Пам’ять преподобної матері нашої Анастасії, переіменованої у чоловічому образі на Анастасія-скопця

Місяця березня на 10-й день

У дні царя Юстиніяна Великого була одна вдова у Царгороді, Анастасія на ім’я, благочестива і богобоязлива, від благородних і багатих батьків, перша патриція в царських палатах. Вона мала у серці своєму страх Божий, пильно берегла заповіді Божі, ходячи в них без гріха. Була ж вроди виняткової видом тілесним, душевною ж красою ще гарніша. Настільки добра звичаями і лагідна, що всі, хто знав її життя, мали її за взірець для наслідування, і сам цар шанував її вельми. Кукілесіяч же диявол, заздрячи добрим, і не перестаючи воювати на рід людський, і влаштовуючи поміж людьми ворожнечу, навів і на цю блаженну Анастасію ворожу боротьбу. Цариці-бо Теодорі вклав до неї ненависть, і ворогувала вона на невинну Божу рабу. Довідавшись про те від когось, приязного до себе, Анастасія, сповнена божественного розуму, зібрала всі свої помисли і радилася зі собою, кажучи: “О Анастасіє, коли в добрий час причина ця прийшла, спасаючись, спаси душу свою: і царицю від гріха ненависти неправедної звільни, і собі самій небесне виклопочи Царство”. Таке собі думаючи, найняла корабель таємно і, взявши із золота свого якусь частину, инше ж усе залишивши, відплила в Олександрію, коли ніхто про те не знав. І там на місці одному за п’ять поприщ від града створила малий монастир, жила там, для Бога працюючи і Йому одному догодити намагаючись, мала завжди в руках відповідне для себе рукоділля, а в устах ненастанні псалмоспіви і богославословлення. Був же той її монастир після того великий і славний, всіляким достатком забезпечений аж до агарянського володіння. Мав патриціянське найменування, завдяки блаженній Анастасії-патриції. Але до попереднього про неї слова повернімося.

Коли минуло декілька років після відходу святої Анастасії із Царгорода, цариця Теодора, яка ворогувала на неї, помер ла, і згадав цар про Анастасію-патрицію, послав усюди з великим допитуванням, шукаючи її. Про те довідавшись, знову агниця Божа покинула вночі монастир свій, пішла у скит до авви Даниїла і все про себе розповіла блаженному тому старцеві. Він же одягнув її в одяг чоловічий монаший і замість Анастасії нарік її Анастасієм-євнухом, відвів у вертеп один далеко від Лаври і замкнув її там, подавши їй правило та устав життя. І звелів їй нікуди не виходити з вертепу ані не пускати нікого до себе, назнаменував одному з братів, що служили йому, перед вертепом місце і звелів йому, аби приносив один раз на тиждень хлібець малий і води глечик, клав перед вертепом на місці тому і зразу, отримавши від затворника молитовне благословення, аби відходив. Там-бо діямантова та мужня душа безвихідно провела двадцять вісім років, дане від старця правило пильнуючи незмінно. І ніхто її не бачив, ніхто ж бо не приходив до неї ані ніхто инший не довідався про неї, окрім того брата, що приносив хліб і воду. Але навіть він не знав, що вона природою жінка, вважав її євнухом-чоловіком. Хто ж розумом своїм здійснені нею за двадцять вісім років у вертепі тому труди і подвиги осягне, чи язиком переповість, чи описати зможе, що вона сама собою весь час Богові приносила? Сльози, стогін, ридання, чування, співи, молитви, читання, стояння, колінопоклоніння. піст, брак необхідного, найбільше ж з усього — бісівські напа ди і боротьба з ними: вони ж вкладали в пам’ять попередні насолоди у світі, і тілесну вигоду, й инші всілякі світські бажання. Як же те все відкидала свята і перемагала поборника, до того ж безвихідна з вертепу у всі дні тих літ, перед якими в царських палатах жила років багато, будучи бояринею і найпершою патрицією, з багатьма ж мужами і жінками до трапез і веселостей світських приєднувалася, — вражає кожен розум і помисел, як те все зневажила і пам’ять про те в умі своєму винищила, як у таке велике прийшла смирення, піст, повстримність і скруту прескорбного шляху. Так свята добре подвизалася, стала посудиною Святого Духа й угодила Богові наприкінці — прийшла до блаженної кончини своєї. Передбачивши ж свій до Бога відхід, написала на черепині до старця так: “Чесний отче, візьми зі собою учня, який ста ранно приносив мені хліб і воду, візьми і потрібне знаряддя для поховання і прийди, аби поховати дитину свою, Анастасія-євнуха”. Це написавши, поклала зовні вертепу перед дверима. Старець же нічним від Бога одкровенням про те довідавшись, сказав до учня: “Поспіши, дитино, до вертепу, де живе брат наш Анастасій-євнух, і подивися перед дверима печери. Маєш там знайти черепину з написом, її-бо взявши, з великим поспіхом повертайся до нас”. Пішов брат і, за словами старцевими, знайшов черепину і приніс її старцеві. І прочитав старець, заплакав і, взявши до поховання необхідне, пішов з братом тим. Відчинивши вертеп, знайшли євнуха, хворобою вогненною охопленого, і, впавши на груди йому, авва Даниїл, плачучи, казав: “Блаженний ти, брате Анастасію, що, про цей день і годину смертну завжди піклуючись, знехтував земним царством”. Анастасія ж мовила: “Блаженний і ти, новий Аврааме”. Сказав старець: “Помолися за нас до Господа”. Вона ж сказала: “Чесний старче, я більше потребую ваших молитов у годину цю”. І сказав старець: “Коли б випередив я тебе останній день життя мого закінчувати, помолився б за тебе”. Вона ж, сівши на рогозині, поцілувала в голову старця і молилася за нього, слова благословення промовляючи. Взяв же старець учня свого, підштовхнув його до ніг її, кажучи: “Благослови цього учня мого, твою дитину”. Вона ж сказала: “Бог отців моїх, який стоїть переді мною в цю годину, щоб розлучити мене з тілом цим, який знає у вертепі цьому кроки мої і життя скруту, Імени його ради, і цю мою тілесну бачить недугу. Він нехай упокоїть дух батька його на ньому, як же спочив дух Іллі на Єлисеї”. Звернувся євнух до старця і мовив: “Господа ради, отче, не скидайте після смерти одягу, в який я вбраний, щоб ніхто не довідався про мене”. І, причастившись Пречистих Христових Таїнств, мовила: “Знаменуй мене, отче, знаменням Христовим і помолися за мене”. Після цього поглянула на схід, і просіяло лице її, наче вогонь. Тоді сама хресне знамення на собі зробила і сказала: “Господи, у руки Твої передаю дух свій”. І зразу зі словом передала дух. Авва ж Даниїл викопали з учнем перед вертепом гріб, і зняв старець із себе рясу, яку носив, і сказав до учня: “Одягни брата, дитино”. І одягнув учень святу, випадково побачив груди її жіночі, що відкрилися, висохлі, як листя, насухо, і промовчав, не кажучи старцеві. І поховали святе Анастасії тіло зі звичаєвим надгробним ліснеспівом. Коли ж після поховання ішли собі, сказав учень до старця: “Чи не знав ти, отче, що євнух Анастасій жінкою був?” Старець же відповів: “Знав, дитино, і через те в чоловічий одяг одягнув її, і Анастасієм-євнухом назвав, щоб не було підглядання ані щоб ніхто не довідався про неї і щоб не розійшлися чутки всюди. Великі пошуки були за нею від царя по всіх краях, а найбільше у цих межах шукали її, але ось, благодаттю Божою, у нас збережена була”. І тоді розповів старець учневі своєму все життя святої детально, яке після того стало відомим і в цілій Лаврі і написане на користь тих, які читають і слухають, на славу ж Христа Бога, який у святих своїх прославляється навіки. Амінь.