню, і про милостиню, і про з ’єднання віри, і на єретиків, що були в ті часи, і про тих, що впали в ідолопоклоніння через страх у час гоніння, що їм належить покаятися, аби знову до церковної спільноти бути прийнятими. Написав книгу проти ідольського нечестя і проти юдеїв, й інших багато писань, як же Дух Святий нарозумів його, якими й нині навчає в Церкві Христовій, яку тоді як пильний і справжній пастир від тих вовків, що були в овечому одязі, якими були новатіяни, охороняв, помісні собори в Карфагені збираючи і єресі від правовір’я, як гнилі частини від здорового тіла, відтинаючи. Був же на вигляд чесний, образ лиця мав святий, всередині таїлася святість його душі, що з лиця пізнавалася. Бо як же мудрість, за словом Еклезіаста, так і святість людини просвітлює лице її. Обидві речі були в цьому чоловікові Божім — премудрість і святість, і подвійно обома був просвітлений. Одяг ж його був ані коштовний, ані цілком бідний, але такий стриманий, що ні пихи в ньому не було, ані знову ж убогої незугарності, яка б сан архієрейський безчестила. Поміркованою була і вдача його: ані суворий, ані надміру лагідний, де треба було покарання, там, хоч і з милістю, показував грозу, через те всі його шанували й любили. Ще ж і співчутливий був до стражденних і бідних і помічник їм великий. До убогих, і хворих, і подорожніх, і до сиріт милосердя його було невимовне. А коли був у Карфагені мор і багато хто втікав, щоб уникнути непроханої смерті, він, пастир цей, залишився при вівцях, душу свою з ними бажаючи покласти. І коли багато трупів без поховання лежало, він сам ховав їх й інших до того служіння переконував. Не лише про поховання християнських тіл дбав, а й про ідолопоклонницькі, й інших учив, аби чинили милосердя ворогам своїм і ставали синами небесного Отця. Так святитель Христовий Кипріян, учитель церковний, добре пас словесне стадо і, богоугодне життя в багатьох трудах і подвигах, піднятих за правовір’я, до старости достатньої провівши, сподобився мученицької кончини, проливши за Христа кров свою. Було ж страждання його таке.

За царювання Валеріяна і Галієна, нечестивих царів римських, налягло гоніння на Церкву Божу, бо неможливо було катам тим усе християнство на світі винищити: було незліченно багато вірних у всіх народах. Наказали ті гонителі, аби найбільше учителів і старійшин віри християнської, єпископів і пресвітерів на муки та смерть шукати. Був тоді в Карфагенському граді ігемон, на ім’я Паферній. Він прикликав до себе Кипріяна святого і сказав йому: «Найсвітліші царі писали до мене, наказуючи, аби всіх, що не шанують римських богів, всіляко примушувати до їхнього пошанування. Ти ж що говориш?» Відповів Кипріян святий: «Я — християнин і єпископ християнський, богів інших не знаю, лише одного — істинного, що створив небо, і землю, і море, і все, що в них і на них. Тому Богові ми, християни, служимо, і йому вдень і вночі молимося за всіх людей і за здоров’я самих царів». Спитав ігемон: «Чи в тій своїй волі незмінно перебуваєш?» Відповів святий: «Добрій волі, що Бога знає, годиться бути непохитній». Сказав ігемон: «Маєш тому, за велінням царів, іти на вигнання». Відповів святий: «Піду з готовністю». Сказав ігемон: «Не лише щодо єпископів, але і щодо єреїв той самий наказ маю від царів. Скажи-бо мені, які є в цьому граді єреї». Відповів єпископ: «Законом вашим римським добре утверджено, щоб ми, християни, ні на кого в суд не доносили, тому не маю доносити на братів моїх, проте вони є в граді». Сказав ігемон: «Наказано, аби ваші християни своїх зборів і служб не влаштовували. Якщо ж виявиться, що роблять, то будуть убиті мечем». Відповів святий: «Роби, що наказано». І послали Кипріяна святого у вигнання в один град, названий Курувітана. Туди прийшовши, тої ж ночі мав віще видіння про свою мученицьку кончину, про що розповів своєму дияконові, на ім’я Понтій, який з ним у вигнанні був, кажучи: «Я задрімав легким сном, наче й не заснув, і бачив якогось юнака негарного, поганого й скаредного, який вів мене до претору на суд. І здавалося, що перед судом ігемоновим був я поставлений. Поглянувши на мене, ігемон, ні про що не спитавши, зразу почав щось писати. Не знав я, що пише суддя, побачив іншого юнака прекрасного, що стояв позаду судді здалеку, і з цікавістю дивився на писане, і потай читав. Коли прочитав, поглянув на мене і, наче слова сказати не сміючи, жестами розповідав мені, що суддя пише на мене смертний присуд, що маю бути страчений мечем. Я ж сказане мені жестом зрозумів і почав просити, аби принаймні один день життя дався мені, аби я все своє впорядкував добре. І коли я про те наполегливо суддю просив, він знову нічого мені не сказав, однак, наче погоджуючись на прохання моє, почав щось писати. А юнак, стоячи ззаду й здалеку дивлячись на писане, помахом пальця показував мені, що на один день дається мені продовження життя. Цьому я був радий, проте не цілком певний, боявся, і, коли збудився, калатало в мені серце зі страху». Те видіння святий Кипріян про себе розповідав, що було йому сповіщенням, що від меча помре, прославивши Бога. А день життя, даний йому у видінні, був цілим роком.

Коли минув рік, постраждав того дня, коли було йому видіння. Жив той рік у вигнанні, весь був у богомисленні і в приготуванні до смерті. І тоді писав багато корисних книг. Тих, що приходили його відвідати, повчав і переконував, аби були тверді та постійні у вірі, не боялися катівських погроз і мук за Христа ані щоб не зваблювалися любов’ю до короткочасного цього життя, а шукали вічного. Перебував святий у тому вигнанні, терпів солодко заради Христа всіляку скруту й нестачу і мав вигнання за свою батьківщину і справжній свій дім. Для християнського мужа, що поклався на Бога і в Ньому одному заглибився, батьківщина його і дім є подорожжю, разом з тим, що каже «подорожній я і приходень, як же і батьки мої». Так само і воля — як батьківщина, і подорожування йому — як дім, бо на кожному місці знав, що співприсутній йому Бог, за сказаним: «Бачу Господа мого переді мною завжди». Де ж Бог — там і батьківщина справжньому рабові Божому. Подорожування йому там, де Бога нема. І чи міг бути посланий Кипріян святий на якесь місце, на якому б не було Бога, за якого страждав? Із Богом, і в Бозі, і задля Бога угодник Божий у вигнанні тому був як у батьківщині, певний був за те сподіваного спадку — батьківщини небесної.

Закінчувався ж рік вигнання Кипріянового у Куровітані, настав інший ігемон у Карфагені-граді, що звався Галерій Максим. Він зразу послав повернути з вигнання Кипріяна святого: хотів його покарати смертю. І перед тим як мав бути на нього смертний присуд, наказано було йому перебувати у своєму домі, що з вертоградом на передмісті, під сторожею до часу. І чекав там святий повсякчас смерті. Через декілька днів послано було по нього двох поважних градоначальників, які, взявши його на свою колісницю, з честю повезли до града. Але тому що того дня ігемон був зайнятий якимось лікуванням, відклали суд до ранку. І вручено було святого одному з тих двох мужів, аби тримав його у своєму домі під вільною вартою.

І зразу стало відомо в цілому граді, що святого Кипріяна-єпископа з вигнання приведено на смерть. І зійшлося до двору того багато людей християнських: хотіли бачити вівці свого пастиря. Боялися, аби тієї ночі ігемон чогось не зробив, сиділи при дверях дому цілу ніч з жінками та дітьми — не тому, що хотіли забрати святого з рук катівських — ніяк не могли противитися владі та силі ігемонській, тим більше царській, — але щоб тільки побачити отця свого й останнього благословення від нього сподобитися. Горіли серцями своїми до святителя Божого. Наступного дня вивели святого з того дому. Коли побачили його вірні, о, як багато вони проливали сліз! І йшли за ним, коли його вели до претору. Коли він став на суді, запитав Галерій-ігемон: «Чи ти Кипріян, що вдаєш із себе патріарха для людей безумних?» Відповів святий: «Я — єпископ людей Христових». Сказав ігемон: «Царі звеліли тобі принести жертву богам». Відповів святий: «Ніяк цього не зроблю». Сказав ігемон: «Подумай сам собі й вибери корисне». Відповів святий: «Ти роби те, що тобі наказано, мені ж до доброї справи не треба роздумувати». І видав суддя вирок смертний, кажучи: «Кипріян, єпископ християнський, нехай буде страчений мечем у голову». Святитель же Христовий почувши такий вирок смертний на себе, сказав: «Дяка Богові!» І крикнули люди до ігемона: «І ми з ним хочемо померти!» І було збентеження серед людей, і йшло за святим багато вірних зі сльозами.

Коли ж прийшли на місце страти, скинув святий свій архієрейський одяг і схилив коліна до молитви. Помолився ж досить і, давши всім мир і благословення, приготував під меч свою шию, сам собі обрусцем зав’язав очі, а брати постелили перед ним плащаниці й обруси для крови, щоб не лилася на землю. Звелів святий своїм, щоб дали спекуляторові двадцять п’ять золотих, — і при смерті благодіяв. І так схилився під меч, і відтяли йому голову за честь Христа, Спаса нашого, що є головою Церкви. Християни ж, взявши тіло мученикове, несли його чесним ходом зі свічами, і кадилом, і псалмами й поховали славно на місці знатному, прославляючи Христа, єдиного істинного Бога, Йому ж і від нас нехай буде честь і слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.