Без категорії

Пам’ять святого отця нашого Флавіана, ісповідника, патріарха Царгородського

Місяця лютого в 18-й день

Святіший отець наш Флавіан був раніше посудохранителем і пресвітером святої великої константинопольської церкви, тоді після святішого Прокла на патріарший престол за непорочне і богоугодне життя своє возведений був за царювання Теодосія Молодшого і сестри його Пульхерії.

Був же в царя один євнух на ім’я Хрисафій, лукавства і злости сповнений. Він не благоволив дуже через поставлення на патріаршество Флавіана святого, бо єретично мудрував, бачив же Флавіана благочестивим і у правовір’ї твердим, тож не любив його і шукав причини, щоб його скривдити. Сильний був у лукавих своїх ділах, бо мав у царя ласку і міг багато. І знайшов привід. Про це Никифор, історик церковний, пише так: “Намовив царя послати до патріарха, щоб приготував якийсь дарунок, царських рук достойний, на благословення яко новопоставлений патріарх. Святіший Флавіан, приготувавши чисті хліби, послав цареві на благословення — дар, направду достойний рук царських. Хрисафій же відкинув хліби, кажучи, що золото, а не хліб на благословення патріархові прислати годиться. Святіший патріарх відповів через посланців, що таких дарів не має, бо убогий, оскільки зневажив світу цього багатства, окрім церковних. “Але ж знає Хрисафій добре, — говорив патріарх, — що церковне золото і срібло Божим є, і нікому не можна його подавати, хіба жебракам”. Євагрій же, історик церковний, каже, що коли домагався Хрисафій золотого дару, послав святіший йому якусь посудину золоту, взявши з вівтаря, щоби сповнити його сорому і викрити в ненаситності золота. Розгнівався Хрисафій вельми, зрушив і царя на гнів: “Насміхається, — казав, — над царством твоїм патріарх новопоставлений”. Проте не міг підступом ніяким патріарха скривдити, бо благочестива діва Пульхерія, сестра царева, яка цілим царством Грецьким тоді керувала, підкріплювала руку патріархову, захищаючи невинного і святого мужа. Бачив же те Хрисафій, постарався і благочестивій Пульхерії яму вирити, збунтувавши проти неї лукавством своїм царицю Євдокію, як же про те в житії святої Пульхерії написано просторо”. І зробив так, що сестру царську було відлучено від палат і влади царської, бо Теодосій-цар, слухаючи дружину свою Євдокію і Хрисафієві поради, хотів, щоб патріарх переконав сестру його примусом чин духовний прийняти, аби таким чином відлучити її від царської влади. Така ж була в царя нарада таємна, на яку святішого прикликано було. Обіцяв патріарх устами царське бажання виконати, але серцем своїм не погоджувався, неправедним вважаючи те, що Пульхерію змушують відійти від управління цілим Грецьким царством. Ця премудра, благорозумна, цнотлива ж і свята царівна стала братові своєму цареві Теодосію замість матері, коли в дитячі роки без батьків зостався, і благочестя захисницею, і доброю управителька цілим царством. І сповістив таємно святій Пульхерії про таємну нараду царську. Благочестива ж царівна Пульхерія, розумівши ворожість цариці, і Хрисафія, і братові наміри, сама покинула керування царством, пішла з царських палат та з града і в спокійній безмовності усамітнилася. Тоді лукавий Хрисафій, час зручний знайшовши, усі свої підступи злостиві обернув на святішого патріарха Флавіана, бунтуючи і намовляючи на нього царя, наче той таємниці царевої не зберіг і Пульхерії помагає, а не цареві, бо стало відомо те, що патріарх Пульхерії сповістив раду царську. І гнівався цар на патріарха Флавіана. Був у той час у Царгороді архимандрит Євтихій, який нову витворив єресь, образливу на Господа нашого Ісуса Христа, зливаючи два його єства, Боже і людське, в єство одне. Той Євтихій батьком був за духом Хрисафієві, бо від святого хрещення прийняв його. І коли святіший патріарх Флавіан, зібравши помісний у Царгороді собор, закликав Євтихія, щоб він своє ісповідання віри перед усіма розповів, — той не хотів іти на собор, причиною називаючи то те, що з монастиря свого, наче з гробу, виходити не може зовсім, то те, що старий і хворий. Але святіший патріарх знову посилав до нього архимандритів, і пресвітерів, і дияконів, люб’язно його прикликаючи і наставляючи до покаяння, аби злочестя своє відкинув перед усіма і приєднався до святої православної Церкви, щоб, на нього дивлячися, й инші від зловірства до православ’я навернулися, — і заледве Євтихій прийти на собор пообіцяв. Ішовши ж на собор, спершу в царські прийшов палати, шукаючи царевого заступництва і допомоги. І впросив царя через Хрисафія, щоб послав з ним знатних людей і воїнів, — і послав з ним цар патриція Флорентія й инших сановників, і воїнську силу, і йшов Євтихій на собор, наче на війну, оточений воїнами і царськими сановитими мужами, яких послав перед собою до собору, аби сказали: “Не прийдемо на собор, ані Євтихія не приведемо, поки не пообіцяєте нам, що відпустите його зі собору вільним”. І обіцяли те отці. Коли ж вони увійшли, спершу читано книги Євтихієві, єретичних догм сповнені, що їх Євтихій по монастирях розіслав був, до однодумства свого багатьох ловлячи. Тоді сам той єретик після довгого свого хитромовства переконаний був, щоб своїми устами ісповів, як вірить, і сказав: “З двох природ був Господь наш перед з’єднанням, після з’єднання ж єдине єство Його визнаю”. І звеліли отці, аби те своє єретичне мудрування прокляв, православні ж догми аби прийняв. Але він не хотів. Тоді святіший Флавіан зі всіма святими отцями, серед них же було єпископів тридцять два, архимандритів двадцять три, пресвітерів же і дияконів багато, Євтихія зі священичого сану скинули, було ж скинення те описано так: “Євтихія, колись пресвітера й архимандрита, через те, що зі своїх попередніх писань і нинішніх усних ісповідань виявився валентіяновою і аполінарієвою єрессю хворий і наслідує їхнє хуління послідовно, що ані нашого не посоромився умовляння, і учення не прийняв, і не захотів із правильними погодитися догмами, плачучи і стогнучи через повну його загибель, судимо в Господі нашому Ісусі Христі, Якого він ображає, відчужити його від усієї служби єрейської і нашої спільноти, і старійшинства монастирського.

Хай буде відомо всім, що ті, які після цього розмовляли з ним, приходити до нього будуть, і вони буду’і ь під карою відчуження, бо не віддалилися від байкослів’я його”. Флавіан, єпископ Константинопольський, нового Риму, судячи, підписав. Також підисалися і всі єпископи та архимандрити.

Відкінено ж було Євтихія, тримався він палат царських, маючи Хрисафа великим собі у всьому помічником. Той же лукавий євнух Хрисафій більшою люттю і гнівом на святішого Флавіана навіснів, всілякий підступ свій зрушив, як би то його з престолу вигнати, — і щоби відомстити за Євтихія, і щоби більше Пульхерію опечалити Флавіановим вигнанням. Маючи ж царя під впливом своїм у всьому, чинячи іменем його царським усе, що хотів, писав до Діоскора, патріарха Олександрійського, чоловіка всезлісного, і в підступності хитрого, і неблагочестивого, бунтуючи його на Флавіана, Євтихія ж захистові його вручаючи й обіцяючи йому в царя благодать велику. Писав же до нього і від імени царського наказував, аби своїх, яких знає, єпископів, собі однодумних, взявши, до Ефесу поспішив прийти і собор великий щодо догм віри скликати, бо Флавіан нові якісь мудрування, єресі сповнені, вносить у Церкву і бентежить її. Тому нехай судить його соборний суд і нехай його буде скинено як неправовірного, а Євтихію, якщо невинним виявиться, нехай відпуститься і у свою честь хай повернений буде. Той же Хрисафій і царицю Євдокію намовив, помагала і вона Євтихієві на Флавіана. А Діоскор, зразу взявши понад десять однодумців своїх, єпископів, і одного архимандрита, що називався Варсума, із тисячею монахів швидко до Ефесу прийшов. І був беззаконний і неправедний той у святій Церкві собор, на ньому ж єпископів було сто двадцять вісім, із різних країв царським наказом прикликаних, прийшов і святіший Флавіан туди, на суд званий. Писав же цар, більше ж Хрисафій від імени царського, до Єлпидія-комита і до инших комитів, що з воїнством там були, аби єпископів, які суд із Флавіаном на Євтихія зробили й підписали, на собор той не пустили. І коли засів лукавий той сонм, на якому Діоскор був первосідателем, став перед ними Євтихій і подав своє написане віри ісповідан ня, у ньому ж хитро лукавством покрита була єресь. Флавіанового ж ісповідання не прийняв собор той. І був великий галас і бунт довгий мас: одні Євтихія захищали і невинним робили, наче правовірного, инші ж за Флавіана подвизалися. Але мало було тих, що підкріплювали Флавіанову руку, всі-бо полюбили темряву понад світло і брехню понад правду вибрали, земному більше, ніж небесному догоджаючи цареві. Бо цар Теодосій, хоч і благочестивий був, проте яко людина згрішив невіданням, не зрозумів підступу Євтихієвого, Діоскорового і Хрисафієвого: Хрисафій-бо безперервно лукавством своїм лестив, ловлячи цареву душу. У невіданні-бо своєму цар вважав єретиків правовірними і брехні, яку вони говорили, вірив, наче правді, бо не було при ньому благорозумної сестри його, блаженної Пульхерії. Після довгої, що на соборі тому діялася, суперечки і галасу, догму єретичну, яка одне єство, а не два у Христі стверджувала, відкрито, наче благочестиву, хвалили і прославляли: перемогла сторона противників, і зробили Євтихія невинним і правовірним, того, хто єретиком був. правовірного ж і благочестивого патріарха Флавіана, наче єретика, по-розбійницьки засудили, не давши йому нічого за себе відповісти, ані ісповідання його правовірного слухати не хотіли. І видав на нього Діоскор-первосідатель вирок скинення, щоб відчужити його від святительства, і єрейства, і всілякої духовної влади, і у вигнання в Єпит — град Аідійський — відіслати. Онисифор же Іконійський з иншими єпископами, які невинність Флавіана знали, вставши, кинулися Діоскорові в ноги, кажучи: “Не роби цього, о чесніший отче, нічого-бо, скинення достойного, Флавіан не зробив, якщо-бо якоїсь кари потребує, то нехай буде покараний, а не викинений”. Діоскор же, вставши зі свого крісла і на підніжжі стоячи, сказав: “Нехай би мені хоч язик врізали, инакше не скажу”. А Варсума-архимандрит виголосив: “Хто ісповідує дві у Христі природи, хай буде розрубаний пополовині”. До єпископів, що облягли його проханнями за Флавіана, крикнув Діоскор: “Де комити?” І зразу комити з Єлпідієм і з великим воїнством увійшли в церкву, принесли ж і залізні вериги великі, на святого Флавіана приготовані, увійшли ж і Варсумові монахи. І возвали єпископи: “Варсума-розбійник, цілу розбестив Сирію і привів тисячу монахів на нас! Варсума-розбійник, анатема Варсумові!” Варсума ж крикнув: “Убити єретика Флавіана, убити!” І кинулися руками убивчими на святого, одні кулаками, инші ж палицями б’ючи. Сам Діоскор кинувся, топчучи ногами його, що упав на землю. І били його, допоки годні були, і наклали вериги на ледь живого. Переконував Діоскор єпископів, щоби всі підписалися за скинення Флавіана, однодумці-бо Діоскорові зразу підписали. А ті, які бачили, що діється неправда і розбій, підписати не захотіли. І не випустили їх із церкви, воїни озброєні стали навколо, і монахи Варсумові з люттю і погрозами на них кричали. Тримали-бо єпископів у церкві аж до ночі, не даючи вийти, і єпископи, бачивши, що ніяк инакше не вийти і загрозливої біди не уникнути, підписали не хотячи, погрозами переконані, і так соборище те убивче відбулося. А святий Флавіан, ісповідник Христовий, після лютого биття того на третій день передав святу свою душу в руки Христа Бога, за нього ж скинення і убивство, як Авель від Каїна витерпів, і замість у вигнання до неба пішов. А замість нього Анатолія на патріаршество виведено було. Після цього Хрисафієва злість та лукавство викрилися — і вигнаний був безчесно з палат царських, і загинув з шумом. І Євдокія-цариця, гнівом царським присмирена, до Єрусалиму відішла, а свята Пульхерія, великими проханнями брата свого царя Теодосія переконана, славно в царські палати повернулася. І зразу перенесла мощі ісповідника Христового святого Флавіана з великими почестями до Царгорода, а Діоскор і Євтихій, потім Четвертим Вселенським Халкедонським святих Отців Собором вічному прокляттю передані, загинули. Христова ж Церква, пекельними воротами не здолана, квітла правовір’ям, славлячи Христа, не у двох особах розділеного, але у двоїні природ, не змішуючи, пізнаного, хваленого і прославленого з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

У той самий день пам’ять преподобного отця нашого Агапіта, єпископа Синадського, ісповідника і чудотворця. Дивись про нього у Пролозі.