Без категорії

Чудеса святого великомученика Георгія

Місяця квітня на 23-й день

У краях сирійських був град, названий Рамель, у ньому будували церкву кам’яну на честь святого великомученика Георгія. Не було ж на тому місці каменя такого, з якого можна було б стовпи кам’яні великі зробити для зміцнення споруди церковної, але з инших країв, які за нанемалу відстань лежали, стовпи такі за плату добували і привозили їх шляхом морським. Багато боголюбивих громадян вирушали в різні краї, аби купити стовпи кам’яні, потрібні церкві. Пішла ж і жінка одна благочестива, удова, яка ревність і віру до святого великомученика Георгія мала, хотіла з убогости своєї купити святому стовп один. І, в одному краю купивши стовп дуже гарний, привезла його до берега морського, де инший муж багатий, рамельський градоначальник, купивши декілька стовпів, вантажив їх на корабель. І просила жінка дуже чоловіка того, щоб і її стовп з тими иншими в корабель узяв і довіз до мученикової церкви. Він же не послухав прохання і не взяв її стовпа, але, свої лише стовпи завантаживши на корабель, відплив. Тоді жінка на землю впала з жалости, плакала і святого великомученика прикликала на допомогу, щоб, як же він знає, влаштував, аби стовп її був донесений у Рамель до його церкви. Коли так жінка сумувала і плакала, заснула, і явився їй у сонному видінні великомученик Георгій в образі воєводи. На коні їдучи, підняв її із землі і сказав: «Чого сумуєш, о жінко? Скажи мені». Вона ж розповіла причину жалю свого й бачила святого, що зійшов з коня і сказав до неї: «Де хочеш поставити стовп?» Вона ж сказала: «З правого боку церкви». І зразу святий перстом своїм на стовпі написав так: «Стовп цей удовиний хай буде поставлений з правого боку церкви після першого стовпа, бо бути йому другим». Те написавши, сказав до жінки: «Поможи мені сама». Коли взялися вони за стовп, полегшав камінь, і обоє кинули його в море. Те жінка у видінні сонному бачила і, коли збудилася зі сну, не знайшла стовпа на місці тому — поклалася на Бога і на раба Його святого Георгія, вирушила в дорогу додому. Перед тим, як вона повернулася, і перед тим, як приплив корабель, після того сонного її видіння наступного дня з’явився стовп її на березі пристані в Рамелі. І коли доплив той чоловік, що на кораблі стовпи віз і на берег зійшов, побачив стовп удовиний і писання на ньому, що від перста святого на камені зобразилося, наче на якійсь глині письмена були написані, і здивувався вельми. Розумівши, що сталося чудо святого великомученика і своє прогрішення пізнавши, каявся, що зневажив просьбу вдовину, і прощення за те багатьма молитвами у святого просив, що й отримав від нього, коли той явився йому у видінні. Стовп-бо вдовиний поставив на тому місці, на якому ж наказано було, на пам’ять про жінку, на подив же чудові, яке зробив великомученик, а найбільше на славу джерела чудес — Христа, Бога нашого.

Після багатьох років, коли сарацини Сирію в землі свої прийняли, у граді Рамелі у вищезгаданій святого великомученика Георгія церкві трапилося чудо таке. Увійшов один знатний сарацин з иншими сарацинами до церкви під час церковного правила і, бачивши ікону святого Георгія і пресвітера, що перед іконною стояв, поклоняючись і тихо молячись, сказав до друзів своїх, кажучи мовою сарацинською: «Чи бачили ви безумця цього, що робить? До дошки молиться. Принесіть мені лук і стрілу, хай дошку цю прострелю». І зразу лук принесли. Його ж він, ззаду всіх стоячи, напнув, випустив стрілу на ікону мученикову. Стріла ж не на ікону, але ввись злетіла, вдарила сарацина того в руку й поранила її. Вийшов тому зразу геть і пішов у дім свій, боліла-бо рука вельми, і примножувався біль, і набрякла йому рука сильно, і, наче міх, надулася, і, кричучи, стогнав, смертною одержимий хворобою. Мав же в домі своєму рабинь християнської віри, їх прикликавши, сказав: «Був я у церкві бога вашого Георгія і хотів прострелити ікону його, але випадково стрілив недобре, і повернулася стріла, зранила мене в руку, і ось вмираю від нестерпного болю». Вони ж сказали йому: «Думаєш, що добре зробив, що посмів на образ святого мученика?» Сказав сарацин: «Хіба має силу образ той зробити мені таке, що нині я хворий?» Відповідали рабині: «Ми невчені і не маємо що тобі відповісти, але приклич пресвітера, він скаже тобі те, що в нас питаєш». Послухав же варвар ради рабинь своїх і, пославши, прикликав пресвітера і сказав йому: «Хочу знати, яку силу має дошка та, чи ікона, якій ти поклонявся?» Відповів пресвітер: «Я не дошці поклонявся, але Богові моєму, Творцеві всіх, молився до зображеного на дошці святого великомученика Георгія, щоб заступником був за мене до Бога». Сказав варварин: «І хто той Георгій, якщо не Бог то ваш є?» Відповів пресвітер: «Святий Георгій не є Богом, але слугою Бога і Господа нашого Ісуса Христа. Чоловіком був, подібний пристрастями до нас, багато перетерпів мук від поган, які примушували його, щоб відвернувся він від Христа. Але він мужньо все перетерпів і, добре визнання Імени Христового закінчивши, прийняв від Бога благодать робити знамення і чуда. Ми ж, люблячи його, шануємо його ікону і наче на нього самого дивимося, поклоняємося, обіймаємо і цілуємо, так, як же й ти після смерти батьків своїх і любих братів робиш, одяг їх перед собою кладеш, плачеш, цілуєш, наче їх самих перед очима своїми ставиш. Так-бо ми святі ікони шануємо не як богів, не буде такого, але як зображення слуг Божих, які іконами своїми чудодіють, як же і тобі трапилося, коли посмів стрілити в ікону святого мученика, щоб довідатися силу його і щоб довідалися инші». Коли чув це сарацин, сказав: «І що мені робити, бачиш руку мою набряклу, і нестерпну терплю муку, і до смерти зближаюся». Сказав йому пресвітер: «Якщо хочеш живий і цілий бути, звели принести до себе образ святого великомученика Георгія, постав його над ліжком своїм і лямпаду, олією наповнену, перед ним прилаштувавши, запали на цілу ніч, зранку ж, взявши олію з лямпади, помасти хвору свою руку. І повір, що зцілишся, і буде тобі так». Сарацин же зразу попросив пресвітера, щоб приніс ікону Георгієву, і, радісно її прийнявши, зробив усе, як пресвітер його навчив. І коли зранку помастив руку свою єлеєм із лямпади, зразу відійшла хвороба, і зцілилася рука його. Спитав пресвітера, чи має щось у книгах своїх написане про святого Георгія. Пресвітер же приніс житіє і страждання святого, читав йому, той же уважно слухав, тримаючи в руках ікону мученикову, і говорив до святого, на іконі зображеного, як до живого, зі сльозами кажучи: «О святий Георгію, ти юний, але розумний був, я ж старий і немудрий. Ти молодий, Богові приємний, я ж зістарівся і позбавлений Бога. Молися ж за мене до Бога свого, щоб і я став рабом Його». Тоді, припадаючи до колін пресвітера, просив його, щоб хрещення святого сподобив його. Пресвітер не хотів, бо боявся сарацинів, але, бачивши віру його і наполегливе прохання, охрестив його таємно вночі, через страх перед сарацинами. Коли ж настав ранок, новоохрещений той сарацин вийшов з дому і став посеред града, щоб видно було всім. З великою відвагою почав голосно проповідувати Христа, істинного Бога, сарацинську ж віру проклинати. І зразу збіглося до нього багато сарацинів, і сповнилися гніву і злости, кинулися на нього, наче дикі звірі, і мечами на шматки розтяли. І так за короткий час добрий подвиг ісповідання закінчив і прийняв вінець мучеництва, допомагав йому молитвами святий Георгій Великомученик.

На острові Мелитинському була церква святого великомученика Георгія, славна і велика. Звичай мали мешканці острова того щороку в день пам’яті святого збиратися в церкві тій і святкувати урочисто празник мученика. Про те довідавшись, критські агаряни одного року напали ввечері на те місце, і ті люди, що поза церквою були, почали втікати, уникнули рук агарянських, а які опинилися в церкві, тих агаряни схопили і, зв’язавши, у полон відвели. Полонений же там тоді був юнак один, і в Крит заведений, і князеві подарований. Коли ж минув рік і празник святого настав, батьки юнака того, хоч і втратили сина свого, проте звичаю не змінили, щоб кожного року на празник у церкву мученикову приходити і в домі своєму обід щедрий на честь і пам’ять Георгія святого влаштовувати. І коли кликані на обід сідати почали, мати полоненого юнака знову до церкви (вона недалеко була) вернулася й кинулася на землю, плачучи і молячись до святого, аби визволив сина її з полону, як же знає, допомогою своєю. І почув її швидкий помічник. Коли, закінчивши молитву свою, жінка та повернулася до гостей на обід, а чоловік її спершу прикликав ім’я святого великомученика Георгія, допомогу ж його і заступництво возвеличивши, і частувати кликаних почав, і виночерпії стояли готові до послуження, — у ту годину і сина їхнього вихопив Георгій з полону, поставив перед ними, тримав той у руці склянку з вином і матері подавав її: в ту-бо годину в Криті предстояв при обіді князеві агарянському, наливаючи вино у склянку, і готувався подати панові своєму. І зразу, як же колись Авакум, вихоплений був і став у Мелитині зі склянкою і вином у ній. Бачили його всі, що на трапезі сиділи й обідали, і налякалися, і спитали, де був, і звідки прийшов, і як опинився серед них. Він же відповів: «У цю склянку налив вино, щоб подати князеві, і вихоплений був якимось мужем пресвітлим, що на коні їхав. Він посадив мене позаду себе на коня, одною рукою я тримав склянку, а иншою тримався за пояс його, і опинився тут, як же бачите». Це чувши, всі налякалися, дивувалися преславному тому чудові і, вставши, дякували Богові й угоднику його святому великомученикові Георгію.

Таке подібне чудо і святитель Христовий Миколай зробив, вихопивши Агрикового сина Василя від сарацинів із Криту і принісши до Антіохії Сирійської. Дивися про те в Пролозі в 6-ий день грудня.

Подібне до вищезгаданого чуда розповідає Козма Монах. «У дні, — каже, — царя грецького Василія, коли я був юним, пан мій, якому я служив, посланий був від царя на острів Кіпрський. Туди прибувши, почули ми про чудо святого великомученика Георгія, яке недавно сталося в церкві його, у день празника його. Говорили-бо тамтешні мешканці, що пресвітера, який у церкві Георгієвій служив, син полонений був від сарацинів, нині ж на сам празник святого Георгія опинився той у батька свого в церкві під час Літургії. Тому воєвода, прикликавши до себе пресвітера і сина його, питав, як прийшов він від сарацинів. Юнак же почав розповідати так. «Як Бог же захотів, так святий Георгій визволив мене. Я ж не відаю, як я прийшов, лише знаю, що полонений був уже третій рік. Послав мене батько мій в кораблі на закупи з иншими людьми, і напали на нас сарацини, усіх полонили, і завели мене до Палестини (вже-бо тоді Єрусалимом і цілою Палестиною володіли сарацини), де я служив (каже юнак) панові моєму сарацину три роки. І ось у вісімнадцятий день пан мій звелів нести постіль у громадську лазню, хотівши там митися. І, мившись, сказав мені: «Чи не приніс ти мені опсима з окропом, щоб я напився? (Опсим — напій такий сарацинський, який окропом розводять). І відповів я (сказав юнак той): «Не приніс, пане». Він же захотів мене, схопивши, бити. Я ж утік, побіг додому до пані. І, взявши швидко в неї опсим і окріпницю, повертався до лазні до пана. Був же шлях мені попри двір християнський, на якому була церква, і відправлялася тоді Божественна Літургія. І чув я, як після першого виходу співали кондак Георгію святому: «Піднесений Богом ти явився» — і так далі. Був-бо празник Георгія святого. І, чуючи той спів, заплакав я вельми і сказав: «Святий великомученику Георгію, чи не приємне Богові й тобі ні одне зітхання раба твого, батька мого? Чому не зглянешся на сльози і молитви його, які приносить тобі у твоїй церкві за мене, щоб ти мене з цього полону і рабства визволив?» Те кажучи, побіг у лазню. І, бачивши мене заплаканого, пан мій почав з гнівом сварити мене. І сказав мені: «Налий». І налив я у склянку опсима. І сказав пан: «Долий окропу». І коли я взяв окріпницю, щоб влити води у склянку, перестав бачити пана мого й закричав: «Пане, я не бачу!» І схопила мене якась сила із землі, і більше не чув я пана мого, що він говорив, але чув спів: «Один свят, один Господь, Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь». І побачив себе у вівтарі, і батька мого, що тримав святу чашу і до паламарів говорив: «Подайте теплоту». І ось я, стоячи перед ним з окріпницею, хотів налити теплоту у святу чашу, бо як же у лазні, стоячи перед сарацином, одною рукою тримав склянку з опсимом, иншою — окріпницю з окропом, так раптом опинився у вівтарі, стоячи перед отцем літургісаючим. Отець же, поглянувши на мене, сказав до паламарів: «Хто цей юнак?» І сказали з подивом: «Не знаємо, хто і звідки». Був я обстрижений і в одязі сарацинському, і сказав до батька: «Не знаєш мене, батьку? Я Філотей, син твій.» І сказав до мене батько: «А це чому окріпниця і склянка в руках твоїх, і що в них?» І сказав я: «Це опсим, а це окріп. Я був у лазні з паном біля Єрусалиму, коли хотів подати йому це пиття, — і зразу тут у тебе опинився в церкві». Батько ж мій затремтів від страху і жалю і мало не випустив чаші з руки, її ж тримати забув. Я ж пустив склянку й окріпницю на землю і, схопивши їх, мовив: «Не бентежся, батьку, але закінчуй службу». Поставив батько мій чашу на святу трапезу і, піднявши руки, віддав хвалу богові і святого Георгія прославив. Склянка, яку я впустив на мармур, не розбилася, вода не розлилася, також і окріпниця була ціла. І закінчив службу батько мій, обняв мене й поцілував зі сльозами, і пішли ми додому. І почули про мене всі родичі й сусіди наші, зібралися до нас і, бачивши мене, раділи і прославили Бога і раба Його Георгія святого, який визволив мене від сарацинів у мить ока». Таку розповідь сина пресвітерового чувши, воєвода і всі з ним вельми прославили Бога і святого Георгія і, давши йому і батькові його дари великі, відпустили».

Ще подібне до тих вищезгаданих знаходимо таке чудо святого великомученика Георгія. У краю Пафлагонійському у граді Амастриді був чоловік на ім’я Аеонтій і дружина його Теофана. Обоє мали велику віру і ревність до святого великомученика Георгія і приходили завжди до церкви його, яка була недалеко звідти, при ріці, що називалася Партенос, і від тої назви ріки і церква та мученикова названа була Партеніє. Ту церкву двійця та з коштів своїх всілякими прикрашала прикрасами, з любови своєї до святого Георгія, його ж для себе і всього свого майна мали помічником, охоронцем і захисником. І щороку пам’ять мученикову здійснювали чесно і благоговійно, милостинь багато робили й обід багатий і жебракам, й убогим, і подорожнім, і родичам та сусідам ставили. І був у них син єдиний, Георгій на ім’я, бо мученкове ім’я згадували завжди в умі і в устах з любов’ю мали, тому й сина Георгієм назвали. У ті дні, коли царював у Греції Константин, восьмий того імени, який був сином царя Лева Премудрого, піднялася війна греків з болгарами, болгари з уграми і скитами напали на грецькі краї, спустошували і брали в полон, і треба було грецькому воїнству зібратися в полки. А тому що Леонтій мешканцем града Амастриди у Пафлагонії був із чину воїнського, наказано було і йому виходити на війну. Був же Леонтій уже старий, а син його Георгій — у юнацькому віці, мужній, тому сина замість себе в полк послати задумав. І, взявши його, Леонтій і Теофана вели спершу у вищезгадану церкву, молилися перед іконою мучениковою, говорили: «Тобі, о святий великомученику Георгію, єдинородного любого нашого сина вручаємо, його ж твоїм ім’ям, тебе люблячи, назвали. Будь йому провідником у дорозі й охоронцем на війні, і поверни його нам цілим і здоровим, аби плід нашої до тебе віри, твоїм благодіянням, багатьма дяками прославляв завжди твою про нас турботу і захист». Так помолившись, відпустили сина в полки воїнства грецького. Коли ж була битва із супостатами, спершу греки здолали болгар, після того болгари, зміцнівши, почали долати греків, Бог так допустив через гріхи. І була січа зла, і впала сила грецька від гострого меча супостатів, що ледве хто утік з тої битви. У той час Георгія, сина Леонтієвого, один болгарин взяв живим, і, молитвами святого Георгія, збережений він був від смерти. Бачивши, що він молодий і лицем гарний, болгарин пожалів його і завів у свою землю, і служив йому Георгій як полонений раб. Леонтій же і Теофана, почувши про переможені полки грецькі й бачивши, що не повертається син їхній, плакали і ридали невтішно, думаючи, що він убитий на війні, припадали до ікони святого великомученика у його церкві, взивали: «Чи на таку надію, мучениче Христовий, довірили тобі єдину любу дитину нашу, щоб з’їли її птиці небесні і звірі земні? Чи так почув наші щоденні до тебе молитви і зітхання? Якщо над нами, постарілими, не змилосердився, чому над його квітучою молодістю не зжалився? Чому зневажив окаянство наше, угоднику Божий?» Те й тому подібне з невимовним риданням і криком довго промовляли, усіх, що там були, на сльози зрушували, а найбільше мати ненастанно гірким риданням щодня плакала. Була ж та перемога над греками у серпні. Коли минула осінь і зима, тоді квітень настав і зблизився день пам’яті і празник святого великомученика Георгія. Леонтій з дружиною своєю, хоч і втратили надію на сина свого, думавши, що він у битві від зброї впав, проте не втратили сердечного старання до святого мученика, але, за звичаєм, готували, як же годилося, багатий обід і після закінчення церковних служб взяли до себе багато гостей, ближніх і далеких, і подорожніх, і жебраків. Коли вони всі були посаджені й обідали, не було ні про що инше мови, лише про Георгія, сина їхнього, який не повернувся з війни. Батьки починали плакати, а гості втішали плачучих, а найбільше ридаючу матір. Син же їхній Георгій, який був у полоні, мав у господаря, що його полонив, службу кухарську. І того дня, готуючи страви, згадував свій дім, і своїх батьків, і святкування їхнє. Згадував родичів, і друзів, і сусідів, і говорив до себе: «Нині в домі батьків моїх які страви? Чи вважають мене живим? Чи померлим?» Так собі думаючи, ридав гірко. Тоді настав час обідати панові його, і треба було, щоб сам Георгій якусь страву ніс у горнці перед пана, тому втер сльози, взяв з вогню горнець киплячий і поніс. І зразу опинився, стоячи в домі батьків своїх, перед лицем всіх обідаючих. О чудо! Вжахнулися всі, бачачи раптом Георгія, сина Леонтієвого, що постав перед ними і горнець киплячий тримав у руках. Батьки думали, що привид бачать, і ледве пізнали, що є насправді, а не привид, кинулися з радістю до нього і впали на шию йому, обіймаючи, і цілуючи, плачучи від безмірної і несподіваної радости. Також і всі, що там були, плакали від радости. Питали ж того Георгія, як живим залишився на війні і де був і як раптом до них прийшов? Розповів детально все про себе, про своє з полону викрадення сказав так: «У цю годину на кухні пана мого працював. І наказано мені було принести з горнцем до пана їжу цю. Її взявши, поніс, і, коли ступив декілька сходинок до покою, де ж пан мій обідав, раптом побачив якогось воїна, що на коні сидів, невимовним сяючи світлом, і взяв мене з горнцем цим, і, не знаю як, тут поставив перед вами». Те чуючи, всі, а найбільше батьки, велику дяку віддавали Богові і святому великомученикові Георгію. Скуштували всі страви тої, і було друге чудо: скільки-бо не їли з горнця того, стільки в ньому примножувалося їжі, був же горнець малий, що одна людина могла за один раз з’їсти, а обідаючих було багато, і всі їли досить, хвалячи Бога й кажучи: «Ось святий великомученик Георгій на празник свій прислав нам з Болгари прекрасну їжу». Після цього горнець той віддали до церкви святого великомученика з великою вдячністю і приношеннями. І зберігали горнець той між священним посудом церковним на спогад про преславне те чудо святого великомученика Георгія. Та давня церква святого Георгія була дуже мала й постаріла і вже мала впасти, і не було кому нову поставити чи стару направити й обновити, це ж через бідність тамтешніх мешканців. І так церква та спорожніла. Трапилося в ній бути чуду такому. Діти там збиралися, бавилися, була ж серед них одна дитина, яку завжди всі били й кривдили. Стомилося ж хлоп’я від багатьох образ, звернуло очі свої до церкви святого Георгія і сказало: «Святий Георгію, поможи мені, хай я переможу і принесу тобі в церкву сфунгато добре». І зразу те хлоп’я перемогло инших дітей у дитячій їхній забаві, не один раз, але й вдруге, і міг багато більше від инших. Пішов тоді до матері своєї, розповів, що пообіцяв святому в дар сфунгато і просив у неї те, щоб виконати обітницю свою Георгію святому. Мати ж дитину любила, більше ж мученика, зробила швидко за проханням дитини і дала йому сфунгато добре, тепле. Він же поніс у церкву, поклав перед вівтарем і, поклонившись, пішов. У той час ішли чотири купці і, увійшовши в церкву, поклонилися Георгієві святому і побачили сфунгато прекрасне, тепле ще було, пару випускало духмяну. Сказали собі купці: «Цього святий не потребує, з’їмо його, а замість нього тиміян покладемо». І коли з’їли і з церкви вийти хотіли, не могли потрапити у двері церковні, двері-бо їм виглядали як стіна, і вийти не могли. Поклали тому по одному срібнякові — і не вийшли. Тоді поклали одного золотого й помолилися до святого, щоб дав їм вийти, — і не могли, сліпотою одержимі. Тоді поклали всі четверо по золотому і гаряче молилися — і подався їм вихід, знайшли-бо церковні двері відчинені і вийшли без перешкод. Ті золоті і срібні початком були збирання грошей на оновлення тої церкви. Стало відомим те чудо по всьому краю тому, і багато благочестивих людей досить подавали золота і срібла, збудували нову церкву кам’яну велику, і всілякими прикрасами прикрасили й потрібними речами забезпечили, і відбувалися в тій церкві чуда преславні на славу Христа Бога, на похвалу ж святого великомученика Георгія.

Пишуть ще й про таке чудо святого великомученика Георгія — про хлопця, якого змій вкусив смертоносно. Один чоловік, що богоугодно чернече життя провадив, тезойменного мав помічника — того святого великомученика. Авва Георгій розповідав: «Коли я йшов шляхом вгору, мав у руці хрест, зустрів мене монах старий. І, взявши від мене хреста, пішов попереду і, пройшовши трохи, звернув зі шляху на стежку, і я услід за ним ішов. І ось паслося стадо овець, а хлопець, що його пас, лежав, вмираючи, змією вжалений. Було ж джерело поблизу, сказав мені старець: «Набери води й обмиємо хрест». І, розтуливши уста хлопцеві, влили ту воду, пролиту на хрест. І сказав старець: «В ім’я Пресвятої Тройці зцілює тебе раб Божий святий великомученик Георгій». І схилився хлопець, викинув з утроби своєї смертоносної отрути зло і встав. Йому ж сказав старець: «Розкажи мені, як присягав ти вчора убогій вдовиці. Її ж вівцю, дану тобі, щоб пасти, продав ти за три срібняки, їй же сказав, що вовк з’їв її». І сказав хлопець: «Так, отче, так є. А ти як довідався?» І сказав старець: «Коли я сидів у келії своїй, приїхав до мене муж на білому коні і сказав мені: «Софронію, встань і йди скоро до джерела, що праворуч від тебе на південь, там знайдеш хлопця, якого змія вжалила, зустрінеш там монаха, який буде нести хрест у руках, на дереві вирізаний, і, взявши хрест той, облий водою і дай хлопцеві, якого змія вжалила, пити ту воду, кажучи так: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, зцілює тебе раб Божий мученик Георгій». І скажи йому: «Не присягай після цього іменем Божим, ані святими Його, ані не роби кривди нікому, і віддай убогій вдові вівцю, инакше горе тобі буде». І коли почув те юнак від старця, впав у ноги йому, кажучи: «Прости мені, отче, що так є. Продав-бо я вівцю жінки тої за три срібні і вчора збрехав, кажучи, що вовк з’їв її. І сказала мені жінка: «Правда це чи брехня?» І сказав я їй: «Так мені назвати Бога істинного». І сказала мені жінка: «Чи не знаєш, що я убога, і як хочеш, так роби, але спитає в тебе Бог і святий Георгій, обіцяла-бо я на празник святому Георгієві ту вівцю задля убогих». «Я-бо, — казав хлопець, — був наче зваблений і згрішив, прошу твоє боголюбство, отче, помолися за мене Богові і святому Георгію, хай буде мені відпущений гріх той, а нині дам жінці тій трьох баранців на день святого Георгія. І, поки мого життя, даватиму на празник цього святого убогим десятину з того, що випасу». І так зцілений юнак, молитов від старця того, блаженного Софронія, і прощення попросивши, пішов до свого діла, дякуючи Богові й угоднику Його святому великомученику Георгію.

Але не годиться замовчати і того знаменитого чуда про убивство змія, яке зробив святий великомученик Георгій поблизу батьківщини своєї Палестинської, у краї Сирофінікійському при граді Вириті, який стояв над морем Сирійським великим, недалеко від града Лідди, де поховане тіло того святого великомученика. Це чудо і на зображеннях різних віддавна, більше ж ніж те, що описувачі землі Палестинської достовірно склали, згадується очевидно, і тим, що подорожують у Палестину, показують місце чуда того. При граді тому Вириті від гори Ливанської було озеро велике вельми, у ньому ж змій великий, страшний згубник, жив, що виходив з того озера, багатьох людей викрадав, в озеро затягав і губив, з’їдаючи. І багато разів, коли люди озброювалися на нього, щоб убити, він заганяв їх, вражаючи, аж до стін града, диханням своїм згубним наповнював повітря отрутою смертоносною. Багато людей нею були вражені й помирали, і була скорбота, і печаль, і крик, і плач великий ненастанний у тому граді. Жили ж у ньому невірні люди, і царюючий володар їхній — всі ідолополонники. Одного дня зібралися люди града того, пішли до свого царя і сказали йому: «Що нам робити, коли гинемо від змія того?» Він же їм відповів: «Що мені відкриють боги, те вам сповіщу». І через одкровення бісів, що жили в ідолах, згубників душ людських, таку раду їм відкрив: аби, якщо не хочуть всі загинути, давали щодня за чергою і жеребом кожен дітей своїх, сина чи доньку, змієві тому на поїдання. Казав же, що «коли прийде черга до мене, то і я, хоч і єдину доньку маю, і ту віддам». Прийняли ту раду царську, більше ж бісівську, люди ті і, так узаконивши, робили за радою і домовленістю тою, давали всі, значніші і простіші, громадяни дітей своїх змієві кожного дня на поїдання, ставлячи при березі озера того синів своїх і доньок по одному, гарно вбраних, хоч і дуже жаліли і плакали за ними. А змій той, виходячи, хапав їх і з’їдав. Коли ж обійшла черга всіх людей того града, дійшла до самого царя. І сказали йому: «Ось, царю, ми всі, за радою і встановленням твоїм, віддавали дітей наших змієві, і вже черга закінчилася, нині ж що далі робити звелиш?» Відповів їм цар: «Дам і я доньку свою, яку маю, єдину, а потім, що нам знову відкриють боги, вам сповіщу». Покликав тому цар доньку свою, звелів їй прикраситися гарно, жалів же за нею і плакав вельми з усім домом своїм, проте не міг зруйнувати постанови тої, наче божественної, за одкровенням бісів за жертву їм узаконену. Дав вивести її на поїдання змієві, наче жертву богові безодні пекельної, сам же зі своїми з висоти палат дивився, слізними відпроваджуючи її очима. Дівчина ж на звичному тому місці, на якому жертву подавали змієві, поставлена була при березі озера, стояла, ридаючи, і чекала смертної години, коли змій, з озера вийшовши, мав її з’їсти. І ось, Провидінням Божим, який хоче для всіх спасення і град той хотів врятувати від загибелі тілесної і душевної, приспів туди святий великомученик Георгій, воїн Царя Небесного, на коні їдучи і спис у руках тримаючи. І, бачивши дівчину, що при озері стояла і вельми пакала, спитав її, чому там стоїть і так плаче. Вона ж сказала йому: «Добрий юначе, швидко втікай звідси конем своїм, щоб не померти разом зі мною». Святий же сказав до неї: «Не бійся, дівчино, але скажи мені, чого тут чекаєш і чому дивляться на тебе здалеку люди?» Сказала до нього дівчина: «О юначе прекрасний, бачу тебе мужнього і гарного, але чому хочеш померти зі мною? Втікай швидко з місця цього». А святий сказав: «Не піду, допоки не скажеш мені правди, чому тут затримуєшся і плачеш? І кого чекаєш?» Розповіла йому дівчина все за порядком про змія і про себе. І сказав до неї Георгій святий: «Не бійся, дівчино, я-бо в ім’я Господа мого, Бога істинного, визволю тебе від змія». Вона ж відповіла: «Добрий воїне, не бажай загинути зі мною, але втікай і визволи себе самого від гіркої смерти, досить мені одній тут померти, бо й мене від зміїного поглинання не звільниш, і сам загинеш». Коли це дівчина до святого казала, змій той страшний з’явився, з озера виходячи, і до звичної для себе їжі наблизився. Його ж побачивши, закричала дівчина великим голосом: «Втікай, чоловіче, ось змій іде!». А святий Георгій знаменувався хресним знаменням і, прикликавши Господа, сказав «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», кинувся конем на змія, трясучи списом, і вдарив його сильно в гортань, зранив і до землі пригнітив, кінь же топтав змія ногами. Тоді святий Георгій звелів дівчині, щоб, поясом своїм зв’язавши, змія відвела, наче пса покірного, в град, а люди з подивом на те дивилися, бачивши, як дівчина веде змія, почали втікати зі страху. Георгій же святий сказав до них: «Не бійтеся, але покладайтеся на Господа Ісуса Христа, вірте в Нього, що послав мене до вас визволити вас від змія». Й убив святий Георгій змія того мечем посеред града, і виволокли люди труп його за град, вогнем спалили. Цар того града і весь люд увірували в Христа, хрещення святе прийняли. Було ж охрещених мужів двадцять п’ять тисяч, окрім жінок і дітей. І на тому місці збудували церкву велику і прекрасну в ім’я Пречистої Діви Богородиці, доньки Царя Небесного, Бога Отця, і Матері Сина Його, невісти ж Духа Святого, і на честь святого переможця Георгія, що визволив дівчину ту від змія видимого, — так береже непорочною Церкву Христову і всіляку душу правовірну допомогою своєю від невидимого з безодні пекельної поглинача і від гріха, наче від змія смертоносного. А тут приєдналося й инше чудо. Коли освячена була церква святому переможцеві Георгію, пізніше збудована, після тої, що Пречистій Діві Богородиці, тоді на знак пролитої там благодаті Божественної витекло з-під вівтаря джерело води живої, яке зцілює всіляку хворобу у всіх, хто з вірою приходить. На славу самого джерела життя, самого царя слави — Бога в Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа, хваленого у святих своїх навіки. Амінь.