Без категорії

Пам’ять святих ісповідників Христових в Едесі, які від агарян гоніння витерпіли

Місяця серпня на 25-ий день

Після багатьох гонінь, що були на християн від нечестивих ідолопоклонницьких царів і мучителів, коли Церква Христова отримала свободу в дні великого царя Костянтина й почала в мирі і тиші процвітати, знову, диявольською дією, піднялося на неї гоніння — уже не від ідолопоклонників, а від зловірних християн, які відступили в єретицтво.

Після кончини Костянтина дуже набрала сили Арієва єресь, що Христа ображала, — спершу за царювання Констанція, сина Костянтинового, тоді за царювання Валента, бо обидва ті царі були Арієвого зловір’я і в час свого правління гонили дуже Христову Церкву.

За володарювання Валента зі злочестивим його нахабством, коли правовірних архієреїв із престолів виганяли, а на їхні місця єретиків садили, був у граді Едесі єпископ на ім’я Варсис, правовірний і святий. Мав він дар зцілювати людей від усіляких хвороб, також єресі Арієвій дуже противився. Злочестивий цар Валент не терпів його, вигнав із престолу і на заслання випровадив — спочатку на острів Арад; тоді, почувши, що багато людей туди до святого єпископа сходиться і православне учення його слухає, відіслав його в Оксирії, град єгипетський. Але й там про чуда і навчання святого слава розійшлася, отож і звідти відіслав його в дальший град, що називався Фінон й був поблизу варварів. Там і помер святитель і Христовий ісповідник блаженною кончиною. А на острові Арат залишилося після нього ліжко, яке подавало зцілення на недуги. І хто якими страждав хворобами, лягав на той одр — ставав зразу здоровим і від духів нечистих звільнявся.

Такого святого архієрея із престолу Едеської Церкви вигнавши, зловірний цар возвів на його місце іменем і норовом вовка — Лупус було ім’я того лжеархієрея, що одначає «вовк». І видно було, що замість істинного пастиря в Христове стадо увійшов хижий вовк в овечій одежі архієрейства. Правовірні едеські люди не хотіли мати нічого спільного з тим лжепастирем, єретиком, мерзотою запустіння, що постала на місці святому в церкві, — виходили за град, у поле, на місці пустельнім збиралися і відправляли службу Божу так, як у церкві. Адже не дали в граді для правовірних жодної церкви, усі були замкнені для них, а найголовнішими церквами володіли аріяни, за царевим наказом.

Тоді й сам цар, з Антіохії прибувши, до Едесу прийшов. Довідавшись, що православні християни гидують аріянським зловір’ям і не хочуть мати нічого спільного з єпископом Лупом, але втікають від нього й за градом на молитви свої збираються, розгнівався на єпарха едеського Модеста, що дозволяє людям таке робити. І вдарив по лиці єпарха, і звелів йому приготувати озброєне військо. Звелів вибрати час, І коли вірні люди, за своїм звичаєм, зберуться зранку за градом на молитву, — тоді вивести на них воїнів, які, рубаючи й убиваючи, розженуть християнське зібрання.

Єпарх же, хоч і безчестя від царя прийняв, проте, жаліючи невинний люд, сповістив таємно правовірним, аби зранку не йшли за град, не збиралися на звичну молитву й службу, бо гнів царевий звелів вивести на них озброєних воїнів і побити їх. Правовірні ж, те почувши, замість того щоб злякатися, сповнилися більшої ревності. І вранці-рано вийшли з жінками й дітьми за град, на місце свого зібрання, бажаючи там покласти свої душі за Христа Господа. А єпарх царевий, виконуючи наказ, коли настав день, пішов з воїнами озброєними, наче на війну. Коли був біля градських воріт, побачив якусь жінку, що вийшла із свого дому, ані дверей за собою не зачинила, не була гарно вбрана, несла з собою мале дитинча, поспіхом минала його полк і бігла за град. Єпарх звелів взяти п і привести до себе. Ставши на дорозі, спитав її: «Убога жінко, куди поспішаєш так рано й швидко біжиш?» Відповіла жінка: «Поспішаю на поле, де християни збираються». Сказав єпрах: «Чи ти не чула, що єпарх туди має з воїнством прийти і всіх, кого знайде, уб’є?» Відповіла жінка: «Я чула і через те поспішаю, щоб з ними померти за Христа». Спитав єпарх: «А дитину цю нащо з собою несеш?» Відповіла жінка: «Хочу, щоб і дитинча моє зі мною разом мук сподобилося». Те чуючи, єпарх здивувався такій волі правовірних на смерть за благочестя. Повернувши воїнів назад, пішов до царя і сказав йому: «Якщо велиш мені померти, готовий я, діла ж, яке ти наказав, здійснити не можу». І розповів цареві про жінку ту з дитиною, про те, з якою готовністю вона поспішала за град у поле, бажаючи собі й дитині мученицької смерті. Також сповістив про сердечну волю до смерті всього люду, що всі з жінками й дітьми приготувалися померти за визнання своєї віри у Христа. «І неможливо, — казав, — примусити едеський народ єднатися з єпископом, хіба всіх до одного вирубати. Але яка буде з того користь? Вони за мужнє своє страждання матимуть славу серед останніх християн, а нам сором і зневага вічно зостанеться». І так єпарх змінив рішення царів убивати людей — не велів цар більше чинити зло людям, а тільки взяти на допит єреїв, і дияконів, й інших кліриків, які не єдналися з аріянським єпископом.

Прикликав до себе єпарх весь духовний чин в Едесі, що в добрій вірі перебував, і спершу лагідними словами переконував підкоритися царевому наказу — прийняти єднання з єпископом Лупом. І сказав: «Це останнє безумство вам, небагатьом людям, не слухати царя, навіть більше — чинити спротив тому, хто володіє стількома краями». Коли це єпарх говорив, усі мовчали. І звернувся єпарх до найголовнішого серед пресвітерів, на ім’я Євлогій, старого літами: «Чого не відповідаєш мені?» Мовив Євлогій: «Бо говорив ти до всіх разом, тож я не смію випереджувати інших своєю відповіддю. Якщо ж мене самого про щось спитаєш, відповім тобі». Запитав єпарх: «Чому не причащаєшся з царем?» Блаженний Євлогій, підсміхаючись з єретичного питання, сказав: «Хіба цар прийняв сан пресвітерства, щоб я причащався з ним?» Єпарх же сповнився гніву, докорив старцеві святому й сказав: «О пребезумний! Чому ухиляєшся від віри царевої і не єднаєшся з тим, хто єднається з царем?» Тоді всі зі святим старцем Євлогієм визнали православну свою віру в Христа, істинного Бога, з Отцем єдиносущного й співсущного, і видно було, що готові душі свої за те покласти. Тому єрарх, за царевим наказом, узяв вісімдесят мужів духовного чину і, веригами обклавши, до Тракії відіслав. Коли тих ісповідників Христових вели на заслання, всюди народ вірний із градів і сіл виходив їм назустріч, творив велику честь і всім, що було їм на потребу, задовільняв. Те бачачи, єретики швидко послали вістку до царя, кажучи, що, замість безчестя, веденим у вигнання віддають велику шану. І зразу цар звелів роз’єднати їх по два й послати одних до Тракії, інших — до Аравії, ще інших — до Єгипту та в інші краї. Блаженного ж старця Євлогія, а з ним й іншого чесного пресвітера, на ім’я Протоген, завели в Антиной, град Тиваїдський, де небагато було вірних християн, еллінів же, що ідолам покланялися, — без числа. Там святі немало часу пробули, зцілювали людей від різних хвороб прикликанням імені Ісуса Христа — багатьох до віри християнської і до святого хрещення привели. Коли ж загинув злочестивий Валент і Феодосій благочестивий прийняв скіпетр східного царства, осоромилося й замовкло аріянське єретицтво, знемогла сила й катівська влада єретиків, що гонили святу Церкву, Й ІСПОВІДНИІСИ Христові, що були у вигнанні, котрі ще не відійшли до Господа, але були живими, отримали свободу й поверталися кожен на свою вітчизну, і православні архієреї знову приймали свої престоли. Тоді й ці два святі пресвітери Євлогій та Протоген повернулися із заслання до Едесу, і правовірні християни відібрали свої церкви в аріян. І поставлений був Євлогій єпископом Едесу, уже-бо Варсис святий до Господа відійшов у вигнанні.

А Протоген став єпископом Карійського града в Месопотамії. І прикрашали обидва Церкву Христову словом і життям до днів кончини своєї. Ми ж за всіх них славимо Христа Бога, Спасителя нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.

У той самий день пам’ять отця нашого Мини, патріарха Царгородського Він за царювання Юстиніяна спочатку був пресвітером і годував подорожніх у притулку святого Самсона. Коли ж Антима-патріарха скинули з престолу за єретичне мудрування, святіший Агапіт, папа Римський, який у той час до Царгорода прийшов, возвів на патріаршество Мину святого, як правовірного, і життям святого, і високого сану достойного. У дні ж патріаршества цього Мини святого було в тому царюючому граді чудо таке: хлопчик юдейський із християнськими дітьми зайшов до церкви під час причастя пречистих Таїнств Тіла і Крови Христових і причастився з іншими дітьми. Коли ж прийшов додому, спитав його батько, де був і чого затримався. Він же, як дитина, розповів правду: що був у церкві християнській і причастя християнське прийняв. Те почувши, батько-юдей розгнівався дуже і, схопивши хлопчика, кинув його в піч розжарену, де виготовляв скло, бо був гутником, і не сказав того жінці своїй. М ати ж шукала дитину з плачем всюди й на ім’я кликала, аж на третій день до печі вогненної прийшла, — й озвався хлопчик звідти. Вона ж зразу поспішила, вихопила його з печі й питала, як у такому вогні доти не згорів і залишився живим. Хлопчик розповів, кажучи: «Жінка якась пресвітла часто до мене приходила й остуджувала вогонь, подаючи мені воду. Також і їжу приносила, коли я був голодний». Те чудо скоро в цілому місті стало відомим, і довідався цар Юстиніян, і патріарх Мина святий — ту дитину й матір охрестили. А батька озлобленого, який і хреститися не хотів, цар засудив як дитиновбивцю, — на дерево гостре прибити звелів. Попасши ж добре Церкву Христову літ десь шістнадцять, Мина святий переставився до Господа.