Без категорії

Перенесення чесних мощей святого страстотерпця, Благовірного царевича князя Димитрія Московського і всієї Росії чудотворця

Місяця червня на 3-й день

Пам’ять святого Димитрія Царевича урочисто вшановуємо у 15-ий день місяця травня, коли його вбито. Проте, коли писали про той місяць і день, не знайшлося тоді історії про його убієння, а лише тепер, тому нині, при празнику Перенесення чесних мощей його, уміщено тут історію і про його убивство.

Після переставлення благовірного царя і великого князя Московського і всієї Росії Івана Васильовича, який від Августа, цісаря римського, вів свій рід, залишилося два царевичі, Теодор і Димитрій Івановичі, благородні сини його, але не від однієї матері народжені. Теодор був від цариці Анастасії Романівни, Димитрій же — від цариці Марії Теодорівни. Царевич Теодор як старший прийняв царський престол батька свого і скіпетр всеросійської монархії: так батько його, помираючи, заповів і благословив. Димитрій же тоді був немовлям, мав від народження свого півтора року. Був же у благовірного царя і великого князя Теодора Івановича близький боярин, родич його, цариці його Ірини рідний брат, який звався Борис Годунов, вельми кмітливий і розумний, разом з тим хитрий на підступ. Гострий розум боярина бачачи, підступу й облуди не розуміючи, ще ж і на вірність його як родича свого сподіваючись, благовірний цар поклав на нього все правління царством своїм. Сам же, лагідний і незлостивий, тихий і мирний, перебував у молитвах і псалмоспівах, ходив по церквах і монастирях і багато чинив милостині, будуючи і прикрашаючи храми Божі: був вельми ревний у вірі до Бога, і благочестивий, і до славослів’я Божого старанний, і всіляко Господові своєму, Цареві Небесному, угодити намагався — про земне ж мало турботи мав. Дав же братові своєму царевичу Димитрію у володіння град Углич з околицями його, щоб там перебував з матір’ю, що його народила. Углич же град був у той час величиною і красою надзвичайний і багатолюдний — людей у ньому розумних жило багато. У тому-бо удільному своєму граді благородного царевича і великого князя Димитрія Івановича виховувала матір його — благовірна цариця Марія Теодорівна.

Згаданий же Борис Годунов, цілим царством Московським керуючи і посеред царського синкліту понад усіх шанованим будучи, бачив, що у всьому волю його виконують, — вознісся серцем і забажав у серці своєму повнішої, найвищої влади царської. Тому почав думати собі, як би отримати бажане. Знаючи, що неможливо виконати його бажання, поки не перетнеться царський корінь, спершу замислив знищити того, хто сидів на царському престолі. І не було те для нього неможливим ані нелегким, бо найближчим був з усіх цареві і володів мистецтвом згуби високих осіб, тобто отруєння смертоносною отрутою: вже багатьох вищих від себе бояр і князів так таємно стратив, на бенкетах по одному отруюючи, аби нікого не було в царському синкліті вищого й поважнішого від нього. У такий самий спосіб — отрутою — і царя заморити в намірі своєму постановив, і вже наче в руці своїй мав життя і смерть царя, разом і скіпетр царський: сподівався зразу після кончини царевої прийняти, краще ж сказати захопити, як розбійник, владу царську, бо ніхто не міг змагатися з ним, а спадкоємця в царя не було, бо цариця його була неплідна. Але була в нього ще одна перепона: молодший брат царевий, благородний царевич Димитрій, живим був, в удільному своєму граді Угличі перебуваючи, він же після кончини старшого брата в будь-якому разі мав би прийняти царство. Почав тому лукавий владолюбець міркувати в серці своєму, у який спосіб спершу стратити того спадкоємця — благородного царевича Димитрія — і висмикнути цілком Богом насаджений корінь царський, і замість нього самому з родом своїм, як терня і кукіль, насадитися. Здобувши собі деяких спільників, дарами, і почестями, і найбільше багатством звабивши їх до свого однодумства, почав з ними таємно радитися про задумане діло.

Була ж в Угличі в благородного царевича князя Димитрія бояриня одна, вдова на ім’я Василиса, яку кликали Волохова, із сином Данилком Волоховим. Та вдова була нянькою малого царевича і завжди при ньому перебувала. Ту-бо вдову з її сином злопідступний ворог Борис Годунов до своєї ради схилив, дав їй і синові її превеликі дари і більші дати обіцяв. Ще ж обіцяв синові її велику честь і маєтки великі, якщо вчинять його волю і якимось чином заберуть із землі життя пана свого царевича Димитрія. І почала окаянна та жінка смертоносну отруту, приготувавши, давати царевичу то в їжу, то в пиття. Бог же, охороняючи невинного отрока, дав природі його таку силу, що не могла смертоносна отрута зашкодити йому. Не хотів-бо Вишній Будівничий, аби незлостивого того агнця мученицька смерть таємною була, але щоб відома стала цілому світові кров невинна — на більше осоромлення й осудження убивцям. Бачила Василиса, що неушкодженим залишається царевич, — приготувала сильнішу отруту й давала її завжди, проте нічого не досягнула, сповнювалися на святому царевичу слова Царя Небесного Христа, у Євангелії мовлені: “Якщо і щось смертоносне вип’ють — не зашкодить їм”. Сповістила ж Василиса таємними посланнями Борису Годунову, що царевичу Димитрію ніяка отрута не шкодить. І сповнився Борис журби та гніву, і скликав братію свою, що з того ж Годунових дому була, і радників своїх зібрав, з них же найприязнішим йому був Андрій Клешнин, — радився з ними, як йому намірене діло привести до сповнення, щоб царевича Димитрія стратити, наче вболіваючи за царство, аби не ділилося на частини. Один же з них, на ім’я Григорій Васильович Годунов, не приєднався до ради їхньої лукавої і не погодився з починанням злим їхнім, але й боронив їм таке діло і плакав гірко. Вони ж від нього почали відчужуватися і не кликали більше до своєї ради. Борис же Годунов не через довгий час і смерть йому через отруту влаштував, не жаліючи роду свого. Вирішили послати в Углич нових начальників, і градоправителів, і царевичу виховників, аби всю волю і владу забрали у благовірної цариці Марії Теодорівни, матері царевича Димитрія, і, вибравши час, щоб відкрито убили невинного святого отрока. Вибрали на те двох знатних мужів — Володимира Загрязького і Никифора Чепчюгова. Ті ж на владу йти не відмовлялися, але щоб панові своєму царевичу Димитрію щось погане вчинити, — про те й подумати не хотіли, Бога боялися. Борис же дуже на них гнівався і незабаром звів на них якісь напасті, і багато біди, і всіляку кривду робив — і врешті знищив їх.

Андрій же Клешнин, радячи Борисові, невтомно шукав таких людей, які б його волю здійснили. І коли те пропонував у домі своєму наодинці братам своїм і друзям — всі й чути про таке прокляття не хотіли. Один же дяк Михайло Битяговський (у його серце, як же колись в Юдине, сатана увійшов) прийшов до Андрія і сказав йому осібно: “Я хочу бажання ваше виконати і вчинити волю вашу”. Андрій вельми тим втішився і сповістив Борисові. Втішився ж і Борис, і зразу прикликав до себе того Михайла, обдарував його великими дарами і честь більшу обіцяв йому, якщо загадане діло здійснить. І, не барячись, відпустив його в Углич, а з ним послав сина його Данила Битяговського та племінника їхнього Микиту Качалова і звелів їм керувати і владарювати в Угличі над усіма. Вони ж прийшли в Углич, наче вовки хижі, і як же від Бориса Годунова, що їх послав, навчені були, спочатку забралу всю волю і владу в благовірної цариці Марії Теодорівни, матері благовірного царевича князя Димитрія. І багато їй печалі і клопоту чинили, на прогодування їй і на всіляку домашню потребу дуже мало подаючи. Також і в братів її Михаїла і Андрія, що стриями і виховниками царевичу були, відняли честь їхню. І ледве їм дозволили до царевича щодня приходити. Самі ж нові правителі цілого Углича, дихаючи убивством, шукали зручного часу, аби здійснити задумане зло, на яке були послані. Мати ж блаженного отрока, цариця Марія, бачачи зло їхнє і підступ і розуміючи недобрий намір їхній, почала любого сина свого царевича Димитрія пильнувати уважно, нікуди від себе зі своєї хатини не випускала. Убивці ж, бачачи, що не мають зручного часу на вбивство, бо отрок від матері до звичних для дітей забав нікуди не виходить, звеліли вищезгаданій боярині Василисі, аби якось звабою вивела його до них. Був же місяця травня 15-ий день, на пам’ять преподобного отця нашого Пахомія Великого. В полуднє, коли нікого з родичів і справжніх оберігачів і виховників у дворі царському не було, бо всі в час полуденний розійшлися в доми свої, притаїлися там три заколотники — Данило Битяговський, Микита Качалов та син вищезгаданої Василиси Данилко Волохов: вже-бо домовилися з тою проклятою зрадницею Василисою, яка в той час мала вивести до них царевича. Підійшла тому та бояриня до цариці Марії, заговорила до неї лукаво, аби хоч на короткий час випустила царевича у двір побавитися, і вдавала, наче співчуває малому хлопцеві, якого в домі тримають без виходу. І так обхитрила царицю (вірила-бо їй цариця як тій, що завжди при ній перебувала, ані не знала про її облесний підступ) що та відпустила зі своєї хатини любого сина свого. Василиса ж, взявши хлопця за ручку, вивела його зовні, а годувальниця його, що вигодувала його грудьми своїми, болісним зрушившись духом, наче знаючи, що має бути, не хотіла випустити царевича, але затримувала його. Василиса ледь не насилу вела його, як ягня на заколення, за ними йшла годувальниця, хвилюючись і зітхаючи. Коли ж зійшли на нижній ґанок, тут явилися вбивці, що чекали на них. І, взявши від Василиси царевича за ручку, син її Данилко Волохов, що ніж оголений таємно в рукаві тримав, вивів його насеред двору і сказав до хлопця: “Це в тебе, государю, нова барма”. Той же, наче ягня незлобливе, підняв голову і відповів йому тихим голосом, кажучи: “Це моя стара барма”. Коли хлопець те сказав, раптом вбивця той приготованим ножем, наче змія жалом, уколов святого отрока в шию, але не зміг перерізати горла: страх і тремтіння його охопили — і, кинувши ножа, утік. Годувальниця ж як це побачила, зразу закричала голосом сильним і впала на царевича, що лежав на землі. Данило ж Битяговський і Микита Качалов почали бити її дуже і штовхати ногами, що залишилася вона напівмертва. Отрока ж, забравши від неї, зарізали, як ягня, — горло йому перерізали. Почула цариця крик той, побігла швидко з горниці своєї додолу, і коли побачила єдиного сина свого, наче ягня зарізаного, тіло ж його ще тремтіло, і кров з рани лилася, — підняла голос великий, що з материнської утроби рвався, і ридала гірко, її ж зойк і ридання ніхто переповісти не може. Вдарившись об землю, побиваючись над заколеним синовим тілом, била руками в груди свої, рвала волосся, закривавлене чисте тіло дитини своєї сльозами, наче струменями, змочувала, горе і лихо взивала — від великого болю і туги сердечної знемогла і впала наче мертва. Так убитий був невинний отрок, святий благовірний царевич Димитрій Іванович, государ углецький, від рабів своїх, заздрісних злостивців і владолюбців, у восьмий рік від народження свого, шостого тижня після Пасхи, у день суботній, у восьму годину дня, в останню чверть.

Коли ж те неправедне убивство здійснювалося, трапилося тоді у дворі государя бути одному з пономарів соборної церкви. Він здалеку бачив, як государя царевича раби його люто зарізали, побіг на дзвіницю і, двері за собою замкнувши міцно, почав у великий дзвін бити на сполох. Убивці ж побігли до дзвіниці, хотіли вбити того, що в дзвін бив, але не могли дверей ніяк відчинити ані розбити, бо були міцні й міцно зачинені. Обидва ж ті зла діячі — Данило Битяговський і Микита Качалов, — сівши на коні свої, втекли з града. Люди ж града, і дядьки царевича, і дворяни, і слуги, і всіх людей юрба, почувши дзвін, налякалися і не розуміли, що це, і побігли всі на голос дзвону до двору государя. І бачили государя свого, царевича князя Димитрія, що посеред двору лежав, наче ягня заколене, і матір же його, благовірну царицю, також і годувальницю — обидві лежали, наче мертві, на землі. Годувальниця-бо від жорстокого биття була напівмертва, і ледве дух в ній жеврів, а мати від сердечного, безмірного й невимовного болю і туги знемогла. Отямившись трохи, знову ридала, і до землі билася, і знову знемагала. Те побачивши, усі підняли голоси й плакали невтішно. Тоді, сповнившись гніву, почали шукати вбивць. Спочатку Михайла Битяговського з жінкою його і з радниками, взявши, камінням побили. Син же Битяговського Данило з Микитою Качаловим, втікши з града, вже на дванадцять поприщ відбігли. Але невинна кров, наче Авелева, взивала до Бога і не дала їм далеко втекти: їздили, наче осліплені, і зі шляху зблудили, і знову приїхали до града. Громадяни ж, схопивши їх, також камінням побили. Усіх же вбитих було дванадцять, і кинули трупи їхні в якусь яму псам на поїдання. А святого новомученика царевича Димитрія чесне тіло поклали в раку й занесли в соборну Переображення Господнього церкву. І зразу послали гінця в Москву до великого государя, сповіщаючи, що брата його царевича Димитрія раби його зарізали. Прибіг же гонець до Москви, повели його спершу до Бориса Годунова, той-бо на цілому Углецькому шляху мав поставлену свою сторожу і велів нікого з Углича в Москву не пускати, окрім гінців з вістями. Прийняв же Борис вістку про убивство царевича Димитрія, зрадів вельми, наче переміг якогось ворога і супостата. Хотів же приховати підступ свій, звелів привезену грамоту переписати инакше, брехливо сповіщаючи, що царевич через неуважність дядьків своїх і виховників у дитячій забаві впав на ніж, зарізався і помер. Таку брехливу вістку донесли цареві, і засмутився цар печаллю великою дуже, туги і жалю превеликих сповнився — і через втрату брата свого, і через марну ту смерть: думав, що правдиву йому сповістили річ, ніби сам хлопець зарізався, і повірив у брехню, наче в правду. Сам був незлостивий, а незлостивий (як написано) вірить кожному слову. І плакав цар за братом своїм риданням великим. Тоді зрушився сам, хотівши йти до града Углича, аби побачити своїми очима тіло братове і з належною честю поховати його. Борис же, намір царевий бачачи, почав сумніватися, чи не потрапить у свої сіті і погано життя своє закінчить, — боявся, аби не викрилося його зло, коли цар в Углич прийде, довідається про братову страту і сам почне питати пильно про його смерть. Але й перед довідуванням царевим народ углицький щоб не повстав на нього і не вбив його, як же стратив посланих від нього вбивць. Того боявся Борис, почав вигадувати, яким би чином повернути царя з дороги назад до царюючого града Москви.

Зблизилася П’ятдесятниця, неділя Святого Духа, і був празник святої Животворної Тройці в обителі преподобного отця нашого Сергія. У тій обителі, що була по дорозі, благовірний цар і зі своєї ревности до Бога й до угодника Божого преподобного Сергія, і разом за радою лукавого Бориса погодився на дні свята затриматися. Тим часом Борис через таємних, на то влаштованих, своїх слуг звелів підпалювати в Москві багато дворів на всіх вулицях, і робити пожежу велику, і швидко про ту пожежу вістку цареві прислати. Влаштував так підступний Борис тому, аби царя, і з ним бояр, і людей багатьох завернути на иншу думку, щоб не йти до Углича, а додому швидко повернутися. І почув цар про велику і невгасиму пожежу, що в Москві діялася, і що багато прекрасних церков і домів багатьох видатних людей погоріло, — був сумний вельми, і всі бояри при цареві, і різних чинів начальники і людей багато сповнилися немалої печалі і скорботи: кожному свого дому і маєтку жаль було. І не розумів цар, куди йти: чи до Углича, чи до Москви повертатися. Злопідступний же Борис, бачачи царя в сумнівах, почав улесливими словами й лукавою радою зваблювати його, аби повернувся назад. Уже-бо, казав, ніякої допомоги дати не зможе братові своєму ані не оживить його, хоч і сам до нього прийде, більше ж своє пошкодить здоров’я, побачивши його мертвим, зраненим, почне більше ридати й плакати і розбивати печаллю серце своє. А тим часом яка велика шкода і погибель діється царствуючому граду! “Думаю-бо, що без тебе до останньої хатини цілий град згорить, і не буде до чого повертатися. Пошли-бо замість себе мужів вибраних в Углич, щоб допитали про смерть царевича і чесно його поховали, а сам швидко погодься додому повернутися”, — умовляв царя Борис. Цар же, не розуміючи його підступу, послухав лукавої ради: завжди-бо його слухав як вірного приятеля свого, не розуміючи його зловорожого підступу. І послав від свого імени вірного боярина князя Василія Івановича Шуйського, а Борис влаштував, аби послали з тим боярином його однодумця Андрія Клешника й инших зі священичого чину й зі світської влади начальних людей, яких знав до себе прихильними: дарами багатьма привернув до себе, а инші просто його боялися, у всьому йому підкорялися і всю волю його виконували. Бачили-бо, що на тих, які суперечать йому, зводить напасті неповинні і віддає їм помсту страшну, одних маєтки до решти руйнуючи, инших же мучачи й караючи на смерть. Послані тому були з князем Василем Шуйським в Углич однодумці Борисові, добре від нього навчені, що мають, повернувшись звідти, сказати цареві і всім людям у царюючому граді. Коли ж були відпущені бояри в дорогу ту, цар, не затримуючись більше в обителі живоначальної Тройці і преподобного Сергія, зразу повернувся в Москву.

Досягли ж посланці града Углича, бачили тіло нового страждальця святого — царевича Димитрія, і рану його оглянули, матір же бачили над ним, наче горлицю, що тужила, і ридала, і важко з болісної утроби зітхала, також і те, що весь люд плакав. Плакали тому й вони, а найбільше Андрій Клешник, якого совість мучила, бо винен був у тому вбивстві, плакав довгий час ані не міг ні до кого слово промовити — стояв, наче німий, плачучи і хлипаючи. Тоді ледь вгамувався з плачу, почав, наче нічого не знаючи, розпитувати громадян, як зарізався царевич. Питав же про те і князь Василій Шуйський, й инші, що прийшли. Угличани ж всі, і духовного, і світського чину, і весь люд, чоловіки й жінки, старі й молоді, єдиними устами взивали, сповіщаючи, що від рабів своїх убитий наказом Бориса Годунова: той-бо навмисне прислав тих убивць. Поховали чесно тіло нового мученика святого царевича Димитрія в соборній церкві Переображення Господнього. Повернулися ж до царя, але не розповіли йому правди, бо й князь Василій Іванович Шуйський боявся Бориса Годунова. Сказав тому, що сам хлопець у дитячих пустощах впав на ніж і зарізався — через недогляд дядьків його. Цар же розгнівався на дядьків тих вельми, на Михаїла і Андрія, які були братами цариці Марії Теодорівни, опікунами й виховниками царевича Димитрія. А Борис, наче за царевича на них гніваючись, насправді ж за побиття убивці лютуючи, звелів привести їх до Москви й мучити люто різноманітними муками. У град же Углич послав деяких із радників своїх — мужів немилостивих і нелюдів з воїнською силою, щоб зруйнували град: помщався-бо за побиття тих проклятих убивць, яких він послав убити царевича, і за те, що на нього казали. Розповідали-бо, що вбили царевича за Борисовим наказом. Багато з громадян чесніших на смерть скарали, і маєтки їхні розграбували, і доми зруйнували до решти. Инших жорстоко мучили і язики їм відрізали, ще инших у різні гради й темниці розіслали; велику ж кількість людей з жінками та дітьми в Сибір вислали. І був у граді Угличі ще один плач і ридання велике для всіх: одним — через муки, иншим — через смерть, а иншим — через вигнання. І цілий град руйнували без провини й несправедливо — з того часу Углич-град спорожнів. Вищезгаданих же убивць нечисті тіла звелів Борис поховати чесно, а Василисі, лукавій тій боярині, яку кликали Волоховою, й иншим жінкам, які по вбитих вбивцях вдовицями залишилися, дав великі кошти на утримання і маєтки багаті. Царицю ж Марію, матір царевича, звелів насилу постригти в чин чернечий, і наречено їй було ім’я Марта. І послав її Борис у вигнання у володіння білоозерські, в місце бідне й пустельне, у монастир святого Миколая Чудотворця, що називався “на Виксі”, малий і бідний. І там її в темній келії пильнувати звелів, приставивши наглядачів злих і немилостивих, які нікому не давали приходити до неї і їжу їй давали дуже злиденну, наче якійсь засудженій. І багато їй чинили капостей Борисовим наказом, які ж і описати нелегко. І перебувала в такому злостражданні невинна й праведна душа довгий час, аж до згубної кончини Борисової. Не швидко-бо йому прийшла Божа кара за невинну кров: довготерпеливий-бо Господь і на покаяння людське чекає, допускаючи (як написано), аби кривдник кривдив ще й осквернений ще осквернився. Це ж аби відчайдушний грішник за жорстокість свою і непокаянне серце своє зібрав на себе гнів у день гніву і наповнив собі чашу гніву Божого, яку має в геєні пити навіки.

Після убивства нового мученика Христового — святого страстотерпця Димитрія Царевича, який неповинно від рабів своїх постраждав, другий Каїн Борис Годунов не зразу на монастир простягнув убивчу свою руку — на здоров’я великого государя, благовірного царя Теодора Івановича, але почекав декілька років, доки про убивство царевича Димитрія люди почали потрохи забувати й перестали говорити про те, що Борис Годунов його вбив. А тим часом заколотник той винищував неприязних собі хитрозлісно. Инших же, із сановитих і з простих людей багатьох, до своєї любови заманював облесно, не жаліючи скарбів царських, які всі в його руках були. А насамперед усім тим, чиї доми в пожежі стали попелом, звелів давати і з царської казни подвійно коштів на будівництво, і хто чого не просив — безвідмовно подавали йому подвійно. І всіх улесник той задовільнив щедротами зі скарбниць царських. І почали люди його любити, і похвальбами прославляли його. Коли ж бачив владолюбець те, що всі вже за ним, супротивників немає, замовкли-бо князі, і бояри, і всіляке начальство, боячись його, — тоді насмілився і до царевого здоров’я. Приготував-бо смертоносну отруту і, час вибравши, дав напитися цареві. Цар же випив, через якийсь час занедужав на шлунок, тоді година за годиною гірше йому ставало і, декілька днів похворівши, переставився до Господа, таємновбивчою рукою Бориса, шурина, лжеприятеля свого, позбавлений тимчасового життя і царства, і прийняв життя вічне й нескінченного царства вінець із правиці Царя Небесного, якому у всі дні свої всім серцем корився. Так помер благовірний цар і великий князь Теодор Іванович, усієї Росії самодержець, не залишивши по собі спадкоємця. І перетявся рід тих царів у Росії, який від Августа, цісаря римського, походив. Після смерти царевої Борис Годунов, як розбійник, захопив престол царства російського, хоч не йому царювати належало, адже, переставляючись, благовірний цар Теодор Іванович звелів бути після себе на царському престолі своєму братові по матері Теодору Микитовичу Романову, племінникові рідному матері його благовірної цариці Анастасії. Борис же Годунов злопідступним лукавством і розбійницьким своїм норовом не лише не допустив, щоб це сталося, а й у велике злостраждання Теодора Микитовича ввів і цілий дім Романових люто кривдив. Зміцнівши на царстві, чотирьох братів — Олександра, Василія, Лева і Михайла Романових — по різних вигнаннях розіслав, різними смертями стратив. Теодора ж Микитовича в поморські краї вигнав і там звелів постригти його в ченці в обителі преподобного Антонія Сійського. І наречено йому було в чернецтві ім’я Філарет. Був же з ним і син його Михаїл Теодорович, ще юний. Цього Михаїла нескоро на царство було вибрано, а батька його Філарета патріярхом поставлено.

Коли царював же Борис Годунов на престолі Московської держави, почали в Угличі при гробі святого новомученика Димитрія Царевича відбуватися чуда і хворим подаватися зцілення. Кого ж бо прославив Бог на небі, приєднавши до лику святих мучеників, того захотів прославити і на землі, як же й раніше страстотерпців руських — князів Романа і Давида, які від Святополка постраждали, прославив. Дав-бо цьому новому страстотерпцеві, російському царевичу князеві Димитрію ту благодать, аби від чесних мощей його давалися зцілення на недуги людські, — це ж на честь і прославу страдницької, невинно пролитої крови, на викриття і сором тих, хто пролив її. І дійшла вістка про чуда святого нового мученика Димитрія до вух царя Бориса — він же тим, що сповіщали про них, смертельними погрозами забороняв розповідати про те серед людей. Сором покривав лице його і совість його всередині, як Каїна, мучила, сам себе з’їдав і намагався, проклятий, приховати світильника під сподом. Але не міг втаїти величі Божої, явленої на тому страстотерпці. Явився ж святий мученик Димитрій Царевич одному з монахів у монастирі града Углича, який добродійно жив і називався Тихон, і сказав йому: “Хтось у вас назветься моїм ім’ям Димитрій, і чутка розійдеться про нього, що це царевич, син батька мого Івана Васильовича, і знищить згубника мого Бориса Годунова, і винищить рід його, і сам на престолі російського царства сяде, але, не довго царюючи, загине. З’являться ж після нього й инші подібні йому, але й вони зразу зникнуть”. Ті слова святого, ченцеві тому в явленні сказані, незабаром збулися: почав Бог чинити помсту проклятому Борисові за велике пролиття невинної крови і допустив на нього одного чоловіка, що в чернечому й дияконському чині в Чудовому монастирі був, тоді пішов з Москви в Литву і в Польщу і там скинув із себе чин свій, у світське одягнувся, назвався царевичем Димитрієм, сином московського царя Івана Васильовича, і розповідав про себе, наче иншого отрока замість нього в Угличі Борис Годунов убив, а його один чоловік, вірний йому, сховав, і він уникнув смерти і, таємно звідти виведений, ховався в різних місцях, доки дорослого віку не дійшов.

Таким лукавством розстрига той обманув короля польського і всіх сенаторів. Вони, повіривши, співчували йому і розчулювалися від слів його лукавих. І прийняв від них військову допомогу, і пішов з великою силою на Московське царство. Зближаючись до міст Московської держави, посилав перед себе звабливі писання свої до воєвод і всіх начальників, до військових і торговців, сповіщаючи про себе, що він — царевич Димитрій, Божим провидінням від рук убивць збережений, а нині йде прийняти отчий престол Московського царства. Такі його писання звабливі читали в містах, і дивувалися всі, і був великий сумнів серед людей: одні-бо вірили брехні, а инші — ні, але більше було тих, що вірили, і з радістю підкорялися йому, зустрічаючи, кланяючись, і міста перед ним відчиняючи, і, наче справжнього царевича і спадкоємця, приймаючи.

Почув про те цар Борис Годунов, був у великому переляку і збентеженні і послав воєвод своїх з великою силою військовою проти нього. Був же першим воєводою в полках московських князь Теодор Іванович Мстиславський, і була перша битва під Новгородом-Сіверським, велика і страшна. І тому що помста Божа на Бориса насувалася, зазнала сила Борисова поразки великої. Воїни його втікали, а супротивники гнали за ними ззаду, сікли і били, кладучи трупи людські, наче поміст, на десять верстов. І якби не настала ніч, мало б хто уникнув смерти, і сам воєвода князь Теодор Іванович Мстиславський дуже поранений був. Те чуючи, цар Борис ще більше злякався. І друге військо на допомогу першому вислав. Була ж друга битва — на Добриницях, під Комарицькою волостю. У ній Борисове воїнство здолало силу розстриги, цар Борис звелів без жалю мечем і вогнем переможених винищити. І було над одновірцями й одноплемінцями таке катування, якого й погани в народах своїх не роблять. Від малого до старого, матерів і немовлят без милосердя мучили, страчували і, як стеблини, лезом меча пожинали. Дівчат же нешлюбних оскверняли і вбивали — і проливалася, як вода, кров християнська від рук християнських. Це все додалося до гніву Божого на Бориса. Лже-Димитрій знову військову силу собі зібрав, і почало багато з Борисових воїнів, людей начальних і підначальних, втікати до самозванця і піддаватися йому — Бог так провидінням своїм влаштував на кару Борисову. Вже бо і в царюючому граді Москві, і в инших великоросійських градах людей багато бентежилося, почали думати про самозванця, що то справжній царевич Димитрій, і говорили: “Міг Бог Всесильний зберегти його від рук убивць”.

Не втаївся ж і від царя Бориса такий сумнів народний, і звелів святішому патріярху Иову і бояринові князю Василію Івановичу Шуйському впевнювати народ, щоб не вірили брехні розстриги. І промовляв князь Василій Шуйський посеред людей голосно, кажучи так: “О всенародне зібрання, знайте точно і не сумнівайтеся, що царевич Димитрій справді вбитий. Я його вбитого своїми очима бачив і поховав в Угличі в соборній церкві. І ви його поминайте. А то йде самозванець Гришко Отреп’єв, брехливо царевичем Димитрієм називаючись, і ви йому не вірте, але проклинайте його”.

Так у граді Москві людей переконували, а по инших великоросійських краях і містах грамоти про те розсилали, але ніхто не хотів вірити ні святішому патріярхові, ні боярину князю Шуйському, говорили-бо між собою: “Вони це говорять з науки Борисової, боячись його”. Звелів тому цар Борис у соборній церкві в Москві, також і по всіх містах царства Московського в соборних церквах після церковної служби голосно проголошувати: “Благородному царевичу і великому князеві Димитрію Івановичу вічная пам’ять”. А самозванця, що йшов на Москву, проклинати звелів, але й так нічого не досягнув. Більше-бо люди в серцях своїх на нього гнівалися, кажучи: “Що инше має Борис говорити і робити, як не це? Він думає і донині, що вбитий царевич, але инший замість нього вбитий”. Цареві ж Борису слова ці до вух приносили. Він же за те багатьом язики відрізав, инших мучив люто, ще инших наказав стратити. Але ніяк же від людей говорення цього і думки відняти не міг, лише більше гнівив Бога і зрушував на більшу помсту праведного Суддю і Месника. Тоді стало відомо цареві Борису, що послані від нього з військовою силою воєводи ні одного міста, якими заволодів Лже-Димитрій, не змогли відібрати, було-бо і в полках збентеження велике, багато хто не хотів битися з воїнством самозванця і переходив до нього, ще ж і з Москви деякі з дворян і всіляких чинів таємно втікали до самозванця в Путивль, вважаючи його справжнім царевичем.

Про те все довідавшись, Борис сповнився страху і трепету: зрозумів, що чаша гніву і кари Божої на нього почала виливатися, і мають у нього забрати царство, і сам він загине негідно. Влаштував тому сам собі смерть і, як же инших отрутою вбивати звик, так і себе отрутою заморив. Помираючи, посадив сина свого Теодора Борисовича на царський престол, а сам постригся в чернці, і наречено було ім’я йому Боголіп, і наказав поховати себе з царями в церкві Святого Архангела Михаїла. І так, сам себе отрутою смертоносною умертвивши, позбувся обох життів — часового і вічного. Царював шість з половиною років. Після нього син його небагато днів — лише два місяці — на царстві пробув — насильницькою помер смертю. Самозванець же, всю силу московського воїнства з воєводами, які поклонилися йому, прийнявши, почав сміливо царем московським називатися. І йшов до царюючого града Москви, послав перед собою вбивць — звелів царя Теодора Борисовича і матір його через зашморг стратити. А сестру його, дівчину дуже гарну, на ім’я Ксенія, звелів живою залишити задля нечистоти своєї. Наблизившись до Москви, послав, аби тіло царя Бориса з церкви архангельської геть викинули, — щоб не спочивав зі справжніми царями хижак престолу царського і царегубець. Це зробив той розстрига не сам, але з промислу Бога Месника, який кару свою не лише на душі, а й на тілі Борисовому являв. І не хотів доти Лже-Димитрій увійти в Кремль, де царські палати, поки труп Бориса з Кремля не викинуть. Забрали-бо труп його безчесно й кинули на огляд всім та наругу. Таку кару вчинив Бог окаянному тому мучениковбивці і царського роду винищувачу і душогубцю багатьох Борису Годунову. Розстрига ж, у град увійшовши й царство прийнявши, звелів труп Борисовий, і жінки його, і сина його поховати в одному з убогих монастирів, що називався Варсонофієвий, а доньку Борисову, вчинивши над нею наругу, віддав в монастир, щоб постригли. Тоді, пославши, привів із вигнання в царюючий град благовірну царицю і велику княгиню Марію Теодорівну, в чернечому чині наречену Мартою, матір святого страстотерпця Димитрія Царевича. І з великою честю зустрів її, наче свою власну матір, і поклонився їй. Називаючи-бо себе Димитрієм, сином царя Івана Васильовича, називав її матір’ю своєю. Благовірна ж цариця не викривала брехні і неправди його — боялася, щоб після такого довгого поневіряння гірше не постраждати. Зважаючи на час той лукавий, мовчала. У той час і благородного боярина Теодора Микитовича, у чернецтві нареченого Філаретом, із вигнання в Москву повернули, святительським саном вшанували і митрополитом богоспасенного міста Ростова і Ярославля поставили. Царював же самозванець на Московському престолі недовгий час, багато ж учинив зла — і загинув з шумом. Про це все детально написано в російських хронографах, нам же досить лише довідатися, як Бог покарав за кров невинну святого мученика Димитрія Царевича та инших, неправедно від Бориса Годунова вбитих.

Після цих всіх вибрали на Московське царство князя Василія Івановича Шуйського, а на патріяршество возвели Єрмогена, що був митрополитом Казанським. Біля гробу ж святого Димитрія-страстотерпця у граді Угличі більше відбувалося чуд, всілякі недуги покидали тих, хто з вірою приходив, — і розходилася про те слава по цілій Росії. Чули ж про те благовірний цар і великий князь Василій Іванович і святіший патріярх Єрмоген — радилися між собою, щоб перенести з Углича до Москви святого цього новоявленого мученика царевича Димитрія чесні мощі й покласти їх з батьком, і дідом, і з иншими предками його на утвердження царюючого града, на викриття й осоромлення тих, що, ім’ям його називаючись, бентежили російську землю. Не лише-бо розстрига, а й инші в той час називалися царевичами Димитріями і багато чинили в Росії заворушень. Послали в Углич по чесні мощі страстотерпця того вищезгаданого преосвященного Філарета, митрополита Ростовського і Ярославського, який у миру називався Теодор Микитович, а з ним вирушили й инші святителі з архиєпископів і єпископів, також з архимандритів та ігуменів, й инших зі священичого стану багато, з царського ж синкліту боярин князь Іван Воротинський й инші з ним чесні мужі. Прибули вони в Углич-град, увійшли в церкву, де були мощі новостраждальця, і, відкривши гріб, побачили їх цілими й нетлінними — уже п’ятнадцять років минуло. І хітон його, в якому загинув, також цілим і нетлінним залишився, наче новою неповинною його кров’ю забагрився. І пахощів немало від тих святих мощей виходило. І всі дивувалися такій Божій благодаті, на невинному страждальці явленій. Взявши благоговійно, несли з великою честю. Коли ж наблизилися до міста Москви, вийшли назустріч благовірний цар Василій, і мати мученикова велика государиня черниця Марта, і цілий царський синкліт, також і святіший патріярх Єрмоген зі всім освяченим чином, і весь народ зі свічками і кадилами. Внісши святого у царствуючий град, поклали його в церкві Святого Архистратига Михаїла, де батьки і прабатьки його, царі і великі князі спочивають. І багато хворих отримувало зцілення, торкаючись з вірою чесних мощей новоявленого мученика, які до трьох днів були не покриті, посеред церкви на столі лежали, щоб весь люд бачив і торкався до них. Тоді, гарно спорядивши, поклали на місці, де й нині їх можна побачити. Перенесли ж мощі святого з Углича в Москву в рік буття світу 7114-ий, воплочення ж Бога Слова в рік 1606-ий, місяця червня в 3-ій день, коли пам’ять святого мученика Лукиліяна згадуємо, а після убиття святого Димитрія п’ятнадцять літ минуло — на захист і прикрасу матері міст Москві, на славу ж Христу, Богові нашому, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь, слава, поклоніння і дяка нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Коротко про чуда святого

Коли лежали посеред церкви чесні святого новоявленого мученика Димитрія Царевича мощі і весь люд з ревністю приходив і торкався до них, у той час жінка одна, на ім’я Агафія, що була незряча двадцять літ, прийшла, гаряче молячись, торкнулася до цілющих мощей тих з вірою — і прозріла зразу. Бачив це чудо не лише народ, а й сам цар Василій — і всі пересвідчилися у святості мучениковій і прославили Бога. Тоді день за днем, наче з джерела, з гробу мученикового точилися зцілення.

Диякон тої ж церкви, на ім’я Григорій, який мав пів року хвору ногу, зі скорченими жилами, при гробі святого молився й отримав зцілення.

Чоловік один, на ім’я Аверкій, прізвиськом Богдан, п’ятнадцять років мав хворі очі й цілком не бачив світла. Прийшов в Архангелову церкву, але не міг дійти до гробу мученикового через тисняву багатьох людей. Тому, здалеку стоячи, молився до Бога і прикликав святого царевича Димитрія — і в ту годину зцілилися його очі, і почав ясно бачити, і дяку віддав Христу і Христовому страстотерпцю.

У чорноризця Аполінарія, що мав зранені й погнилі поганим гноєм ноги і на нестерпний біль страждав, коли до гробу мученикового прийшов і помолився з ревністю, у ту ж годину перестали боліти ноги, і за короткий час зцілилися рани.

Григорія, одного чоловіка з Красного села, якого дуже мучив дух нечистий, привели родичі його до гробу святого мученика — і, молитвами страстотерпця, звільнився хворий від бісівського катування і пішов собі здоровий.

Акулина, жінка Леонтія, на прізвисько Пінкін, що в Пушкарях жив, хвора й сліпа була довгий час, привели ж її до гробу святого царевича Димитрія — прозріла, і зцілилася, і здоровою повернулася з радістю в дім свій.

Инша жінка, на ім’я Марія, на одне око сліпа, прозріла біля гробу мученикового.

Також дівчина Анна, що жила на Покровці, більмо мала на правому оці. Коли прийшла до гробу страстотерпця помолитися з вірою, зразу з ока її більмо зникло, і просвітліло око, як же й ліве.

Антоніда, жінка з Галицького заїзду, нездужала внутрішньою хворобою двадцять років, видала лікарям весь маєток свій й анітрохи користі не здобула. Коли прийшла до гробу святого Димитрія Царевича і гаряче помолилася, у той же час вилікувалася хвороба її, і стала здоровою.

Черниця Зачатейського монастиря, на ім’я Мареміяна, два роки хворіла на очі і сліпувала. Біля гробу ж чудотворця вилікувалася молитвами його святими.

Жінка, на ім’я Теодосія, хворіла очима п’ятнадцять років і в голові мала спазми великі. Прийшла до гробу святого, накриттям, що на чесних мощах лежало, обтерла голову й очі свої — і зразу отримала здоров’я.

Текля, жінка сліпа, приклалася до святих мученикових мощей — прозріла на одне око.

Мавра, дівчина, не бачила півтора року, приведена до чесної раки святого — прозріла.

Семеон, Стефанів син, сторож Вознесенського монастиря, був розслаблений півтора року. Відчув бажання бути біля гробу Димитрія святого, царевича, і силувався дійти, трудячись сам. Витерпів же тисняву й топтання по ногах від людей з вдячністю і заночував на всенічній біля гробу святого. Задрімав же трохи і бачив уві сні: прийшов до нього хлопець молодий у світлому одязі і сказав йому строго: “Встань, чого сидиш тут?” Той же, збудившись зі сну, сповнився переляку — і відчув себе здоровим. Припавши до чесних мощей страстотерпця, дяку віддавав за отримане зцілення.

Одна жінка, Євдокія на ім’я, хворіла на очі й сліпа була чотири роки і десять тижнів. Приведена до святих мощей царевича Димитрія, прозріла молитвами його.

Инша жінка, вдова, Мавра на ім’я, зі слободи на Крутицях біля монастиря Спаса нового, сліпа була сім років, ще ж і цілим тілом хвора, і не сподівалася на життя, лише на смерть — біля гробу мученика святого отримала й очам прозріння, і цілому тілу здоров’я.

Знову жінка, що на одне око двадцять років сліпувала, прийшла поклонитися чесним мощам святого — отримала зцілення.

Дівчина Анна з дому Василія, єрея церкви Юрія Святого, крива була на одну ногу з дитинства свого — зцілилася біля гробу чудотворця, утвердилася їй нога, як і друга, і почала ходити добре, дякуючи Богові. Ірина, жінка, сліпа сім років, прозріла молитвами святого Димитрія Царевича біля чесних його мощей.

Також жінка одна, на ім’я Мавра, глуха довгий час, коли прийшла і помолилася до святого, зразу прийняла зцілення, відкрився-бо слух її і чула добре.

Одна жінка Агафія довгий час незрячою була, і друга жінка Марфа, Василія Белухина дружина, п’ятнадцять років не бачила на очі, і дівчина Євфимія два роки сліпувала — прозріли біля гробу Димитрія святого.

Чоловік біснуватий, на ім’я Онуфрій, десть років погано страждав. Коли помолився біля гробу святого царевича Димитрія, зразу визволився від катування бісівського.

Анна, дівчина сліпа, Симеон, хлопець, Димитрія син, ліве око мав сліпе, Уліянія, монахиня Зачатейського монастиря, десять років не бачила світла — прозріли біля чесних мощей мученикових.

Ірина, жінка з дому Тимофія Витофтового, мала хвору ногу два роки і не могла ходити. Молилася біля гробу мученикового й отримала зцілення.

Євдокія, жінка Ісидора, хворіла на очі два роки і прийняла зцілення від чудотворних мощей святого.

Іван, хлопець десятилітній, мав хвору ногу ліву три роки, і дуже знеміг, принесли його до гробу святого — зразу прийняв зцілення і, вставши, почав ходити добре.

Монахиня Олександра на одне око хворіла два роки.

Жінка Ірина, Юріївського заїзду, на праве око не бачила світла сім років. Жінка Марія на обидва ока була незряча п’ять років. Вони молилися біля гробу страстотерпця — здоров’я і прозріння отримали.

Чоловік, родом арап, у хрещенні названий Матей, мав на руці болячку, що називалася волосатик, і три роки тою хворобою люто страждав. Коли ж прийшов поклонитися чудотворним святого царевича Димитрія мощам, зразу дарувалося йому зцілення, перестав відчувати біль, і незабаром зцілилася хвороба.

Вдова на ім’я Киликія, родом з Великого Нового града, біснуванням одержима була довгий час. Привели її гробу святого — звільнилася від катування бісівського, утік від неї дух нечистий силою благодаті Божої, що від цілющих мученикових мощей виходила.

Чоловік Йоан, три роки сліпий на очі, прозрів, молячись біля гробу Димитрія святого.

Дівчина Ксенія, яку бентежили страхи від невидимого ворога, визволилася від того наслання ворожого, прийшовши з молитвами до святого мученика царевича Димитрія.

Анна, жінка Василія, з Никитської вулиці, довгий час незрячою була — прийняла прозріння від безкорисливого лікаря Димитрія святого.

Ксенія, вдова, яка на внутрішню хворобу шість літ слабувала, й инша ланка, Євфимія, яка тою ж хворобою вісім років була недужа, — обидві зцілилися біля мощей святого царевича Димитрія.

Жінка на ім’я Марія, що тридцять років була сліпа, коли її привели до гробу святого, прийняла очам прозріння. Чудо це бачив сам благовірний цар Василій і цілий освячений собор, у той-бо час відспівували панахиду за царем Теодором Івановичем. Усі бачили чудо те, прославили Бога й Божого угодника Димитрія Царевича.

Вдова Анна, зі Старицького заїзду, на ліве око сліпувала. Дівчина Гликерія, рибалки донька, праве око шість років мала сліпе. Жінка Євдокія, Микити дружина, із Рогозької слободи, на обидва ока шістнадцять років світла не бачила. Також й инша жінка, вдова на ім’я Марія, яка жила при церкві Святого Миколая, що біля кам’яного мосту старого, цілком сліпа була. Вони всі отримали прозріння біля страстотерпцевих мощей.

Ті й инших більше чудесних зцілень молитвами святого новоявленого мученика Димитрія Царевича подавалися і нині подаються тим, хто з вірою приходить до чесних і чудотворних його мощей, і славиться в ньому Бог, у Тройці єдиний, що у святих своїх прославляється, Отець, і Син, і Святий Дух, навіки. Амінь.