Без категорії

Сказання про перенесення чесних мощів святого отця нашого Миколая, архієпископа Мир Ликійських, Чудотворця

Місяця травня на 9-й день

У роки благовірного царя грецького Олексія, патріярха ж Царгородського Миколая, коли княжив на Русі христолюбний великий князь київський Всеволод Ярославович і благородний син його князь чернігівський Володимир, який Мономахом після того назвався, було нашестя ізраїльтян на Грецьку землю з того боку моря: починаючи з Херсонесу, вороги хреста Христового повоювали християнську землю аж до Антіохії і Єрусалиму. Всі гради, села, церкви ж і монастирі вогнем і мечем спустошили, тих, що залишилися від меча, мужів, і жінок, і дітей полонили, і всі ті краї у своє володіння взяли, тоді й Мири, град у Ликійському краю, де чесні мощі святителя Христового Миколая лежали, ті ж агаряни спустошили, це ж було з допусту Божого, за гріхи наші, ними ж прогнівали Господа вельми й довготерпіння Його випробовуємо, як же сказано про грішників у Псалмі: “Згіршили Вишнього”. Коли-бо до решти буває засмучений Бог беззконнями людей, що без покаяння живуть, тоді не жаліє навіть святинь своїх ані не слухає молитов угодників своїх, казав-бо колись до святого пророка Єремії: “Якщо навіть стануть Мойсей і Самуїл переді Мною (молячись за людей, що засмутили Мене), не буде душа моя до людей цих, скинь їх від лиця мого до смерти, до меча, до голоду і до полону”. Таким праведним гнівом Божим спустошених на Сході було багато грецьких країв, серед них же і Аикія з градом, що Мири називається. Була воля Господня, аби перенесено чесні мощі угодника цього, святителя Миколая, із малолюдного Мирейського града в людний град, що Бар іменується і є на Заході, — аби такого світильника світу, його ж свята душа у світлостях небесних достойну собі честь приймає, мощі на землі не були без пошанування і під сподом, аби завжди текучих чудесних зцілень джерело не було без тих, що черпають з нього, аби Захід не залишився без благодіянь Божих, які заступництвом великого того архиєрея бувають.

Відбулося ж перенесення це так. Одному пресвітерові, чесному і благоговійному, який у Барському граді жив і був мужем праведним, явився вночі святий Миколай, кажучи: “Іди і скажи людям цим і всьому собору церковному, щоб ішли в Мири, град Аикійський, взяли звідти мої мощі і, перенісши сюди, поклали в цьому граді Барі: не можу-бо там на місці пустельному бути, така воля Господа, Бога мого”. Після того видіння пресвітер, вставши, пішов до церкви і розповів клирові церковному і всім людям про явлення святого Миколая, яке було йому тої ночі. Вони, те слухаючи, зраділи радістю великою, кажучи: “Днесь возвеличив Господь милість свою на нас, людях своїх, і на граді нашому”. Тому швидко побудували три кораблі і вибрали мужів знатних і богобоязливих, приєднавши до них зі священичого чину осіб чесних, щоб ішли по святі мощі великого святителя Миколая. Розміркувавши, як здійснити те діло, вирішили не відкрито за те братися, щоб замість бажаного чудотворних мощів здобуття супротивне щось їм не трапилося, — тому купецьку подобу на себе прийняли, аби їм, наче торгівлею зайнятим, шлях морський від деяких людей не був перекритий, і, наповнивши кораблі свої пшеницею, відплили, вдаючи, наче торгувати вирушають. І плили швидко, спершу в Антіохію прибули, де продали пшеницю і купецьким звичаєм инші речі собі придбали. Тоді, чувши там від иноземних купців, що раніше прийшли, які називалися венеди, що й вони мають намір іти в Аикію до Мирейського града задля мощів святого Миколая, поспішили ті баряни, аби випередити їх. Тому скоріше відплили, швидко (вітер, Божим Промислом, на допомогу їм дув) пливли, досягнули Аикійського краю і до берега Мирів-града пристали. Про церкву святого і про мощі його випитавши ретельно, вийняли зброю, боячись, аби хто не боронив їм, і пішли до церкви. Побачили там чотирьох монахів, спитали їх, де лежать мощі святого Миколая. “Хочемо, — казали, — поклонитися йому”. Монахи ж показали їм гріб у церкві, у ньому, наче під сподом, під помостом у землі лежали цілющі святителя Христового мощі. Баряни поміст церковний піднявши і землю розкопавши, знайшли раку святого. І коли її відкрили, побачили повну мира пахучого, що з чесних мощів витікало. Миро вилили у свій посуд, а мощі святого, з радістю взявши, священичими руками несли до кораблів своїх і в один з них поклали із шаною. Ішли з ними і два чорноризці, а два на місці тому при церкві залишилися. З такою доброю “купівлею” і безцінним придбанням баряни з мирликійського берега місяця квітня в 11-ий день вирушили, щасливим плаванням швидко свого града у 24-е число місяця травня у день недільний вечірню ж годину досягли. Аюди ж барські, довідавшись про прибуття до них чесних мощів великого Божого угодника, зразу з єпископами, і священиками, і ченцями, і всім причтом церковним назустріч вийшли всі — чоловіки, і жінки, і діти, і весь люд, від малого до старого, зі свічками і тим’яном, співаючи, і хвалячи Бога, і молитовні співи святителю Христовому здійснюючи. Прийнявши безцінний той духовний скарб, з радістю і честю великою поклали в церкві Святого Иоана Предтечі, що була при морі. І діялося багато чуд від цілющих тих мощів: криві-бо і сліпі, глухі і біснуваті, і всілякими недугами одержимі приймали зцілення, торкаючись до мощів святого. У понеділок рано зцілилося чоловіків і жінок сорок сім. У вівторок — двадцять двоє. У середу — двадцять дев’ять. У четвер рано зцілився чоловік глухий і німий, який був п’ять років у тій недузі. Після цього одному богоугодному чорноризцеві, святителю Христовому, Миколай, у видінні явившись, мовив: “Божим благоговінням прийшов я у град цей у день недільний, у дев’яту годину дня, і в ту ж годину подав, із благодаті Господньої, зцілення десятьом особам і одній”. Це явлення святого чорноризець розповідав усім на славу Божу і на прославу угодника свого, але й після цього у всі дні не переставали чудесно подаватися зцілення. І донині подаються тим, хто приходить до нього з вірою. Громадяни ж барські, бачивши таку чудодійну благодать від мощів святого отця Миколая, яка, наче з джерела, щедро витікала, збудували церкву кам’яну в ім’я його, велику і прекрасну, і всілякими дорогими прикрасами прибрали її. Тоді раку срібну викували з камінням коштовним, і позолотили її звідусіль, і на третій рік після перенесення чесних мощів із Мир Ликійських у Бар, зібравши з навколишніх градів і країв архиєпископів і єпископів із клирами їхніми, зробили чесне перенесення святих мощів великого чудотворця Миколая із церкви Хрестителя до нової, кам’яної, в ім’я його збудованої церкви — у той самий день, в який раніше із Мир Ликійських у Бар перенесений був. І поклали в раці срібній, у вівтарі, а стару його раку, яку принесли з ним із Мир, поставили в церкві і, частину якусь малу із мощів святих взявши, у ній поклали — для поклоніння всім, хто приходив. І встановили з того часу празник Перенесення чесних мощів святителя Христового Миколая святкувати у всі роки цього місяця в дев’ятий день, вшановуючи подвійне перенесення: і з Мир у Бар, і з церкви Предтечі в нову церкву кам’яну, яку в ім’я святителя баряни збудували.

Не лише в тому західному граді, але і в наших руських градах і краях того часу святкування це благочесне з благоговінням, з любови до Чудотворця, прийнялося, бо новоосвячена тоді Русь багатьох вже чуд святого Миколая сподоблялася. Пізніше, коли минуло декілька років, у граді Барі, за благоволінням самого Миколая святого, який у видінні одному монахові явився, поклали під святою трапезою у вівтарі чесні його мощі мироточиві, які ж і нині можна там побачити, і подають вони зцілення всіляким хворобам на славу ж Христа Бога нашого, що у святому своєму прославляється, з Отцем і Пресвятим його Духом нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

У Пролозі після історії про Перенесення чесних мощів святителя Христового Миколая додано настанову правовірним (яку коротко тут нагадаємо) таку: “Хай не здивують тебе, любий, що зі східних країв тіла святих, коли кривда від нечестивих агарян на православ’я прийшла, захотів Бог на Захід переселити, як же і Миколая святого у Бар, але більше це було заради благочестя західного, аніж через зловір’я східне. Бо східні, благодаттю Божою, у благочесті отців своїх непорочно перебувають аж донині, а західні, що є очевидним, починаючи з року після Різдва вісімсот дев’ятого в Сходження Пресвятого Духа новину в ісповіданні віри внесли, тому тіла святих своїх Бог зі Сходу на Захід, наче живих апостолів, передпослав, чудами переконуючи тамтешніх взятися знову за попереднє, від східного не відмінне, ісповідання віри. Не так задля правовірних чуда бувають ані не для них посилаються учні Христові на проповідь, але для язичників, не між покірних, але, наче вівці, поміж противних їм.

Ще ж є книга у Лаврі Києво-Печерській, названа Палінодія, що її склав колись богомудрий архимандрит тамтешній Захарія Копистенський у рік від Різдва Христового 1621-й, де у другій частині в розділі 11-ому в другому артиклі про перенесення мощів святителя Христового Миколая написано так: “Миколай святий ізволив, аби перенесли мощі його на Захід у град Бар не до церкви Римської, але до церкви, що була тоді у східному благочесті. Калаврія-бо, чи Апулія, де є той град Бар, хоч і на Заході, один із країв італійських, проте мешканці його були віри й ісповідання Східної Церкви, і був тоді цілий той край, Калаврія, чи Апулія, під царем східним і під патріярхом Константинопольським, про що пише літописець, який історію церковну римським діялектом написав, названий Бароній, у томі десятому, в рік після Різдва Христового 968-й, починаючи від числа десятого аж до кінця. Там описано посольство Лютпраїда, єпископа Кремонійського, від кесарів західних Оттів до кесаря східного Никифора Фоки. Під 84-м числом очевидними словами показує, що Калаврія, чи Апулія, в якій град Бар, у ті часи була у володінні царів східних і підкорялася патріярхові Константинопольському, маючи в собі єпископства в Акірентилі, Турцаці, Ґравіні, Мацерії, Трикарії під митрополитом Гидрунтійським. Митрополія ж Гидрунтійська в чині митрополій, підпорядкованих патріярхові Константинопольському, була п’ятдесят п’ята, як же і в нинішні часи в Сицилії, Корцирі, Мелиті, Пицені, у Калаврії, чи Апулії, що Великою Грецією називається. У греків було дуже багато монастирів і церков давніх прекрасних. Якщо-бо нортманці (народ так називається) краєм тим, Калаврією, і заволоділи були в році 1041-му, проте християни східного православ’я у підпорядкуванні патріярхові Константинопольському в ньому жили, про що написано в Туркогреції, книзі восьмій, на сторінці 538-ій, і в листі Михаїла Кируларія, патріярха Константинопольського, до Антіохійського патріярха Петра. У ту Апулію, чи Калаврію, до града Бара святий великий чудотворець Миколай допустив мощам своїм бути перенесеним, з Малої Греції — у Велику, від греків — до греків, а не до римлян, із православного ісповідання східного — до православних тієї ж віри й ісповідання, з єпархії патріярха Константинопольського — до єпархії, що тому ж патріярхові підпорядкована, а не владі римській, бо східного ісповідання. Підпорядкування патріярхові Царгородському єпископів у всій Апулії віддавна було доти, доки тим краєм нортмани володіли, тобто до року після воплочення Бога Слова 1196-го, у якому римляни нортманів перемогли і з країв тих вигнали, своє володіння і віру там поширили, після перенесення тіла святого Миколая десь через років через сто і більше. А що раніше грецькі східні царі Калаврією володіли, видно явно і звідти, що в рік 1080-й Олексій Комнин (пізніше за його ж царювання грецького перенесення те було), воєводою ще бувши, перед своїм царюванням посланий був від Никифора Вотоніята, царя грецького, у Калаврію і переміг там Никифора Фреєна, князя Дирахайського, який проти царя грецького повстав, володіння його в західних землях спустошив, про що Зонарас-історіограф у томі третьому пише.