Освячення чудотворної церкви Пресвятої Богородиці, чесного її Успіння, що в обителі Печерській Київській

Місяця серпня на 14-ий день

Хай усі розуміють, що волею і Промислом самого Господа й заступництвом та молитвами Його Пречистої Матері було збудовано, і прикрашено, й освячено святу, богодостойну, небу подібну церкву Богородичну кам’яну у святій, великій, чудотворній лаврі преподобних і богоносних отців наших Антонія і Феодосія Печерських, архімандритів усієї Руської землі. Спершу про чудесний початок її будівництва із блаженним єпископом Симоном починаємо слово.

Був у землі варязькій князь Африкан, брат Якуна сліпого (того, що втратив колись золототканий одяг, бився з полком своїм за Ярославаз лютим Мстиславомг, братом його). Цей Африкан мав двох синів — Фрианда і Шимона. Після смерті їхнього батька вигнав Якун обох з їхнього володіння. Прийшов тому Шимон у Русь до благовірного князя Ярослава. Його ж той прийняв, мав у честі і дав його синові своєму Всеволоду, аби був старшим у нього. Прийняв же цей Шимон владу велику у Всеволода й потім мав велику любов до святого Печерського монастиря. Причина ж любови була така.

За князювання Ізяслава Ярославича в Києві, коли прийшли на Руську землю половці, зібралися проти них три князі Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод, який мав із собою й цього Шимона. Прийшли ж усі до преподобного Антонія задля молитви й благословення на війну. Старець же відкрив неоманливі уста свої й розповів ясно про згубу, яка на них чекає. Цей же варяг, впавши до ніг старця, молився, щоб оберіг його від такої біди. Блаженний же мовив йому: «О дитино, багато з вас впадуть від вістря меча і, втікаючи від ворогів, подолані й поранені будуть, і у воді потопляться. Ти ж врятуєшся, тут маєш бути покладений, у церкві, що має бути збудована».

Коли були вони на Альті-ріці, зійшлися обидва полки, і гнівом Божим переможені були християни, бо князі втекли, загинули воєводи з багатьма воїнами в битві, там же й Шимон лежав поранений посеред них. Поглянувши на небо, побачив церкву превелику, як же й раніше бачив на морі. І згадав слова Спаса, які колись чув, і мовив: «Господи, визволи мене від гіркої смерті, молитвами Пречистої Твоєї Матері і преподобних отців Антонія і Феодосія». І тут зразу якась сила взяла його з-поміж мертвих, і зразу зцілився від ран, і всіх своїх побачив цілими та здоровими. Тоді повернувся, прийшов знову до блаженного Антонія і розповів йому, окрім того, про річ предивну, так кажучи: «Батько мій Африкан зробив хрест дуже великий, десь із десять ліктів, і на ньому зобразив Боголюдську подобу Христа, і, Йому шану віддаючи, поклав пояс на стегна його, що мав п’ятдесят гривень золота, і вінець золотий на голову його. Коли ж вигнав мене Якун, стрий мій, із володінь моїх, я взяв пояс з Ісуса та вінець з голови його, і чув голос з образу, що, звернувшись до мне, говорив: «Не клади, чоловіче, вінця цього на голову свою, але неси на приготоване для нього місце, де буде збудована церква Матері моєї від преподобного. І йому в руки дай, аби повісив над жертовником моїм». Я ж, — казав, — зі страху впав й оціпенілий лежав, наче мертвий. Потім же, вставши, сів на корабель. І коли ми пливли, була буря велика, що всі втратили надію на життя. Тоді згадав я про пояс, про який я те чув, і почав кричати: «Господи, прости мені, що через цей пояс помираю нині, бо його я взяв із чесного твого й людиноподібного образу!». І ось церкву бачив угорі і думав я: яка це церква? І був згори голос, який казав, що має її збудувати преподобний в ім’я Божої Матері, таку, як я бачив, завбільшки й заввишки. Розміряє поясом тим золотим: на двадцять поясів у ширину, а тридцять у довжину, у висоту ж стіни з верхом на п’ятдесят, у ній же я маю бути покладений. Коли це було, настала на морі тиша. Ми ж усі прославили Бога й утішилися радістю великою дуже, що уникнули гіркої смерті».

Це розповівши, сказав: «Ось, отче, до цього часу не знав я, де має бути збудована показана мені церква, поки не почув із твоїх чесних уст, що тут маю бути покладений, у церкві, що має бути збудована». І зразу, взявши золотий пояс, віддав його преподобному Антонієві, кажучи: «Ось міра основи церкви тої». Також і вінець дав, кажучи: «Це ж вінець, який має висіти над святим вівтарем». Старець же віддав хвалу Богові за це й мовив: «Дитино, відтепер уже не називатимешся Шимоном, але Симон буде твоє ім’я».

Прикликав же Антоній святий блаженного Феодосія і сказав: «Симоне, цей має підняти таку церкву». І віддав блаженному пояс той і вінець. І відтоді Симон велику любов мав до святого будівничого Феодосія, подаючи йому маєтків багато на будівництво Богом показаної церкви, і часто приходив до нього.

Між цим якось прийшов цей Симон до блаженного Феодосія і після звичайної бесіди сказав йому: «Отче, прошу в тебе одного дару». Феодосій же запитав його: «О дитино, що просить твоя величність у нашого смирення?» Симон же мовив: «Великого дуже й понад мою силу потребую я від тебе дару». Феодосій же знову відповів: «Знаєш, дитино, убогість нашу, що часто й хліба не маємо на щоденну їжу, іншого ж не знаю, що маю». Симон же сказав: «Якщо схочеш, подаси мені, можеш-бо за даною тобі благодаттю від Господа, який тебе назвав преподобним. Коли я знімав вінець з голови Ісуса, той мені мовив: «Неси на приготоване йому місце і віддай в руки преподобному, який збудує церкву Матері моїй». Ось тому прошу, аби ти дав мені слово, щоб благословляла мене душа твоя, як же в житті, так і після смерті твоєї і моєї». Відповів йому святий: «О Симоне, вище сили прохання, але якщо побачиш, що відходжу зі світу цього й після мого відходу церква тут буде збудована й устави передані в ній збережені, хай тобі буде відомо, що маю сміливість в Бога. Нині ж не відаю, чи прийнята молитва моя». Симон же знову мовив: «Господь про тебе свідчив, сам-бо я з пречистих уст святого його образу чув про тебе, і через те прошу тебе: як за своїх чорноризців, так і за мене, грішного, помолися, і за сина мого Георгія, і до останніх роду мого». Святий же обіцяв, кажучи: «Не за цих лише молюся, але за всіх, що люблять це місце святе». Тоді Симон поклонився до землі й сказав: «Отче, не вийду від тебе, поки писанням не сповістиш мені». Примушений же був преподобний, задля його любові, і написав так: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, молитвами Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії і святих Сил безплотних…» И інші слова молитви єрейської прощальної, що закінчувалася так: «Хай будеш прощений у цьому віці і прийдешньому, коли прийде праведний Суддя судити живих і мертвих». (Ту молитву відтоді почали вкладати померлим у руки, як же перший Симон вкласти собі звелів). Написав же святий при тій молитві Симону й таке: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство своє, щоб віддати кожному за ділами його. Тоді-бо, Владико, і рабів своїх Симона та Георгія сподоби праворуч Тебе стати у славі Твоїй, і чути добрий Твій голос: Прийдіть, благословенні Отця мого, унаслідуйте приготоване вам Царство від створення світу». І сказав знову Симон: «Помолися ще, отче, аби відпущені були гріхи і батьків моїх, і близьких моїх». Преподобний же Феодосій підніс руки свої і мовив: «Хай благословить вас Господь з Сіону, і побачите блага Єрусалиму у всі і дні життя вашого, аж до останнього роду вашого».

Симон же, прийнявши молитву й благословення від святого, наче яку перлину коштовну, бажав не залишати писання того і в гріб відходячи, як пізніше й було. І тому що був раніше варягом, відтоді, благодаттю Божою, повчанням же святого Феодосія, покинув латинську глупоту й справді прийняв православну Христову віру зі всім домом своїм, у якому було до трьох тисяч душ, і з єреями своїми. Це ж через чуда, які були від преподобних отців Антонія і Феодосія Печерських

Тоді через немалий час, коли збудовано було святу Печерську церкву, першим у ній покладено було Симона, за одкровенням згори й за пророкуванням преподобного Антонія.

Цей-бо достохвальний Симон показав ясно, за даною йому благодаттю, що будівництво святої Печерської церкви перед тим як було на землі, було зображене й провіщене на небі, що тут сповнилися слова зі псалма: «Сам заснував і Всевишній». Це згодом заступництвом Цариці небесної наяву сповістилося так.

Коли минуло декілька років, відколи віддав Симон пояс і вінець, прийшли з Царгорода майстри церковні, четверо зодчих, мужів дуже багатих, до преподобних отців наших Антонія і Феодосія Печерських і спитали: «Де хочете почати будувати церкву?» Вони ж відповіли: «Де Господь місце сповістить». Майстри ж сказали: «Дивна річ! Смерті своєї час знаєте, місця ж церкви ще не позначили, давши нам стільки золота за найм». Преподобний же Антоній і Феодосій, скликавши всіх братів, спитали греків, кажучи: «Скажіть нам правду: що ви таке кажете?» Майстри ж сказали: «Коли ми спали в домах своїх зранку, як сходило сонце, прийшли до кожного з нас вродливі юнаки, кажучи: «Кличе вас цариця до Влахерн». Ми ж, ідучи, взяли з собою друзів і родичів своїх й опинилися у Влахерні, усі рано прийшовши. І з’ясували: один поклик чули до цариці, й одні й ті самі нас кликали. Бачили ж царицю і багатьох воїнів навколо неї, і поклонилися їй. І вона мовила нам: «Хочу церкву собі поставити в Русі, у Києві. Наказую ж вам, щоб ви взяли собі золота на три роки і щоб пішли її будувати». Ми ж, вклонившись, сказали: «О пані царице, у чужий край ти нас відсилаєш, до кого нам туди йти?» Вона ж сказала: «Ось цих, що тут стоять, посилаю — Антонія і Феодосія». Ми ж сказали: «То що, пані, на три роки золота даєш нам, цим же скажи про нас, щоб мали ми їжу і все необхідне. Сама ж знаєш, що нам дарувати». Цариця ж сказала: «Цей Антоній лише поблагословить вас на діло, а сам відійде на вічний спочинок. Феодосій же наступного року після нього відійде. Тому візьміть золота вдосталь і йдіть. А щодо обдаровування, то ніхто не зможе вас так обдарувати, як я. Дам-бо вам, що око не бачить і вухо не чує і на серце людині не прийде. Прийду і сама подивитися на церкву, у якій хочу жити». Дала ж нам і мощі святих мучеників Артемія, Полієвкта, Леонтія, Акакія, Арети, Якова й Теодора, мовивши: «Це покладіть в основу церкви». Ми ж, взявши святі мощі, золото й решту потреб, спитали в цариці про величину церкви. І вона сказала нам: «Мірку послала — пояс Сина мого, за Його велінням. Проте вийдіть на світло й погляньте, яка вона велика». Вийшли ми й побачили церкву в повітрі. І, увійшовши, знову вклонилися цариці. І спитали: «О пані, як же називатися церква буде?» Вона ж мовила: «Своїм ім’ям хочу її назвати». Ми ж не посміли спитати, яке її ім’я». Цариця сама мовила: «Богородична буде церква». І дала нам цю ікону, кажучи: «Вона буде намісною». Ми ж, поклонившись їй, пішли до домів своїх, маючи з собою цю ікону, яку прийняли з рук цариці». Це чуючи, усі прославили Бога й ту, що Його народила.

І відповів Антоній святий майстрам: «О діти, ми ніколи ж до вас не виходили з місця цього». Греки ж під присягою мовили, що «з ваших рук золото цариці ми взяли, перед багатьма свідками, але й до корабля з ними ми відпроваджували вас, і після вашого відходу, один місяць у домі пробувши, вирушили в дорогу. І ось десятий день, відколи ми вийшли з Царгорода». І відповів їм знову преподобний Антоній: «О діти, великої благодаті Христос сподобив вас, бо ви — сповнювані Його волі. Юнаки вродливі, що вас кликали, — пресвітлі ангели. А цариця у Влахернах, яка сама явилася вам, — пресвята, чесна й непорочна Владичиця наша Богородиця і Приснодіва Марія. А воїни, що навколо неї стояли, — безплотні сили ангельські. Наша ж подоба і давання вам золота — Бог знає, як же сам зробити хотів щодо рабів своїх. Благословенний тому прихід ваш, і добру супутницю маєте — цю чесну ікону Владичиці Богородиці, хай віддасть вам, як же обіцяла — що око не бачить, і вухо не чує, і на серце людині не прийде. Цього-бо ніхто не може дати, окрім Неї і Сина її, Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, Його ж пояс і вінець від варягів сюди принесений, і міра була вказана ширини, і довжини, і висоти тої пречистої церкви. Голос про те з неба прийшов від прекрасної слави до Симона-варяга, що дав нам те».

Греки ж зі страхом поклонилися святим і питали, як же й раніше: «Де місце для будівництва церкви, щоб ми поглянули?» Преподобний же Антоній мовив: «Три дні будемо молитися, і Господь явить нам». На початок такого діла Божим зрушенням зібралося на поле багато людей, хоч ніхто їх не кликав, вибираючи місце на спорудження такої церкви. И одні одне говорили, інші — інше, не знаходили належного місця; князеве ж поле лежало поряд. І ось, Божим Промислом, трапилося, що їхав попри них сам благовірний князь Святослав. Він, бачачи багато людей, спитав, що вони там роблять. Коли ж довідався, повернув зі свого шляху коня, наблизився до них і, наче Богом зрушений, показав їм місце на своєму полі й звелів там звести таку церкву.

Проте молився преподобний до трьох днів. Першої ночі, коли молився преподобний Антоній, явився йому Господь, кажучи: «Антонію, знайшов ти благодать переді Мною». Преподобний же Антоній мовив: «Господи, якщо я знайшов благодать перед Тобою, хай буде по всій землі роса, а на місці, яке благоволиш освятити, хай буде сухо». Зранку ж побачив сухим місце, де церква нині стоїть, а по цілій землі росу. Наступної ночі також помолився преподобний Антоній і мовив: «Господи, хай буде по всій землі сухо, а на місці святому — роса». І, пішовши, побачив таке. Третього ж дня, ставши на місці тому, помолився. Благословив те місце преподобний Антоній і розміряв ширину його та довжину поясом Христовим золотим, який Симон із варягів приніс, за тою мірою, яку Симон на морі чув з неба.

Тоді преподобний Антоній підніс руки до неба й промовив голосом великим, як колись Ілля8: «Послухай мене, Господи, послухай мене нині вогнем, хай розуміють всі, що Ти цього хочеш». І зразу спав вогонь з неба, попалив весь хмиз і тернину, і росу посушив, і зробив видолинок, до ями подібний, на розміряному місці. Ті, що буди зі святим, попадали зі страху, наче мертві. І так, благодаттю Божою, стало точно відоме Богом вибране те місце через першого в молитві за це святого первоначальника Антонія. Бо й і раніше проявлялася благодать, що сходила на те місце: і полум’ям, що виходило зі старої церкви, наче дугою, і приходом ангелів, що несли ікону. Це ж було на молитву преподобного будівничого Феодосія, як же написано у його житії.

Так-бо стало відоме місце, де засновано було святу чудотворну Богородичну церкву печерську кам’яну від преподобних отців наших Антонія і Феодосія Печерських, у рік створення світу шість тисяч п’ятсот вісімдесят перший, від Різдва ж Христового тисячу сімдесят третій, за боголюбивого єпископа Михаїла, преосвященного митрополита Георгія, який тоді був у греках, у дні благовірного князя Святослава Ярославича, який своїми руками почав копати яму на фундамент і дав сто гривень золота блаженному будівничому Феодосієві на допомогу.

Поклали ж в основу під стінами й мощі святих мучеників, дані майстрам у Влахерні від Пресвятої Богородиці. За її провіщенням, преподобний Антоній мало часу після того прожив, того ж року відійшов на вічний спочинок. Блаженний же Феодосій почав пильно дбати про створення церкви, але й він наступного року по тому, коли вже від фундаменту церкву підняв, сам із землі на небо відійшов.

Коли блаженний Стефан прийняв ігуменство після преподобного Феодосія, він довершив будівництво церкви святої печерської на третій рік. Цей же блаженний Стефан сам бачив преславні чуда: як прийшли майстри, принесли ікону й розповідали про видіння цариці у Влахернах. Через те й після свого відходу із Печерського монастиря на пам’ять про ті преславні чуда збудував Влахернську церкву на Клові.

Благовірний же князь Володимир Мономах Всеволодович у молоді літа був очевидцем того чуда, коли вогонь з неба спав і вигоріла яма, де фундамент церкви заклали золотим поясом. І про це чутно було по всій землі Руській. Задля цього й князь Всеволод із тим-таки сином своїм Володимиром із Переяслава приїхав довідатися про таке велике чудо. Тоді хворий був Володимир, і коли його обгорнули тим золотим поясом — зразу здоровий став, молитвами святих отців наших Антонія і Феодосія. Тому ж цей христолюбець Володимир, взявши мірку Богом знаменованої цієї церкви печерської, і у своєму князівстві у граді Ростові збудував церкву, у всьому подібну: висотою, і шириною, і довжиною. До того ж і на хартії написав, де кожен празник у цій святій церкві написаний, —і так усе впорядкував у своїй церкві. Син же його, князь Георгій, почув від батька свого Володимира, що з цією церквою було, і у своєму княжінні, у граді Суздалі, збудував церкву за тими самими мірками. Проте ті людьми збудовані церкви через багато років усі розпалися, ця ж одна — Богом створена — залишається не зруйнованою. Але вже до розповіді про прикрашання іконами цієї святої церкви перейдімо.

Через десять років по приході майстрів, зодчих церкви, прийшли з того ж Богом береженого Константинограда майстри іконного писання до блаженного Никона, який був тоді ігуменом Печерським. І сказали: «Покажи нам тих, які радилися з нами щодо писання ікон, хочемо з ними сперечатися. Бо показали нам до розпису церкву малу, і так ми домовлялися з ними при багатьох свідках, ця ж церква дуже велика. Або своє золото заберіть, ми ж повернемося до Царгорода». Почувши це, ігумен засумнівався й сказав іконописцям: «Які були ті, що домовлялися з вами?» Іконописці ж описали йому їхній образ і подобу, також й імена назвали — один Антоній, другий же Феодосій. І сказав їм ігумен: «О діти, не можу вам явити їх, бо десять років тому відійшли до Господа й безперестанно моляться за нас, оберігаючи цю церкву, пильнуючи свій монастир і дбаючи про тих, що живуть у ньому». Це чуючи, іконописці вжахнулися цією відповіддю. Привели багатьох купців, що з ними звідти прийшли, і сказали ігуменові: «Перед оцими домовлялися ми з ними й золото взяли з рук їхніх. Ти ж не хочеш нам їх показати. Якщо ж переставилися, покажи нам образ їхній, щоб і ці побачили, чи це вони». Тоді ігумен виніс перед усіх ікону преподобних отців наших Антонія і Феодосія Печерських. Побачили греки їхній образ, поклонилися, кажучи: «Якщо це справді вони, то віримо, що вони живі и по смерті і можуть допомагати тим, що до них звертаються, заступатися за них і рятувати їх». Дали ж купці і мозаїку, яку привезли на продаж, нею ж пізніше святий вівтар був прикрашений.

Іконописці ж почали каятися через свій гріх і розповідати таке: «Коли, — казали, — приплили ми човном до Канева, побачили церкву велику на височині. Спитали ж тих, що там були: «Щ о то за церква?» І відповіли вони: «Печерська, ви її маєте прикрашати». Ми ж розгнівалися, що велика, і хотіли втікати назад вниз. Однак тієї ночі була буря велика на ріці, зранку ж, прокинувшись, опинилися ми поблизу Триполя. І лодія сама йшла вгору проти течії, наче якась сила тягнула її. Ми ж силою стримували її і стояли цілий день, думаючи, що це має бути, що ми пройшли за одну ніч, не гребучи, такий шлях, який з трудом ледве за три дні проходять інші. Наступної ночі бачили ми у видінні цю церкву й чудотворну намісну ікону Пресвятої Богородиці, яка казала нам: «Люди, чого марно бентежитеся, не скоряєтеся волі Сина мого і Моїй? Якщо мене не послухаєте й втікати назад хотітимете, усіх вас, узявши з лодією, поставлю біля церкви моєї, і з того довідаєтеся, що звідтіля не вийдете, але тут, у монастирі моєму, пострижетеся й життя своє закінчите. І я вам дам милість у прийдешньому віці задля будівничих цих — Антонія і Феодосія». Ми ж, зранку вставши, знову хотіли втікати вниз і багато потрудилися, гребучи, але лодія, навпаки, йшла вгору. Тому, скорившись, волі та силі Божій віддалися, і скоро під монастирем сама лодія пристала».

Коли вони це розповіли, тоді разом усі чорноризці і греки, будівничі ж й іконописці прославили великого Бога, і Його Пречисту Матір, і її чудотворну ікону, і преподобних отців Антонія і Феодосія.

Тоді іконописці взялися до діла прикрашення святої церкви, Господь їм допомагав іншими дивними знаменнями, що були після того, як же з цього зрозуміємо.

Коли майстри прикрашали мозаїкою вівтар Богом створеної цієї церкви, тоді образ Пресвятої Владичиці нашої Богородиці сам зобразився на вівтарі. Усі іконописці всередині вівтаря були (їм же допомагав і преподобний Алімпій, який тоді вчився), і бачили всі велике й страшне чудо. Коли вони дивилися на образ, тут раптом просвітилася ікона та понад сонце, що не могли дивитися на неї й упали ниць, налякані. Трохи підвівшись, хотіли подивитися на чудо, що сталося. І ось з уст образу Пресвятої Богородиці вилетів білий голуб, злетів угору до образу Спасителя й там сховався. Усі, що були в церкві, дивилися, чи з церкви вилетів. І всі бачили, як голуб знову вилетів з уст Спасителя й літав по цілій церкві, до кожного образу святих підлітаючи й сідаючи одному на руки, іншому на голову. Тоді злетів вниз, сів за намісною чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. Ті, що внизу стояли, хотіли зловити голуба й приставили драбину. І ось не було його за іконою ані за завісою. Оглядали всюди й не бачили, де сховався голуб. І стояли всі, дивлячись на ікону, що явилася на вівтарі. І ось знову перед ними вилетів голуб з уст образу Пресвятої Богородиці й злетів на висоту до образу Спасителя. Ті, що стояли долі, закричали до тих, що малювали вгорі: «Хапайте його!» Вони ж простягнули руки, хотіли зловити птаха — голуб же знову залетів в уста Спасителя. І ось знову світло понад сонце осяяло їх, відбираючи зір людський. Вони ж, впавши ниць, поклонилися Господові, що сподобилися бачити дію Пресвятого Духа, перебуваючи в тій святій Печерській церкві.

З такими чудами прикрашаючи святу, до неба подібну церкву, майстри-іконописці прикрашали й самих себе різними чеснотами. Поживши в чернечому образі богоугодно в тому ж монастирі святому Печерському, життя своє закінчили, як же й майстри-будівничі каменю. І покладено було всіх у їхньому притворі, у печері преподобного Антонія, де й донині лежать нетлінно. І так сповнилося пророцтво, яке чули блаженні ті іконописці, коли хотіли повернутися до Царгорода. Явилася їм тоді церква свята Печерська і пречиста ікона її, що казала: «Звідти не вийдете, але тут пострижетеся й життя своє закінчите».

Прекрасне й інше чудо про ту святу, Богом створену й Богом прикрашену церкву кам’яну Печерську Успіння Пресвятої Богородиці і про її пречисту чудотворну ікону, що в ті часи була. Добре нам тут про нього згадати.

Було два мужі славні із града Києва, друзі — Іоанн і Сергій. Вони, прийшовши в церкву Печерську, Богом наречену, побачили світло, ясніше від сонця, на чудотворній іконі Пресвятої Богородиці і перед нею прийняли духовне братерство. По багатьох роках Іоанн розхворівся до смерті і, залишаючи сина свого Захарію, що мав п’ять років, прикликав ігумена Печерського блаженного Никона. І при ньому роздав маєток свій убогим, частину ж синову — тисячу гривень срібла і сто гривень золота — віддав Сергієві. Йому ж і сина свого Захарію, що був юним, доручив пильнувати як другові своєму і братові вірному, заповів йому, що, коли виросте син його, аби віддав йому срібло та золото. Це влаштувавши, невдовзі переставився.

Досягнув же Захарія п’ятнадцяти років і захотів забрати своє срібло і золото в Сергія. Той же зранений був від диявола і надумав здобути багатство — захотів життя з душею стратити. Відповів юнакові: «Батько твій увесь маєток віддав Богові, у Нього проси срібла та золота. Він тобі винен, якщо тебе помилує. Я ж не винен ані твоєму батькові, ані тобі ні одного золотого. Таке вчинив батько твій своїм безумством: роздав увесь маєток свій на милостиню, тебе ж бідного й убогого залишив». Це чуючи, юнак почав плакати над своєю втратою. Послав же із проханням до Сергія, кажучи: «Дай мені принаймні половину спадку мого, а тобі рівна частина нехай буде». Сергій же жорстокими словами докоряв батькові його і йому самому. Тоді Захарія попросив третьої частки, тоді десятої і, бачачи, що позбавлений усього, сказав до Сергія: «Якщо ти не брав, то йди й присягни в церкві Печерській перед чудотворною іконою Пресвятої Богородиці, де союз братолюбства прийняв із батьком моїм. Сергій же без вагання пішов до церкви і, ставши перед іконою Пресвятої Богородиці, сказав, присягаючись: «Не брав я тисячі гривень срібла ані ста гривень золота». Хотів поцілувати ікону — і не зміг наблизитися до неї. Тоді, виходячи з дверей, почав кричати: «Преподобні отці Антонію і Феодосію, не веліть страчувати мене ангелові цьому немилостивому. Просіть же Пресвяту Пані Богородицю, аби відігнала від мене багатьох бісів, яким я відданий! Хай візьмуть срібло та золото, замкнене в моїй келії!» І був страх на всіх. І відтоді не давали присягатися перед іконою Пресвятої Богородиці нікому. Пославши ж, узяли посудину закриту і знайшли в ній дві тисячі гривень срібла і двісті гривень золота. Так-бо показав Господь, що вдвічі віддає милостивим. Захарія ж усе віддав ігуменові (був тоді Іоанн), аби витратив, як захоче, сам же постригся й закінчив життя своє в Печерському святому монастирі. За те срібло та золото поставили церкву святого Іоанна Предтечі, що до палат святої великої Церкви Печерської сходить — на пам’ять Іоанна-боярина і сина його Захари, за їхнє ж срібло та золото зведена. Це про чуда іконного прикрашення написавши, розповімо як освятив Всевишній поселення тут Матері своєї.

У перший рік ігуменства тезоіменного блаженного Іоанна за митрополита того ж імені воля була Божій благодаті чудотворно збудовану й розписану чудотворно Печерську церкву освятити такими чудами. Коли готувалися до чину церковного освячення, не було плити кам’яної, аби зробити святий престол. І довго шукали, щоб витесати кам’яну плиту [на престіл], але не знайшли тоді майстра ні одного, тому зробили дерев’яну. Преосвященний митрополит Іоанн не захотів, аби була дерев’яна дошка на святому престолі в такій великій церкві — і через те ігумен з братією вельми журилися. Минали дні, і не було посвячення. Тринадцятого серпня увійшли ченці до церкви, як звичайно, співати вечірню й ось побачили біля вівтарної перегороди плиту кам’яну й стовпці для святого престолу. І скоро сповістили про це митрополитові. Він же віддав хвалу Богові та звелів, аби була вечірня освячення. Шукали багато і всюди, на воді і на суші, звідки й хто привіз таку плиту і як її було внесено до церкви й замкнено, — не знайшли ніякого сліду. Послали й туди, де виготовляють такі речі, три гривні срібла, щоб майстер взяв за свій труд, — пошуки були всюди, але не знайшли того, хто виготовив її на землі. Бо сам небесний Майстер і добрий Опікун всіх зробив її і поклав, аби клалися на неї Його Пречисте Тіло і Чесна Кров. Волів на тій трапезі, яку сам дарував у домі Матері своєї, за цілий світ у всі дні бути страченим. Проте ще не кінець чудам.

Наступного дня після чудесного віднайдення тої плити преосвященний митрополит Іоанн був у великій печалі: надійшов час освячення Печерської церкви, але не було з ним ані одного єпископа на освячення через віддаленість того місця. І ось раптом стали перед ним силою Божою боголюбиві єпископи Іоанн Чернігівський, Ісая Ростовський, Антоній Юріївський та Лука Білогородський. Ніхто з людей їх не кликав — й опинилися на чині освячення. Преосвященний митрополит Іоанн подивувався дуже цьому, бо нікого не посилав по єпископів, і спитав їх: «Чого ж ви прийшли, коли ніхто вас не кликав?» Відповіли єпископи: «Від тебе, владико, юнаки прийшли і сказали нам, що в чотирнадцятий день серпня має освячуватися церква Печерська, щоб ми всі були готові до Літургії. Ми ж це чули за словом твоїм. І ось ми тут». Тоді мовив Антоній, єпископ Юріївський: «Я був хворий цієї ночі, увійшов чорноризець до мене й сказав: «Завтра освячується церква Печерська, маєш там бути». І тільки-но почув я — зразу здоровим став. І ось я за велінням вашим». Митрополит же хотів шукати таких людей, що покликали їх, і тут зразу голос був такий9: «Зникли ті, що допитувалися». Він же простягнув руки до неба й мовив: «О Пресвята пані Богородице, як же ти на своє переставлення апостолів із кінців світу зібрала, на честь свого поховання, так і нині на освячення церкви своєї зібрала тих намісників і наших співслужителів. Благослови тому нас на діло це. І поможи нам задля слави Сина твого і твоєї». Тоді всі були вражені такими чудами, їм же й тут немає кінця.

Обійшовши тоді тричі церкву й прийшовши до дверей, почали співати0: «Возьміть ворота, князі, ваші», і не було кому в церкві відспівувати: «Хто цей Цар слави?», бо нікого не залишили в ній. Довге було мовчання, і тут пролунав голос зсередини церкви, наче ангельський, кажучи: «Хто цей Цар слави?» Шукали тих співців, звідки вони і як увійшли до церкви, якщо двері всі були замкнені й ні одної людини не було в церкві. І зрозуміли всі, що все влаштовується Божим Промислом щодо тої святої церкви, що можна сказати про неї всім з апостолом: «О глибино багатства, о премудрість! І розум Божий! Бо незбагненні суди його й недослідимі дороги його. Хто-бо розуміє ум Господній? Чи хто може бути радником Йому?»

І так відбулося освячення святої Печерської церкви в рік створення світу 6597-й, від Різдва ж Христового 1089-й, у -й день серпня, за благовірного князя Київського Всеволода Ярославича. Господь Бог сам у всьому допомагав і чудодіяв, молитвами Пречистої своєї Матері та преподобних отців наших Антонія і Феодосія Печерських.

Що-бо, браття, дивніше від цього оповідання? Пройшовши книги Старого й Нового Завіту, ніде таких чуд не знайдеш про святі церкви, як же про цю, яка ще перед своїм початком проявлена була і в землі варязькій від самого Господа, який із чесного образу вінець і пояс їй прислав і подобу її показав, і в землі грецькій від Пресвятої Богородиці, яка прислала свою ікону й мощі святих мучеників, і також подобу її показав. На початку ж і під час її спорудження, що було в трьох образах: будівництва, розпису й освячення, — проявилася потрійна дія, що ясно тут можна було побачити скинію, яку спорудив Господь, а не людина. На початку будівництва цієї церкви сам Бог Отець, якого називають старим днями, назнаменував сушею місце, бо суша — слід давности чи старости. Син же зійшов, як роса на руно, росу випустивши. Дух Святий, що у вогненних язиках зійшов, вогонь з неба зіслав. Також і в час розпису Отець, що за образом своїм людину створив, образ Пресвятої Богородиці (без рук іконописців) у вівтарі мозаїкою зобразив. Син же — Сонце Правди — сяйвом тоді церкву наповнив. Дух Святий, який у виді голуба явився, показав видіння голуба, що вилетів з уст образу. Пізніше, у час освячення, Отець, який колись на скрижалях камінних Закон передав, подарував камінь і святий престол, Син —архієрей, вищий від небес, —архієреїв надприродним способом зібрав. Дух Святий —язик, що на цілу землю провіщає, заговорив посеред церкви, коли нікого з людей там не було. Якщо стількома багатьма знаменнями Бог, якому в Тройці поклоняємося, полюбив збудувати собі пречесну цю церкву в ім’я любої своєї небесної Цариці, то ясно, що й перебувають тут у любові. З Ним і цариця, що стоїть праворуч від Нього, заступниця всіх християн і прибіжище, пресвята Богородиця, як же сама обіцяла у Влахернах, кажучи майстрам: «Прийду й сама побачити церкву, у якій хочу жити». Так і святі Божі, їхні ж чесні мощі під усіма стінами є непорушною основою, перебувають невідступно у цій церкві. Що-бо про неї скажемо? Справді свята церква, дивна направду, і ворота Аду не здолають її, бо до неба подібна.

Тому треба нам похвалити благовірних князів, які раніше відійшли, і христолюбних бояр, чесних ченців і всіх православних, які сподобилися бути покладеними в цій святій чудотворній Печерській церкві й навколо неї. Блаженний-бо і преблаженний кожен такий, бо великої благодаті й милості від Господа сподобився. Блаженний і триблаженний і цей, хто тут сподобився записаним бути, щоб за нього творилася молитва в цій святій церкві, на небо подібній, бо прийме відпущення гріхів і винагороди небесної не втратить, але почує голос Господній до себе: «Радійте, що імена ваші написані на небі». Нехай і всі ми, діти Православної Церкви, це почуємо, молитвами преподобних і богоносних отців наших Антонія і Феодосія Печерських, хай подасть благодаттю своєю Голова Церкви Христос, Йому ж належить честь і слава з безначальним Його Отцем і Пресвятим, і Благим, і Животворним Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь