Без категорії

Пам’ять святих отців наших Олександра, Іоанна та Павла, патріархів царгородських

Місяця серпня на 30-ий день

Олександр святий при святому Митрофані, першому патріарсі царгородську, був первосвящеником і хорєпископом, прикрашений усілякими чеснотами. І коли Перший вселенський собор святих отців у Нікеї зібрався, патріарх Митрофан не зміг прийти на той собор через старість і тілесні недуги, — тож посланий був від нього цей поборник благочестя Олександр. Сидячи на місці свого патріарха на соборі, багато чинив подвигу в православній вірі проти злочестивого Арія. Після закінчення собору, коли Олександр повертався з Нікеї до Царгороду, ангел Господній явився блаженному Митрофанові, сповіщаючи йому про кончину, що зближається, і наказуючи, аби назвав після себе патріархом Олександра. «Ти, — казав ангел, — через десять днів приймеш вінець від Бога, престол же церковний замість тебе Олександр, співслужитель твій, хай прийме». Прийшов же й благочестивий цар Костянтин Великий із багатьма отцями відвідати святішого патріарха Митрофана, що був хворим і на ложі смертному лежав. Коли спитав його, кому після свого переставлення благословив престол патріарший передати, сказав святий Митрофан: «Господь відкрив мені, що після мене прийме престол Олександр, співслужитель мій, справді достойний вибрання й дару Духа Святого».

І було так: відійшов-бо до Господа святий Митрофан, Олександр, поставлений був патріахом Царгорода. І пас добре словесне стадо Христове, відганяючи вовків — єретиків й еллінів: не лише з аріянами мав велику боротьбу, а й з еллінськими філософами. Якось одні з еллінських філософів насмілилися — підійшли до царя й викривали його, що, відкинувши давню батьківську віру та римські і грецькі закони, нову якусь віру й закони прийняв, яка буде, казали, не на укріплення, а на роз’єднання царства. І просили царя, аби звелів їм сперечатися з його єпископом Олександром про віру. І звелів цар бути дебатам. Святитель же Божий Олександр, хоч і не навчений був еллінської філософії, проте сповнений Духа Святого, не відмовився від дебатів. І зібралося багато філософів, і всі хотіли сперечатися з єпископом християнським. Просив їх святитель, щоб одного з-поміж себе вибрали, наймудрішого і найученішого, і поставили його до змагання, інші ж усі нехай слухають. «Неможливо-бо, — казав святий, — одній людині здолати вас багатьох, що кричите й галасуєте». Вибрали філософи того, кого вважали за наймудрішого, поставили перед святителем, а самі приготувалися до уважного слухання.

Почав святіший патріарх Олександр сказав до філософа того так: «В ім’я Господа мого Ісуса Христа наказую тобі, щоб ти замовк». І зразу філософові зв’язався язик, і став він німим, не міг нічого сказати. Те бачачи, весь собор філософів настрашився й осоромився. Одні з них із соромом втекли, інші у Христа повірили. Коли онімілий філософ жестами визнав свій блуд, а християнську віру праведною і припав до ніг святителя, розв’язався язик його від німоти, і голосно почав славити Христа, й охрещений був з іншими друзями своїми. І була радість цареві і всім вірним, і прославляли всі Бога, який дарував таку чудесну силу своєму угодникові. Цей же святий Олександр після того й злочестивого Арія молитвою умертвив. Єретика-бо того, коли минуло декілька років після першого Вселенського собору, до Царгорода прикликано, і звабив він лукаво благочестивого царя Костянтина, який спитав, чи так вірить, як святі Отці на Нікейському соборі утвердили. Він же, маючи всередині хартію свого єретичного зловір’я, вдарив правицею в груди свої, кажучи: «Так вірю». Наче з вірою, в Нікеї утвердженою, погоджувався, подумки ж казав, що вірить так, як написав своєю рукою і в серці своєму мав. І присягав перед царем, що вірить так. Цар же, не знаючи про таке його лукавство й повіривши підступним його словам, послав до святішого патріарха Олександра, наказуючи, аби прийняв Арія до церковної спільноти як правовірного. І встановлено було день недільний, коли мали ввести Арія до церковної спільноти. Проте святий Олександр відмовлявся прийняти його — як начальника єресей. Коли ж настала субота й надходила неділя, тієї ночі архієрей Божий кинувся на вівтар перед престолом на молитву, зі сльозами молячись Богові, аби зразу забрав душу його з тіла, щоб не бачив він того дня, коли Арій має приєднатися до церковної спільноти і Причастя Святих Таїнств, або щоб змилосердився над своєю Церквою і знищив Арія із землі живих. Коли так святий цілу ніч до Бога молився, настав ранок, і час служби святої наближався, і йшов до церкви Арій із палат царських з великою гордістю, оточений сановниками царськими, що були його єресі, і багатьма зброєносцями. Коли він наблизився до місця, названого торжищем Костянтиновим, де стояв мармуровий стовп, що мав на собі царську подобу, напав на нього страх — від совісті, що його гризла. І від страху потреба тілесна йому приспіла, і шукав місця таємного. Трапилося ж там недалеко громадське відхідне місце, туди ввійшовши, вражений був раптовим болем у нутрощах —і просівся всередині, як Юда, і всі нутрощі його через прохід вийшли, і так окаянно відійшов, викинув душу свою гірко. Ті, що стояли зовні й чекали на нього, бачили, що довго не виходить, увійшли до нього й побачили, що він мертвий, у гною та крові лежить. І зразу довідалося ціле місто про ту люту несподівану смерть єретика Арія, й осоромилися дуже єретики, православні ж раділи, що Христос, істинний Бог, помстився ворогові й кривднику своєму. А найбільше святіший патріарх Олександр віддавав вдячність Христові Богові, що над Церквою своєю змилосердився і звільнив її від лютого того вовка. І благочествий цар Костянтин Великий, почувши про таку смерть Арієву, більше у благочестивій вірі утвердився й догми Нікейського собору до кончини своєї захищав. Так багато могла перед Богом праведна молитва великого архієрея Божого Олександра, яка, як гостра зброя, умертвила Божого ворога й учинила торжество правовірної Церкви, що про те й святий Григорій Богослов у своєму слові до царгородців згадав, похвально кажучи: «Правду вам скажу, тому що найкращого того Олександра учнями ви є, великого поборника Тройці і проповідника, що і словом, і ділом єретичний блуд відігнав. Пам’ятайте тому його рівноапостольну молитву, якою знищив начальника і вождя нечестя, бо вартий був того язик найнечестивіший, аби кривда кривді помстилася безчесною смертю, що справедливо його наздогнала на вічне викриття смертоносного зла єретицтва, що багато душ погубило». Це Григорій святий говорив для похвали Олександра святого, на приниження Арія злочестивого, згадавши безчесну смерть Арієву, що сталася в місці відхожому за молитвою Олександровою. Як же Арій дошкуляв Сину Божому, ображаючи його Божество, рівносильне Отцеві, і співприсутність, так і сам образу витерпів — смерть безчесну. І відімстилася образа образою.

А святий Олександр пас Церкву Христову років досить — досягнув старости глибокої. Коли був при кончині, обступили словесні вівці ложе пастиря свого й питали: «На кого залишаєш нас, дітей своїх, отче, кого замість себе ставиш нам, хто, твоїми слідами йдучи, буде керувати Церквою добре?» Він же на двох чесних мужів вказав — на Павла-пресвітера та Македонія-диякона й мовив: «Якщо хочете мати пастиря вченого й чеснотами сяючого, виберіть собі Павла. Якщо ж хочете мати лише вродливого й прикрасами зовнішніми вшанованого, то виберіть Македонія». Це мовивши, святіший патріарх Олександр переставився до Господа, маючи від народження свого літ дев’яносто вісім. А після нього прийняв престол святий Павло, перший того імені царгородський патріарх, його ж пам’ять місяця листопада в шостий день вшановуємо.

Іоанн святий, прозваний Кападокс, бо з Кападокії був родом, прийняв престол Царгородського патріаршества після Тимофея неправовірного, наприкінці царювання Анастасія-єретика. Вибраний же був, не бажаючи того найвищого сану, і возведений більше правовірним народом, ніж царською владою. І не мав миру від злочестивого царя до його кончини, зненавиджений і гнаний від нього. Був же цар той прихильником єресі Севіра, псевдопатріарха Антіохійського, противника Вселенського четвертого собору святих отців, що в Халкидоніж. Той єретик Севір, наслідуючи Діоскора та Євтихія, викинених на тому соборі й переданих анатемі, казав, що є одна природа в особі Христовій, наче слово і тіло у Воплоченні злилися в одне єство, а не так, як святі вірити навчили, що в одній особі Христовій дві природи, як же й нині догматично оспівує Церква: природою Бог і природою людина — задля нас не у двох особах розділений, а в двох природах, не змішуючись, пізнається. Той же зломудрий супротивник правовір’я злословив, наче Божество Святої Тройці страждало на хресті разом із Христовою людськістю. І через те насмілювався до третього гласу додавати: «Розіпнувшись за нас, помилуй нас». Від того окаянного Севіра вийшло єретицьке вчення акефалістів, тобто безголових, названих так через те, що не хотіли бути під православними єпископами, що очолювали церкви, як же голова є над усім решта тілом. Але кожен начальника й учителя вдавав із себе за глуздом своєї безумної голови. Коли повмирали неправовірні єпископи та пресвітери їхні, не було в них, за звичним церковним чином, хрещення, ані божественного літургісання, причащалися від довгого часу приготованим і збереженим Агнцем Тіла Христового, збираючись у дні святої Пасхи й подрібнюючи його на найменші частинки. І тоді кожен вибирав собі, яку хто хотів, неправедну віру і, самовільно владу учительства приймаючи, за своїм суєтним розумінням інших учив. І багато з них розплодило інші єресі, взаємно ворожі, про них же Никифор Каліст, грецький церковний історіограф у книзі вісімнадцятій, у главі сорок п’ятій, пише.

Із таких єретиків був Анастасій, злочестивий цар, і бентежив дуже Церкву Божу, виганяючи православних архієреїв з їхніх престолів. І новопоставленого Царгородського патріарха, цього святого Іоанна, всіляко хотів вигнати, але суд Божий наздогнав його й обірвав життя його грізною смертю. Не зайвим тут буде згадати про смерть того злого царя, що сталася так. Кілька днів перед своєю загибеллю бачив уві сні страшного якогось мужа, що, як суддя, сидів на престолі високо у славі, і багато перед ним стояло. Тримав же суддя той у руці своїй книгу, яку розгорнув, знайшов написане ім’я Анастасія-царя і, показавши те Анастасію-цареві, сказав: «Я хотів дозволити тобі більше пожити, але через твоє зловір’я згладжу із твого життя літ чотирнадцять». Те мовивши, загладив написане в книзі, а цар страхом великим був охоплений, збудився зі сну, тремтячи. І прикликав одного з радників своїх найвірнішого, на ім’я Амантія, у єресі й у всьому злі однодумця свого, розповів йому із сумом про сонне своє видіння. Амантій той, вислухавши, наляканий був і сказав: «Бачив і я вночі це страшне видіння. Здавалося, що стояв я перед царським лицем твоїм, наче служачи, і ось якась велика свиня, прибігши, схопила мене за верхній одяг, кинула на землю мене і з’їла». Такі страшні сни один одному розповідаючи й лякаючись, прикликали одного волхва, на ім’я Прокл, і розповідали йому про свої сни, щоб тлумачив їх. Він же сказав їм, що обидва мають скоро померти. І не через багато днів блискавка згори вдарила в цареву палату й царя убила. І так загинув поганий погано. Після загибелі Анастасія вибраний був на царство Юстин, муж благочестивий і праведний. Амантій же й інші з ним погані люди, Анастасієвого зла помічники й гонителі Церкви, праведним судом передані були смерті. І збулося на Анастасії та Амантії сонне видіння.

Після загибелі тих ворогів Церкви прийняли мир і тишу Христова Церква та її пастирі. Тоді святіший патріарх Іоанн із нововибраним благочестивим царем Юстином і зі всім правовірним народом, радіючи через звільнення Церкви святої від катівського ярма, заспівали у церкві подячні й урочисті співи. І скоро скликали найближчих єпископів числом сорок, і зібрали собор, і передали анафемі Севіра, лжепатріарха Антіохійського, і всіх його однодумців, Халкидонський же собор вселенський четвертий утвердили й прославили. І прожив Іоанн інші дні свої у тиші церковній, добре випасаючи довірене йому стадо й догоджаючи Богові. І, пробувши на престолі три роки, до Господа відійшов.

Павло святий, нині вшановуваний, четвертий того імені патріарх Царгородський, родом був з Кіпру, прийняв престол після Микити, єретика-іконоборця, за царювання Леона, сина Копронимового. Про цього святого в житії Тарасія святого9 написано так: «Павло був чоловіком добродійним і благочестивим, але боязливим. Бачив-бо велике катування за святі ікони, яке терпіло багато правовірних від злочествого царя, — приховував своє благочестя і з єретиками, хоч і не хотів, єднався. Після смерті того зловірного царя хотів прославити благочесне поклоніння святим іконам, але не зміг, бо не мав помічника собі доброго, а іконоборство дуже укріпилося в цілому граді і в навколишніх краях. Через те був дуже сумний і, бачачи, що нічого не досягне, надумав покинути патріарший престол, на якому не більше чотирьох років перебував. І розхворівся, вийшов потай з патріаршого дому, пішов у монастир святого Флора і прийняв на себе святу схиму. Скоро стало про те відомо всюди, і всі були дуже здивовані, і засмутилася цариця Ірина, що патріарх те зробив, нікому не сповістивши. Прийшла до нього з сином — царем Костянтином —і питала його: «Щ о ти зробив, отче? І чого?» Він же відповів: «Хвороба моя і сподівання швидкої смерті привели мене в цей святий схимницький образ. А найбільше —церковне збентеження й безчинство змусили мене покинути патріарший престол, бо хвора Церква на єресь іконоборства і від довгочасного поганого мудрування має рану невиліковну. І я, проклятий, тричі вже рукою своєю і чорнилом погодився на те єретицтво; неможливо було мені уникнути сітей зловір’я, але трапилося і язиком, і рукою ув’язнути в ньому, через те нині дуже каюся. А що більшою і безмірною печаллю зранює мою душу, то це те, що бачу всі краї всієї землі під рукою вашою, які правило віри непорушно зберігають і в православному вченні перебувають і веселяться, — нашої ж Церкви чужаться і від себе, як від Христового стада, нас, як чужих овець, відганяють. Через те я відмовляюся бути пастирем цього єретичного сонму й бажаю краще перебувати в гробі, аніж піддаватися анафемі від чотирьох святих апостольських престолів. Але тому що скіпетр влади дав Бог у ваші руки, щоб царську опіку ви мали над християнським стадом під небом, не зневажте тому скорбот матері нашої Церкви ані не покиньте її в невтішній печалі далі перебувати, але постарайтеся, аби вона знову прийняла давню свою красу. Не допускайте більше мерзотної єресі, наче якоїсь свині, що з лугу вийшла, спустошувати й губити виноградник Христовий у час вашого вірного царювання та осквернювати його злочестивим мудруванням. Маєте досвідченого робітника, який може доглядати грона правдивого визнання. Вичавивши його в божественному точилі єдиної Церкви, наповнить чашу премудрості й приготує найвірнішому народові пиття православного розуміння». Спитала його: «Про кого це говориш, отче?» Відповів він: «Про Тарасія говорю, який першим є на ваших царських радах. Його знаю як достойного для церковного правління, він сильний жезлом розуму відігнати єретичне лжесловесся, випасти добре словесне Христове стадо й зібрати його в одну правовірну загороду». Такі слова від патріарха Павла почувши, благочестива цариця Ірина і син її, цар Костянтин, пішли, сумуючи. Павло ж до деяких сенаторів, що в нього лишилися, сказав: «Я б ніколи не сидів на тому престолі, коли Церква катуванням була збентежена і від вселенських престолів проклята. Якщо сьомий вселенський собор не збереться й не відкине іконоборської єресі, не можете бути спасенні». Спитали його сенатори: «Чого ти під час свого освячення на патріаршество підписався на іконоборство? Відповів Павло: «Тому нині я покаявся, що тоді підписався, і боюся, аби не покарав мене Бог, що через страх мовчав я і не говорив вам правди. Нині ж каюся і кажу, що нема вам надії на спасіння, якщо залишитеся в тій єресі».

Тоді через декілька днів патріарх Павло спочив з миром. Відтоді почали люди в Царгороді вільно й безстрашно розмовляти і сперечатися з єретиками про святі ікони — з часу Лева Ісаврянина аж доти не було можливо нікому й уст відкрити на захист іконної честі.

Це про пошанування нині трьох святителів: Олександра, і Іоанна, і Павла — довідавшись, славимо в Тройці єдиного Бога, Отця, і Сина і Святого Духа.

Знайшли помилку