Без категорії

Слово святого отця нашого Василія Великого про святого Варлаама-мученика

Місяця листопада в 19-й день

Спершу воістину смерть святих пошановувалася риданнями та слізьми. Вельми плакав за вмерлим Яковом Йосип, на Мойсеєву смерть юдеї немало ридали, Самуїла також численними слізьми пошанували. Тепер же, коли вмирає святий, радіємо, природа-бо печальних після хреста Господнього змінилася, тому, коли вмирають святі, уже не проводимо їх риданнями, але божественні співи довкола їхніх гробів водимо, наче лики; смерть-бо є для праведних сном, ба більше, переходом до життя ліпшого. Через це буває, що мученики радіють, що їх убивають, бо болість забиття пригашена бажанням блаженнішого життя, яке подається тим, що вмирають. На біди ж не зважає мученик, але на вінці поглядає, ран не боїться, а вважає їх за воздаяння. Не бачить мучителів, що долі б’ють, але думає про ангелів, які вгорі веселими добрознаменнями з’єдналися. Не дивиться на тимчасові бідацтва, але на вічність воздаяння. Наслідує і від нас превишуканий зміст, коли божественними оспівуваннями вихваляється від усіх і незчисленних в’язнів із гробів повертає. Це дійсно по правді тепер про міцного й мужнього Варлаама сказано: зголосила-бо войовнича мученикова сурма, тож зібрала озброєних воїнів благочестя, як це побачити можна. Поборник, який пристає до Христа, проповіданий стає, і тоді будується церковне глядалище, про що до віруючих сказав Господь: “Хто вірує в мене, — хоч і вмре, буде жити”. Помер міцний Варлаам, і хвалить його соборне прославляння, у гробі покладений є, а на духовну учту закликає. Тепер час є, щоб вигукнули: “Де премудрий, де книжник? Де дослідувач віку цього?” Проста людина подає нам тепер нездоланне учення благочестя; його ж бо мучитель схопив, ніби знайшов добру користь та ловитву, а потім пізнав як непереможного воїна. Із нього, наче із несмисленного та шаленого мовці, посміявся, його ж відтак, ангельською силою укріпленого, злякався. Звичаї-бо цього чоловіка і його мова не були варварські, а слова і розум не ослабли. Але був другим Павлом, із Павлом кажучи: “Хоч і неук я словом, але не розумом”. Знемагали вже мучителі, б’ючи, а мученик ще міцніший віднайшовся. Руки тих, що терзали, слабшали, але розум терзаного аж ніяк не покорявся; з’єднання жил від биття розслаблялося, а кріпкість віри ще сильніше утверджувалася. Пробиті ребра знемагали, а мудрість розуму процвітала; більша частина тіла його була умертвлена, а сам мученик, ніби ще й не почав подвига, міцний був. Бо коли любов благочестя обіймає розума людського, то лише чинить посміяння із примножених боїв, а коли чогось меншає йому заради сподіваних благ, то це втішає більше, аніж побиває. Свідчать про те ревність і бажання апостолів, коли, биті бувши від юдеїв, радісні ставали: “А вони, — свідчиться, — поверталися із синедріону, радіючи, що сподобилися прийняти зневагу за ймення Господа Ісуса”. Такий і від нас тепер похваляється воїн, котрий муки замість радості прийняв, рани собі, як укол колючки, сприйняв, а затьмарення благочестя ухилявся, ніби від якихось стрілянь; судищну ярість збував, ніби якесь диму куріння, а з полків звіроподібних зброєносців насміювався, страшення потоптав, ніби по квітах весело ступав; ранами покритий, радісний був, ніби честю звищений; у муках найважчих не інакше радів, а так, ніби преславні почесті приймав; оголені мечі зневажав, а руки мучителів намагався відчувати м’якшими від воску; дерево, до мучення приготоване, ніби спасенне, обійнявши, цілував, а тюремним ув’язненням тішився, ніби якимсь ніжним злаком; насолоджувався винайденими муками, наче всілякими квітами. Правицю ж мав міцнішу від вогню; коли мучення йому від ворогів додавалося, привели мученика до жертовника, за звичаєм бісівського покладання жертов вогонь наклали і на вогнище запалене правицю догори долонею повеліли простягти: руку тут злі ніби мідяний олтар уживали, кадило запалене злохитрісно на неї поклали — сподівалися-бо, що подолана силою вогню рука змушена буде невдовзі розпалене кадило кинути на жертовника. О горе! Скільки багато всіляких вигадок є у нечестивих! Та оскільки, гадали, безчисленними ранами думки любозмагального страждальця не похилилися, то принаймні руку його вогнем прихилимо; оскільки всілякими спокусами розуму його ніяк не зрушили, — правицю, на вогонь покладену, зрушимо. Одначе й на цю сподіванку окаянні нічого не дістали, оскільки полум’я руку хоча й опалило, але пробула вона, полум’я, ніби попіл, носячи, не поступилася назад вогню, який ярився, як це могло бути у відступників та малодушних, але нерухома мужньо поставилася супроти полум’я войовниче, і пророчі голоси мученику владнала випустити, щоб сказати: “Благословенний Господь, Бог мій, що руки мої навчає до бою, пальці мої — до війни. Вогонь-бо з рукою боровся, але вогонь переможений був. Бран творили поміж себе: полум’я і правиця мученича, але правиці подавалася певна нова перемога з подвигу, коли полум’я пропекло, наскрізь руку проходячи, — сама ж рука ще була простягнена на бран! О руко, що вогонь долає! О руко, що не вміє бути переможена від вогню! О вогню, що навчений бути переможений од руки! Залізо зримо буває розм’якшене суворістю вогню, мідь відступає перед силою вогню. Ним і звична твердість каменю переможена буває. Тепер же палючий вогонь не схилить простертої мученичої правиці, яка його міцність усяко зменшує. Належить, отож, цьому мученикові воістину за те до Господа заволати: “Ти тримаєш мене за правицю, Ти своєю порадою водиш мене і по тому до слави візьмеш Ти мене”. Як-бо тебе, о мужній Христовий воїне, найменую? Чи стовпом назву? Але багато так умалю твоє довготерпіння, бо, охопивши, стовпа вогонь зменшує, десниці ж твоєї принудити не може, щоб хоч трохи явилось, що вона зрушена стала. Хоч би залізною назвав, але і цей образ знаходжу як недостойний твоєї мужності, бо ти один полум’я переконував, щоб руки не прихилило. Ти один мав правицю замість олтаря, ти один запаленою правицею бісів побив був, і тоді відтак полум’яною рукою голови їхні розм’ягчив ти, тією ж таки неспопелілою, полки їхні поморочуючи, осліплюєш. Але пощо дитячою кривомовністю умалюю перемогоносця — іншим, доброкраснішим, язикам дамо місце похвал йому, доброголосніші труби учителів багатьох для прославлення його. Постаньте нині, о преславнії страждальчих справ зображувачі, щоб недовершений образ цього вождя прикрасили вашим мистецтвом, якого я темніше зобразив, а ви учиніте світловидно вінценосного страждальця вашої мудрості барвами. Відійду від подвигів та перемог мученика, від вас прикрашеним образом переможений, і нехай возвеселюся, подоланий тепер такою від вашої сильномудрості перемогою. Хай побачу руки цієї боріння з вогнем ліпше з вашого зображення! Хай побачу доброхітнішого поборника, показаного вашим образам! Хай плачуться біси, уже і від нас пострашені, мученичими перемогами! Хай буде показана їм знову переможна рука, хай напишеться на тій самій дошці і Сам Подвигоположник Христос. Йому ж нехай буде слава навіки віків. Амінь.