Без категорії

Празник Пречистої Діви Богородиці з нагоди явлення її пречистої чудотвориої ікони, названої Толзькою поблизу града Ярославля

Місяця серпня на 8-ий день

У літо буття світу 1314-те, у дні святого Петра, митрополита Київського і всієї Русі, коли княжив у Ярославлі благовірний князь Давид Теодорович, єпископ Ростовський і Ярославський Прохір (дехто називав його Трифоном), відвідуючи паству свою, був у монастирі преподобного Кирила Білоозерського, а звідти зійшов водою в лодіях вниз рікою Шексною, що до Волги текла. І, допливши до ріки Волги, ішов нею до града Ярославля. Коли був за шість поприщ від Ярославля і схилився день до ночі, пристав на ніч до берега, що під горою, на тому боці, де град. І, вийшовши на гору, поставив шатро своє. Був же його постій напроти того місця, де на другому боці Волги потік, що називається Толга, у Волгу впадає. І ліс був великий на тому боці, за Волгою. Ночуючи ж, єпископ збудився опівночі й побачив світло у стані своєму. Скоро вставши, визирнув із шатра й побачив, що всі, хто з ним був, спали: священики, і клірики, і слуги, і сторожа; світло ж велике край той осявало. Обернушись до ріки, побачив на другому боці стовп вогненний пресвітлий, що невимовно сяяв, і міст побачив через Волгу до стовпа того, і дивувався зі страхом єпископ тому видінню. Тоді, помолившись Богові, взяв палицю свою архієрейську, і вийшов із шатра, і пішов до ріки, нікого ж не збудивши з тих, що спали, і вийшов на видимий міст, пішов по воді, як по дереву, ніколи ж бо там моста не було, але Божим веління згустилася вода й стала наче міст під ногами його. Перейшовши на той бік і до стовпа наблизившись, побачив образ Пречистої Діви Богородиці, що тримала на руках немовля — Господа нашого Ісуса Христа, стоячи не на дереві, а в повітрі, на висоті понад п’ять ліктів від землі, що людина із землі не може досягти. І почав єпископ молитися гаряче, кланятися образові тому й сльози з очей проливати. Помолився досить і повернувся назад, але забув палицю свою на тому місці, на якому молився. І знову ріку по видимому мості перейшов, увійшов до шатра свого, поки всі спали, і ніхто про те, що він ходив за Волгу, не довідався. І спочив до ранку. Коли ж настав ранок і всі зі сну збудилися, співали утреню, як звичайно. Коли ж час був єпископові йти в лодію, почали слуги шукати палицю святителя, але не знаходили. І сказали святителеві, що вчора в шатрі поставлена була, та невідомо де поділася. Тоді святитель згадав, що забув палицю на тому боці ріки, і зрозумів, що хоче Бог, аби чудо те стало відоме: показував рукою за Волгу, не міг-бо говорити через сльози. Тоді тихим голосом промовив, розповів їм все за порядком, що бачив і як за Волгою був. І звелів їхати за Волгу і знайти там палицю на місці, куди їм рукою показував. Поїхали слуги за Волгу, шукали палицю архієрейську і знайшли ту ікону Пречистої Діви Богородиці, уже не в повітрі, а на землі поміж деревами, і палицю архієрейську поблизу побачили. Поклонилися іконі, взяли палицю, повернулися до архієрея і про ікону Богородичну розповіли йому. Архієрей же, залишивши дорогу до града, переїхав ріку Волгу зі всіма людьми, які з ним були, і, побачивши образ Богородичний, упізнав, що це той, якого вночі в повітрі, стовпом вогненним осяяного, бачив. І почав, припадаючи, поклонятися всім серцем, і гарячі зі сльозами проливав молитви, і з любов’ю цілував ікону, радіючи і веселячись духом. Раділи ж і всі, що з ним були, і з радості виточували сльози, і довго поклонялися й молилися. Було ж те чудесне явлення Богородичного образу місяця серпня у 8-й день, коли шануємо пам’ять святого Еміліяна, єпископа Кизицького.

І почав єпископ Прокіп у ту ж годину своїми руками рубати ліс, й очищувати місце те, і готувати дерево на церкву. Тоді й усі робили те із завзяттям. І заклали того ж дня церкву малу, яку й звели до полудня, про що всім відомо стало у Ярославлі-граді. І зійшлося багато людей на те місце до єпископа, духовних і мирян, старих і молодих, багатих й убогих, здорових і хворих. І, бачачи чудесну ікону Пречистої Богородиці, невимовно раділи, і поклонялися їй сердечно, і помагали ділу, що робилося, ліс рубаючи й будівничим помагаючи. Коли закінчили ту малу церковцю, освятив її єпископ у той самий день до вечора, вніс до неї чудотворний той образ і служив у ній. Назвав її в ім’я Пресвятої Діви Богородиці, чесного її Введення. І празник явлення образу відзначати місяця серпня у 8-й день встановив. Які тоді були серед людей недужі — усі зцілення прийняли благодаттю Пречистої Богоматері. І звелів архієрей при тій церкві монастир збудувати, й ігумена у той самий день назвав, і відтоді влаштувалася на тому місці обитель, спершу мала, тоді, за якийсь час, велика і прекрасна, що й донині, Богом бережена, називається Толзькою — від потоку Толги, що там у Волгу впадає.

Із дня явлення того чудотворного образу Пресвятої Богородиці почало відбуватися багато чуд, з яких найбільш визначні тут нехай згадаємо такі. У рік 1392-й, у -й день вересня, за ігумена Германа, співали брати в церкві утерню. Коли на дев’яту пісню священик возгласив, кажучи: «Богородицю, Матір світла, піснями звеличаймо», раптом від ікони Пресвятої Богородиці з правої руки витекло миро й наповнило великими пахощами церкву. І всі на те чудо з подивом і жахом дивилися, прославляли Бога та Пречисту Божу Матір. Після утрені ж співали молебень і, коли закінчували його, співали «Владичице, прийми рабів своїх». Тоді з Немовляти, яке Богородиця тримала на руках, і Господа нашого Ісуса Христа, з його лівої ноги також витекло миро. І видно було два джерела мира з одної ікони, що текли чудесно: з правої руки Богородиці і з лівої ноги Христа. Ігумен же та брати веселилися духом через преславне те чудо, і зі сльозами припадали до пречистої ікони, і благословення приймали від святого мира на чолах своїх. Було ж те миро дуже цілюще, хто-бо ним мастився, одержимий якоюсь хворобою, зразу здоров’я отримував.

Коли минув якийсь час, мужа сановитого, на ім’я Микита, з Москви до краю білозерського від самодержця було послано. Коли до Ярославля-града з жінкою та домочадцями своїми прибув, сів у човен, щоб ним водою догори плисти. Був же в того Микити син єдиний, малий хлопець, чотири роки мав від народження. Той хлопець розхворівся в дорозі й помер. Довезли мертвого до монастиря Пресвятої Богородиці, що на Толзі, і хотіли поховати там. І плакали батько й мати перед чудотворною іконою Матері Божої, ридали невтішно, не мали-бо іншої дитини. Спорядивши ж тіло мертвого, готували гріб і все до поховання. Коли ж співали звичне надгробне правило, ожило мертве дитинча й подало голос, і були всі налякані та радісні, а найбільше батьки великої радості сповнилися. І прийняли дитину свою живу та здорову, і дяку велику віддавали Богові і Пречистій Його Богоматері. Через декілька днів була, за допустом Божим, пожежа в монастирі велика. Й охопило полум’я церкву скоро, що неможливо було братам відчинити дверей церковних і винести звідти що-небудь. Згоріла церква зі всіма речами, що були в ній. І всі думали, що й чудотворна ікона в ній згоріла, і сумували дуже через те. Але після тої пожежі знайшли святу ікону поза монастирем: у діброві на дереві стояла ціла, не людськими, але ангельськими руками з великого полум’я винесена, і світлом сяяла. І знову з радістю прийняли її і, не гаючись, збудували церкву, гарнішу від першої, і всілякими красотами прикрасили, до нині ж кам’яну прекрасну будівлю церковну та монастирську там видно. Благодать же Пречистої Діви Богородиці не перестає і досі чудодіяти, подаючи, як з джерела, від пречистої своєї ікони зцілення на всілякі недуги й виганяючи лукавих духів з людей. Про ті чуда просторо написано в обителі цій, ми ж, з багатьох небагато (не вистачить-бо нам часу), коротко згадавши, прославляємо Бога та Пречисту Діву Марію, яка Його народила, і Пречисту її ікону благочесним поклонінням шануємо нині ж, і завжди, і навіки-віків. Амінь.